Грушевський Марко Федорович - Український церковний діяч, педагог, етнограф, краєзнавець.

Народився 25 квітня (7 травня) 1865р.

Худоліївка, Чигиринський повіт, Київська губернія, Марко Грушевський — український педагог, етнограф, краєзнавець та священик. Розстріляний москалями у 1938. 

Родич Михайла Грушевського. За роки праці на Чигиринщині зібрав багатий матеріал з історії, фольклористики та етнографії краю. Частину дослідницького доробку опублікував за підтримки Михайла Грушевського у Львові та Києві. Найбільшою науковою працею Марка Грушевського є незакінчене дослідження «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа», що 1906–1907 роках вийшло у Львові за редакцією Зенона Кузелі та стало одним із перших у світі досліджень з етнографії дитинства, високо оцінене Іваном Франком. Досліджував історію роду Грушевських (згодом матеріали вилучені НКВС), збирав старожитності для музеїв, зокрема разом із дружиною Марією Іванівною (уродженою Ілліч) зібрав унікальну колекцію народних вишивок і ляльок (збереглася до нашого часу).

Джерело

Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

(Фейсбук)

*********

Закінчив Черкаське духовне училище і Київську духовну семінарію. У семінарії член патріотично настроєної громади, що ставила за мету відродження українського православ'я та захист інтересів українського народу.

З 1889 року, по закінченні семінарії, вчителював у церковнопарафіяльній школі села Худоліївки ( 1889 – 1890 ), служив

учителем і псаломником у селі Чорнявка (1890 – 1893р.; Черкаського повіту Київської губернії, нині село Черкаського району Черкаської області), псаломником в

Андріївській церкві в Києві (1893 – 1894). 

Через спроби втілювати в життя громадівські принципи зазнав переслідувань з боку царської влади, тому повернувся на Чигиринщину, де вчителював у селах Мордва (1895 – 1896р., нині село Красносілля) та

Головківка (1896 – 1897р., нині обидва села Чигиринського району). 

В 1897 році висвячений на священика, служив у Михайлівській церкві села Суботова. Від

1899 року був також законовчителем у місцевому міністерському училищі.

За роки праці на Чигиринщині зібрав багатий матеріал з історії, фольклористики та етнографії краю. Частину дослідницького доробку опублікував за підтримки Михайла Грушевського у Львові та Києві. Найбільшою науковою працею Марка Грушевського незакінчене дослідження «Дитина в звичаях і віруваннях українського народа», що 1906 –

1907 роках вийшло у Львові за редакцією

Зенона Кузелі та стало одним із перших у світі досліджень з етнографії дитинства, високо оцінене Іваном Франком. Досліджував історію роду Грушевських (згодом матеріали вилучені НКВС), збирав старожитності для музеїв, зокрема разом із дружиною Марією Іванівною (уродженою Ілліч) зібрав унікальну колекцію народних вишивок і ляльок (збереглася до нашого часу).

Через доноси деяких представників

духовенства звинувачений в українофільській діяльності й підбурюванні селян проти царської влади. Його справу розглядав київський губернатор, а в 1910 році Київська духовна консисторія, незважаючи на селянські звернення, перевела Марка Федоровича на посаду священика до Покровської церкви містечка Таганча Канівського повіту, де одночасно він затверджений законовчителем місцевого двокласного міністерського училища. 

Близько 1916 року «за українофільство» на нього вчинено замах з боку російських

чорносотенних сил.

Улітку 1918 року із родиною переїхав до

Києва. Член Всеукраїнської православної церковної ради, активний учасник руху за

автокефалію православної церкви в Україні. 

Влітку 1919 увійшов до складу першого українського кліру Софійського собору. У

1920 році інструктор-організатор ВПЦР, 1922 року став єпископом Української автокефальної православної церкви.

Член редколегії часопису «Церква і життя», значну кількість уваги приділяв перекладам і виданням українською мовою богослужбових книг.

Унаслідок тиску з боку Державного політичного управління УСРР змушений у

1930 році припинити церковну діяльність і зректися духовного сану. В останні роки життя працював сторожем в артілі інвалідів, хоча продовжував вести наукові записи (вилучені під час арешту ). 

11 червня 1938 року заарештований і ув'язнений в Лук'янівській тюрмі. Відповідно до постанови Особливої трійки НКВС по Київській області від 9 серпня 1938 року

розстріляний.

10 жовтня 1889р. в с. Малі Канівці на Черкащині народився Михайло Драй-Хмара, поет і літературознавець.

Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Студіював фонди бібліотек і архівів Львова, Будапешта, Загреба, Белграда, Бухареста. Знав 19 мов – майже всі слов’янські та європейські, а також строслов’янську, старогрецьку, латину, санскрит. Працював у Петроградському університеті. Професор Кам’янець-Подільського (1918-1923) і Київського медичного (1923-1929) університетів.

Дочка Оксана описувала батька як людину «вище середнього зросту, з ясним волоссям і життєрадісним обличчям, з усмішкою білих зубів і замріяними сірими очима».

Писати вірші почав у Кам’янці-Подільському. Належав до «неокласиків». Перша збірка «Поростень» (єдина, видана за життя поета) побачила світ 1926-го. Автор монографії «Леся Українка. Життя й творчість» (1926).

Наприкінці 1928-го зазнав шаленої критики за сонет «Лебеді». У ньому вбачали прихований контекст, а дехто прямо звинувачував поета в «поширенні контрреволюційних ідей». Причиною гонінь став вислів «гроно п’ятірне», під яким малися на увазі поети-неокласики Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Освальд Бургардт і сам Михайло Драй-Хмара.

О гроно п’ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, що розбиває лід одчаю і зневіри.

Твори поета перестають публікувати.

Заарештований 21 березня 1933-го за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної організації, але за рік справу припинено. Вдруге заарештований 6 вересня 1935-го за «націоналістичну контрреволюційну діяльність». На допитах не зламався. Михайла Драй-Хмару заслали на Колиму на 5 років. У 1938-му термін продовжено ще на 10 років за «участь в антирадянській організації та антирадянську агітацію».

Загинув 19 січня 1939-го у концтаборі на Колимі. 

За спогадами Михайла Добровольського, того дня до бригади заарештованих, що працювала на дорозі, наблизилося легкове авто, з якого вийшли троє сп’янілих управлінців. Один із них почав стріляти із маузера в кожного п’ятого. «Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя… Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв».

Реабілітований 1989-го. У документах про реабілітацію навпроти причини смерті було зазначено: «ослаблення серцевої діяльності».

Джерело

Підготував Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА - 10 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Етнічні українські землі з котрих було здійснене виселення населення в повоєнний період.

*********

1943 рік

Відділ української самооборони у селі Городниця на Рівненщині у перестрілці з німецьким загоном знищив одного військового і двох поранив.

1944 рік

У райцентрі Березне на Рівненщині повстанці атакували навчальний пункт райвійськкомату. Здобуто 2 автомата, 17 гвинтівок, патрони. Звільнено 70 допризовників.

1945 рік

Відділ УПА-Захід атакував прикордонну заставу біля села Сілець на Львівщині. Знищені 60 військових.

У бою з москалями біля села Діброва на Дрогобиччині загинули зв’язкова Ольга Чень і двоє охоронців.

1946 рік

6 воїнів УПА-Захід загинули в бою з загоном МВД у райцентрі Підбуж на Дрогобиччині.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хворостець на Тернопільщині.

У бою з москалями біля села Жабокряки (нині Квітневе) на Дрогобиччині загинули 11 повстанців.

1947 рік

У селі Дуброва на Київщині підпільники знищили голову сільради.

1948 рік

Опергрупа МГБ захопила криївку в селі Королин на Дрогобиччині. Сім повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір і загинули в перестрілці.

1950 рік

Районний референт ОУН «Славко» загинув у сутичці з загоном МВД у селі Радич на Дрогобиччині.

1954 рік

У селі Вербовець підпільники поранили голову колгоспу.

Джерело.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

9 жовтня 1943р. у м.Тернопіль вбили Українського військовика, наймолодшого вояка Першої світової війни Мирослав (Славка) Луцишина.

Славко Луцишин у віці 7 років.

Славко Луцишин серед старшин і генералів австро-німецького генерального штабу (1915 рік)

Народвися у с.Загребелля (нині мікрорайон «Дружба» м. Тернополя). Відома й точна адреса його проживання – вул. 

Болотна, 19, нині – вулиця Чумацька мікрорайону «Дружба». У липні 1915 року отримав поранення та потрапив до військово-польового шпиталю 3-ї австро-угорської армії, де його вилікували австрійські військові медики. Разом з дивізією потрапив на італійський фронт де служив санітаром в Сербії та Тиролю (італійське Трентіно). Воював. За чотири роки пройшов російський та італійський фронти. По війні Славко студіював медицину. Загинув Славко Луцишин у віці 35 років. Його вбили о 19:00 год. 9 жовтня 1943 року в скверику в центрі Тернополя. Убивця «замів сліди» димовою шашкою і його ніхто не шукав.

Джерело.

https://teren.in.ua/2016/10/09/9-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

**********

Мирослав Луцишин народився 22 травня 1908 року в селі Загребелля, яке на той час розташовувалося під Тернополем. Відома й точна адреса його проживання — вул. Болотна, 19, нині — вулиця Чумацька мікрорайону «Дружба».

У липні 1915 року, коли після весняного

Горлицького прориву німецько-австрійського війська фронт зупинився між Тернополем і

Зборовом . Саме тут, під селом Озерна за 20 км від рідного Загребелля, опинився тоді семирічний Славко, якого важко поранило. Він потрапив до військово-польового шпиталю 3-ї австро-угорської армії, де його вилікували австрійські військові медики.

На той час батько хлопця, австрійський вояк, перебуваючи на фронті, потрапив у російський полон, а мати, втікаючи від росіян, опинилася аж у Нижній Австрії, куди була евакуйована із зони затяжних бойових дій. У вересні 1915 року дивізії 3-ї армії терміново перекинули на недавно відкритий італійський фронт, тож австрійські військовики забрали Славка із собою, бо дитині не було куди подітися.

За таку «послугу» він мусив відслужити щонайменше три роки як справжній солдат. Служив у тому ж військово-польовому шпиталі санітетом (санітаром, що доглядає хворих, рядовим медичної служби): спочатку в Сербії , а потім — у південному Тиролю (італійське Трентіно).

Воював Славко Луцишин і за чотири роки (1915—1918) пройшов російський та італійський фронти. У «Літописі Червоної Калини» розміщені світлини Славка (десятилітнього кайзер-єгеря) в товаристві командувача 11-ї армії генерал-полковника

Віктора фон Данкля та інших достойників австро-німецького генерального штабу.

По війні Славко студіював медицину.

Любомира Бойцун, яка мешкала на тій самій вулиці і пам'ятала родину Луцишиних, припускає, що він міг бути в підпіллі ОУН, працювати в міській управі.

Відомо, що загинув Славко Луцишин у віці 35 років. Його вбили у скверику в центрі Тернополя. Убивця «замів сліди» димовою шашкою і його ніхто не шукав. А польський дослідник-хроніст Тернополя Чеслав Бліхарський у своїх розвідках називає навіть точну дату і час смерті Луцишина: сьома година вечора 9 жовтня 1943 року.

На вулиці Чумацькій зберігся будинок (тепер трохи перебудований), в якому мешкає вже третє покоління Луцишиних. За спогадами Любомири Бойцун відомо, що відразу по закінченні війни родина Луцишиних зібралася у повному складі: батько і мати Славка прожили тут до старості й виховали шістьох дітей. Батько був справним бляхарем і ковалем і помер наприкінці 1950-х.

Джерело

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Луцишин_Мирослав

9 жовтня 1886р. народилася Блажкевич Іванна Омелянівна - письменниця, педагог, публіцист, етнограф, фольклорист, громадська діячка. В період польської окупації 1919-39 рр. зазнала переслідувань влади.

Іванна Блажкевич народилася 9 жовтня 1886 р. в с. Денисів, нині – Козівського району, в сім’ї вчителя. Майже не зазнала материнської ласки, бо вже на четвертому році життя втратила матір.

Училася спочатку в Денисівській початковій школі, потім у Тернопільській, так званій відділковій, школі. Потім екстерном здала екзамени у Львівській семінарії на вчительський диплом. Відтоді працювала народною вчителькою, вихователькою дитячих садків на Станіславщині (нині – Івано-Франківська область) і Тернопільщині.

Багато сил віддаючи боротьбі з неписьменністю в селах, вона не мирилася зі знущаннями панів із простого люду й гостро виступала проти неправди. Її вірші, оповідання, публіцистичні статті друкували прогресивні галицькі газети та журнали. Творча діяльність та громадська робота І. Блажкевич отримали глибоку підтримку О. Кобилянської, У. Кравченко, Т. Бордуляка, з якими письменниця була в дружніх стосунках.

У 20-х роках XX століття І. Блажкевич почала писати для дітей. У видавництві “Світ дитини” вийшли одна за одною її книги п’єс, оповідань, віршів: “Св. Миколай в 1920 р.” (1920), “Тарас у дяка” (1923), “Діло в честь Тараса”, “Вертеп” (обидві – 1924), “Мила книжечка” (1928), “Пушистий король” (1929), “В мамин день” (1931), “Івась-характерник” (1936), “Оповідання” (1937) та ін.

Після 1939 р. І. Блажкевич брала активну участь в організації Денисівської семирічної школи, дитячого садка, вчителювала, боролася за культурні перетворення на селі. Вона друкувалася в періодичній пресі, у літературних збірниках. Вийшли книжки І. Блажкевич “Подоляночка” (1958), “Прилетів лелека” (1971), “Чи є в світі щось світліше” (1977), “Прилетіла ластівка” (1986), “У дитячому садочку” (1993) та ін. Автор популярних статей з питань літератури, етнографії та ін.

До останніх днів життя вона працювала на літературній ниві: писала мемуари про свої зустрічі з відомими письменниками минулого, нові вірші для дітей. Померла І. Блажкевич 2 березня 1976 р. в рідному селі Денисові.

Джерело:

https://tobm.org.ua/blazhkevych-ivanna/

***********

1 листопада 1918 вона була у Львові, де в числі перших склала присягу на вірність

ЗУНР.

На її заклик сотня молодих жителів

Залукви 2 листопада перебрала владу в

Галичі.

У своїх спогадах від 9 червня 1919 року п. Іванна писала, що за 12 днів пережила 17 обшуків та 8 арештів, під час яких, зокрема, до грудей сина Богдана приставляли багнета. Щоб уникнути переслідувань, кілька місяців жила в лісах поблизу с. Крилос та містечка Рожнятів.

Джерело

https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Блажкевич_Іванна_Омелянівна

Цей день в історії УПА - 9 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Григорій Левко "Крук", командир сотні УПА "Месники-5" та "Месники-4", Любачівського куреня.

*********

1944 рік

У райцентрі Ходорів на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу НКГБ.

1945 рік

Двоє воїнів УПА загинули в бою з москалями у селі Крехів на Львівщині.

У селі Медвеже на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону, поповнену загоном НКВД. Знищені двоє військових, 3 бійця батальйону, 4 інформатора НКВД. У перестрілці загинув один повстанець.

У засідці біля села Облапи на Волині повстанці, переодягнені у форму НКВД, зупинили 5 вантажних автомобілів, роззброїли водіїв і супроводжуючих, провели з ними пропагандистську бесіду і відпустили. Здобуто 4 автомата і 4 гвинтівки, спалено 4 автомобіля.

Під час боїв з москалями у селах Германів (нині Тарасівка) Добротвір, Перекоп, Силець і Чаниж на Львівщині загинули 8 повстанців, у тому числі 16-річна член ОУН Парасковія Стецюра.

У селі Іллінці на Станіславщині підпільники знищили двох активісток радянської влади і спалили сільраду.

1946 рік

У боях з москалями у селах Верхівці, Задеревач і Орявчик на Дрогобиччині загинули станичний ОУН Василь Мамчій – «Лев» і ще троє повстанців.

1948 рік

7 повстанців загинули в бою з пошуковими групами полку внутрішніх військ у Клеванському районі Рівненщини. Ще одного пораненим захоплено в полон.

1949 рік

У боях з москалями у селах Верхня Рожанка і Маринка на Дрогобиччині загинули Євдокія Скаприцька і ще один підпільник.

Двоє повстанців вночі наскочили на засідку опергрупи МВД на залізничному переїзді біля села Зозів на Рівненщині. У перестрілці один повстанець загинув, інший зазнав поранення, однак зміг прорватися.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Фото: Мешканці села Минківки здають хліб кооперації. 1929 р. З фондів Валківського краєзнавчого музею.

В листопаді 1929 року в Україні почалась реалізація політики колективізації. Утверджувався задум колективізувати сільське господарство для того, щоб безпосередньо контролювати сільськогоспода

рську продукцію і виробників, минаючи ринкові закони і назавжди позбутися усіх приватних власників, знищивши їх як клас.

Це здійснювалось шляхом ліквідації 5,2 млн селянських господарств та створення на їх основі 25 тис. колективних господарств (підприємство державної форми власності). Селян примушували вступати в колгоспи і усуспільнювати власне майно.

Джерело:

Національний музей Голодомору-геноциду

(Фейсбук)

9 жовтня 1990р. Український письменник Олесь Гончар написав лист-заяву до парткому Київської організації Спілки письменників України, де оголосив про свій вихід з КПРС.

У заяві Гончар зазначав: "Вчора я відвідав табір, де голодують студенти. В цих змучених, виснажених, але до краю стійких, здатних на самопожертву юнаках я впізнав нашу молодість. Я почув від них: "Ми виховувалися на ваших творах. Ми, власне, є студбатом іншого, нового часу. Нас привело сюди вболівання за долю свого народу - ось наші вимоги..." Вимоги голодуючих студентів я вважаю цілком справедливими".

На майдані голодувало вже близько 200 студентів, ще стільки ж підтримували акцію в наметах та як охорона.

Цього дня відбулася зустріч голови Верховної Ради Леоніда Кравчука з представниками голодуючих - Олегом Барковим, Олесем Донієм, Маркіяном Іващишиним, Олегом Кузаном, В'ячеславом Кириленком, Юрієм Герциком. Студенти знову повторили свої вимоги. Після довготривалих і важких переговорів Кравчук пообіцяв, що питання про відставку прем'єра Віталія Масола буде поставлено перед парламентом.

Джерело

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

9 жовтня 1990р. в Івано-Франківську згідно з рішенням місцевої ради народних депутатів демонтували пам'ятник Леніну.

Також повідомлялося про проведення в Івано-Франківську першого в Україні збору ветеранів Української повстанської армії . На ньому було створено Братство вояків УПА Карпатського краю (Івано-Франківщина, Закарпаття, Буковина).

Джерело

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

Восени, 9 жовтня 1928 року, у місті Львові було засновано греко-католицьку Богословську академію.

Ініціатива заснування академії належала митрополіту Андрію Шептицькому, який став потім її єпископом та предстоятелем. Першим ректором греко-католицької Богословської академії став митрополит та архієпископ Йосиф Сліпий.

Академія об`єднала навколо себе провідні кола інтелігенції з Західної України, що дозволило їй відразу ж стати центром філософських та богословських наук. У тогочасній Польщі греко-католицька Богословська академія була єдиним українським вищим навчальним закладом. Вже через 10 років після свого заснування академія значно розширилася: з`явилися нові кафедри та факультети, відкрилася бібліотека, видавнича справа значно розвинулася, а склад професорів було збільшено до 40 осіб. У кінці 1931 року у греко-католицькій Богословській академії було створено музей, головою якого став доктор Михайло Драган.

Джерела:

http://www.calendarium.com.ua/ua/u_lvovi_zasnovano_grekokatolitsku_bogoslovsku_akademiyu_1928

*******

http://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/9/58660/

8 жовтня 1871р. на Полтавщині народився Іван Піддубний, спортсмен, борець, чемпіон чемпіонів, який у 76 років міг легко зігнути підкову та заплести з двох цвяхів кіску.

Світова слава до Піддубного прийшла після перемоги на чемпіонаті світу в Парижі 1905 року. Тут він був проголошений чемпіоном світу серед професіоналів.

Іван Піддубний писав із труднощами, розділовими знаками, окрім крапок нехтував. Та успіх і визнання породили в ньому пиху. Людині, яку не вважав рівнею собі, міг "по-панськи" подати для потиску два пальці. 

Улюбленим жартом було дати потримати комусь свої тростину – а вона важила біля 19 кг. Коли хтось із несподіванки її втримував, борець дуже веселився. А одного разу за обідом в будинку Максима Горького, чемпіон заявив письменникові:

– У Росії є три знаменитості: я, ви і Шаляпін.

На запитання, чи знає він когось сильнішого від себе, відповідав:

– У боротьбі - ні! А в житті мій батько набагато сильніший був від мене.

Та пихатість не заважала йому завжди боротися чесно. Ніколи не програвав поєдинків за гроші – у піддавки.

– Я не баба, ні під кого не ляжу, – відповідав на такі пропозиції.

У повсякденному житті був спокійним, але виходячи на борцівський килим ставав схожим на звіра. Своїх супротивників кидав із такою силою, що ті непритомніли. "На днях боролися Піддубний і німець Абс, – писала, приміром, газета "Русское слово" в серпні 1904-го про один із борцівських поєдинків, що відбувся в Москві в саду "Акваріум". – Боротьба йшла затята. Супротивники в боротьбі налітали на рампу, на задній завісу, ламали куліси. Дійшло до справжньої жорстокості. На кінець, після 37-хвилинної безрезультатної боротьби Піддубний і Абс опинилися за кулісами. Судді дали дзвінок. Борці вже нічого не чули. Піддубний схопив Абса, виніс його на одній руці на сцену і зі всієї сили кинув головою на підлогу. За кулісами роздався істеричний крик дружини Абса. Абс лежав без свідомості. Дали завісу. Публіка кричала: "Абс! Покажіть Абса! Що сталося з Абсом?" Переполох у публіці тривав хвилин десять. Нарешті відкрилася завіса, і на сцені для заспокоєння публіки з'явився Абс, який прийшов до тями".

– Чи є на землі хто-небудь, хто вас може здолати? - часто запитували в Піддубного.

– Є, – зітхав борець. – Баби! Все життя мене, дурня, зі шляху збивали.

Уперше він закохався в 17 років у дівчину зі свого села. Вона походила з заможного роду, тож її батьки не захотіли віддавати свою дочку за бідняка. Нібито саме тому хлопець подався із села на заробітки до Севастополя. Уже виступаючи в цирку він закохується в мініатюрну гімнастку Марію Дозморову. 

Однак, під час гастролей цирку в Тифлісі 1903-го вона зірвалася з канату й розбилася. Іван Максимович дуже болісно переніс втрату коханої, навіть збирався покінчити з своїми цирковими виступами йповернутися до села.

В сорок років він в чергове закохується, на цей раз в жінку з дворянської родини - Ніну Квітко-Фоменко. 1910 року одружилися, Піддубний полишив боротьбу й вирішив присвятити своє життя родині. Оселяється із дружиною в селі Богодухівка на Полтавщині. Купує 120 десятин землі, будує млин і починає хазяйнувати. Але господар з нього виявився невдалий, справа прогоріла. Через 3 роки, щоб підзаробити грошей, Піддубний повертається в спорт. Ніну залишає вдома, а сам їде на чергові гастролі. 1920-го під час виступів в Одесі отримує звістку, що дружина втекла з молодим денікінським офіцером до Франції. Із собою прихопила всі чоловікові медалі за борцівські перемоги.

Джерело

https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/zhovten/8/1871-narodyvsya-ivan-piddubnyy-sportsmen-borec-chempion-chempioniv

Цей день в історії УПА - 8 жовтня.

Джерело фото

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

1943 рік

Три загони повстанців у бою з німцями в селі Коловерти на Рівненщині знищили 5 військових і кількох важко поранили. Втрати повстанців: один поранений.

Біля села Дерев’яне на Рівненщині повстанці знищили німецького військового, ще одного поранили в ногу.

1944 рік

У бою з москалями у селі Страдч на Львівщині загинув повстанець Марків.

1945 рік

У селі Хлібичин на Станіславщині підпільники знищили голову колгоспу і його дружину, радянську активістку.

1947 рік

У селі Конюхів на Дрогобиччині повстанці знищили двох військових МВД, ще одного поранили.

1948 рік

Під час боїв з москалями у селі Загір’я на Тернопільщині загинув колишній начальник штабу сотні УПА-Захід Григорій Гершон.

У селі Новосілка на Дрогобиччині повстанці знищили дільничного МВД.

Двоє повстанців були виявлені військовими МВД у райцентрі Перегінське на Станіславщині, у перестрілці знищили двох офіцерів, однак зазнали важких поранень і, не маючи шансів на прорив, застрелилися.

У селі Никоновичі підпільники спалили сільраду.

1949 рік

Іван Марчишак – «Чумак» загинув у бою з москалями у селі Завадка на Дрогобиччині.

1952 рік

Через зрадника загін МГБ захопив криївку Центрального Проводу ОУН на межі Львівської і Тернопільської областей. Загинули двоє охоронців Головного командира УПА Василя Кука.

Ще одну криївку захоплено під час облави загону МГБ в селі Курники на Тернопільщині. Із чотирьох повстанців, що перебували всередині, троє застрелилися, ще одного захоплено в полон.

Джерело

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Іван Дубовий - полковник Армії УНР. Командант Харкова. Командував бригадою Запорізької дивізії.

Народився у с. Галиця Ніжинського повіту Чернігівської губернії в родині селянина-власника с.Галиця Костянтина Миколайовича Дубового та його дружини Марії Андріївни.

З 9 лютого 1918 р. — командир сотні ім. І. Мазепи 2-го Запорізького куреня військ Центральної Ради. З початку березня 1918 р. — командир 2-го куреня 2-го Запорізького полку Армії УНР, згодом — Армії Української Держави. З 17 листопада 1918 р, після протигетьманського повстання, — комендант Харкова. З грудня 1918 р — командир 2-го Запорізького, а потім — 2-го Мазепинського полку 1-ї Республіканської дивізії Дієвої армії УНР. З 13 квітня 1919 р. — командувач Запорізького корпусу Дієвої армії УНР. 

16 квітня 1919 повів залишки запорожців через Румунію на з'єднання з основними частинами Армії УНР. З кінця травня 1919 р. — командир 20-го Запорізького пішого ім. І. Мазепи полку Дієвої армії УНР. Учасник Першого Зимового походу: командир збірної бригади Запорізької дивізії, що складалася з піших полків Запорізького корпусу. У 1921–1922 рр — командир 1-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР.

З 1923 р. жив на еміграції у Франції. У 1932–1938 рр. очолював у Франції «Товариство Запорожців» та Союз лицарів Залізного Хреста. Помер на еміграції.

Джерело

Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

(Фейсбук)

7 жовтня 1984р. помер Валерій Веніамінович Марченко - Український дисидент-правозахисник, літературознавець і перекладач. Помер у тюремній лікарні в Ленінграді.

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, стажувався у Бакинському університеті, де вивчав тюркські мови і широко друкувався у місцевій пресі.

 З 1970-го працював у редакції газети «Літературна Україна», автор близько 100 публікацій. Водночас викладав українську мову та літературу в одній із середніх шкіл Києва.

«Кучерявий, у модних светрах і незмінних джинсах. Спортивний, ставний. Злегка іронічний…,- писала про нього журналістка Надія Романюк. – Говорив те, що думав, аргументовано відстоюючи свою позицію. Повергав всіх у здивування феноменальною пам’яттю і ерудицією».

1. Арешт.

Заарештований 25 червня 1973-го «за антирадянську пропаганду та агітацію». Написані журналістом ( в 1972 р.) три статті «За параваном ідейності», «Страшний якийсь тягар», «Київський діалог», кваліфіковані органами КГБ як антирадянські документи. У них В. Марченко ставив риторичні запитання: чому занепадає українська мова, чому з легкої руки високих партійних чиновників підноситься безбарвна відверто кон’юнктурна література. Засуджений на 6 років до колонії суворого режиму та два роки заслання. У пермських таборах познайомився із відомими правозахисниками Семеном Глузманом та Іваном Світличним, написав ряд публіцистичних нарисів, зокрема, про нестерпні умови перебування в’язнів у колонії, про воїнів УПА, засуджених ще за часів Сталіна.

Після звільнення (1981) мешкав у Києві, не міг влаштуватися на роботу, працював сторожем у дослідному господарстві зелених насаджень рослинництва. Займався перекладами, правозахисною діяльністю. Рішуче засуджував постанову колегії Міністерства освіти УРСР «Про додаткові заходи по вдосконаленню вивчення російської мови в освітніх школах і педагогічних навчальних закладах Української РСР» (29 червня 1983 р.) (передав документ діаспорі з коментарем: «Надсилаю свіженький валуєвський указ…»).

2 Арешт.

Вдруге заарештований 21 жовтня 1983-го. Валерію Марченку інкримінувалося виготовлення та розповсюдження документів з метою підірвати й ослабити радянський державний лад. З моменту ув’язнення став членом Української Гельсінської групи. Важко хворого Валерія Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років ув’язнення та 5 років заслання.

Помер 7 жовтня 1984-го після відмови нирок у тюремній лікарні у Ленінграді (нині Санкт-Петербург, Росія). Похований у селі Гатне на Київщині, поруч із могилою діда – відомого українського історика Михайла Івановича Марченка.

«Це важко зрозуміти. Але це правда: Валерій був щасливий. Там, у політтаборі, він писав те, що боялися вимовити вголос «на волі». Його штампували з громадських трибун тавром «відступника і буржуазного націоналіста», а він у таборі став письменником. Українським нерадянським письменником. Не фанатик, не революціонер, не екстреміст, він був такий, як і ви. Лише – кращий». (Семен Глузман).

Цікаві факти про Валерія Марченка

1. До 1972-го його знали як Валерія Умрилова. Однак шлюб батьків склався невдало, вони розлучилися. Мати вийшла заміж вдруге, а Валерій узяв прізвище свого діда – професора-історика, колишнього ректора Львівського університету Михайла Івановича Марченка.

2. Був схожий на кіноактора Жана Поля Бельмондо, кумира його ровесників. Знав про цю схожість і часто жартував із цього приводу.

3. Семен Глузман звертає увагу на невідповідність і надмірну жорстокість першого судового вироку Валерія Марченка: «одинак, абсолютно незнайомий із самвидавом, що не спілкувався ні з ким із так званих «зафіксованих КГБ» дисидентів… У Москві за подібний «склад злочину» той же КГБ взагалі не вимагав би санкцію на арешт, там такий Марченко мав би пару викликів «на профілактику» і, мабуть, навіть звільнений з роботи не був. Інша річ Україна, з генералом Федорчуком на чолі республіканського КГБ».

4. Перебуваючи на засланні в селищі Саралжин у Казахстані, від жовтня 1980-го листувався із молодою італійською студенткою-геологом Сандрою Фапп’яно, яка отримала його адресу від «Міжнародної амністії». Між молодими людьми зав’язалося тепле спілкування (дарма, що переписувалися на нерідній для обох англійській). Вони сподівалися, що після звільнення Валерія відпустять в Італію на лікування і вони нарешті зможуть побачитися. Листування тривало до повторного арешту Валерія Марченка у 1983-му. А в 2010-му їх листи видано під назвою «Валерій і Сандра».

5. Хворів на хронічний гломерулонефрит, тож друге ув’язнення було для нього рівнозначне смертному вироку. Почувши на суді про 10 років неволі, сказав: «Можна було дати і менше, я стільки не проживу». Помер наступної осені, провівши в ув’язненні менше року.

6. Тіла померлих в’язнів не віддавали родичам, згідно внутрішньовідомчих інструкцій їх ховали поблизу місць ув’язнення. Однак наполегливість матері Ніни Михайлівни і потужний тиск Заходу призвели до того, що кегебісти віддали матері труну із тілом сина – це стало унікальним випадком в історії радянських таборів.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua

7 жовтня 1910р. поблизу Санкт-Петербурга на очах десятків тисяч глядачів загинув визначний авіатор, Український громадський і політичний діяч Лев Мацієвич.

Був одим із засновників Революційної Української партії (РУП).

Мацієвич вирушає в останній політ. Фото з ЖЖ babs71

Уламки "Фармана" Левка Мацієвича

Похоронна процесія. 

На похоронах Симон Петлюра поклав вінок з синьо-жовтою стрічкою (з україномовним написом).

7 жовтня 1620р. закінчилася дводенна Цецорська битва - битва війська Речі Посполитої зі значно переважаючими в кількості турецько-татарськими військами на чолі з Іскандер-пашею.

Загибель гетьмана Жолкевського.

Картина В. Еліяш-Радзіковького.

7 жовтня 1620р. - закінчилася дводенна Цецорська битва - битва війська Речі Посполитої зі значно переважаючими в кількості турецько-татарськими військами на чолі з Іскандер-пашею біля села Цецора на річці Прут (Молдова).

Польська армія була розгромлена. Загинув великий коронний гетьман Станіслав Жолкевський, поліг Михайло Хмельницький, у полон потрапили його син Богдан, княць Корецький, син Жолкевського та ін.

Надалі 60-тисячна татарська армія пішла на Покуття і Львів, спустошуючи все навколо, і поверталася з походу з багатствами та більш як 100 тисячами полонених русинів (українців), із яких до Криму дійшло тільки 30 тисяч.

Джерело

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/7/58472/

Цей день в історії УПА - 7 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Колона бійців Української Національної Революційної Армії, м.Бучач, липень 1941 р.

*********

1944 рік

У бою з опергрупою батальйону внутрішніх військ біля села Юрківці на Чернівеччині загинули 8 повстанців, одного поранено.

1945 рік

Розвідка сотні «Рисі» УПА-Захід наскочила на засідку НКВД у селі Ясень на Станіславщині. Загинув ройовий «Лев», одного воїна УПА поранено.

У селі Люботин на Волині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищений дільничний МВД, особовий склад роззброєно і розігнано.

1946 рік

У бою з москалями у селі Стриганці на Львівщині загинув районний провідник ОУН «Данило».

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Катюжанка на Київщині знищила документи сільської ради та телефонний зв’язок.

У боях з москалями у селах Виців і Стара Сіль на Дрогобиччині загинули зв’язкова надрайонного проводу ОУН Романія Юрків – «Олена» і ще двоє повстанців.

1948 рік

У райцентрі Рожнів (Рожнятів?) на Станіславщині підпільники знищили бійця винищувального батальйону.

У селі Чернихів на Дрогобиччині повстанці знищили заступника начальника командира винищувального батальйону.

1951 рік

Під час зіткнення з загоном МГБ у селі Острів на Станіславщині загинули троє повстанців, у тому числі окружний провідник ОУН Богдан Трач – «Дунай».

Двоє повстанців потрапили у засідку агентурної групи МГБ у селі Данюки на Кам’янець-Подільщині. У перестрілці один загинув, інший зміг прорватися.

1953 рік

Відділ повстанців наскочив на засідку загону МВД у селі Селище на Волині. Зав’язалася перестрілка, під час якої всі повстанці змогли прорватися.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

7 жовтня 1864р. народився Сергій Шелухін, юрист за фахом, долучився до написання Закону про Генеральний Суд – вищу судову інстанцію УНР.

Перебував на посадах Міністра судових справ та юстиції при Центральній Раді й Директорії. При гетьмані Павлові Скоропадському був генеральним суддею.

«Головне горе, що ми звикли ждати, що нам дадуть мир! Ні! – говорив він під час дебатів зі своїми колегами щодо Берестейського договору,– Ніхто не дасть нам миру, а тільки ми самі!» Він наполягав, аби делегація Центральної Ради на переговорах у Брест-Литовську брала участь як самостійна і вела переговори від імені УНР.

Навесні 1918-го очолив українську делегацію на переговорах з більшовицькою Росією. Результат – підписання договору про припинення воєнних дій. «З початку мирових переговорів з російською делегацією виникли сумніви, чи справді більшовикам при їх цілях та способах ведення війни та партійних завданнях, потрібен мир з Україною і чи справді вони хочуть встановити його, – писав Шелухин 31 липня 1918 –го у доповідній записці до Ради Міністрів.– Те, що російська делегація вперто уникає встановлення політичних меж (ідеться про встановлення державного кордону. – УІНП), підтверджує припущення. Російський радянський уряд всіма способами уникає виконання зобов’язань Брест-Литовського договору. Неможливі вимоги ставляться українській делегації російською делегацією з очевидним наміром затягти переговори, щоб діждатись часу, коли УНР можна буде пограбувати і підгорнути під більшовицьку владу».

На еміграції Сергій Шелухин видав працю «Назва України». «Французькі, німецькі, італійські, голландські географи назву Україна в 16, 17 та 18 столітях вживали як назву сталу, а не позначення чиєїсь окраїни чи пограниччя, - пише зокрема, - український народ має для себе і своєї території свій власний і споконвічний внутрішній і закордонний географічний, історичний, етнографічний і політичний паспорт з іменем Україна і Українського Народу».

Помер 1938-го у Празі.

Джерело

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Цей день в історії УПА - 6 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Непорадний", "Перебийніс" та "Хмара". МР35 справа на їдунці.

*********

1944 рік

Дві чоти УПА-Захід у бою з москалями у селі Космач на Станіславщині знищили 17 ві йськових.

У селі Волошиново на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради.

1945 рік

Відділ УПА-Північ у селі Видричі на Волині знищив двох бійців винищувального батальйону і поранив лейтенанта НКВД, що проводили хлібопоставки.

За допомогою двох реактивних снарядів сотня «Кочовики» УПА-Захід спалила будівлю міського управління в місті Кристинопіль (нині Червоноград) на Львівщині. У перестрілці знищені троє військових.

1946 рік

Районний провідник ОУН Данило Точило і ще один повстанець загинули в бою з загоном МВД у селі Добротвір на Кам’янець-Подільщині.

1947 рік

Рейдова група УПА в селі Зимовище на Київщині конфіскувала продукти харчування з колгоспного складу.

Під час боїв з москалями у селах Верхнє Синьовидне і Шишоровичі на Дрогобиччині загинули двоє повстанців, у тому числі станичний ОУН «Мищик».

1948 рік

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Феліцієнталь (нині Долинівка) на Дрогобиччині. У перестрілці загинув один повстанець.

1949 рік

У райцентрі Добромиль на Дрогобиччині 16-річний підпільник Богдан Цицик серед дня знищив заступника начальника райвідділу МГБ.

У селі Соколя на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1951 рік

Опергрупа МГБ виявила криївку в лісах Радехівського району Львівщини. Всередині нікого не виявилося, а при огляді криївки від вибуху радіокерованої міни поранено двох військових.

Джерело:

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

6 жовтня 1927р. народився Ренат Польовий, Український письменник, інженер – винахідник, меценат і краєзнавець. Автор більше 90 винаходів та 72 наукових статей.

Народився у москві, де натоді працював батько. Відбуваючи покарання на Колимі, заприятелював із українськими в’язнями – членами ОУН та УПА. Завдяки їм дізнався про український Рух Опору під час Другої Світової війни. «Хлопці, які сиділи за націоналізм були людьми моральними,– згадує сестра Людмила Польова, – Завдяки їм Ренат вийшов з таборів націоналістом, безмежно закоханим у свою Батьківщину – Україну».

Після звільнення жив на Кубані. Там збирав матеріал про видатних осіб того регіону, що походили з України. Написав і видав книги «Кубанська Україна», «Кобзарі в моєму житті» та «Спомини». Польовий заприятелював із Іваном Гончарем, якому допомагав матеріально. Був членом Української Гельсінської Спілки.

За винаходи тричі отримував 20-тисячну премію від держави. Хоча кошти отримати було непросто – довелось судитись. Його технології виробництва високотонкого базальтового волокна використовувались у військовій промисловості та впроваджувались на виробництві. Це врятувало Польового від репресій за проукраїнські переконання.

Помер 17 вересня 2007-го у Києві.

Джерело:

Підготували Наталя Слобожаніна та Леся Бондарук.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

6 жовтня 1876р. народився Сергій Єфремов, якого вважають «хрещеним батьком» УНР. Він запропонував і використав назву Українська Народна Республіка

Письменник, журналіст, літературознавець, віце-президент ВУАН, член Ценральної Ради та Генерального Секретаріату. Народився на Київщині у родині священика.

"Грядущий за великою війною час принесе мир, нефальшиву волю і справедливість мовчазним масам народнім і усім націям, і поодинокій особі і цілій людськості», – писав Єфремов на початку 1917-го у листі до президента США Вудро Вільсона.

Після встановлення совєтської влади залишився в Україні. Відчував, що влада розправиться з ним. «Каятись не буду, отже перспектива виявляється: мандрівочка, і мабуть неблизька, пахне», – написав у щоденнику Єфремов наприкінці 1928-го. Невдовзі був заарештований та звинувачений у керівництві вигаданою «контрреволюційною» Спілкою визволення України. Помер у 1939‑ му в одному з таборів ГУЛАГУ.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

6 жовтня 1648р. загони війська Б.Хмельницького підійшли до Львова і атакували передмістя, з боєм захопив Високий замок - після чого львів'яни почали переговори з Хмельницьким про його відступ зі Львова..

Ян Матейко «Богдан Хмельницький з Тугай-беєм під Львовом», 1885 (олія на дошці, 130 x 79 см, Нацональний музей у Варшаві).

Втративши декілька тисяч вояків Хмельницький наказав полишити місто.

Начебто, під час штурму на небі з’явилась постать блаженого Яна з Дуклі. Козаки розцінили це негарним для себе знаком і відступили. Через рік містяни виготовили колону з написом: «Місто Львів завдяки Яну з Дуклі чудом звільнене від облоги Богдана Хмельницького». Встановили її біля костьолу бернардинів.

Джерело

https://old.uinp.gov.ua/historyday/6-zhovtnya-v-istorii-ukraini

6 жовтня 1910р. у місті Кам’янка-Стумилова (Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук (псевд. Петро, Степовий, Максим, Семен, 1718, 1920, 88), член Проводу Організації українських націоналістів, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу.

6 жовтня 1910р. у місті Кам’янка-Стумилова (нині – Кам’янка-Бузька) на Львівщині народився Роман Кравчук

(псевд – Петро, Степовий, Максим, Семен, 1718, 1920, 88 та інші), член Проводу Організації українських націоналістів, заступник головного командира УПА, Лицар Золотого Хреста заслуги УПА 1 класу.

Навчався у Львівському політехнічному інституті. Брав участь в діяльності Пласту, належав до студентських та національно-громадських організацій, зокрема, до нелегальної групи «Українська націоналістична молодь».

З 1930-го Кравчук, разом із Василем Куком розбудовував підпільну мережу ОУН на території Золочівщини.

За націоналістичну діяльність польська влада у 1934 р. заарештувала Р.Кравчука та засудила на 5 років ув’язнення. У 1937 році його достроково звільнили за амністією, але вже у 1938 р. повторно заарештували. Польський суд засудив його до 8 років позбавлення волі. Строк він відбував в тюрмах Золочева, Сандомира та Тернополя. Там Роман продовжував гуртувати навколо себе українців-політичних в’язнів, проводив з ними виховну роботу, організовував страйки проти тюремних порядків і керівництва.

У 1940 році Р.Кравчук став членом Центрального проводу ОУН(б), а згодом – заступником керівника Львівської крайової екзекутиви. Він був одним з тих, хто організовував антинімецьку діяльність ОУН, за що у вересні 1941 р. був заарештований гестапо і відправлений до концентраційного табору в м. Кракові. Після звільнення у червні 1942 р. його обирали членом Проводу ОУН, де 1943 р. він став організаційним референтом (керівником виконавчого органу). У серпні 1943 р. Роман Кравчук призначений керівником найбільшого організаційного ядра ОУН – крайового проводу на Західноукраїнських землях. Раніше цю посаду займали Степан Бандера, Іван Климів, Михайло Степаняк, Василь Охримович.

Радянські спецслужби багато років намагалися спіймати Романа Кравчука. Він дивом виживав під час їхніх облав. Один такий випадок описав у своїх спогадах керівник військового округу УПА на Львівщині Василь Левкович. У 1946 році чекісти під час облави на Рогатинщині виявили бункер з підпільниками, де були Роман Кравчук, Зиновій Благий і його охорона. Не знаючи, кого вони заблокували, вороги запропонували підпільникам здаватись, а отримавши негативну відповідь – вирішили підірвати криївку. Один з підпільників спробував вийти назовні та прорватись, але одразу ж був вбитий. Тоді Роман Кравчук і його охорона (десь 11 осіб) сховалися у підземних лисячих норах, розмитих дощами, які розташовувалсь поруч з бункером і мали в довжину кілька десятків метрів, заваливши за собою вхід. Чекісти блокували територію, підірвали бункер, але підпільникам вибухова хвиля не завдала серйозної шкоди і вони, хоч і настрашені, дивом залишились цілими. Потім оперативники обшукували нори, але не повіривши, що люди після вибуху могли вижити, так і не знайшовши підпільників, відзвітували про те, що у бункері був лише один повстанець. Через кілька днів, коли розшукова операція закінчилася, знесилені від нестачі їжі та повітря, але живі підпільники змогли вибратись зі свого сховища, щоб продовжити боротьбу. Вціліли вони виключно завдяки винахідливості Романа Кравчука.

У 1948 р. радянські спецслужби щодо Р.Кравчука завели розшукову справу-формуляр (згодом вона розрослася до 17 томів), а сам він отримав від оперативників оперативну кличку «Бегемот». Чекісти заарештували батька – Миколу Кравчука, катували його, але він не видав місця перебування сина. Щоб розв’язати затриманому язик, його допитували за допомогою агентурно-бойової групи, яка була переодягнена в повстанців. Вона успішно імітувала напад на машину МДБ, коли Миколу Кравчука перевозили з однієї тюрми в іншу, імітувала вбивство конвою, забрала Кравчука до себе в заздалегідь облаштований бункер у лісі і кілька днів допитувала. Однак і в цьому випадку Микола Кравчук не вказав місця, де був Роман. Побачивши, що результатів немає, чекісти Миколу Кравчука віддали під суд і в 1950 р. його разом із дружиною засудили до 10 років ув’язнення в ГУЛАГу.

У червні 1950 р., після загибелі Романа Шухевича, Роман Кравчук став заступником Головного командира УПА Василя Кука, водночас він залишився ще й керівником підпілля на Західноукраїнських землях. У тому році Р. Кравчук став членом Української головної визвольної ради (УГВР), де використовував псевдоніми М. Гончаренко та М. Лісовий. У 1951 р. його затвердили Головою Президіяльної Колегії УГВР – Президентом підпільного парламенту воюючої України. У 1950-1951 роках сили підпілля слабшали. У своєму звіті за 1951 рік Роман Кравчук зазначав, що сили ОУН(б) швидко тануть, а втрати в деяких округах складали до 60% особового складу підпільників.

Керівництво МДБ УРСР та МДБ СРСР дуже дратувала невловимість таких провідників ОУН(б), як Василь Кук, Роман Кравчук, Петро Федун. З Москви у Київ постійно надходили вказівки посилити їх розшук. 18 грудня 1951 р. міністр державної безпеки УРСР генерал-лейтенант М. Ковальчук для розшуку Романа Кравчука затвердив план чекістсько-військової операції, до якої залучено 4574 офіцерів та солдатів, з них 75 співробітників УМДБ по Дрогобицькій області і 78 співробітників УМДБ по Станіславській області, 110 службово-розшукових собак з 60 інструкторами, 500 курсантів учбового загону МДБ.

Під час цієї операції 21 грудня 1951 р. москалям вдалося вийти на бункер, де переховувався Роман Кравчук. Він не здався живим і загинув у бою разом із двома друзями. Співробітники МГБ, після опізнання вбитих, закопали тіло Р.Кравчука 28 грудня 1951 року у триметровій ямі з негашеним вапном на території «об’єкту № 39» УМДБ у Львівській області.

Джерело

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

5 жовтня 1891р. народився Микола Любинський, український мовознавець, політичний діяч періоду Української національної революції, член Центральної Ради, один із лідерів Української партії соціалістів-революціонерів.

Любинський Микола Миколайович з дружиною Клавдією Володимирівною

Народився 23 вересня (5 жовтня) 1891 в селі Стріхівці Ушицького повіту Подільської губернії (нині Ярмолинецького району

Хмельницької області) у сім'ї священика.

У 1910 закінчив Кам'янець-Подільську гімназію з особливою відзнакою у словесних науках. Упродовж року в селі Рахни Лісові (нині Шаргородського району Вінницької області), куди переїхала сім'я, готувався до вступу в університет: виписував і студіював літературу, очікував довідку з канцелярії губернатора про політичну благонадійність. Микола також давав приватні уроки, організував бібліотеку з 3000 книг, залучив сільську молодь до читання.

У 1911 вступив на філологічний факультет

Київського університету, який закінчив 1916 року. Діалектологію вивчав у професора Розова, методику літератури — у професора

Перетця. Історію давньої літератури читав професор Маслов, історію нової літератури — професор Лобода.

Узимку 1915—1916 років працював у

Москві — у Рум'янцевській бібліотеці, готував наукові роботи про літературну діяльність

Кирила Туровського, про методику й техніку написання наукових робіт.

Був членом ради Української студентської громади, старостою факультету (старостат і громада діяли нелегально).

У добу національно-визвольних змагань

Українська делегація в Брест-Литовську. 

Другий зліва в першому ряду Микола Любинський. 9 лютого 1918 року.

Фото: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного.

1917 року вступив до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), 1919 року ввійшов до її ЦК.

На Всеукраїнському національному конгресі

5 квітня 1917 року обраний до Української Центральної Ради (УЦР), у вересні — делегатом Всеросійського з'їзду народів у Києві (секретар Ради народів), а в листопаді — представником від Поділля на Всеросійських установчих зборах.

Наприкінці осені 1917 року вирушив до

Берестя у складі Мирової делегації від Української Народної Республіки.

Під час більшовицької окупації

У 1920-х роках — співробітник ВУАН. Заарештований у Києві групою ГПУ СССР на початку 1930-х. Про це залишив спогад український хімік, також член УЦР Костянтин Туркало:

"Незабаром нас відвезли вантажним автом до ГПУ на Катерининську вулицю в Липках. Там я в величезній залі колишнього будинку великого князя Михайла Олександровича застав силу силенну народу, що де-далі все прибував. Тієї ночі відбувався так званий масовий арешт і до цієї залі звозили арештованих з усіх кінців і районів міста. З видатних людей я побачив там також і Любинського Миколу Михайловича, колишнього нашого міністра чужоземних справ Української Народної Республіки за Центральної Ради, що укладав Берестейську угоду з німцями...

Працівниками ГПУ СССР був підданий різноманітним фізичним тортурам.

Перебував у концтаборі ГУЛАГу СССР.

Розстріляний москалями 8 січня 1938 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Реабілітований 15 вересня 1989 року.

Джерело 1 

Вікіпедія

**********

Джерело 2

Розстрільний календар (фейсбук)

8 січня 1938 року «репресовано за I категорією» екс-міністра закордонних справ УНР Миколу Любинського.

«Мовчати примушує мене не страх перед відповідальністю. Справа не в страху. Страх скоріше примусив би говорити. Також тут і не впертість, бо впертість має свої межі й на стільки б її не вистачило. Коли й важить тут яке чуття, то виключно чуття обов’язку перед державою і суспільством. Обов’язок цей велить мені в цьому разі говорити тільки правду. І цю правду я вже сказав...» - з матеріалів допиту.

Арештували Миколу Любинського у 1930 році за участь у міфічній «контрреволюційній організації «УНЦ» (Український національний центр), нібито завербував історик Михайло Грушевський. Зі спогадів доньки: «Приїхали вночі, вчинили обшук. Мати носила передачі до Лук’янівської в’язниці. Згодом усе це припинилося: напевно, батька відправили з етапом, але куди — не сказали». Арешт проводив уповноважений ДПУ Пашницький. Перші два тижні екс-міністр відбув у бупрі (будинку примусових робіт), а 23 жовтня написав слідчому Андрєєву: «...швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекає робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей».

В додаткових свідченнях від 2 лютого 1938 року (справу вже вів інший слідчий — Погребинський) арештант наголошував: «...ні до якої таємної, нелегальної, конспіративної і контрреволюційної організації я не належав, всякі зв’язки з УПСР (організаційні і ідеологічні) я остаточно пірвав ще 1923 р. і назад до УПСР не повертався... злочинів не вчинив і винним себе визнати не можу». Але за 10 днів у матеріалах справи з'явилась заява, явно надрукована чекістами: «Заявляю перед ліцем трудящих і каюся, що я належав до контрреволюційноі організаціі, яка ставила собі за мету повалення Радвлади на Украіні шляхом повстання з допомогою інтервенціі. Подробиці діяльності цієі організаціі й моєі в ней участі я докладно оповім в окремій заяві. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свідчить лист до слідчого Соломона Брука: «...Ви радите, енергійно радите, написати докладне зізнання й щире каяття. Мотивуєте тим, що такого поводження від злочинця вимагає політичний момент, що від цього мені легче буде, вказуєте на приклад інших в’язнів, що вже розкаялися. Нарешті кажете, що моя упертість викликає обурення проти мене, і що наслідком того я зазнаю різних мук, і, що найголовніше, все одно потім напишете, що ви радите...».

Любинський писав: «...ніколи не примусить мене також брехати й безпідставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюціонера, коли я насправді таким не був... Краще зазнати найлютішої кари, аніж прийняти на себе такий тяжкий наклеп». Харківські чекісти Семен Долинський і Генріх Люшков надіслали до Києва витяги з показань інших арештованих у справі «УНЦ», зокрема про «третю нараду членів ЦК УПСР у квартирі Голубовича», і радили колегам використати ці матеріали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але останній не здався і не зламався.

20 вересня в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харкові подав заяву керівникові слідчого відділу відомства Семенові Долинському: «Протягом несподівано довгого десятимісячного слідства слідчі ДПУ страхали мене різними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчі кари, не виключаючи навіть розстрілу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методів допиту, що не обов’язково мають здійснитися. Але цими днями, розмовляючи зі мною, Ви також сказали, що мене чекає десятилітня ізоляція від суспільства. Ваші слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собі, поки ще не пізно, проти такого проекту енергійно заперечити й запротестувати... Взагалі в процесі слідства я свідомо мало, а може, й недостатньо підкреслював додатні сторони мого життєпису... За радянської влади — десять років роботи в Академії, п’ять років роботи в КВЗІ, три роки в Робітничому університеті, активна участь у переведенні українізації, в профроботі, в житловій кооперації, в радянській пресі... Невже ж все це нічого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками суворої ізоляції??! За що?! Кажуть, що на мене є викази інших. Припустімо, що й так. Напевне, цих виказів небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказів вже позрікалися своїх слів. Напевне, ці викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усі однаково брехати... Цих виказів я не читав і не бачив, і з авторами очних ставок не мав... Справді, це дуже принадна думка — рятувати себе тим, що брехати на інших. Мабуть, так і міркували ті, що на мене виказували. Я таким шляхом не міг піти й не пішов. Чому? Не знаю. Може, це альтруїзм, може, ідеалізм, може, звичка говорити тільки правду... Це ніяка заслуга й тим більше не геройство. Але це й не злочин... Карати мене — це карати ту інтелігенцію, яка щиро пішла на радянську роботу, повірила, що між пролетаріатом і інтелігенцією нема ворожнечі, повірила, що давні помилки забуто і прощено... Ні! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка. ...Один зі слідчих сказав, що якби я був інженер, то, може, мене й випустили б, але оскільки я тільки лінгвіст, то без мене революція не постраждає. Це дуже невлучний дотеп! Міркуючи так, можна б поодинці половину населення винищити... Я думаю, що мовознавці-лінгвісти дуже потрібні й будуть потрібні навіть тоді, коли зайва буде міліція й червона армія...».

Обвинувальний висновок у справі Миколи Любинського склав уповноважений СПВ ДПУ УСРР Георгій Бордон. Затвердив документ Борис Козельський. В обвинувальному висновку харківські чекісти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюцион

ная организация «УНЦ», ставившая своей целью — свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович»

Любинський відбував строк у Карелії. Дружина і доньки тільки у 1933-му дізналися, що Любинський живий і перебуває в Медвеж’єґорську.

З архівів: «Любинский Николай... проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области. 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.».

Слідча справу знаходиться в Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Посилання:

1. Сергій Шевченко. Архіпелаг особливого призначення http://bit.ly/1OfcsTg

2. Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження

http://bit.ly/1RxxT6f

3. Любинський Микола Михайлович http://bit.ly/1O8tGUj

4. Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті http://bit.ly/

1TJn5Bh

5 жовтня 1594р. в Україні почалося народне повстання під проводом Северина Наливайка.

Повстання Наливайка — козацьке повстання в Україні під проводом Северина Наливайка та Григора Лободи супроти шляхти у 1594 –

1596 роках. Окрім соціальних причин значно зумовлене спробою закріплення утримання у складі коронного війська козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків.

У липні 1594 року, повернувшись з загоном

козаків після походу в Молдавію супроти османів, С. Наливайко розіслав шляхті вимоги щодо утримання козацьких підрозділів, а також визнання козацьких порядків.

Законність своїх вимог козацькі лідери обґрунтовували участю в загальнохристиянській боротьбі з мусульманами. Та оскільки на той час небезпека вторгнення вже минула, шляхта почала чинити опір реалізації козацьких вимог. Так, була здійснена спроба вибити Наливайка з Брацлава, де було облаштовано його резиденцію. Утім, коли шляхетські загони підтяглися до міста, козаки зробили нічну вилазку й розгромили супротивників.

Крім загонів Наливайка, на Східному Поділлі також квартирувалися запорожці Лободи та чимало реєстровців. Опанувавши

Брацлавщину та Південну Київщину, козацькі загони подалися на Волинь та на землі Південної Білорусі. Тривале перебування регіону під козацькою опікою призвело до поширення бунтівних настроїв і серед інших верств населення. Козацьке військо, яке налічувало 12 тисяч осіб, здобуло Гусятин,

Канів, Бар, Луцьк та інші міста. 

Наприкінці 1595 року і на початку 1596 -го повстанський рух розгорнувся на Волині, Поділлі, Київщині, частково в Галичині.

У Білорусь на допомогу повстанцям рушив козацький загін на чолі з гетьманом Матвієм Шаулою. В Білорусі повстання мало виразно антишляхетський характер.

Делегація шляхти з України на аудієнції в

Сигізмунда III скаржилась, що козаки допекли їм гірше, ніж татари, і просила порятунку. Проте королівська влада тривалий час залишала волання лицарського стану без уваги оскільки у Варшави, як завжди, бракувало військ здатних приборкати козацький виступ. Окрім того, король не був певний щодо своєчасності приборкання козацтва взагалі, адже після неприємного конфузу з маршем татар через Галичину влада усвідомлювала, що Військо Запорозьке залишається чи не єдиною військовою потугою, здатною прикрити південні рубежі республіки.

Посполите рушення східних воєводств виглядало відверто слабко у порівнянні з арміями бунтівників, і з початком 1596 р. уряд уперше мобілізував проти них коронні війська — тридцять гусарських і дванадцять

козацьких хоругов, чотири роти найманої піхоти й вісім рот вибранців, а також дві тисячі жовнірів кварцяних рот. Усього було мобілізовано вісім тисяч вояків, яким мали надавати допомогу чотири тисячі литовських військ.

В грудні 1595 р. уряд Речі Посполитої вислав на приборкання повстання військові сили під командуванням польного коронного гетьмана Станіслава Жолкевського. 

В кінці січня 1596 року Наливайко з невеликим загоном (1500 осіб) відступив на Волинь, а звідти через уманські ліси до Білої Церкви. 23 березня ( 2 квітня) 1596 року загони С. Наливайка, М. Шаули, Г. Лободи об'єднались під Білою Церквою, де розгромили передові підрозділи шляхетських військ.

14 квітня відбулась битва під Каневом.

В урочищі Гострий Камінь біля Трипілля відбулася вирішальна битва. Після жорстокого бою повстанці були змушені відступити на Лубенщину. Проте шлях відступу далі був відрізаний новими коронними корогвами.

Навесні 1596 року на Солониці під Лубнами повстанці були оточені переважними силами війська Речі Посполитої. Майже два тижні (з 25 травня) героїчно оборонялися козаки. С. Жолкевський пообіцяв реєстровцям

амністію, якщо вони складуть зброю.

Довідавшись про переговори козацької старшини з С. Жолкевським, повстанці запідозрили Г. Лободу у зраді й вбили його. Але частина старшини 28 травня ( 7 червня ) 1596 року підступно схопила С. Наливайка, М. Шаулу та інших керівників повстання і видала їх полякам. 

Під час переговорів військо Речі Посполитої зненацька напало на козацький табір. Тисячі повстанців, їхніх жінок і дітей було вбито. Тільки невеликий загін козаків на чолі з Криштофом Кремпським зумів вирватися з оточення і відступив на Запорожжя.

С. Наливайка та інших шістьох ватажків повстання було відправлено до Варшави, де

11 квітня 1597 року після нелюдських тортур їх стратили.

Михайло Кріса "Кобзар" - кeрівник боївки ОУН, що діяла в Київській обл. до квітня 1952 р.

Михайло Кріса (псевдо «Кобзар»; народився 1922, с. Велика Березовиця, нині Тернопільського району Тернопільської області — розстріляний москалями 16 грудня 1952, Проскурів).

Український військовик, керівник боївки ОУН, що діяла в Київській області до весни 1952 року. Лицар «Бронзового Хреста Заслуги» (02.09.1947) та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах» (30.06.1948).

Заарештований у ніч з 20 на 21 квітня 1952 року разом з підпільником Михайлом Оліяником «Богданом», міжобласною оперативною групою Кам'янець-Подільської, Вінницької та Київської областей, в лісовому масиві західніше м.Ставище Київської області.

На одному з перших допитів Михайло Кріса заявив слідчим:

« Я не бажаю видавати органам радянської влади тих, хто мені допомагав у моїй діяльності... Я є ворогом радянської влади і не бажаю приховувати те, що брав активну участь у проведені військових дій проти москалів"

Михайло Кріса «Кобзар» розстріляний москалями у Проскурові 16 грудня 1952 року.

Джерело:

Меморіал Всеукраїнська правозахисна організація Меморіал імені Василя Стуса

(Фейсбук)

Цей день в історії УПА - 5 жовтня.

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

"Їжак" - Семенюк Іван Дмитрович. охоронець провідника "Криворога".

*********

1944 рік

У бою з москалями на околиці села Кропивник на Станіславщині сотня «Месники» УПА-Захід знищила капітана, старшого лейтенанта і 5 рядових. Втрати УПА: двоє загиблих.

Відділ сотні «Холодноярці» у засідці на шляху біля Ясниська на Львівщині знищили трьох військових НКВД. Здобуто 3 гвинтівки.

1945 рік

Пошукова група НКГБ захопила криївку в селі Жирова на Львівщині. 7 повстанців, що перебували всередині, вчинили збройний опір, однак прорватися не змогли і підірвалися гранатами.

У селі Попелі на Дрогобиччині повстанці захопили оперуповноваженого райвідділу НКВД і старшого сержанта полку внутрішніх військ.

У бою з москалями у селі Батятичі на Львівщині загинули четверо повстанців.

1947 рік

У селі Раковець на Станіславщині підпільники спалили сільську раду і молочарню.

Станичний ОУН Степан Козак – "Крук" загинув у бою з москалями у селі Пчани на Дрогобиччині.

1948 рік

У селі Задеревач на Дрогобиччині повстанці спалили будівлі колгоспу, клуб і молочарню.

У селі Новий Яр на Львівщині повстанці знищили колгоспницю Марію Мацько, депутата Верховної Ради УРСР.

1950 рік

Під час боїв з москалями у селах Верхня Стинава і Кам’янка на Дрогобиччині загинули четверо повстанців.

1951 рік

Опергрупа МГБ у селі Чаньків на Кам’янець-Подільщині захопила в полон двох повстанців.

СЕРГІЙ ГОРОБЕЦЬ,

Український інститут національної пам’яті.

Боївка СБ "Осипа" Коваленка, літо 1950 р.

Джерело:

УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

5 жовтня 1883р. у селі Ярівка на Чернівеччині народився Петро Болбочан, полковник Армії УНР.

Народився у сім’ї священика, навчався в духовній семінарії. Закінчив Чугуївське юнкерське училище. Учасник Першої світової війни як офіцер 38-го Тобольського полку, нагороджений кількома орденами.

З початком Української революції 1917-1921 рр. займався організацією українських військових частин. 22 листопада 1917-го очолив сформований із добровольців Південно-Західного фронту російської армії 1-й Український Республіканський полк. Оскільки солдатський комітет перебував під контролем більшовиків, полк роззброїли, а казарми підірвали і розстріляли гарматами.

На початку 1918-го сформував Республіканський курінь, реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь. «Запорожці» Петра Болбочана стали одним з найбільш боєздатних з’єднань Армії УНР: відіграли ключову роль у звільненні Києва в лютому 1918-го та під час визволення від більшовиків Лівобережжя та Південно-Східної України, блискуче провели Кримську операцію в квітні 1918-го. Мав незаперечний авторитет серед підлеглих, а більшовики обіцяли за його голову 50 тисяч золотих рублів.

Чітко притримувався державницької позиції, мріяв про сильну армію. В одному з наказів військам наголошував: «ніяких совєтів робочих депутатів, монархічних організацій… я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Республіку, а не за єдину Росію, якою б вона не була – монархічна чи большевицька».

«В житті був дуже скромний, без тіні манії величності…, – згадував сотник Б. Монкевич. – Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це роблять більшість строєних начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні».

З грудня 1918-го – командувач Лівобережної групи Армії УНР. Після відступу з Лівобережжя знятий з командування Запорозьким корпусом. Декілька днів провів під арештом, а потім кілька місяців – під наглядом місцевої влади у Станіславові (Івано-Франківськ). Гостро критикував суперечливу політику уряду та його міністрів.

9 червня 1919-го у Проскурові (нині Хмельницький) зробив невдалу спробу захопити командування корпусом. Був заарештований і засуджений до страти за підозрою у намірах здійснити державний переворот (усунути від влади Головного отамана Симона Петлюру). Завдяки великій симпатії у військах, мав змогу втекти. Однак не зробив цього, бо прагнув довести, що за ним немає жодної провини.

Розстріляний 28 червня 1919-го на станції Балин на Хмельниччині.

Слідство продовжувалося і після страти, але не знайшло ніяких підтверджень державної зради та підготовки заколоту.

У трагічній долі Петра Болбочана, який став жертвою політичних інтриг і наклепницької кампанії, відбилася вся неоднозначність і трагічність тогочасного державотворчого процесу та військового будівництва.

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

Українці Закерзоння. Матер. Міжнар. наук.-прак. конф. Львів: ЛНАМ-СПОЛОМ, 2007. 292 стор. Автор: Іван (м. Київ) 1929 р. н. та Антін СОКОЛОВСЬКІ (м. Київ) 1931 р.н., уродженці с. Бігалі Любачівського повіту.

Наше рідне село Бігалі розкинулося біля річки Любачівка. У ньому, як і в сусідніх селах Кобилиця, Лукавець, Суха Воля, Нова Гребля, переважно жили українці. Вони говорили своєю, українською мовою, мали свою українську школу та греко-католицьку церкву. Пройшовши через різні окупації, корінне населення села зуміло зберегти свої національні почуття, мову, гідність, звичаї, традиції тощо.

З осені 1939 до червня 1941 рр. наше село, як і інші села на правому березі ріки Сян, належали до СРСР.

На долю українського населення Любачівщини, інших районів у 1941-1944 роках випав страшний терор від польського шовіністичного підпілля.

У 1944 р. з приходом Червоної армії встановлюється Польська республіка, а кордон між нею та УРСР лягає в основному по лінії Керзона. Кремлівських правителів, очевидно, не турбувало, що понад 700 тис. українців Любачівщини, Надсяння, Холмщини, Лемківщини – мешканці цих етнічних українських земель – опиняться у межах Польщі. Ця доля спіткала і наше с. Бігалі.

Відтоді почався організований жорстокий терор, скерований проти українців. Відкрито на повну силу лунало гасло: «українці – за Збруч!»

Польська поліція, Армія крайова та польські банди почали грабувати, вбивати українців, особливо вночі. Щоб якось захиститися, селяни організовували у нічний час групи вартових, які ходили селом і при небезпеці піднімали ґвалт, скликали на оборону. Виникла необхідність організовувати українські озброєні партизанські загони, щоб захистити своїх людей.

Нам поталанило, що в той час залізничний міст через річку Любачівку охороняли солдати Червоної армії. Для підсилення безпеки зимою 1944-1945 рр. наш батько і ще три господарі звернулися до командувача підрозділом охорони мостів, щоб дозволив по одному солдату ночувати в нашому та інших домах. Тато щовечора привозив кіньми солдата. Це був Леонід Медвєдєв, родом десь із Вінниччині чи Житомирщини, який розмовляв українською мовою. Польські бандити володіли інформацією, що в сім'ї Соколовських та деяких інших сім'ях ночують озброєні солдати Червоної армії, тому не наважувалися на нас нападати Загальний страх панував в українських оселях, бо грабунки, жорстокі вбивства і підпали осель українців на Любачівщині частішали. Люди ховали зерно, одяг, споруджували нехитрі криївки з замаскованими входами.

Потім польські банди приступили до тотального знищення українських сіл. Так, одного разу сусіднє с. Кобильниця було оточене польськими поліцаями і їх помічниками та підпалене. Хто намагався рятуватися і втікати з села – розстрілювали. Після цієї трагедії поховали близько 30 невинних людей, в тому числі жінок і дітей

Другий випадок із нашої родини. У селі Лукавець жив родич Микола Шван, який пішов у партизани, штаб яких розміщувався в Чорному лісі. Він періодично приходив додому за продуктами, одежею тощо. Одного разу польська поліція, вистеживши, коли він прийшов додому, змусила батьків видати його. На очах матері та батька Миколу розстріляли на порозі рідного дому.

Третій випадок з сім'єю Микитів із с. Бігалі Це була талановита сім’я музикантів: батько і три сини (Петро, Микола, ім’я третього не пригадуємо). Всі вони грали на різних інструментах. Одного дня до них прийшли польські поліцаї, спочатку сильно побили Петра, потім прив'язали його за ноги до воза і тягали по селі, поки він не помер.

Таких фактів масових убивств невинних людей – безліч Все це організовувала польська влада, щоб залякати українців та змусити їх виселитися із рідних земель.

Отож, геноцид щодо українців розв'язаний поляками та підтриманий радянським урядом, поступово втілювався в життя. 9 вересня 1944 р. між Польським комітетом національного визволення та урядом СРСР у Любліні підписано договір про переселення українського населення з Польщі. 

Переселення повинно було проходити без жодного тиску та примусу. Але публічних оголошень на виїзд в Україну було дуже мало. Тоді польська влада вирішила прискорити евакуацію своїм випробуваним способом: нещадним терором проти українського населення. Влада організувала відділи Армії крайової, які в листопаді-грудні 1944 р. та січні-лютому 1945 р. нападали на українські села, знищували людей, їх майно.

У такій ситуації УПА і підпілля організовують збройну боротьбу проти нападів польських поліцаїв на села. Загонам УПА на Закерзонні було діяти нелегко, тому що проти них окрім польської банди та Армії крайової, діяло НКВД СССР.

Пригадуємо, що планувався замах на знищення нашої сім'ї: тато, мама та семеро дітей. Найменшій сестрі було 1,5 рочку. Наша сім'я належала до національно та ідейно свідомих українців. Про цей замах нас попередив знайомий поляк. Акції терору і погрози під час виселення лунали щодня. Щоб врятувати життя нашої сім'ї, батько згодилися на переселення у березні 1945 р. Пам'ятаємо, як у день від'їзду на наше подвір'я прийшли польські поліцаї і заявили, щоб через дві години нас там не було. Мама збирала зимові й інші речі й чекали на підводу. Один із поліцаїв підійшов до мішка з квасолею, що мали забрати з собою, копнув його і квасоля розсипалася по подвір'ї в траву. Мама заплакала, а поліцай підійшов і вдарив маму прикладом автомата. Ми дуже налякалися і плакали.

Під тиском польської поліції батьки разом з дітьми залишили свою господарку і приїхали возами на залізничну станцію Нова Гребля. Станція охоронялася військовими Червоної армії, але на ній не було вагонів для відправки, і ми залишилися просто неба. Був холодний березень. Батько побудував тимчасовий намет, а ми, дітвора, зігрівалися під маминими перинами.

На залізничній станції ми пробули понад два тижні. На саме Благовіщення, 7 квітня 1945 р., подали товарняки, ми завантажилися та й від'їхали в Україну. Більша частина українців с. Бігалі, інших сіл залишилася, але ненадовго. Їх брутально виселили на західні пронімецькі землі під час злочинної акції «Вісла» (1947 р.).

Після того як ми виїхали, всю нашу господарку (хату, стодолу, хлів) спалили, щоб не було куди повернутися. Так споконвічні українські землі (від часів Київської Русі) залишилися без українців. Нам боляче згадувати ці страшні роки жорстокого польського геноциду над корінним українським населенням Закерзоння.

Джерело

http://www.vox-populi.com.ua/