пʼятниця, 4 грудня 2020 р.
5 грудня 1948 р. в с.Топільське загинув референт СБ Карпатського крайового проводу ОУН “ЙОРДАН” Володимир Лівий.
*******
Лівий Володимир Михайлович – «Йордан», «Митар», «Роман Орлів», «Суворов», «С-99/1», «V-777» народився 3 лютого 1919 р. в с.Болехівці Дрогобицького району Львівської обл.. Закінчив народну школу та гімназію. Член ОУН з 1937 р., в’язень польських тюрем (1939р.). Після початку Другої світової війни, перебував на еміграції з вересня 1939 по 1941 р.р. Пройшов вишкіл у школах розвідки на терені Німеччини. Повернув до України в травні 1941 р. Займав посади референта СБ Коломийського окружного проводу ОУН (1941-1942 р.р.), референта СБ Станіславського окружного проводу ОУН (кін. 1942-березень 1945 р.р.), референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН (березень 1945-грудень 1948 р.р.).Загинув у бою з московитами групою 5 грудня 1948 р. в с.Топільське Рожнятівського району Івано-Франківської обл..
З ними також загинула Самарів-Яцків Ольга «Тетяна». Дата народження невідома, можливо з Тернопільщини. Член ОУН. Машиністка (друкарка) референтури СБ Карпатського крайового проводу ОУН. Дружина Яцківа Богдана «Дениса», заступника «Йордана».
Після смерті Володимира Лівого функції перебрав за посадою його заступник Богдан Яцків-“Денис”. Він загинув 6 березня 1949 р. у с. Сваричів Рожнятівського р-ну. У господарських будівлях місцевих мешканців Рибчак і Сагайдак були знайдені криївки у яких перебували підпільники. В результаті бою загинули: заступник референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН Богдан Яцківта інші 6 підпільників.
Із довідки начальника Перегінського РО МГБ Огорєлишова про ліквідацію оунівського підпілля в Перегінському районі:
СОВЕРШЕННО СЕКРЕТНО СЕКРЕТАРЮ ПЕРЕГИНСКОГО РК КП(б)У тов. КРАВЧЕНКО Здесь
СПРАВКА
О ходе ликвидации остатков бандитов и “ОУН” подполья по Перегинскому району за период с 10/ХІ по 7/ХІІ – 1948 года
1. 1. За отчетный период Перегинским РО МГБ в части ликвидации бандитизма проделана следующая работа..
5/ХІІ – 1948 года в селе Топильск у гр-нки КРОХОВЕЦКОЙ Анны Ивановны под картофельной ямой был вскрыт бункер, в котором были убиты три бандита:
1) По кличке “МЫТАРЬ”, референт краевого провода “ОУН”.
2) Жена “МЫТАРЯ” и жена “ДЕНИСА” – референта “СБ” Калушского окружного провода “ОУН”.
Были взяты трофеи: автомат ППС – 1 шт., пистолетов – 4 шт., радиоприемник – 1, пишущая машинка – 1, гранат – 10 шт., патронов разных – 400 шт.
Володимир Лівий-“Митар”, Ярослав Мельник-“Роберт”, Роман Мокрій-“Байда”
*****
НАЧАЛЬНИК ПЕРЕГИНСКОГО РО МГБ КАПИТАН ОГОРЕЛЫШЕВ
“ ” декабря 1948 года м. Перегинск
Підпільники писали, що операція по розшуку “Йордана” тривала з 3 по 10 грудня, у ній брало участь близько 1000 – 1200 бійців, керував облавою високопоставлений працівник обласного чи республіканського УМДБ.
Попри постійну велику небезпеку та напругу повстанці залишались молодими людьми, які кохали, одружувались і народжували дітей. Щодо “Митаря”, то одружився він з Даркою Цимбалістою влітку 1944 р. Десь через рік у них народилися дві донечки-близнята. Одну з них звали Романою або Марусею, і її переховували Марта Міхнякова, потім – сім’я Павчака-Гайдукевич з Коломиї. Однак у 1948 р. енкаведисти забрали дівчинку. Є відомості, що помістили її в Станіславський дитячий спецсадок, звідки дівчинка опинилась в інтернаті у смт.Перегінську Рожнятівського району, де її удочерив кагебіст із с.Заболотова і вивіз на Закарпаття. Другу донечку Оксану прихистило подружжя Семенюків із с.Печеніжина, від яких її також забрали енкаведисти. Їх подальша доля наразі не відома, хоча вони, напевно, десь живуть і не знають, якими героями були їхні батьки.
Джерело
https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=2751
5 грудня 1923р. в Умані помер Іван Чупрей, громадсько-політичний діяч, етнограф, співзасновник товариства «Січ».
Разом із Кирилом Трильовським долучився до заснування молодіжного пожежно-спортивного товариства «Січ». Організовував філії товариства по селах, проводив січові свята і фестивалі. Допомагав видавати часописи «Зоря», «Поступ», Хлопська правда», календарі «Отаман» і «Запорожець».
Збирав фольклорно-етнографічні матеріали на Гуцульщині, що увійшли до збірок «Коломийки» (1905-1907) та «Народні оповідання про опришків» (1910). Допомагав Гнату Хоткевичу організовувати гастролі Гуцульського театру.
Під час Першої світової війни – член Бойової управи Легіону Українських січових стрільців та Союзу визволення України. Як старшина Української галицької армії пройшов у 1918-1920 роках весь її бойовий і трагічний шлях. Учасник переговорів про перехід Січових стрільців на бік Червоної армії. У складі ЧУГА воював проти поляків (1920).
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
******
20 червня 2012 року в читальному залі Коломийської центральної районної бібліотеки проведено презентацію збірника кращих січових і народних пісень «Приятель жовніра». Це перевидання книги 1919 року, виданого накладом Івана Чупрея і знайденого випадково в старому приміщенні на обійсті родини Чупреїв. Іван Чупрей – відомий громадсько-політичний діяч, співробітник Кирила Трильовського, організатор Січових свят у Коломиї, організації «Січ» у Печеніжині, провідник «Студентської громади» в м. Коломиї, співредактор радикальних часописів «Зоря», «Поступ», «Хлопська правда», січових співаників і ін. Книжку віднайшла і передрукувала племінниця Івана Чупрея Орися Якуб’як. Під час презентації звучали стрілецькі пісні, що ввійшли до збірника, у виконанні аматорів Будинку культури села Велика Кам’янка та аматорів народного дому села Спас Долішнє, демонструвались світлини 1900-1919рр. Змістовний аналіз діяльності Івана Чупрея зробив голова міськрайонного осередку Всеукраїнського товариства «Просвіта» Василь Глаголюк, ділилась спогадами Орися Якуб’як.
Презентацію провела завідуюча краєзнавчим відділом ЦРБ Наталія Тарновецька.
Орися Якуб’як подарувала книги «Приятель жовніра» для бібліотек Коломийщини.
Джерело
http://kollib.if.ua/pryyatel-zhovnira/
5 грудня 1878р. в містечку Білопілля на Сумщині народився Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба), Український письменник, поет, драматург.
Олександр Олесь (справжнє прізвище — Кандиба) народився 5 грудня 1878 року в містечку Білопілля Харківської губернії. Батько поета був продавцем риби, помер, коли Олександру було 11 років.
Мати Олександра залишилась сама з трьома дітьми. У чотири роки Сашко уже вмів читати. Незабаром перед ним почала відкриватися чарівна поезія Шевченкового «Кобзаря».
У рідному містечку навчався в початковій школі, потім у двокласному училищі. У віці 15 років (1893) вступив до хліборобської школи у містечку Деркачі неподалік Харкова. Під час навчання у хліборобській школі починає видавати рукописний журнал «Комета», в якому друкує свої вірші, написані російською та українською мовами. Після хліборобської школи Олександр не мав права вступати до університету. Розуміючи це, він вивчає болгарську, сербську, польську мови, ще навчаючись у школі. Стає вільним слухачем агрономічного відділення Київського політехнічного інституту, але через матеріальні нестатки залишає його в 1903 році і вступає до Харківського ветеринарного інституту. Під час навчання в університеті водночас заробляв на прожиття статистиком у земстві. Визначальним фактором у його житті стала поїздка на відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві. Тут молодий поет знайомиться з Б. Грінченком, В. Самійленком, М. Коцюбинським, Лесею Українкою. Він передає свої вірші до збірника «Багаття», що виходив в Одесі.
Передреволюційні події 1905 року поет сприймає як необхідний процес оновлення, створює закличні бойові пісні – «Ми не кинемо зброї своєї», «З військом за волю боролися ми», «Жалібна пісня». Глибоко символічного значення набуває вірш «Айстри». Його настроями пояснюється зроблені поетом переклади з російської «Марсельєзи» («Над залитою кров’ю землею»), «Варшавянки» ( «Хмари зловіще нависли над нами…»).
У 1905 р. Олександр вперше публікується в альманасі «Багаття». Саме на цей час припадає становлення поета.
1906 року, влітку, поет їде в Крим разом зі своєю майбутньою дружиною, студенткою Бестужівських курсів Вірою Свадковською та її сестрою Ольгою. Тут він укладає свою першу книгу «З журбою радість обнялась» (1907). Книга мала багато схвальних оцінок. Перша поетична збірка Олеся представляла його як ніжного лірика і як поета високого громадянського звучання.
1907 року одружився з Вірою Свадковською, яка 8 (21) липня 1907 р. у м. Житомирі народила йому сина Олега Ольжича – українського поета, політичного діяча, науковця, археолога.
З жовтня 1909 р. Олесь працював ветеринарним лікарем у Києві, в цей час виходить збірка «Поезії» (поет мав намір назвати її «Будь мечем моїм»), у 1911 – третя збірка «Поезії».
У 1912 р. поет пише драматичну поему «По дорозі в казку», у 1913 р. Олександр Олесь побував в Італії, написав низку віршів («Мов келих срібного вина», «Італійська ніч підкралась», «В долині тихій сон летить»), які збагачують українську мариністичну лірику.
Поезія О. Олеся набуває дедалі більшої популярності. Захоплені її милозвучністю, композитори пишуть на неї музику. Після Т. Швеченка О. Олесь – другий поет за кількістю творів, покладених на музику. Лисенко поклав на музику його поезії «Айстри», «Гроза пройшла, зітхнули трави», Стеценко – поезію «Сосна».
У 1914 р. виходять «Драматичні етюди. Книга 1V», у 1917 р. поет видає нову книжку поезій, в якій особливу увагу привертає цикл «З щоденника», наповнений урочистими інтонаціями, що передають перші кроки у виборюванні національної самосвідомості.
1919 р. він залишає рідний край. Складне життя емігранта минає в Будапешті, Відні, Берліні, Празі. Тяжкі настрої автора передані у віршах збірок «Чужиною» (1919), «Кому повім печаль мою» (1931).
Перебуваючи в еміграції, у Відні, де очолював Союз українських журналістів та редагував журнал «На переломі», друкує збірку сатиричних поезій «Перезва» під псевдонімом В. Валентін. У 1919–1922 роках разом з Антоном Крушельницьким та іншими земляками збирає кошти на допомогу голодуючим в Україні. Моторошні події голодомору 1921–1923 років поет зобразив у циклі «Голод». У драмі «Земля обітована» (1935 р.) О.Олесь одним із перших в українській літературі розкриває суть сталінської політики.
Отже, в еміграції (1919-1944) Олесь видає книги поезій «Чужиною» (1919), «Княжі часи. Минуле України в піснях» (1920), «Перезва» (1920), «Кому повім печаль мою…»(1923), «Поезії. Кн. Х» (1931).
У вересні 1939 р. спалахнула Друга світова війна. Поета не покидають тривожні думи про сина Олега – активного учасника руху Опору. 22 липня 1944 року Олександр Олесь помер у Празі, невдовзі після того, як одержав повідомлення про загибель сина Олега Ольжича. Був похований на Ольшанському кладовищі в Празі.
3 січня 2017 року останки письменника та його дружини були ексгумовані. За чеськими законами, після поховання родичі або друзі померлих повинні платити ренту за місце на кладовищі. До недавнього часу ренту (20 тисяч чеських крон на 10 років) за могилу Олеся платив виходець з України Володимир Михайлишин, що був громадянином Чехії. Після його смерті син вирішив поховати батька у могилі Олеся.
Було запропоновано перепоховати Олеся в Україні на алеї почесних поховань на Лук’янівському кладовищі або на його батьківщині – у Білопіллі на Сумщині. 13 січня 2017 року влада Чехії дозволила передачу Україні ексгумованих останків українського письменника Олександра Олеся.
29 січня 2017 року прах Олеся і його дружини Віри було перепоховано на Лук'янівському кладовищі у Києві після панахиди у Володимирському соборі.
Джерело
http://lib.zt.ua/ua/outstanding/node/6443
Цей день в історії УПА — 5 грудня.
Зліва направо: “Чорнота”, “Дуб”, “Галайда”, невідомий, “Довбуш”, “Ромко”, “Тарас”, невідомий.
**********
1944 рік
У селі Болотня на Львівщині повстанці знищили голову сільради і трьох активістів радянської влади.
Біля села Старий Мартинів на Станіславщині повстанці знищили старшого сержанта, що супроводжував (разом із рядовим та радянським активістом, які змогли врятувалися втечею) військовозобов’язаних до районного військкомату. Звільнені всі 9 мобілізованих. У перестрілці загинув один повстанець.
1945 рік
Відділ сотні «Літуни» УПА-Захід у засідці біля села Баличі на Дрогобиччині знищили 6 військових пошукової групи НКВД. Здобуто 2 автомата і патрони.
1947 рік
У селі Мацошин на Львівщині підпільники знищили голову сільради і міліціонера-комсомольця.
1948 рік
У селі Глибочок на Тернопільщині повстанці знищили сержанта і двох рядових МВД.
Двоє повстанців загинули під час боїв з московитами у селах Кобло і Розлуч на Дрогобиччині.
У селі Наконечне на Львівщині підпільники знищили міліціонера, який до цього відзначився як організатор місцевого колгоспу.
1949 рік
Пошукова група МВД захопила криївку в селі Топільське на Станіславщині. Троє повстанців, що перебували всередині, відмовилися здаватися і загинули в результаті обстрілу ракетами.
У селі Пійло на Станіславщині повстанці знищили голову колгоспу, голову сільпо і радянського активіста.
1950 рік
Вночі група повстанців атакувала сільраду в селі Москалівка на Кам’янець-Подільщині. Знищені документи, пошкоджено телефонний зв’язок.
Джерело
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,
Повстання селян проти московитів у с. Злинка. Маловідомі події квітня 1920 року.
******
Сьогоднішня Україна є спадкоємицею державницьких традицій, закладених у минулі століття, зокрема, революцією 1917-1921 років. Тому нинішні історики й краєзнавці особливо пильно приглядаються до тих подій. Пропонуємо розмову з відомою дослідницею минулого своєї малої батьківщини, – села Злинка, що на Маловисківщині, – лауреаткою обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова, вчителькою комунального закладу «Злинський ліцей» і директоркою місцевого історико-краєзнавчого музею Ольгою Головановою.– Минає рівно сто років відтоді, як у Злинці відбулося знамените на всю Україну повстання, котре залишило по собі крилатий вислів, мовляв, якби Глодоси, – сусіднє село нинішнього Новоукраїнського району, –
допомогли, то… Пані Ольго, а що діялося у Злинці починаючи з лютого 1917 року, тобто від повалення самодержавства, і аж до тих пам’ятних і водночас страшних подій 1920 року, коли Глодоси недопомогли?
– Власне, революційні події 1917 року злинчани сприйняли досить пасивно.Їх більше турбувало питання війни, що тривала з 1914 року. Чекали своїх рідних з фронтів. Як і повсюду, в тодішній Україні, влада у Злинці карколомно змінювалася. Село переходило з рук в руки. Денікінці, махновці, більшовики, німці, петлюрівці… Втім, на відміну від інших «визволителів», місцеві жителі доволі лояльно ставилися до представників Української Народної Республіки.
– Очевидно не останню роль у цьому відіграли жителі сусідніх Глодос?
– Так. У своїй грунтовній розвідці про події столітньої давнини в Злинці, яку ми написали разом з кропивницьким істориком Юрієм Митрофаненком, для третьої книги «Роки боротьби…», саме на це звертаю увагу. Зокрема йдеться про уродженців Глодос Фотія Мелешка, Василя Недайкашу, Семена Могилу та інших активних учасників Української революції, котрі мали реальний вплив на події в Злинці.
– Але давайте повернемося до квітневих подій 1920 року. Здається, що на той час у Злинці вже остаточно запанували більшовики?
– У лютому 1920 року у Злинку прийшли війська Червоної армії, розпочався "червоний" терор. Більшовики проводили політику грабунків та насилля. Вони забирали корів, зерно, фураж, заарештовували тих, хто чинив опір. Того року в рахунок продрозкладки населення здало 5845 пудів зерна, 231 голову худоби, 214 пудів картоплі. Надмірні побори обурювали селян. Серед населення наростало невдоволення радянською владою. До нас дійшло чимало неймовірних розповідей про те, як моїм односельцям на Великдень, 16 квітня 1920 року, урвався терпець від більшовицької політики «воєнного комунізму», і, зокрема, так званої «продовольчої розкладки», й злинчани вигнали черговий більшовицький продзагін за село… Здавалося, що найповніше про ті легендарні події я розповіла в книзі «Злинка: від витоків до сьогодення». Але останнім часом вдалося знайти документи, котрі дають можливість по новому зрозуміти ті події й зміст отієї сакраментальної фрази, «якби Глодоси помогли, то Злинка б республікою стала». Бо ж відомо, що багаті й густонаселені села об’єднуватися. Злинка й Глодоси теж досі не раз допомогали одне одному. Тож злинчани, розуміючи, що діло цим не закінчиться, попросили глодосців про допомогу. Тим часом, зайняли оборону.
Виглядаючи ворога - більшовицького війська, розклали догори зубцями десятки борон вздовж околиці, притрусили їх травою, озброїлися (згодом було вилучено тільки гвинтівок близько п’яти тисяч) і стали чекати. 17 квітня з боку Хмельового до Злинки підійшли частини більшовицької 14-ї кінної армії, яка на той час розташовувалася під Уманню. Військові ніяк не очікували, що селяни їх так "зустрінуть". З Помічної прийшов бронепоїзд з солдатами: стріляли здалеку, остерігаючись, щоб не відрізали їм шлях назад. Після його відступу, злинчани спалили міст у селі зі схожою назвою Кам’яний Міст. Зав’язався запеклий бій, з флангів строчили кулемети, вдарили шрапнеллю гармати (у селі було дві гармати, відвойовані взимку у денікінців). Коні червоних, наступаючи на гострі зуби борін, від куль почали падати, а військові лютувати. Зрозуміло, що перевага була на боці більшовиків Вони прорвали оборону і вдерлися до села. За таку непокору й зухвалість злинчани дорого поплатилися. Червона кіннота (близько п’яти тисяч) безжально і жорстоко рубала усіх, не зупиняючись навіть перед дітьми та жінками. Кров лилася рікою, село перетворилося на суцільний смолоскип. Горіли відразу дві вулиці (520 дворів) й Покровська дерев’яна церква. Найжахливіше видовище спостерігали вражені злинчани, коли із моторошним стогоном, схожим на плач, падали із дзвіниці у вогонь дзвони...
Жінки і старики, які не брали участі у повстанні, схопивши хліб-сіль, побігли на колінах простии прощення у більшовицького командування аби ті припинили проливати кров невинного населення. Тільки після цього більшовики лель угомонилися…Так, залізом і кров’ю, встановлювалася радянська влада.
– Наразі існує не одна версія щодо збройного повстання злинчан. І все ж, чому не допомогло сусіднє село, що славилося своїми повстанцями? У Вашій книзі є доволі романтичне пояснення: «у Глодосах саме було весілля, на якому гуляло майже все село. Поки вони на вози посідали та поїхали, то у Злинці вже військову перевагу здобули будьонівці».
- Завдяки спогадам відомого учасника Української революції уродженця Глодос Фотія Мелешка «Глодоси в часі національної революції» глибше зрозуміла причини тієї недопомоги. «Злинка, - писав Мелешко, -
складається з двох частин: половина українці, а половина – москалі. Проти українців злинські москалі ніколи не виступали.
Доказом цього може бути хоча б те, що, коли ранньою весною проходили тут перевтомлені частини Зимового походу, злинчани не тільки їх не зачепили, а ще й помогли їм як українцям чим могли. …Большевики перемогли злинчан тільки на третій день Великодніх Свят. Спалено тоді в Злинці… говорили, чотириста дворів. Після цієї трагедії мені довелося говорити із злинчанами, але вони ще самі не знали своїх втрат, блукали гуртами по степу, і до свого рідного попелища й наблизитися боялись. Скоро ж нам було не до злинчан, самі Глодоси запалали в вогні та крові». Далі, Фотій Мелешко дискутує з тими, хто вважав, що «козацтво було зацікавлене, щоби канапи якнайбільше сварились і бились між собою… спочатку обіцяли допомогу злинчанам, а пізніше не виступили».
І пояснює, що «в цьому випадку вже бились не кацапи з кацапами, а населення України з московськими окупантами. Тут окупанти нищили не кацапське добро, а добро населення України. У мене і моїх близьких товаришів була добра воля допомогти злинчанам (він навіть пише, що раніше особисто підбурював їх проти більшовиків – авт.), але таких глодосян знайшлося б тоді може 10-20. Глодоси вже були втомлені довгою боротьбою. Постійні загальні невдачі, – не з вини глодосян, – зневірили їх. Та нам вже і зброї бракувало. З Глодос раніше виходили загартовані й на місці озброєні частини, а назад повертались поодинокі люди, без зброї, обшарпані, часто хорі й ранені. Бувші завзяті козаки та старшини хотіли трохи пожити мирним життям. Однак, спокою нам не давали… зараз же по Великодню 1920 року мусили вхопитись за зрою…».
Черговий раз, візьму на себе сміливість сказати, що вислів «кабы Гладосы памагли, Злынка б рыспубликай стала!» (так він звучить на місцевій говірці) – досі лишається серед словесних довгожителів. Бо йдеться у ньому не лише про столітнє минуле двох поважних сусідніх сіл серединної України. У ньому закладено й щось значно вагоміше. Мова йде про те, що загарбники завжди завойовували нас поодинці. І їм би ніколи цього не зробити, коли б ми діяли гуртом. Ось у чому живучість цього вислову.
Джерело
https://rk.kr.ua/stolittja-tomu-na-kirovogradschini-vidbulasja-neordinarna-istorichna-podija-foto
*******
Бойовий дух злинчан став складовою ментальності його нащадків. Церкву, на якій було встановлено кулемет (більшовики зруйнували її в 30-х рр. ХХ ст.) селяни відбудували. На місці тієї, що згоріла під час повстання встановили пам'ятний хрест.
Троє злинчан віддали життя в новітній російсько-українській війні за незалежність та соборність України.
Нині в Злинці багато одноосібників, а в 2015 року відбились від рейдерів.
На Паску 1920 року згоріло село Злинка, але не волелюбний дух зличан.
Федір Іванович Тацинець (в деяких документах — також Татинець) - член ОУН та «Пласту» на Закарпатті, поручик Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант, організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.
Старши́на Карпатської Січі читає тижневик
«Нова Свобода». Зліва направо: Іван Рогач ,
Іван Роман і Федір Тацинець. Село Келенич.
Федір Тацинець народився 1 січня 1912 в селі Келечин (тепер Міжгірський район
Закарпатської області). Осиротів у віці 8 років.
1927 г. старший брат віддав його навчатися в Ужгородську учительську семінарію.
1930 р. познайомився у скаутському таборі з викладачкою Стефанії Новаківської , з якою потім часто спілкувався в Ужгороді, та під її впливом приєднався до ОУН.
1 червня 1930 року в Ужгороді , за завданням ОУН здійснив замах на одного із лідерів москвофільства в краю о. Євменія Сабова, коли москвофіли відбували свій «День русской культуры», який повинен був задемонструвати «русскість» Карпатської України. Замах був невдалий — виконавця одразу схопила поліція. Всю провину за організацію замаху взяла на себе Стефанія Новаківська.
Засуджений чехословацьким судом до одного року ув'язнення, яке згодом було замінено на три роки. Після виходу на волю працював учителем.
У 1938 – 1939 рр. поручник Карпатської Січі, член генерального військового штабу ОНОКС, Хустський окружний комендант. У березні 1939 року організатор партизанського руху опору проти угорської окупації на території Волівського округу.
Після поразки Карпатської Січі, повіривши в амністію, повернувся до рідного села, де був заарештований.
Розстріляний мадярами 20 березня 1939 року в селі Сойми.
Джерело
Пагіря О . Карпатська Січ. Військове формування Карпатської України. — К. :
Темпора , 2010. — С. 45.
4 грудня 1938р. - у Хусті відбувся І з'їзд "Карпатської Січі" - воєнізованої організації, створеної на Закарпатті членами ОУН.
******
І з'їзд української військової організації "Карпатська Січ" відбувся у Хусті - тепер Закарпатської області 4 грудня 1938 року . Організацію створили у листопаді того ж року.
З'їзд урочисто відкрив комендант січі Дмитро Климпуш , зазначивши, що "Великі чини наших героїв становили наші січові задуми і нашу Державу". Із доповіддю "Творім збройні сили народу" виступив культурно-освітній референт Степан Росоха.
У ній наголосив на суворій дисципліні та національній ідейності у служінні нації та державі. У січі вбачав оборонну організацію для боротьби із ворогами - комуністами та мадярофілами. Підкреслював необхідність залучення нових членів та те, що найважливішою сферою діяльності КС повинні бути військовий та ідеологічний вишкіл січовиків і всього здатного до оборони населення Закарпаття.
Активний вишкіл проводився у 5 постійних гарнізонах Карпатської Січі. Солдати проводили й культурно-освітню роботу серед населення, мали розважальні групи, видавали тижневик "Наступ".
Після проголошення самостійності Карпатської України Карпатська Січ стала її національною армією і в березні 1939 року чинила збройний опір угорській армії. Підтримувала січовиків й українська діаспора.
Джерело
https://www.hroniky.com/news/view/17651-u-1938-stvoryly-viiskovu-orhanizatsiiu-karpatska-sich
4 грудня 1992р. - IV Всеукраїнський з'їзд Народного руху України перетворив НРУ на політичну партію, а головою обрав В'ячеслава Чорновола
Доти НРУ був громадською організацією із трьома співголовами - Іваном Драчем, В'ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем.
Фото Укрінформ
Джерело
https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/12/4/7483/
четвер, 3 грудня 2020 р.
Як Михайла Бойчука та його учннів художників вбили московити.
«Я гадаю, що нам немає чого боятися історії» – Михайло Бойчук.
Легендарна школа Бойчука творила новий модернізм, головною метою «було виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням». «Ми повинні бути щасливі з того, що переживаємо початок весни мистецтва – нас мало, але ми знаємо, що прийде # літо», – казав Михайло Бойчук.
Хвиля цькування розпочалась у 1929 році. Звісно ж, звинувачували у націоналізмі, звісно ж, у «спотворенні радянської дійсності», звісно ж, школа на шпальтах газет перетворилась у «націонал-фашистську організацію».
25 листопада 1936 органи # НКВД заарештували митців. Формальною підставою стала поїздка митців Європою. Підігріла інтерес слідчих і стаття, у якій школу звинувачували у буржуазному націоналізмі: «Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1 УО відділу УГБ НКВД УРСР Грушевський, розглянув матеріали опубліковані в газеті «Вісті» №74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету.., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».
До слідства була долучена також і сумнозвісна оперуповноважена ІV відділу УГБ НКВД УРСР Пера Ісаківна Гольдман. Саме вона порушила справу проти Софії Недашківської-Бойчук і постановила ув'язнити її.
Художника та його учнів звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльності. Мета – відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави».
13 липня 1937 року на основі ст. 54-8 54-11 УК УРСР були засуджені до розстрілу:
1. Бойчук Михайло Львович, 1882 року народження, уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа №267340 Т.9).
2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р.н., народжений у Хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (…Т.24).
3. Падалка Іван Іванович, 1894 р.н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (…Т.19).
4. Липківський Іван Васильович, 1892 р.н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту(справа № ІІ-406718).
5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р.н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (№267340, Т.23)
Вирок виконано в той же день.
Софію Недашківську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників».
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА:
Кравченко Я. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен http://goo.gl/5q3CH0
Джерела:
Бойчук Михайло Львович https://goo.gl/
VHO9Yx Кравченко Я. Український авангард http://goo.gl/ZJdRJI Черкаська Г. Сепаратисти? До стіни! http://goo.gl/Gj54wL Штогрін І. Гуманітарна сфера: під розстріл (до 73-ї річниці загибелі Михайла Бойчука) http://goo.gl/rq7haR Штогрін І. Повернення школи Михайла Бойчука http://goo.gl/hPojLN
22 листопада (3 грудня) 1722р. народився. Сковорода Григорій Савич - Український просвітитель-гуманіст, філософ, поет, педагог, мандріаник.
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі.
Від 1769 року вів життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Джерело Вікіпедія.
****
Джерело: https://iprosvita.com/skovoroda-tsikavi-fakty-pro-ukrainskoho-mandrivnoho-filosofa/.
“Мандрівна академія”, “людина-університет” своєї епохи. Це про Григорія Сковороду. За життя він не видав жодної книги. Натомість читачі його шукали самі, масово читали та цитували, переписували рукописи та пропагували їх. Про нього у творах згадував сам Тарас Шевченко: “Кругом листочки обведу та й списую Сковороду”.
Видатний український філософ-містик, богослов, поет та педагог був чи не найцікавішою постаттю історії українського духу. Офіційних даних щодо цієї постаті, яка стала мегапопулярною вже за життя, збереглося небагато. Натомість є чимало легенд.
Цікаві факти із життя відомого українського філософа.
Народився Григорій Сковорода на Полтавщині у родинні спадкових козаків.
Про точну дату народження світ дізнався лише через 200 років після народження філософа. Саме тоді дослідники віднайшли в одному із листів Сковороди згадку про святкування власного дня народження.
Григорій Сковорода мав виняткові здібності до навчання. Вже у 16 років вступив до Києво-Могилянської академії – першого вищого навчального закладу в Україні. Вивчав латинську, грецьку, церковнослов’янську, польську, німецьку та інші мови. Грав на сопілці, флейті, скрипці, гуслях, лірі, бандурі.
Проте вищої освіти так і не отримав.
Працюючи педагогом у Харківському колегіумі, мав власну систему оцінювання. Замість балів він писав справжні вироки: «вельми туп», «справжнє безглуздя», «досить гострий», «звєрок востроє» тощо.
Його називають зачинатилем жанру байки.
Писав твори переважно староукраїнською та латинською.
Надавав перевагу особистій духовній свободі. Філософські трактати присвячував переважно етиці. А головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Відстоював права людської особистості в кожній людині, що на ті часи означало сильну демократичну тенденцію. Відкрито засуджував московських гнобителів.
Якось Катерина ІІ забажала побачити вже за життя відомого українського філософа особисто. Він прибув на її запрошення до палацу. Коли зайшла цариця до приймальної зали, всі присутні вклонилися, крім Сковороди. На питання Катерини, чому він не кланяється, відповів: “Не я бажав тебе бачити, а ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, коли я перед тобою удвоє зігнуся”.
Афоризми від Сковороди:
Бери вершину і матимеш середину.
З усіх утрат втрата часу найтяжча.
Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в кожному разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити.
Більше думай і тоді вирішуй.
З видимого пізнавай невидиме.
Не той дурний, хто не знає… але той, хто знати не хоче.
Хто соромиться визнати недоліки свої, той з часом безсоромно виправдовуватиме своє невігластво, яке є найбільшою вадою.
Хто швидко приліплюється до нової думки, той швидко від неї і відпадає.
Життя наше – це подорож, а дружня бесіда – це візок, що полегшує мандрівникові дорогу.
Чисте небо не боїться блискавки та грому.
Що швидко запалюється, те раптово гасне.
Більше думай і тоді вирішуй.
3 грудня 1984р. у результаті витоку метилізоціанату на заводі пестицидів в Бхопалі (Індія) загинуло понад 3800 людей.
Коли отруйний газ вирвався на вулиці міста,
десятки тисяч людей втратили зір, а багато хто загинув у тисняві внаслідок паніки
середа, 2 грудня 2020 р.
"Зачистка" України від Українців - вбивство московитами Івана Стешенка.
Народився Іван Стешенко 24 червня 1873 р. недалеко від оселі І. Котляревського, змалку знав найменші подробиці про життя земляка, все життя вивчав творчість Івана Петровича. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, досконало знав шість мов, викладав у Київській жіночій гімназії, але наступного року був заарештований і запроторений до Лук’янівської в’язниці за участь у «вітровській» демонстрації. Тоді, у 1897 р. народниця-чернігівка Марія Вітрова, колишня слухачка Вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі, не витримала знущань жандармів у Петропавлівській фортеці-в’язниці і спалила себе. Українці Києва вирішили справити за нею панахиду у київському Володимирському соборі, але студентів і молодь туди не пустила поліція. Студенти перейшли на другий бік Бібіковського бульвару і заспівали вічну пам’ять Вітровій. Начальник київської жандармерії, козаки-дончаки оточили молодь, арештували з півтисячі осіб, переписали прізвища, але відпустили. Другого дні молодь вирішила висловити протест і з сумними піснями вирушили від університету до Бессарабського майдану… Цього разу дончаки вихопили зброю і загнали студентів до арештантського відділення, серед арештованих були Іван Стешенко та Оксана Старицька. У сусідній камері сиділа 22-річна дворянка, дочка Михайла Старицького – Оксана та 24-річний Іван опинилися в сусідній камері; два тижні вони бачилися на прогулянці арештантів. У Лук’янівці, гуляючи арештантським подвір’ям, Іван освідчився Оксані у коханні, вони вирішили побратися, як тільки молодика випустять з ув’язнення. Потім випустили Оксану, але Івана довелося чекати аж півроку. Іван Стешенко – випускник словесного відділення університету, перекладач із шести іноземних мов, поет вийшов на волю з «вовчим білетом»: звільнили під гласний нагляд на два роки із забороною викладати і працювати в університетських містах, тобто і в Києві….
За гарні темні очі, довжелезну чорну косу і за романтичність вдачі, безкорисливість і жертовність нащадка Володимира Великого Старицький називав дочку князівною. З коханим князівна Оксана пішла під вінець. У Києві в будинку Старицьких 5 липня 1898 р. побачила світ їхня дочка Орися (Ірина). З дев’яти місяців дівчинка почала розмовляти, з раннього дитинства вивчала іноземні мови. 3 трьох років мала німкеню-гувернантку, з п’яти — француженку.
Молоді працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка буваючи в Києві. Після повернення до Києва І.Стешенко став членом Старої Громади, УСДРП і ТУП, Товариства Нестора-Літописця, секретарем Українського Наукового Товариства у Києві, дійсним членом НТШ (з 1917).
У 1904 р. у них знайшовся син Ярослав.
У 1896 у Львові І.Стешенко видав п’єсу «Мазепа». У серпні 1898 року Іван і Оксана взяли участь у з’їзді нелегального товариства «Молода Україна». Із 1909 року Іван Стешенко – секретар М.Грушевського, Під час світової війни Іван Стешенко працював директором Тетянівської гімназії для дітей біженців, а Оксана Стешенко – сестрою-жалібницею у шпиталі. У червні 1917 року Українська Центральна Рада призначила Івана Стешенка генеральним секретарем, тобто міністром освіти в уряді УНР. Оксана Михайлівна працювала під керівництвом чоловіка у відділі позашкільної освіти та Комісії українського національного театру. Як генеральний секретар освіти (з червня 1917 р.; у січні — лютому 1918 р. — міністр) здійснив українізацію шкільництва.
Коли прийшли «більшовики» Муравйова в Київ, вони одразу винесли смертний вирок Івану Стешенку, кинулись розшукувати, щоб повести його під розстріл. Але не встигли: зимою, в страшну завірюху подався Іва́н Матві́йович пішки з Київа… і врятувався на той раз від більшовицьких куль, але не на довго.
Пізно увечері 30 липня 1918 року Іван Стешенко разом із 14-річним сином Ярославом приїхали до Полтави, яка у липні 1918 року перебувала на території гетьманської Української Держави. На вокзалі вони не знайшли візника, тому пішли до знайомих на ніч. На розі Куракінській вулиці двома пострілами з револьвера міністра було смертельно поранено, на другий день вранці Іван Стешенко помер у лікарні, не прийшовши до пам’яті.
Цікаво, що у випадку із Стешенком убивство узяли на свій рахунок більшовики. Хоча у липні 1918 року Полтава перебувала на території гетьманської Української Держави, у постанові на арешт його дружини Оксани Стешенко (1941), яку підписав нарком ҐБ Мешик, було зазначено: «Муж Стешенко в прошлом являлся министром просвещения при Центральной раде (убит Красными войсками в 1918 году)».
«Дізнався од Костя Івановича [Товкача] страшні подробиці про вбивство Стешенка. Засудила його на смерть большевицька організація Зіньківського повіту; засуд виконав один з членів тієї організації. Звуть його – Башловка. Чому саме засуд упав на Стешенка – не зрозуміти»
Так загинув член Української Центральної Ради, міністр освіти, який здійснив українізацію шкільництва; 45-річний полтавець; чоловік дитячої письменниці Оксани Стешенко, зять драматурга Михайла Старицького, батько бібліографа Ярослава Стешенка та акторки, перекладачки Ірини Стешенко.
Оксана Михайлівна залишалася з донькою і сином на руках, без чоловікової опори вивела дітей в люди. За Директорії Оксана Стешенко була головою дитячих притулків департаменту позашкільної освіти, згодом працювала в Українському Червоному Хресті.
Син Ярослав став відомим бібліографом, книгознавцем, він уклав «Бібліографічний покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колишньої Російської імперії протягом 1798-1916 років» (із чотирьох тисяч назв!); бібліографію книжок і статей про українське мистецтво, монографію про художника Георгія Нарбута, бібліографію друку для дітей. Вперше його заарештували 1929 року у справі Спілки визволення України, вдруге – 1933 року, і вже на засланні в Казахстані – утретє, 1936. Остання звістка про Ярослава Стешенка датується 1939 роком з Колими, де він і загинув, а мати так і не довідалася – де і коли…
Доньці Ірині (Орисі) Стешенко пощастило вижити, хоч була акторкою Курбасівського «Березоля». Останні десятиріччя свого життя Ірина Стешенко – відома перекладачка прози і п’єс західноєвропейських класиків: французьких, англійських, німецьких, італійських.
Оксану Стешенко заарештували 1941 року разом із сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до Казахстану вони їхали у телячому вагоні, на її руках померла сестра і її серед ночі викинули в степ, наступного року Оксана Стешенко закінчила життя в якомусь із концтаборів. Так згас рід Старицьких – нащадків із княжого роду Рюриковичів-володарів Київської Русі…
Як бачимо, московська рука здійснювала планові зачистки (таємні вбивства) українських діячів культури, науки: Хведір Вовк, Микола Леонтович, Вадим Модзолевський, Олександр Мурашко, Іван Стешенко, Михайло Туган-Барановський,… У 1919 р у Києві за загадкових обставин загинули молодші брати Левка Симиренка – Микола та Олекса. У Різдвяну ніч 1920 року, коли Левко Симиренко писав останні сторінки своєї великої книги, куля бандита смертельно поранила 65-річного вченого у його власній хаті…
Джерело
https://uahistory.com/topics/famous_people/5093
2 грудня 1937р. в Карелії московити розстріляли Якова Струхманчука народного художника, графіка, уродженця Козівщини.
Народився у селі Росохуватець, нині
Козівського району Тернопільської області. Батьки помітили хист хлопчика до малювання і віддали на навчання в
Бережанську гімназію. Потому навчався у
Львівській державній гімназії.
Припускають, що його першим учителем був
Іван Труш. У 1903—1908 роках студіював у Краківській академії мистецтв (клас Теодора Аксентовича), а в 1909—1912р, отримавши стипендію від митрополита Андрея Шептицького — у Паризькій.
Співробітник сатирично-гумористичних львівських журналів «Зеркало», «Жало» та інших.
Ілюстрації:
до «Історії України» Миколи Аркаса (1908),
до сатири «Ревун» Осипа Маковея (1910),
до творів Петра Козланюка та інші.
У часі Першої світової війни Яків Струхманчук — старшина Легіону Січових Стрільців . За хоробрість на австрійсько-російському фронті в Карпатах у 1915 році отримав медаль.
Під час Визвольних змагань — ад'ютант Командувача УГА генерала Мирона Тарнавського.
Після переведення Першої бригади Червоної УГА до Умані, Яків Струхманчук організовує роботу гарнізонного клубу і малює серію портретів акторів Київського драмтеатру Леся Курбаса у ролях: дружини Курбаса —
Валентини Чистякової (поема «Гайдамаки» Шевченка), матері Курбаса — Ванди Яновичевої («Гайдамаки»), Любові Гаккебуш («Макбет» Шекспіра, «Гріх» Винниченка), Володимира Калина («Макбет») та інших.
Від 1924р. у Києві. Член літературно-мистецької групи «Західна Україна» і співробітник її однойменного органу. Виконав портрети й шаржі письменників цієї групи ( Василя Атаманюка , Дмитра Загула , Мелетія Кічури, Михайла Козоріса , Миколи Марфієвича, Агати Турчинської та інших).
Яків Струхманчук — автор статей на мистецькі теми в «Ділі» (1909—1912) і в журналі «Світ» (1926—1929), спогадів (у збірнику «Західна Україна») та інших.
У 1921—1924 роках працював завучем Вищих педагогічних курсів ім. Т. Шевченка в
Тальному.
У 1920-х роках брав участь у кількох мистецьких виставках, зокрема, в Першій Всеукраїнській художній виставці (1927). Був науковим працівником, а згодом заступником директора Українського історичного музею ім. Т. Шевченка.
Арешт і загибель:
Репресований і загинув за постишевщини . Розстріляний за вироком трійки НКВС Карельської АРСР від 20 листопада 1933р.
У 1964 році за клопотанням академіка
Миколи Бажана художника реабілітовано «за відсутністю складу злочину».
Нагороди:
10 листопада 1914 нагороджений Медаллю за Хоробрість 2-го класу.
Цей день в історії УПА - 2 грудня
Зліва направо: Антон Вадюк “Дуб”, Юрій Гуменюк “Тарас”, “Голуб".
Фотографував Дмитро Шовгенюк.
*********
1944 рік
У засідці на шляху біля райцентру Миколаїв на Львівщині повстанці знищили директорів лісозаготівельної контори та «Міськпалива» і поранили полковника НКВД.
Під час бою з московитами у селі Юшківці на Львівщині загинув референт окружного проводу ОУН «Йосиф».
У засідці біля села Топильниця на Дрогобиччині відділ сотні УПА-Захід поранив охоронця слідчого НКГБ.
1945 рік
Рій сотні УПА-Захід атакував дільницю винищувального батальйону в селі Волостків на Львівщині. Знищений командир батальйону, особовий склад роззброєно і розігнано.
Пошукова група НКВД захопила криївку в селі Соколів на Львівщині. Захоплені в полон 10 воїнів УПА.
Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Кадобна на Станіславщині роззброїв чотирьох військових Червоної армії. Здобуто 3 автомата, гвинтівка, гранати.
1947 рік
Четверо повстанців були оточені загоном МВД у лісі біля села Нижня Стинава на Дрогобиччині і всі загинули в бою.
1948 рік
У селі Бишів на Львівщині підпільники спалили колгоспні скирти сіна.
Четверо повстанців вступили в бій із загоном МВД у лісовому масиві Кременецького району Тернопільщині і всі загинули в бою.
1949 рік
У бою з москалями у селі Лютовиська на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.
1950 рік
Двоє повстанців були виявлені пошуковою групою внутрішніх військ у селі Кам’янка на Дрогобиччині, вступили в перестрілку і поранили молодшого сержанта. В результаті бою один повстанець загинув, інший отримав поранення і був захоплений у полон.
Районний провідник ОУН «Бродяга» загинув під час бою з московитами біля Олеська.
Джерело
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
2 грудня 1873р. народився Терлецький Омелян Антонович - Українській галицький педагог, громадський діяч, історик.
Народився 2 грудня 1873 року в селі
Крамарівка (Українське село) (пол. Kramarzówka) Ярославського повіту, Королівство Галичини та Володимирії, Австро-Угорщина, нині гміна Прухник Ярославського повіту Підкарпатського воєводства, Польща).
Навчався в гімназіях у містах Ярослав і
Стрий. 1897р. закінчив філософський виділ Львівського університету, де студіював географію та історію, був учнем Михайла Грушевського.
У 1898—1912 роках працював у Тернополі: учителем вищої реальної школи та
української гімназії (навчав географії, історії, музики та співів). Брав активну участь у діяльності українських громадських організацій Тернополя, зокрема, став співорганізатором і диригентом товариства
«Боян» (1901—1912). Став першим директором Чортківської гімназії українського товариства «Рідна школа» 1911 року.
Був членом НТШ з 1921р.; гімназійний учитель у Тернополі й Львові, довголітній член Головної Управи «Рідної Школи» (1923—1924 і 1926—1927 її голова) та Учительської Громади (голова 1923—1924 і 1926—1928), активний член головного Відділу товариства
«Просвіта». За Першої світової війни був співробітником Союзу Визволення України у таборах українських полонених у Німеччині.
За радянської влади Терлецький працював науковим співробітником у філії Інституту української історії АН УРСР (1948—1952) і в
університеті ім. Франка.
Омелян Терлецький — автор наукових і науково-популярних праць, які друкувалися в часописі «Літопис Червоної Калини», «ЗНТШ» і окремо; головніші з них: «Політичні події на Гал. Русі в 1340» (1896), «Козаки на Білій Русі 1654—1656» (1897), «Історія Укр. Громади в Раштаті 1915—1918» (1919), «Історія укр. державности» (2 тт., 1923—1924), «Україна заборолом культури і цивілізації перед степовиками» (1930), «Гетьманська Україна й Запор. Січ» (1935) та ін.
вівторок, 1 грудня 2020 р.
1 грудня 1991р. більше 90% із 32 мільйонів громадян України, які взяли участь у всеукраїнському референдумі, висловилися за відновлення Держави Україна
Напередодні референдуму великий вплив мала небайдужа позиція української інтелігенції, зокрема, пристрасне слово відомої письменниці Ліни Костенко, з яким вона звернулася до громадськості:
«Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!».
Тоді, 1 грудня 1991 року, 90,92 відсотки виборців дали ствердну відповідь на запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?».
Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян.
Зокрема, в Криму за незалежність проголосували 54,19 відсотка громадян, у Севастополі – 57,07 відсотка, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80 відсотків громадян. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях «за» проголосували більш як 95 відсотків громадян.
Втретє за 350 років нашої героїчної і водночас трагічної історії – від Визвольної війни середини ХVІІ століття – Україна здобула самостійність. Саме Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України тією юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права перестав існувати, а на політичній карті світу з’явилася нова незалежна держава – Україна.
Вже наступного дня, 2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день з першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.
Ukrinform.ua
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
1 грудня 1894р. народився у містечку Радимно біля Перемишля Юліан Головінський – військово-політичний діяч, сотник Української Галицької Армії, член Української військової організації та Організації Українських націоналістів.
У 1920 році Юліан Головінський стає співзасновником Української військової організації (УВО). 1922 – 1924 рр. – бойовий референт, 1924 – 1926 і 1930 рр. – Крайовий командант УВО. Юліан Головінський користувався повагою та беззаперечним авторитетом серед своїх побратимів: «був це бойової вдачі старшина, а водночас вирозумілий і добрий товариш, хоч часом й гострий у словах та в поведінці, − згадував один із членів УВО Антін Вартовий. – Як я пізніше переконався, любив він риск, непотрібно – на мою думку – брав участь у бойових акціях, з’являвся на місці нераз несподівано в останній хвилі. Але любили його всі бойовики, за нього готові були в огонь і в воду…».
У червні 1930 року на Празькій конференції ОУН-УВО призначений Крайовим провідником Організації українських націоналістів (ОУН) на Західноукраїнських землях і Начальним командантом УВО.
У вересні 1930 року Юліан Головацький заарештований польською поліцією та вбитий.
Джерело 1
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
******
Джерело 2
Юліан Головінський – визначний український військовий і політичний діяч, сотник УГА, член УВО і ОУН з часу їх заснування (з 1920 р. і з 1929 р. відповідно).
Народився в містечку Радимно біля Перемишля (тепер на території Польщі). Навчався в українській гімназії у Львові. Під час Першої світової війни мобілізований до австрійської армії, воював на італійському фронті. Брав участь в українсько-польській війні 1918-19 рр.
З лютого 1919 р. командував Равською (шостою) бригадою УГА, яка відзначилась у серпні 1919 р. в боях з більшовицькими військами під час спільного походу українських армій на Київ.
У серпні 1920 р. Ю.Головінський став співзасновником Української військової організації.
В жовтні 1926 р. заарештований польською поліцією, більше року провів у польських слідчих тюрмах.
У червні 1930 р. на Празькій конференції ОУН-УВО призначений Крайовим провідником ОУН на Західноукраїнських землях і Начальним командантом УВО.
20.9.1930 р. Ю.Головінський був заарештований. За офіційною версією польських властей Ю.Головінський був убитий “при спробі втечі”. Поховано Ю.Головінського на цвинтарі В.Глібович.
1 грудня 1918р. «Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою - значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку».
*****
Так починається передвступний договір, підписаний у м. Фастові між УНР та ЗУНР про наміри об’єднатися в одну державу.Новопроголошена ЗУНР, аби протистояти польській інтервенції, потребувала військової допомоги. Гетьман Скоропадський пообіцяв направити до Львова корпус січових стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Проте, після зміни влади у Києві, делегація ЗУНР на чолі з Лонгином Цегельським наприкінці листопада 1918-го прибула на переговори з Директорією.
Були підписані протоколи про допомогу Галицькій армії озброєнням та матеріалами.
Текст передвступного договору підготував Цегельський. Підписантами документа від Директорії УНР були Володимир Винниченко, Опанас Андрієвський, Федір Швець та Отаман Симон Петлюра, від ЗУНР – Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький.
В договорі задекларовано в найближчому часі об’єднатися в одну державу, з наданням ЗУНР територіальної автономії у складі УНР.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
Цей день в історії УПА - 1 грудня.
1944 рік
Під час нападу на райцентр Більшівці на Станіславщині повстанці спалили будівлі райкому КП(б)У і райкому ЛКСМУ, обстріляно райвідділ НКВД.
Рота батальйону внутрішніх військ захопила друкарню ОУН у селі Шумляни на Тернопільщині. У бою загинули 5 повстанців.
У засідці на шляху біля села Лосяч на Кам’янець-Подільщині повстанці знищили начальника УНКГБ, начальника УНКВД, слідчого і рядового НКВД.
У селі Брухнале на Львівщині повстанці атакували дільницю винищувального батальйону. Знищені 4 НКВДисти і 10 бійців батальйону. Здобуто 2 автомата і 7 гвинтівок.
1945 рік
Відділ Червоної армії захопив криївку в селі Станківці на Дрогобиччині. У перестрілці, що зав’язалася, повстанці знищили лейтенанта і рядового.
Рій сотні «Хорти» УПА-Захід у селі Томашівка на Станіславщині роззброїли трьох москалів. Здобуто 2 автомата і гвинтівка.
1946 рік
У сутичці з загоном МВД біля села Новий Кропивник на Дрогобиччині загинув командир боївки СБ (служби безпеки ОУН) Андрій Онисько – «Сибірський».
1947 рік
Двоє воїнів УПА загинули в бою з московитами у селі Волосянка на Дрогобиччині.
Під час зіткнення з загоном МВД у селі Кавчий Кут (нині Кути) на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Іван Бойко – «Орел».
1948 рік
Опергрупа МВД оточила хату в селі Окопи на Львівщині, в якій перебувала група воїнів УПА. Повстанці довгий час чинили збройний опір, а коли вороги змогли підпалити хату – застрелилися.
1949 рік
У бою з московитами у селі Стебник на Дрогобиччині загинув референт районного проводу ОУН «Почило».
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті,
неділя, 29 листопада 2020 р.
Цей день в історії УПА - 30 листопада.
Районна боївка СБ Солотвинського районного проводу ОУН ( тепер Богородчанський р-н).
Крайній ліворуч Найбекер Адам Рудольфович "Верховинець" батько німець, мати українка,
*********
1944 рік
У бою з московитами у селі Буцнів на Тернопільщині загинув кулеметник сотні «Буйні» УПА-Захід Степан Підгайний – «Дорош».
1945 рік
Двоє повстанців загинули під час бою з московитами у селі Шарпанці на Львівщині.
1946 рік
Пошукова група МВД захопила криївку біля села Стратин на Станіславщині. В результаті бою загинули над районний провідник ОУН Андрій Олейчук – «Чумак», його заступник Григорій Мельничук, станичний Петро Луцьків – «Ворон» та ще двоє повстанців, одного захоплено в полон.
У бою з московитами у селі Кути на Дрогобиччині загинув охоронець районного провідника Олексій Карпин – «Карпенко».
1947 рік
У бою з московитами у селі Дідушичі повстанці знищили одного москаля, ще одного поранили.
У лісовому масиві Жидачівського району Львівщини підпільники знищили двох московитів.
1949 рік
Під час бою з московитами у селі Підгородці на Дрогобиччині загинув станичний ОУН Микола Миколин.
1951 рік
Пошукова група МГБ захопила криївку в селі Тучапи на Станіславщині. Троє повстанців, серед яких і Ольга Кулаєць, вчинили збройний опір і, не маючи шансів на порятунок, підірвалися гранатами.
Друкарка окружного проводу ОУН Олена Мочіус – «Зв’язкова» загинула в бою з московитами у Калуському районі Станіславщини.
Через зраду потрапив в оточення в селі Малий Ключів на Станіславщині окружний провідник ОУН Іван Кулик – «Сірий», який загинув у бою з московитами.
Підготував Сергій Горобець,
Український інститут національної пам’яті.
30 листопада 1951р. в с. Рівня Чернівецької області народився Назарій Яремчук, співак. З ним облетіли світ українські пісні – “Червона рута”, “Водограй”, “Смерекова хата”, “Стожари”, “Гай, зелений гай”, “Я піду в далекі гори”.
Був четвертою дитиною у співочій родині. Батько співав у церковному хорі, мати – грала у Вижницькому народному театрі й мала гарний голос.
З другої спроби вступив на географічний факультет Чернівецького університету. Також 1988-го закінчив Київський інститут культури. Був солістом вокально-інструментального ансамблю “Смерічка” Чернівецької філармонії.
Визнання і популярність Яремчуку принесли пісні “Червона рута” і “Водограй” Володимира Івасюка. За виконання цих пісень ансамбль “Смерічка” та його солісти Яремчук і Зінкевич були удостоєні звання лауреатів Всесоюзного конкурсу “Алло, ми шукаємо таланти”, а також “Пісня року-71/72”.
Життя Яремчука обірвалося, коли він був у зеніті слави: участь у різноманітних конкурсах, виступи за кордоном, народне визнання таланту і держані титули та нагороди.
30 червня 1995-го Назарій Яремчук помер від раку. Поховали його у Чернівцях.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
30 листопада 1911р. на Київщині народився поет та перекладач Андрій Михайлюк. Один із наймолодших учасників літературної організації “Нова генерація”. Жертва сталінських репресій. 24 жовтня 1937-го розстріляний московитами в Києві. На той час Андрію Михайлюку було 25 років.
Андрій Михайлюк. Фото: irbis-nbuv.gov.ua
У вересні 1937-го заарештований московитами. Звинувачували його в тому, що “…був учасником контрреволюційної української націоналістично-терористичної організації, яка ставила своєю метою збройне повалення Радянської влади в Україні і встановлення фашистського ладу”.
Також слідство “встановило”, що Михайлюк мав “здійснити терористичний акт” проти секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора під час першотравневої демонстрації.
Таку інформацію “вибили” з Михайля Семенка (поета-футуриста, члена “Нової генерації”), якого заарештували весною 1937-го. У протоколі очної ставки між Семенком та Михайлюком зазначалося, що Семенко начебто завербував Михайлюка і наказав йому здійснити терористичний акт. Начебто передав Михайлюку бомбу у формі пляшки, яку той мав кинути на урядову трибуну, коли демонстрація проходитиме повз неї.
23 жовтня 1937-го відбулось закрите засідання "Суду СРСР" на якому Михайлюка засудили до розстрілу.
Вирок виконано 24 жовтня 1937-го у Києві. На той час Андрію Михайлюку було 25 років.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
30 листопада 1894р. у с. Слобідка на Галичині народився письменник та журналіст Михайло Андрійчук.
Працював на фабриці в м. Рочестер (США). Був секретарем Української федерації соціалістичної партії США, редагував газету „Робітник” у Клівленді. Співпрацював із часописами “Робітниця”, “Сміх і правда”, “Світло”, був співзасновником газети “Українські щоденні вісті” (1920).
Помер 28 листопада 1938-го у Нью - Йорку.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
29 листопада 1899р. на Київщині народився Григорій Стрілець (літературний псевдонім Косинка), письменник, перекладач, який належав до творчої інтелігенції Розстріляного відродження.
Твори Григорія Косинки були популярними протягом 1920-х років. Входив до київського літературного угрупування АСПИС (асоціація письменників), до якого входили Людмила Старицька-Черняхівська, Микола Зеров, Валер’ян Підмогильний, Борис Антоненко-Давидович та інші.
У листопаді 1934-го Косинку заарештувало НКВД. За звинуваченнями у буржуазному націоналізмі та начебто причетністю до організації, яка готувала терористичні акти щодо російських комуністів.
15 грудня 1934 року Григорія Косинку московити розстріляли.
Джерело: 1.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
*******
Джерело: 2.
http://ul.iolya.com.ua/page180.html
Григорій Косинка народився у бідній селянській родині в селі Щербанівка Обухівського повіту на Київщині (тепер Обухівський район Київської області). Рід був давній, чумацький, але зубожілий — батько Григорія мав лише 1/8 десятини орної землі і щовесни ходив на заробітки косарем у херсонські степи.
1908 Родина виїхала на Далекий Схід, оселившись на березі Амуру, почали будувати хату, проте вже через півроку повернулася на Батьківщину. Малий Грицько полов буряки весною, а восени працював у панській економії — погоничем худоби чи то робітником біля машини. Його матір, Наталя Романівна, «шитвом почала заробляти паляниці», а батько підробляв на цукроварні.
1913 Після закінчення початкової школи в селі Красному, звідки родом була мама, батько зміг влаштувати сина писарчуком у волості.
1914 Григорій їде до Києва на заробітки, де влаштовується чистити черевики. Невдовзі вдалося влаштуватися кур'єром-реєстратором до земської управи. Це дало можливість відвідувати й скінчити вечірні гімназійні курси та скласти іспити.
1920 Косинка опиняється у м. Кам'янець-
Подільському, що тоді було столицею УНР. Можливо, що він думав про евакуацію, але згодом повертається до Києва і стає студентом КІНО.Стає членом літературно-
мистецької групи «Гроно»
1920-1922 Навчався в Київському інституті народної освіти, який так і не закінчив через матеріальну скруту, але на той час уже став однією з найяскравіших постатей серед київських письменників, часто виступав на літературних вечорах, зібраннях Всеукраїнської академії наук (ВУАН) із читанням власних творів.
1922 З'явилася перша збірка Григорія Косинки «На золотих богів», яка відразу ж принесла визнання, хоча оцінка критики була неоднозначною.
1923-1924 Косинка був директором Харківського і Київського радіокомітетів, належав до літературного об'єднання АСПИС
1923 В журналі «Нова Україна» (Берлін-
Прага) поряд із творами Т. Осьмачки, В. Підмогильного з'являється оповідання «Анархісти» та цикл нарисів «Повстанці» Г. Косинки, у якому відтворюється складна пореволюційна ситуація на селі — протест проти насильницької більшовицької політики.
1924 Познайомився, і того ж року восени одружився із Тамарою Мороз, студенткою Київського інституту кінематографії, яка залишалася вірною йому до глибокої старості
1926 Збірка «В житах»
1927 «Політика»
1928 «Вибрані оповідання»
Восени 1929 У публічному виступі вождь українських більшовиків Станіслав Косіор назвав Косинку буржуазним націоналістом, і вже на початку 30-х років ситуація різко змінилася — цензура заборонила розповсюджувати надруковану вже збірку «Серце»
Червень 1934 У Харкові, відбулася конференція письменників, на якій обговорювали успіхи колективізації. Після стандартних промов виступив Косинка, сказавши буквально таке: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ»
4 листопада 1934 Викрадений органами НКВС СРСР. Косинку засудили за звинуваченням у приналежності до організації, яка готувала терористичні акти проти зверхників російських комуністів. Він проходив по судовій справі разом з письменниками Антіном та Іваном Крушельницькими, Костем Буревієм, О. Влизьком, Дмитром Фальківським. Керуючись відповідною постановою ЦВК Союзу РСР, виїзна сесія Військової колегії присудила Григорія Косинку-Стрільця «розстріляти».
15 грудня 1934 Косинку вбили московити.
"Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров'я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий".
Григорiй Михайлович Косинка (справжнє прiзвище — Стрiлець) народився 29 (17) листопада 1899 року в селi Щербанiвка Обухiвського району Київської областi. Батьки — малоземельнi селяни — пробували одного разу полiпшити своє злиденне життя в далекосхiдних краях, але швидко повернулися назад до села i перебивались батькiвським пiдробiтком на цукровому заводi в сусiдньому селi Григорiвцi. Майбутнiй письменник змалку теж пiдробляв для сiм’ї, працюючи на панських економiях. Двокласну школу закiнчив у селi Красному Обухiвського району, де жив його дiд по матерi. Заохочував малого Григорiя до навчання особливо материн брат, у майбутньому — вiдомий прозаїк Калiстрат Анищенко.
Коли Григорiєвi минуло 14 рокiв, вирушив вiн до Києва на заробiтки. Працював чистильником чобiт, канцеляристом i закiнчив вечiрнi гiмназiальнi курси. Брав участь у громадянськiй вiйнi, сидiв три мiсяцi в тюрмi (можливо, це була муравйовська тюрма, зображена пiзнiше письменником у новелi “Фавст”), а протягом 1919-1922 рокiв учився (закiнчив три курси) в Київському iнститутi народної освiти. Першi зарисовки i статтi опублiкував 1919 року в газетi “Боротьба”; тут же вмiщена була i перша новела письменника “На буряки”. 1920 року входив до творчої групи “Гроно”, яка видала альманах пiд такою ж назвою, опублiкувавши в ньому три етюди Г.Косинки — “Пiд брамою собору”, “Мент”, “За земельку”. Протягом 1924-1926 рокiв був членом лiтературного угруповання “Ланка”, яке в 1926 роцi перейменувалось на “Марс” (Майстерню революцiйного слова). Пiсля лiквiдацiї лiтературних органiзацiй у 1932 роцi був позагруповим. Арештований 5 листопада 1934 року, розстрiляний пiсля вироку вiйськової колегiї Найвищого суду Союзу РСР в м. Києвi вiд 13-15 грудня цього ж року.
Тематично творчiсть Косинки тiсно пов’язана з проблемами дореволюцiйного села. Iдейно-стильове спрямування її розвивалось у дусi традицiй модерної української новели рубежа XIX-XX столiть, найяскравiшим представником якої був Василь Стефаник. З ним Григорiй Косинка пiдтримував творче листування, одержуючи вiд нього вiдгуки про свою новелiстику i по-батькiвськи щирi творчi поради. В. Стефаник називав Косинку “своїм сином з Дiвич-гори” (назва гори над Днiпром поблизу Києва).
Уже перша збiрка новел письменника “На золотих богiв” (1922) засвiдчила, що вiн не збирався бути речником якоїсь однiєї полiтичної тенденцiї. Як художник “вiд бога”, вiн виступає водночас i “за всiх”, i “проти всiх”; йому болять i рани бiдностi найбiльш окраденого селянина (“На буряки”), i месницькi дiї заблуканого “бандита-дезертира”, та кров переконаного партiйця (“Десять”, “Темна нiч”), i дрiмуча безпросвiтнiсть декласованих спекулянтiв та “вiчних” мiщан (“Мiсячний смiх”, “Троєкутний бiй”). Власний стиль i “своя” стилiстика сформувались у Косинки дуже швидко. Вiддавши (на початку творчостi) данину iмпресiонiстичним, символiстським i романтичним барвам, вiн уже в другiй новелi “В житах” (1926) поставав перед читачем як прихильник реалiстичного письма стефаникiвського типу, в якому поєднались найрiзноманiтнiшi форми художнього мислення. Найпослiдовнiшим (як художник-
мислитель) Косинка виявлявся в утвердженнi думки, що революцiйнi перевороти та доба пiсля них — це велика драма народу. Цю драму по-своєму вiдчули i створенi письменником характери вдiв-матерiв (“На золотих богiв”, “За ворiтьми”, “Мати”, “Змовини”, “Гармонiя”), поглиблювали її “лицарi темної ночi”, що опинилися в хащах отаманщини (“Темна нiч”, “Десять”, “Пострiл”, “В житах”, “Зустрiч”, “Фавст”), не знаходили виходу з неї i сiльськi багатiї “з колишнiх”, i теперiшнi агiтатори за бiльшовицьку iдею (“Товариш Гавриш”, “Полiтика”, “Десять”, “Гармонiя”). Своєрiдний синтез художнiх роздумiв письменника про революцiйну драму народу постав у новелах “Гармонiя” i “Фавст”, що своїм обсягом нагадують коротку повiсть. Тут ця проблема осмислена як свiтове шукання iстини буття, котра внаслiдок революцiйних перетворень не наблизилась до людства, а ще далi вiд нього вiдiйшла.
29 листопада 1778р. на Харківщині народився Григорій Квітка (Квітка-Основ’яненко), драматург, літературний критик, автор комедій «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», сатирично-фантастичної повісті «Конотопська відьма».
Був ініціатором видання журналу "Украинский вестник", альманахів "Утренняя звезда" і "Молодик", першої збірки українських прислів'їв і приказок.
Свої ранні фейлетони, статті, жартівливі вірші Квітка-Основ'яненко публікував переважно в харківській періодиці. З творів цього періоду найбільший інтерес читача викликали "Письма Фалалея Повинухина" — цикл сатиричних прозових фейлетонів, написаних у формі листів до видавців журналу від поміщика-невігласа ("Украинский вестник", 1816 — 1817; "Вестник Европы", 1822).
У 1832 р. вийшла повість "Маруся" українською мовою. 1834 р. — книга перша "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком", збірки прозових творів (повістей та оповідань) українською мовою. 1836 — 1837 рр. — книга друга збірки "Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком".
Ще ряд повістей та оповідань письменника публікується в журналах та альманахах, повість "Козир-дівка" виходить у Петербурзі окремим виданням.
Прозові твори Квітки-Основ'яненка українською мовою поділяються на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання і повість; сентиментально-реалістичні повісті.
Найвищим досягненням Г.Квітки-Основ’яненка в драматургії вважається соціально-побутова комедія "Шельменко-денщик" (написана у 1838р. російською мовою, центральний персонаж – Шельменко – говорить українською).
Кращі твори Квітки-Основ'яненка одними з перших представляли українську літературу загальноросійському й європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою "Сердешна Оксана". Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.
Помер Григорій Квітка-Основ’яненко у Харкові 20 серпня 1843 р. після тяжкої хвороби.
Джерело:
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
29 листопада 1823р. на Полтавщині народився Матвій Симонов (літературне псевдо – Матвій Номис, М.Номис), етнограф, фольклорист, письменник.
Матвій Симонов (1823 – 1901). Фото: uk.wikipedia.org.
Його дружиною стала Надія Білозерська. Вона – сестра Олександри Білозерської (Ганни Барвінок), одруженої з Пантелеймоном Кулішем.
Працював чиновником у Санкт-Петербурзі. Там 1864-го видав збірку українських прислів’їв. Співпрацював із журналом «Основа». Він цілком поділяв позицію редакції «Основи» щодо утвердження й популяризації української мови, а також визнання можливості й необхідності її використання в наукових працях.
З 1858-го займався справами друкарні Куліша, оскільки той перебував у Мотронівці.
Зусиллями Матвія Номиса ця типографія проіснувала до 1863 року. Книги, що тут виходили розповсюджувалися не лише в Петербурзі, а й на українських землях.
Перебуваючи у Петербурзі подружжя Симонових відкрило магазин української моди. Дружина діяча якраз закінчила курси «модисток», отримала диплом, який надав їй право відкрити салон і самій готувати закрійниць. Послугами користувалися родини Пушкіних, Маркевичів, Макарових. Постійним клієнтом був Опанас Маркович, якому дружина Матвія Номиса шила і вишивала українські сорочки, носові хустини, шаровари.
Гарні знання української мови і мовознавчі дослідження Матвія Номиса стали в нагоді під час створення словника української мови, над яким українські культурні та наукові діячі працювали протягом другої половини ХІХ ст. Результатом цієї роботи було видання «Словника української мови» за редакцією Бориса Грінченка у 1907-1909 роках.
Помер 8 січня 1901-го в Лубнах.
Джерело
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua