*******
Також загинув Лука Киртинець (Кришинський) "Чорнявий" - охоронець райпроводу.Джерело. Літопис УПА. (Календар за 2020р.)
субота, 6 березня 2021 р.
6 березня 1892р. у містечку Солотвин, що тоді входило до Австро-Угорської імперії, народився Іван Чмола, осаул Товариства Українських Січових Стрільців у Львові, командант зорганізованої в серпні 1914 року у Львові сотні УСС, полковник Київських Січових Стрільців, один із засновників пластового руху в Галичині, жертва сталінських репресій.
До речі, від народження Івана Чмолу кликали Олесем. Але сталося так, що один із родичів, Олександр Чмола, в чомусь дуже провинився, і батько, покликавши хлопчика, заявив йому: «Від сьогодні ти не Олександер, а Іван». Ще одна трансформація, за спогадами того ж Ігоря Чмоли, стосувалася мови. За традицією, розмовною мовою в ті часи в родинах була польська. Але одного разу Іван та Іриней заявили батькам, що вони українці і мають розмовляти українською. І вся родина перейшла на українську.
Симеон Чмола як суддя часто змушений був переїжджати з місця на місце, тож Іван закінчив народну школу у Бережанах, а гімназію – в Перемишлі. Там активно долучився до громадського життя, видавав підпільний журнал українською мовою. Пізніше вступив на філософський факультет Львівського університету (у 1920-х роках він додатково закінчить студії у Варшавському університеті, захистить дипломну працю з геології Карпат й отримає звання маґістра природничих наук), захоплювався спортом, пропагував здоровий спосіб життя. За спогадами сучасників 28 червня 1914 року у Львові на змаганнях на честь 100-річчя з дня народження Тараса Шевченка, у якому взяли участь спортсмени з усієї Галичини та Буковини, Іван Чмола успішно виступив одразу в п’ятнадцятьох видах легкоатлетичної програми. Був членом Українського студентського союзу, у 1912 році разом з Романом Дашкевичем входив до просвітньої комісії.
У 1908 році в Британії виходить книга Лорда Роберта Баден-Пауэлла «Скаутинг для хлопчиків», у якій викладаються основи виховання молоді з елементами військової підготовки та організації побуту в польових умовах. Книга за короткий час стає бестселером і розходиться по світу. Іван Чмола, знаючи англійську, переклав цю книгу і загорівся ідеєю організації таких скаутських гуртків на українських теренах, оскільки розумів, що для відродження українського державного життя потрібне своє військо і до цього треба готуватися змалку. Історія показала, що він мав рацію: 6 із 9 генералів УПА були пластунами.
Перші пластові гуртки Іван Чмола організував ще в 1911 році. Крім походів у гори та основ таборування пластуни знайомилися з будовою гвинтівки системи Манліхера, вчилися стріляти, робили вправи з пластовими палицями, гвинтівками, займалися картографією, закладанням телефонів, копанням військових ровів, сигналізацією тощо. Першими пластунами були Роман Сушко, Іван Лизанівський, Олена Степанів. Паралельні пластові гуртки виникали з ініціативи члена Наукового товариства імені Шевченка, професора Олександра Тисовського та молодшого сина Івана Франка Петра.
Саме пластові гуртки стали основою створення першої української військової формації у ХХ столітті – Леґіону Українських січових стрільців, який став одним з найкращих добровольчих підрозділів австро-угорської армії. Першим з його відділів, який постав із львівських добровольців, була сотня Івана Чмоли, що брала участь у боях із частинами російської армії на горах Маківка та Лисоня в Карпатах, під Галичем, Бережанами і під час Брусиловського прориву, поблизу містечка Козова, біля гори Гаїмаки, в степах Поділля.
У 1916 році в бою під горою Лисонею сотник Іван Чмола потрапив у російський полон та був інтернований у російський концентраційний табір для австрійських військовополонених Дубовка біля Царицина (тепер – Волгоград), де на початку 1917 року зосередилась еліта УСС, зокрема поручники Андрій Мельник та Роман Сушко. В цей же час в Царицині з кінця 1916 р. перебував хорунжий одного з полків крайової оборони австрійської армії Євген Коновалець. Після падіння царату усі вони повернулися в Україну.
До розбурханого Києва Іван Чмола прибув у липні 1917 року. Тут він разом із Євгеном Коновальцем береться спочатку за організацію допомоги військовим в межах Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни, а з листопада 1917-го починається формування Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. Іван Чмола командує 2-ю сотнею Галицько-Буковинського куреня, 2-ю сотнею 1-го куреня, згодом стає начальником коша Січових стрільців. Бере участь у придушенні січневого заколоту на Арсеналі, у боях армії УНР, у лютому 1919-го захищає від наступу більшовиків станцію Боярка.
У грудні 1919 року частина боєздатних підрозділів армії УНР вирушає у перший зимовий похід тилами денікінців та червоних військ. Інші підрозділи, серед яких був і 27-річний полковник київських Січових стрільців Іван Чмола, разом зі штабом відійшли на захід, де були інтерновані поляками. У 1921 році він отримав можливість повернутися в Галичину. Перед тим нелегально з’їздив до Києва, щоб забрати наречену, Парасковію (Асю) Мокроус із роду чернігівських козаків, з якою познайомився ще в 1919-му в Києві, де вона була сестрою милосердя в шпиталі.
Молода родина оселяється в містечку Яворові на Львівщині. Іван викладає в українській гімназії географію та руханку (фізкультуру), береться за відродження пластового руху, регулярно проводить пластові таборування в Карпатах. Але у 1930 році польська влада ліквідовує Пласт і заарештовує його активістів. 20 місяців Іван Чмола провів у польській тюрмі, після звільнення переїжджає до Дрогобича, де викладає у приватній українській гімназії і так само нелегально провадить патріотичне виховання гімназистів у Пласті. З початком Другої світової війни його знову заарештували поляки й ув’язнили в концтаборі «Береза Картузька».
З приходом радянської влади Іван Чмола повертається додому, але залишається під пильним наглядом, тепер НКВД. Він щотижня мусить відмічатися у місцевому відділку, де йому регулярно нагадують про його участь в УСС. У червні 1940-го Іван Чмола зробить спробу втекти на Захід, але провідник зраджує.
22 червня 1941 року Івана Чмолу разом з іншими колишніми «усусусами» арештовує НКВД. Більше його ніхто не бачив. За непідтвердженою версією, Івана Чмолу енкаведисти перед відходом під натиском нацистів розстріляли в Дрогобицькій тюрмі 26-27 червня. Страчених нашвидкуруч закопали у братській могилі у дворі тюрми. Однак ідентифікувати тіло засновника пластового руху та видатного військового досі не вдалося.
Сьогодні ім'я Івана Чмоли носить один з куренів Національної скаутської організації України «Пласт». Наразі «Пласт» налічує більше 8,5 тисяч членів і є наймасовішою українською молодіжною організацією.
У Львові існує вулиця Івана Чмоли. У Боярці 30 листопада 2019 року на будинку залізничної станції було відкрито пам‘ятну дошку пластуну, старшині УСС армії Австро-Угорської імперії та СС армії УНР Івану Чмолі на честь які героїчної оборони станції Боярка та фастівсьої залізниці від наступу московитів 12-15 лютого 1919 року.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/6/1892-narodyvsya-ivan-chmola-odyn-iz-zasnovnykiv-plastovogo-ruhu-v-galychyni-polkovnyk-kyyivskyh-sichovyh-strilciv
6 березня 1873р. с.Товстеньке Тернопільщина народився Сидір (Ісидор) Тимофійович Голубович — Український Галицький державний діяч, адвокат, доктор права, посол австрійського парламенту (від 1911) та Галицького сейму (від 1913). Голова Ради державних секретарів ЗУНР.
Народившись в селянській сім’ї (6 березня 1873 року), Сидір Голубович змалку пізнав тяжку долю українців Галичини, які перебували під подвійним гнітом центральної австрійської влади й місцевої польської адміністрації. Його батько – освічений і національно свідомий селянин – дав можливість здобути сину належну освіту: закінчити гімназію і правничий факультет Львівського університету.
Формування цього галицького діяча проходило на зламі ХІХ-ХХ ст. Це був період бурхливого відродження українського політичного, економічного й культурного життя, так званої адвокатської доби політичної думки, коли на авансцену суспільного життя майже водночас вийшли адвокати К. Левицький, Є. Петрушевич, В. Охримович, Т. Окуневський та ін. Серед них був Сидір Голубович, який ще студентом брав активну участь у молодіжному русі, став лідером “Академічної громади”, членом Української’ національно-демократичної партії (УНДП).
Після закінчення університету отримав ступінь доктора права, розпочав адвокатську практику у Тернополі. У короткий час зарекомекдував себе вправним юристом і активним громадсько-політичним діячем Тернопільщини. На виборах до Австро-Угорського парламенту у червні 1911 р. його обрано послом. Увійшов до складу національно–демократичного крила української парламентської репрезентації на чолі з К. Левицьким, яке об’єднало 24 депутати. Спільно з іншими послами Галичини включився у гостру політичну боротьбу за осягнення програмних завдань УНДП: розширення прад і свобод українського населення цісарської імперії, прийняття демократичного закону про вибори до Галицького сейму, заснування українського університету.
На початку Першої світової війни С. Голубович увійшов до складу міжпартійної Головної української ради, яка мобілізувала українські сили проти царської Росії з перспективою відновлення незалежної соборної України. Водночас у складі української парламентської репрезентації у Відні спільно з її керівниками К. Левицьким і Є. Петрушевичем відстоював автономістські інтереси Галичини й наполегливо боровся проти приєднання краю до відроджуваної Речі Посполитої.
Коли утворилася ЗУНР, досвідчений громадсько-політичний діяч був обраний до складу її представницького органу – Національної Ради. У першому уряді К. Левицького зайняв посаду міністра судівництва.
Після падіння Львова 23 липня уряд перебрався до Тернополя, де його голова К. Левицький подав у відставку. Національна Рада доручила сформувати новий кабінет міністрів С. Голубовичу. 2-3 січня 1919 р. у новій тимчасовій столиці ЗУНР м. Станіславові перша сесія Національної Ради затвердила склад Ради державних секретарів, у якому С. Голубович обіймав посаду голови уряду та міністра фінансів, торгівлі й промисловості.
Із перших днів існування ЗУНР її уряд шукав зовнішньополітичної підтримки у важкій боротьбі за незалежність. Природним союзником була Наддніпрянська Україна. Однією з перших зовнішньополітичних акцій уряду С. Голубовича стало затвердження Національною Радою ухвали про возз’єднання з УНР. 22 січня 1919 р. урядова делегація на чолі з Л. Цегельським взяла участь у проголошенні Акта злуки в Києві. Завдяки цьому Наддніпрянщина надала фінансову, військову та продовольчу допомогу знесиленій війною Галичині. Зокрема, за домовленістю С. Голубовича з урядом УНР впродовж першого кварталу 1919 р. в Галичину надійшло 233 вагони збіжжя, 730 – цукру 127 – інших продуктів харчування на 5 млн. гривень на закупівлю картоплі.
Під керівництвом голови уряду реформування державні структури, центральні й місцеві органи влади, правоохороні органи, збройні сили. Досвічений юрист узяв особисту участь у перебудові судової системи. На території ЗУНР утворили 12 окружних і 130 повітових судів, а також Найвищий державний суд. Суддів обирало населення згідно (102 українців, 25 поляків і 17 євреїв).
У центрі державотворчої діяльності уряду було військове будівництво. Саме у січні – лютому 1919 р. здйснили докорінну реорганізацію Галицької армії на європейський зразок: на базі загонів, бойових груп сформовано 3 корпуси, 12 бригад, окремі армійські частини, командування і штаби укомплектовано кваліфікованими кадрами. Організовано стабільне забезпечення 100-тисячного війська одягом, харчуванням, фінансами.
Істотні зрушення було здійснено у культурноосвітній сфері. Впроваджувався у життя закон про державну мову. Згідно з розпорядженням уряду службовцями державних установ могли бути виключно громадяни України, які володіли державною мовою. У кожному населеному пункті відкрито початкові школи, створено 20 гімназій, 7 учительських семінарій, школи національних меншин.
Набагато менші були досягнення в економічній та соціальній сфері, що спричинело умови війни. До того ж, уряд і Націольна Рада невиправдано зволікали з вирішенням найболючішого в Галичині земельного питання. Лише у квітні 1919 р. було ухвалено закон про земельну реформу, яким передбачалася конфіскація землі великих землевласників і наділення нею безземельних селян. Але у зв’язку з невирішеними питаннями про викуп і компенсації він не був втілений у життя, що негативно позначилося на настроях галицької бідноти.
У результаті загального наступу польського війська у травні 1919 р. керівництво ЗУНР і українське військо були затиснуті на клаптику території південно-східної частини держави. Важкою ситуацією намагався скористатися уряд радянської України, який звернувся з пропозиціями про союз і допомогу в боротьбі з Польщею. Серед галицьких діячів, які схилялися до цієї перспективи, був і С. Голубович. Але його відставка з посади голови уряду сталася з іншого приводу. Зважаючи на трагічні обставини відступу УГА, 9 червня 1919 р. нарада вищого керівництва ЗУНР ухвалила зосередити усю військову й цивільну владу в руках диктатора, яким було обрано Є. Петрушевича. Функції уряду покладалися на корпус уповноважених, яких призначав диктатор. С. Голубович склав повноваження голови уряду і був призначений уповноваженим з внутрішніх справ. Деякий час перебував у м. Кам’янець-Подільському, а після поразки визвольних змагань емігрував з групою державних діячів до Австрії. Закордонний уряд Є. Петрушевича осів у Відні (Австрія), де в серпні 1920 р. був реорганізований; С. Голубович поступився посадою Й. Ганінчаку, але продовжував співпрацювати з урядом до його саморозпуску 1923 р.
Повернувшись до Львова, поринув у політичне життя краю. 1924 р. заснував Українську трудову партію, яка наступного року увійшла в Українське національно–демократичне об’єднання – найбільшу центристську партію, що діяла в Галичині 1925-1939 рр. (її програма базувалася на ідеології соборності й державності). С. Голубович став одним із лідерів партії, невтомною працею заслужив визнання української громадськості. Помер 12 січня 1938 р., похований у Львові.
Джерело.https://zolotapektoral.te.ua/
6 березня 1856р. народився Микола Садовський (Тобілевич), Український актор, режисер і громадський діяч, корифей Українського побутового театру. Брат Карпенка-Карого, Саксаганського й Марії Садовської-Барілотті.
Садовський Микола Карпович (1856-1933) – видатний український актор, автор мемуарів про театр корифеїв, середній брат Тобілевичів. Народився 6 березня 1856 року у селі Окостуватому на Херсонщині, вчився в Єлисаветградському реальному училищі, замолоду брав участь в аматорських гуртках.
Брав участь в Російсько-Турецькій війні на Балканах. Відзначився хоробрістю і відвагою, став героєм Шипки, повернувся з війни Георгіївським кавалером. Продовжував служити в армії, але служба в мирний час викликала відверту нудьгу. З надзвичайною радістю сприйняв Микола Карпович звістку про створення української трупи. Брав участь в перших тріумфальних гастролях в Одесі 1883 року і з першого свого виходу на сцену стає улюбленцем одеського глядача.
Ставний, гарний, з прекрасним голосом актор Садовський відзначався винятковою пластичністю, простотою, глибиною і щирістю почуттів. Сценічні образи М. Садовського виділялися історичною і соціальною конкретністю, психологічною глибиною та ідейною чіткістю.
Гра його характеризувалась емоційним наповненням, діапазон ролей вражає. Софія Тобілевич зазначала: «Того враження, яке вся творчість корифеїв, а особливо Садовського справляла на широкі маси публіки, не виявити словами, бо слова надто мізерні. Цілу галерею типів і характерів змалював на подив світові цей великий драматичний артист» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).
Садовський уславився виконанням героїко-історичних персонажів: Богдан Хмельницький (в однойменній п’єсі М. Старицького), Сава Чалий (І. Карпенка-Карого), Гетьман Дорошенко (Л. Старицької-Черняхівської). Талановито виконував ролі героїко-побутового плану: Дмитро («Не судилося» М. Старицького), Опанас («Бурлака» І. Карпенка-Карого) тощо. Садовський був першим виконавцем ролі Командора в «Кам’яному господарі» Лесі Українки та першим Городничим на українській сцені («Ревізор» М. Гоголя). Крім того, Микола Садовський блискуче виступав в оперному репертуарі і уславився як виконавець українських народних пісень.
Софія Тобілевич згадувала: «Ще будучи на військовій службі в Бендерах, Микола Садовський брав участь в аматорських виставах, улаштовуваних драмгуртком його полку. Там познайомився він з талановитою аматоркою Марією Заньковецькою. З нею Микола Садовський грав Петра в “Наталці Полтавці”, і вони обоє зробили на присутніх незабутнє враження щирістю гри і красою голосів, обличчя і постатей. З того часу починаються їх сердечні стосунки, взаємоприязнь і симпатія, а потім спільне життя і праця на сцені майже п’ятнадцять років. Хоча кінець кінцем їхні шляхи розійшлися, і це було логічним наслідком їхніх великих талантів, що єднали їм серця поклонників серед інших шляхів – шляхів творчості і праці.
Обдарований так щедро від природи і чудовим голосом, і красою обличчя, і талантом, Микола Садовський і на сцені, і поза сценою привертав до себе серця людей – і чоловіків, і жінок. І була вічна боротьба голосу серця з почуттям обов’язку, і це було трагедією життя їх обох – Садовського і Заньковецької» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).
В 1888 році М.К. Садовський організував власну театральну трупу. У 1898 році трупа Садовського об’єдналася з «Товариством російсько-малоросійських артистів» братів Тобілевичів (І. Карпенка-Карого та П. Саксаганського), а ще через два роки (1900 р.) до них приєднався ансамбль М. Кропивницького. 1906 року Микола Садовський заснував перший український стаціонарний театр, який розпочав свою працю 1906 року в Полтаві, а потім діяв в Києві. Абсолютно справедливим видається твердження Софії Тобілевич: «Його справжнім щастям був той успіх, що випав на долю українського театру. Ні на які скарби світу не проміняв би артист Садовський свого становища українського актора» (С.В. Тобілевич «М.К. Садовський»).
Помер 7 лютого 1933 р. в Києві.
Джерело. Автор. Галина Закіпна
https://museum-literature.odessa.ua/project/mykola-sadovskyj-geroj-v-zhytti-geroj-na-stseni/
пʼятниця, 5 березня 2021 р.
Розповіді про поляків та події у с. Дубники (оповідачі: Корць Костянтин, Корець (Кузьмицька) Софія, Войтович Ольга, Поліщук Борис, Войтович Венедикт, Губерук Іполіт).
Спалене поляками село Губинок. 1944 р.
Фото: www.risu.org.ua
Село було розташоване поміж Білином і Володимиром. На початок війни в ньому було до 50 господарств. Довкола села були колонії (хутори) Водзінек, Водзінов, Спащизна, Стасік, Калінувка, Білозовщина, Ганусин, Заславок, у яких жили переважно поляки. У колоніях було від кількох до 20 дворів.
Коли в Білині організовувалась пляцувка, то мешканці цих колоній і самих Дубників продовжували жити мирно, разом з сусідами українцями. Уже тоді мешканці сіл і колоній почали копати схрони. Часто робили одного схрона на дві сім’ї або помагали сусід сусідові. Але поступово змінювались обставини, мінялися погляди людей. З Білина наїжджали бойовики, збирали поляків, проводили бесіди про ворогів-українців, про боротьбу за Польщу. 16 липня 1943 р. просто на дорозі, серед білого дня був застрелений 40-річний Войтович Володимир Федорович. Він їхав фурою на поле, з ним дружина Аделька (полька) й синок Владик. Коли проїжджали повз хату осадника Кіта Вацлава, то господар вийшов з гвинтівкою і вистрелив Войтовичу в груди. З хати вискочила дружина Кіта і закричала: “Забій єще те гадувке і тего малего гада!”. Аделька просила не вбивати хоч малого Владека, промовляючи: “Я теж єстем полька”. Підійшов якийсь старший і наказав не чіпати жінки й дитини. Похований Войтович на кладовищі села Дубники.
Вже була глибока осінь 1943 р., коли вночі в селі почулися постріли. Корець Ганна Герамонівна, 40 р. (чоловіка її розстріляли німці за те, що в 1939-1941 рр. був секретарем сільради) з трьома дітьми сховалась у схроні. Трішки побула і згадала, що залишила в хаті прядиво. Тоді люди сіяли льон, коноплі, робили з них кужіль, пряли, ткали полотно і шили одяг. Якщо заберуть пряжу, то не буде полотна з чого зіткати. Ганна сказала дітям, аби сиділи тихо, а сама вийшла зі схрону, щоб пряжу заховати. Більше в схрон вона не повернулася. Була застрелена поляком на прізвище Краков’як Ясько. Залишились діти круглими сиротами. Жорі було 15, Борі – 13, Соні – 9 років.
10 лютого 1944 р. сорокашестирічний Войтович Степан Федорович їхав до млина. Він був високий, сильний, гарний і надзвичайно спокійний. Перестріли, закатували страшними муками: відрізали вуха, носа, піднімали на дибу, вирізали на тілі живі пасма, кололи. Мучили цілий день. Керував тортурами, брав в них участь Янек Павельчак з колонії Ганусін, за Польщі власник цегельні. Йому допомагали Бахняк з Мочиська (передмістя Володимира), Дроб’як з колонії Стрев’яга.
Це були поодинокі напади і вбивства. Так жили до Стрітення, але 14 лютого 1944 р. через село їхав на санях поляк Юзік Козак. Сани були в крові, вид у фірмана страшний. Зупинився напроти хати Кузьмицького Степана Степановича, підкликав до себе його і твердо сказав: “Ради Бога, тікайте, бо як не сьогодні вночі, то завтра вас, українців, усіх поб’ють”. Він коротко розповів, що бачив за ці дві доби, зітхнув, перехрестився і ще раз повторив: “Тікайте тільки-но смеркне”. У цю ніч українці покинули село. Як завжди, не всі. Особливо старші люди.
Грисюк Надія, 40 р., тікати не могла: в неї вже починалися пологи. Вона була в хаті. Чоловік з двома дітьми подався в місто. Неподалік у схроні сиділи старші люди. Серед ночі Надя народила дівчинку, а в селі чулися постріли. Вранці дід Веремко вийшов зі схрона й пішов до хати подивитись і взнати, як там почуває себе Надя. Жінка лежала в ліжку вбита, а на долівці розтоптане місиво з немовляти – дівчинки. Він повернувся і розповів про цю страшну трагедію Корцю Якову Єрмолайовичу й Ользі Абрамівні. Коли під обідню пору Веремко Войтович вийшов зі схрону, то його було вбито під хатою, в якій лежала мертва породілля.
До цього часу польські сім’ї жили в селі поряд з українцями, але в одну ніч усі дорослі хлопці й чоловіки залишили село й пішли в Білин, їх покликали. Минув якийсь тиждень. Люди навідувалися в село, щоб глянути на господарку, а головне, щоб узяти якийсь харч. Ясько Краков’як побачив Зосю Степанівну Кузьмицьку і давай ганятись, щоб убити. Його притримав поляк Горячний і спитав: “Ясю, цо зробіл тобє Кузьмицький, цо ти хцеш забіць єго дзєцко? Ти ж танцовал з ньов. Нє руш, нєх жиє…”. Вона втекла, але не всім так пощастило.
Чотирьох мешканців села: Заремську Ольгу (15 р.), Заремського Сергія (27 р.), Заремського Володимира (30 р.), Войтовича Ананія Сергійовича (15 р.) завели до лісу (нині це місце за птахофабрикою). Трьох загнали в якийсь котлован і постріляли та почали знімати чоботи. А Краков’як Ясько свою жертву не стрельнув.
– Зжуцай бути. Мам з цєбє сцьонгаць бути з забітеґо?
Сам стоїть з гвинтівкою, спрямованою на Володимира. Заремський сперся на дерево, зняв одного чобота, почав знімати другого, і тільки Ясько зиркнув у яму, чи там роззувають мертвих, як Володя чоботом щосили вдарив Яська по тім’ю. Краков’як упав, а Заремський скільки духу побіг у ліс. Довго лікувався у білій лікарні. Лікар-німець, вилікував.
На другий день польські боївки напали на село, пограбували, половину дворів спалили.
Джерело.http://www.ji.lviv.ua/
5 березня 1950 р. загинув головний командир УПА Роман Шухевич – «Тарас Чупринка».
У селі Білогорща на Львівщині під час масштабної спецоперації МГБ (було залучено близько тисячі осіб) загинув Р. Шухевич.
"За планом 8-а рота 10-го стрілецького полку 62-ї дивізії ВВ під командуванням досвідченого "бандолова" капітана Шльоми Пікмана блокувала не один, а кілька будинків, в яких ймовірно міг бути Шухевич , –
Розповідає про день загибелі командира Дмитро Вєдєнєєв у матеріалі "Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом" . –
Раптом з будинку Наталі Хробак вискочив її син Данило. Група під орудою Пікмана затримала і нашвидкоруч піддала його "активному допиту". Підліток вказав у центрі села на будинок своєї сестри Ганни Конюшек, домашня прибиральниця якої була схожа на Галину Дідик.
Близько восьмої години група солдатів і відповідальних працівників Управління 2-Н та УМГБ на чолі з В.Фокіним та І.Шорубалкою підійшли до цього будинку. Хвилин за десять двері відчинила жінка, яка назвала себе Стефанією Кулик, але була впізнана як Дідик.
Як сказано в одному із звітів, їй було "категорично запропоновано, щоб Шухевич Роман, який переховується разом з нею, здався і щоб вона посприяла цьому, тоді їм буде збережено життя".
Дідик відмовилась це зробити, тоді у будинку розпочався обшук, обшукали і саму Дідик, вилучивши пістолет. Одначе вона встигла прийняти стріхнін (а не ціанід, як інколи пишуть) і, вже втрачаючи свідомість, почула постріли".
"У Білогорщі Шухевич перебував у будинку Г.Конюшек у спеціально обладнаному ще у жовтні 1948 року сховищі. Воно являло собою дерев'яний короб у міжповерховому просторі на кілька осіб з двома простінками, що розсувалися. Вихід з кімнати прикривав килим, – пише Д. Вєдєнєєв. – В принципі, у такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе. Важко сказати чому, але Шухевич цього не зробив і спробував вирватися з будинку.
Ось як це описано в одному із звітів:
"Під час обшуку з-за дерев'яної перегородки на площадці сходів були здійснені постріли. У цей час по східцях піднімались начальник відділення Управління 2-Н МГБ УРСР майор Ревенко і заступник начальника УМГБ Львівської області полковник Фокін. У стрілянині, що виникла, тов. Ревенка на майданчику сходів було вбито.
Під час стрілянини з укриття вискочив бандит з пістолетом і гранатою в руці і кинувся вниз по східцях, де наскочив на полковника Фокіна, який сходив вниз. У цей час сержант Поліщук, який стояв у дворі, підбіг і автоматною чергою вбив бандита". Щоправда, в іншому документі називається інше прізвище сержанта - Петров.
Восени в 1950 році в українській емігрантській пресі з'явилися численні некрологи у зв'язку із загибеллю головнокомандувача УПА. Одначе жодних подробиць його загибелі не подавалося...
У березні 2000 року газета "Киевские ведомости" надруковала спогади Юрія Шухевича, який згадував, як слідчий Гузеєв привів його до гаражу Львівського обласного управління МГБ, де він побачив тіло свого батька:
"Батько лежав на соломі у вишитій сорочці, на правій стороні обличчя було видно слід кулі, а під груддю було три рани, на голові поруч із кульовим отвором обпалене волосся. "Значить, застрелився", - подумав я".
"Ймовірніше те, що Р. Шухевич просто не зміг скористатись гранатою у тісноті будинку і спробував вирватися. Якби він не прагнув цього, то відразу б застрелився або підірвав себе гранатою, – підсумовує Дмитро Вєдєнєєв. – Внаслідок нескоординованих дій опергрупи, для якої поява Шухевича стала абсолютною несподіванкою, командарм отримав смертельне поранення, скотився вниз по східцях і, не бажаючи потрапити живим до рук чекістів, сам пустив собі із "Вальтера" кулю у скроню".
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
ПАМ’ЯТІ УКРАЇНСЬКИХ СЛУГ БОЖИХ О. МИХАЙЛА ВОВЧИКА ТА О. ЯРОСЛАВА ЧЕМЕРИНСЬКОГО.
Народився Михайло Вовчик 5 червня 1892 р. у незаможній сім’ї у Старому Самборі на Львівщині. Завдячуючи живому від природи розуму, здобув добру освіту. Після висвячення о. Михайло душпастирював у гірських селах, ревно утверджуючи духовні й національні цінності.
Сільський священик активно дописував до «Нової зорі». Взагалі, на католицьку пресу покладав величезні надії. «Добра преса - то великий орудник в провадженню вірних», - вважав він.
Сучасники запам’ятали його ревним, милосердним, легким у спілкуванні. Відвідував стареньких парафіян, особливо ж любив молодь, розумів її потреби й інтереси. Втім, як людина високоморальна, вкрай вимоглива до себе, о. Михайло сподівався бачити такими ж і інших, а передусім - душпастирів. Глибоко розчаровувався, коли зустрічав серед них людей із іншими цінностями. Повертаючись із сільських празників, скаржився рідним: мав враження, що опинився серед заробітчан, а не священиків.
Перед приходом радянських військ священик відправив дружину із дітьми на Захід, а сам залишився, хоча парафіяни слізно просили його виїхати теж. Через рік рідні повернулись і ледве впізнали його: згорблений, посивілий… Замість радості, питання: «Для чого вернулися? Що буде з вами?» Своє ставлення до української Церкви нова влада не приховувала; видно, уже зазнав тиску. До того ж, пережив дуже важко загибель сина Іларіона, який пішов без його згоди в УПА і пропав безвісти.
Коли у Галичині почались масові переслідування греко-католицького духовенства, отець став частим «гостем» у відділі НКВС у Дрогобичі. Спочатку переконували «по-доброму», обіцяючи «прощення всіх гріхів» і матеріальні блага - лиш би «перейшов на православ’я». «Я присягав Католицькій Церкві і готовий покласти за це життя», - була відповідь отця.
У 1946 р., після псевдособору УГКЦ, о. Вовчика заарештовують. На суді двоє селян свідчать проти свого пароха. Священик отримав термін - 10 років позбавлення волі. Невдовзі після суду «хлопці з лісу» просили рідних назвати імена неправдивих свідків. Мати й доньки змовчали: не хотіли помсти.
Стосунки о. Михайла із його дітьми (мав двоє доньок і двох синів) - драматичні й зворушливі. Сини, виховані у дусі любові до України, віддали за неї свої молоді життя. Іларіон пропав безвісти; Ореста заарештували за участь в УПА невдовзі після батька, і він помер на засланні у 1952 р. Доньки ж самовіддано підтримували тата після арешту. Старша, Стефанія, заробляла, підліток-Ірина возила передачі батькові і братові, через що часто пропускала заняття. Часто дивувався: «Де ви, діти, берете гроші, на передачі?»
Важкі часи отець переносив мужньо, терпляче. Для багатьох промінчиком у темряві ставали його слова, які часто промовляв до співтоваришів: як є кінець добру, так є і кінець терпінням. А болю й принижень було дуже багато. Навіть тортури над ним були витончено принизливими: годували в’язня соленим оселедцем, що викликав безперервну спрагу, і тримали годинами на допитах, потішаючись над немічною літньою людиною.
Волі о. Михайло так і не побачив. Про його відхід до вічності (4 листопада 1953 р.) рідні дізнались із листа співв’язня, надісланого із Донецької тюрми: «У дорогу, котра й кожного з нас чекає, вибув із чистою совістю, попрощавшись із товаришами, нікому нічого не довжний. Сам розпорядився своїм «майном», роздавши його приятелям… Через мене попрощався зі всіма Вами, здаючи вас під покров Матері Божої і поручаючи мені переслати для всьої Рідні посліднє, прощальне уціловання» …
Отець Ярослав Чемеринський: Людина, яку «не зломить ні залізо, ні вогонь…»
Біографічних даних про о. Чемеринського не так уже й багато. З доволі розрізнених, але промовистих спогадів сучасників, документів простежується драматична доля душпастиря, його великий душевний біль за страждання народу та чітке розуміння священичого обов’язку, що його не припиняв виконувати і в найважчі хвилини.
Батько о. Ярослава був директором школи у с. Товсте на Тернопільщині. Хлопчик народився там у 1906 році. У цій сім’ї дітей виховували дітей добрими християнами і палкими патріотами. Одна із сестер о. Чемеринського, Ольга, загинула у в’язниці на Лонцького у той же час, коли і він. Інша, Ганна, була однією з найвідважніших та найідейніших учасниць українського опору. Виконувала найбільш ризиковані завдання Проводу ОУН. Саме вона, Ганна Чемеринська, була великим і нерозділеним коханням Степана Бандери.
На торжественній Літургій, коли відбувався чин рукоположення у священичий сан, о. Ярослав роздав присутнім пам’ятні образочки із написом на зворотньому боці «Хто не любить України – той не любить Бога». Декому ці слова видались націоналістичними, більшість – були захоплені ідейністю та патріотизмом свяшеника.
Душпастирське служіння отця в основному пов’язане із храмом Петра і Павла у Львові. Його дуже любили парафіяни і йшли до нього з усіма своїми потребами й проблемами. Відомо, що мешкав у надзвичайно скромній кімнатці при церкві, багато там було лише книг.
Польські власті не були прихильними до священика з огляду на його патріотичні настрої, але відверто не чіпали. А серце о. Ярослава боліло при вигляді принижень та утисків його народу. У час пацифікації, у 1930 р., єпископ Бучко разом із о. Чемеринським об’їздили місця погромів. Священик написав про це у листі до друга-священика, і згодом той лист був передрукований за океаном. Детально описує жахливі картини: «поламані образи, канапи з обдертим покриттям, конфітурами обмазані стіни…» «Це Голгофту перевищує, що терпить наш нарід. … Подай це до відома світові. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і єпископ» . А ще отець Ярослав тоді збирав списки потерпілих.
Сучасники описують священика як дуже м’яку людину «ангельської доброти», віддану душпастирській праці. Не мав міцного здоров’я, через проблеми із ногою трохи накульгував, але це не надто кидалось в очі.
Розумів людський біль, співчував тим, кого мучили фізичні недуги. У 1937 р. о. Ярослав написав молитву для «Апостольства хворих». Він переслав її до митрополита: «…осмілюся запитати, чи вона чого варта», - покірно запитував. Не знаємо відповіді митрополита Андрея, але із слів молитви можемо судити про глибину віри о. Чемеринського, його смиренність, здатність співпереживати, розуміння сенсу терпіння, любов до свого народу й землі. Ось невеличкі уривки з того чудового тексту: «…Дозволь же Господи, коли вже не буду здібний взяти на свої рамена ніякого обов’язку, нічим придатися, коли не зможу вже нікому помогти, нікого потішити, дозволь прийняти всі мої терпіння за всіх, за Церкву нашу, за наших ієрархів, за нарід мій, за найдорожчу мою рідню… за тих, що по тюрмах на чужині, і на чужій службі, за знайомих і чужих, за грішників, кривдників і ворогів… Вислухай мене, Господи, благаю Тебе, хай ця скромна жертва моєї немочі буде моїм уділом у ділі відродження нашого народу» …
Із приходом радянської влади для о. Чемеринського залишатись у Львові стає небезпечно, адже був активним членом ОУН. На початку 30-их навіть виконував функції крайового провідника. Звісно, жодних бойових акцій він не організовував, але саме завдяки йому організація збереглась структурно. Був навіть наказ проводу ОУН, що о. Чемеринському слід виїхати з України. Відповів, що для організації робив завжди, що міг завжди, що «…вона розвинулась, зміцніла і дасть собі раду, а Церква – у потребі, бо йдуть важкі часи». І саме тому залишився.
Схопили його улітку 1940-ого. А через рік, у тюрмі на Лонцького у Львові, закатували. Як саме – не знаємо. За однією із версій, отця розіп’яли на в’язничній стіні. Точна дата смерті отця, місце його поховання теж залишились невідомими. Знаємо, що одного із співв’язнів просив, як той вийде на волю, передати два усних послання. Одне адресувалось його матері – благав прощення за все. А друге – митрополитові Шептицькому. Йому о. Ярослав Чемеринський просив переказати, що не зганьбив душпастирського сану на допитах.
Джерело - автор допису Катерина Лабінська - Снігур.
Цей день в історії УПА 5 березня.
1944 рік
Відступаючі німецькі загони здійснили напад на село Садки на Тернопільщині. Повстанці вступили в бій, знищивши двох німців, ще чотирьох поранено. Загинув один воїн УПА.
1945 рік
Курінь УПА змушений прийняти бій із загоном НКВД, що проводив облаву в селі Дев’ятники на Дрогобиччині. Загинули 25 повстанців, у тому числі командир куреня Філіпкович – «Горинь».
У селі Зубів на Львівщині чота УПА атакувала прикордонну заставу. Знищено 18 військових, спалена будівля застави, загинув один повстанець.
Під час облави в селі Хліплі на Львівщині повстанці знищили начальника райвідділу міліції. Загинули 4 підпільники, ще 4 захоплені в полон.
1946 рік
Сотня «Дністер» УПА-Захід обстріляла загін НКВД, що проводив облаву в селі Котиська на Станіславщині. Знищені троє військових, одного поранено.
У райцентрі Галич на Станіславщині загін повстанців атакував приміщення винищувального батальйону. Знищено 5 бійців, ще двох поранено. Повстанці відійшли без втрат.
1947 рік
Пошуковий загін МГБ наскочив на підпільний шпиталь у Краковецькому лісі біля села Роснівка на Львівщині. Загинули 5 поранених повстанців, медсестра Ірина Заблоцька – «Ліда» прийняла отруту.
Ірина Заблоцька – «Ліда» (1925-1947) – народилася в селі Глиняни на Львівщині. Закінчила Львівську гімназію, навчалася в Львівському медичному інституті. Член ОУН, потім перейшла в підпілля. Була медсестрою в Яворівському районі. Отруїлася, коли підпільний шпиталь оточив загін МГБ.
У селі Дядьковичі на Рівненщині повстанці захопили п’ятьох представників районного партактиву, що розташувалися на ночівлю. Двох стратили, ще двох захопили з собою, одного відпустили.
Під час зіткнень із опергрупами МГБ у селах Манастирець і Колпець на Дрогобиччині загинули троє повстанців (серед них – районний референт пропаганди Павло Волянський – «Орел»).
1948 рік
Пошуковий загін МВД оточив групу підпільників у одній із хат села Губичі на Дрогобиччині. Троє повстанців підірвалися гранатами, Євген Войтович – «Нечай» зміг прорватися з підпаленої хати і поранив бійця винищувального батальйону.
У сутичці з загоном МВД біля села Климець на Дрогобиччині повстанці знищили п'ятьох військових, трьох поранили. У перестрілці загинули двоє підпільників.
1949 рік
Підпільники в селі Новомилиськ на Рівненщині знищили директора радгоспу, а в селі Уцишків на Львівщині – бригадира колгоспу.
Загін самооборони села Кутиска на Тернопільщині знищив місцевого секретаря парторганізації, дільничного уповноваженого, голову колгоспу, секретаря сільради та трьох бійців винищувального батальйону. Загинув один підпільник.
1954 рік
У селі Березно на Рівненщині підпільник поранив голову колгоспу та його заступника.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
5 березня 1903р. у Санкт-Петербурзі у дворянській родині з глибокими Українськими коренями народилася Наталя Забіла, дитяча письменниця, перекладачка з польської, французької та російської, авторка понад 200 книг, які вийшли накладом більше 5 мільйонів примірників. Вона стала першою лауреаткою літературної премії імені Лесі Українки.
Було в роду Забіл і багато творчих особистостей. Рідний дід Наталі Пармен Забіла був відомим скульптором, автором бюстів Тараса Шевченка, Миколи Гоголя, пам’ятника Олександру Герцену в Ніцці. Дядьком Пармена Петровича був поет-романтик Віктор Забіла, друг Тараса Шевченка, автор популярних пісень «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі». Тітка Наталки, Надія Забіла, була оперною співачкою, дружиною художника Михайла Врубеля.
Батьки Наталі теж мали хист до живопису, вчилися в художньому училищі барона Штігліца. Батько став чиновником Міністерства землеробства, а мама цілком віддалася вихованню дітей, яких у подружжя було шестеро. У чотири роки Наталя навчилася читати і писати, слухаючи, як мама навчає старшу сестру. Дуже любила поезію Шевченка, змалку пробувала сама писати вірші, казки, оповідання.
Усе змінилося 1917-го року. Батько залишився в Петербурзі, а мама з дітьми тікає від революційного безладу в Україну. Оселяється у невеличкому селищі Люботин на Харківщині. Щоб допомогти родині, Наталя закінчує прискорений курс гімназії та влаштовується вчителькою в школу в передмісті.
У 1925 році вона закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти (нині – Харківський університет ім. Каразіна). Ще в студентські роки вийшла заміж за молодого письменника, члена-засновника Спілки селянських письменників «Плуг» Саву Божка, народила сина Тараса.
Шлюб протримався недовго. У 1938 році Саву заарештують за стандартними обвинуваченнями «причетності до антирадянської націоналістичної організації» і засудять до 5 років таборів. Йому вдалося вижити і пережити війну фронтовим кореспондентом. Але до кінця життя лишиться зламаним і заляканим, та помре у 1947 році забутим і безробітним.
Як вдалося самій Наталі Забілі уникнути сталінських репресій – лишається загадкою. Можливо, через те, що в неї був закоханий Володимир Сосюра, якому, попри своє «петлюрівське» минуле вдалося лишатися у фаворі влади? Можливо, тому, що вона обрала дитячу літературу, яка була політично нейтральною.
Вона видає одна за одною віршовані дитячі збірочки. «Ясоччина книжка», присвячена доньці, пережила кілька перевидань (останнє – у 2000 році), а сукупний наклад сягав сотень тисяч примірників. Не менш популярною була і її «Абетка» та читанки, якими зачитувалися всі школярі.
Коли нацистська Німеччина напала на СРСР, Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись в Україну, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Довгий час вона розривалася між Харковом, де у неї була квартира з усіма зручностями, і Києвом, де жив чоловік. Колеги навіть скаржилися. Що вона у Києві вважається киянкою, а в Харкові – харків’янкою, а тому друкується і там, і там, отримуючи подвійні гонорари.
Після переїзду до Києва у 1951 році Наталя Забіла з головою поринає в літературне життя, маючи репутацію впливової парт-дами у письменницькому середовищі. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці радянських письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах з питань дитячої літератури як критик і літературознавець. Паралельно займалася перекладом українською творів Олександра Пушкіна, Миколи Некрасова, Сергія Михалкова, Агнії Барто, Самуїла Маршака, Корнія Чуковського, перекладала з французької, польської та інших мов. У 1972 році твори Наталі Забіли були відзначені літературною премією імені Лесі Українки.
Померла Наталя Забіла 6 лютого 1985 року. Похована в Києві.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/5/1903-narodylasya-natalya-zabila-dytyacha-pysmennycya-i-perekladachka
5 березня 1827р. у с. Веселий Поділ на Полтавщині народився Леонід Глібов, письменник, байкар, видавець, громадський діяч.
Закінчив Ніжинський ліцей вищих наук. Викладав географію в Чернігівській чоловічій гімназії. Редагував двотижневик «Чернігівський листок» (1861-1863), де піднімав теми викладання рідною мовою, жіночої освіти, писав про гострі соціальні проблеми. У 1863-му позбавлений права вчителювати за зв’язки з членом організації «Земля і воля» Іваном Андрущенком, перебував під поліцейським наглядом. Тоді ж майже втратив зір. Два роки провів у Ніжині в батьків дружини. Після смерті останньої, в 1867-му повертається в Чернігів. Надалі працював управителем земської друкарні, багато друкувався. Став душею літературно-мистецького життя міста. Брав активну участь у діяльності аматорського театру.
В українській літературі здобув широке визнання як байкар. Створив понад 100 байок, у яких засуджував кріпосництво та інші вади тогочасного суспільства. Майже весь наклад першої збірки «Байки Леоніда Глібова» (1863) був знищений згідно Валуєвського циркуляру. За життя вийшли ще дві збірки байок (1872, 1882), надрукувати інші заважала цензура.
В останні роки став відомий як дитячий письменник. Хоча через проблеми із зором писав під лінійку з лупою.
Помер 10 листопада 1893-го в Чернігові. Похований на території Троїцького монастиря.
Джерело. Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті
четвер, 4 березня 2021 р.
5 березня 1966р. в м.Буффало (США) помер Український композитор, диригент, піаніст, музичний діяч, уродженець Тернополя Василь Безкоровайний.
Народився 12 січня 1880 в Тернополi. Закiнчив Львiвський Університет (математика й фiзика, 1906) i Львiвську Консерваторiю (фортепiано, диригентура, композицiя; учень С. Нєвядомського i М. Солтиса, 1908). В 1910—1930-х працював гiмназiйним учителем в рiзних мiстах Галичини й водночас займався музичною дiяльнiстю.
Спiвзасновник i заступник диригента хору «Боян» у Львовi; органiзатор фiлiй Львiвського Музичного Iнституту iм. М. Лисенка в Тернополi й Золочевi. В тих мiстах, як також в Станиславовi, органiзував хори «Боян» та був їхнiм диригентом.
З 1944 на емiграцiї в Австрії, диригент українського хору в Гогенемсi. 1949 переїхав до США i в Буффало продовжував музичну працю як композитор, диригент, акомпаніатор і педагог при Українському Музичному Інституті.
Творчий доробок В. Безкоровайного включає понад 350 творiв:
для фортепiано (в т. ч.: «Думка Г-моль», «Гагiлки I—IV», “Колисковi I—II», «Т«и Сонати»);
для скрипки з фортепiано («Українська Рапсодiя», «Думки I—III»);
солоспiви («Засумуй трембiто», «I знов страшнi чутки», «Снишся менi», «Чого ти ходиш на могилу»);
для хору («Вiддала мене», «Думи мої», «Золотi зорi», «Народним лицарям», «Полуботок», «Садок вишневий»);
для симфонiчного оркестру («Рiздвяна увертюра», виконана 1956 симфонiчним оркестром м. Буффало);
оркестрова оперета «Наталка Полтавка»);
музика для драм, п’єс («Мина Мазайло» за М. Кулiшем);
дитячої опери «Червона Шапочка».
Авторські концерти у Києві, Тернополі, Львові, Сімферополі, Ужгороді, Донецьку (2001—2002) заходами Є. Стецькова. Авторський концерт у Львові (2001) із участю молодіжного хору «Дударик», записаний на компакт диску (CD).
Помер 5 березня 1966 року в містечку Буффало (США), похований там же на цвинтарі Mt. Olivet.
Джерело
Трощинський, В. БЕЗКОРОВАЙНИЙ Василь [Текст] / В. Трощинський // Енциклопедія української діяспори. Т. 1: Сполучені Штати Америки, кн. 1: А — К / гол. ред. Василь Маркусь ; іл. Надія Заяць. — Нью-Йорк;Чікаго : Наукове Товариство ім. Шевченка в Америці, 2009 . — 433 с. : іл. — Режим доступу: http://eudusa.org/index.php?title=Bezkorovainyi_(Bezkoro%C2%ADwaj%C2%ADnyj)_Vasyl, вільний. — Дата ост. пер.: 20.04.2020.
https://irp.te.ua/bezkorovajnyj-vasyl-vasylovych/
https://teren.in.ua/2018/03/05/5-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/
4 березня 1949р. у Кіцмані Чернівецької обл. в сім'ї вчителів Михайла та Софії Івасюків народився композитор Володимир Івасюк - автор «Червоної рути».
Хлопчика назвали Володимиром – на честь батькових улюблених поетів Сосюри та Cамійленка.
Змалечку він тягнувся до музики, в три роки найбільшим задоволенням були репетиції вчительського хору, куди його брали батьки. З п’яти сам починає вчитися грати на скрипці. Музичну школу в Кіцмані відкрили за клопотаннями Михайла Івасюка та інших батьків.
Ця ж історія завадила йому стати студентом Чернівецького медичного інституту попри блискуче здані вступні іспити. Хтось доніс про «справу» і 31 серпня 1966 року замість студентського квитка Івасюк його чекали звинувачення, що він «нечесним шляхом пробрався у лави радянських студентів» і наказ про виключення. Лише через рік, отримавши рекомендацію від заводу «Легмаш», Івасюк став студентом медінституту.
Багато пісень Володимир Івасюк писав під псевдонімом, оскільки не був членом спілки композиторів, а тому відомі колективи не мали права брати їх до репертуару. Попри це пісні Івасюка перемагали на багатьох конкурсах в СРСР та за кордоном, їх співали від Камчатки до Чорного моря, а «Червона рута» стала справжнім світовим шлягером.
У Володимира Івасюка було дві освіти. Після закінчення Чернівецького медичного університету він вступив до Львівської консерваторії на композиторське відділення. Його професором був Анатолій Кос-Анатольський.
У Володимира Івасюка була дивовижна працездатність. Як згадував співак Ігор Кушплер, одного разу за ніч він написав оркестрову партитуру для 60 інструментів по пам’яті.
Телевізійні фільми «Червона рута» та «Пісня завжди з нами» принесли Івасюкові шалену популярність, хоча це призвело до виключення його з консерваторії через пропуски. Щоб поновитися, Івасюк звертається до психіатричної клініки (це була єдина змога отримати «виправдання» пропускам, і до такої практики вдавалося багато творчих людей). Пізніше цей факт зіграє фатальну роль у хвилі чуток, якою намагалися заглушити голос івасюкових пісень.
Влада спробувала видати смерть Івасюка за самогубство. Під цією протекцією партійні боси довго не давали згоди на поховання композитора на Личаківському кладовищі. . В газетах заборонили друкувати некрологи і співчуття рідним Івасюка. В день похорон саме на цей час скрізь були призначені комсомольські та партійні збори з обов’язковою явкою, були вказівки із загрозою виключення та звільнення з роботи.
Попри це похорон Володимира Івасюка перетворився на мовчазну акцію протесту. Тисячі львів’ян вийшли на вулиці, щоб провести свого улюбленця в останню путь. В той день у Львові не було жодної квітки – ними була встелена дорога до Личаківського кладовища.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/4/1949-narodyvsya-volodymyr-ivasyuk
4 березня 1952 р. – загинув Ніл Хасевич (псевдо: «Бей-Зот», «Старий», «333»), художник і графік, член УГВР, громадський і політичний діяч.
У 1918-му на підводі разом із матір’ю потрапив під потяг – мати загинула, Нілу відрізало ногу.
"...Я не можу битися зброєю. Але я б'юся різцем і долотом. Я каліка, б'юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива... Я хочу, аби світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б'ються "
Ніл Хасевич.
Сам собі змайстрував дерев’яний протез. Працював іконописцем. Закінчив Варшавську академію красних мистецтв. Виставлявся в художніх салонах Львова, Праги, Берліна, Рима, Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго, Лос-Анджелеса.
"НІЛ ХАСЕВИЧ. ЛЮДИНА, ЯКА СТВОРИЛА ВІЗУАЛЬНИЙ ОБРАЗ УПА"
Займав активну громадську позицію. Входив до центрального і крайового проводів ОУН, член Української Головної Визвольної Ради.
З осені 1942-го долучився до підпільної роботи, входив до загону УПА «Клима Савура» (Дмитра Клячківськго). Керував друкарнею, готував ілюстрації до сатиричних журналів, випускав різні агітаційні матеріали. Створив ескізи Хреста заслуги, Хреста бойової заслуги, медалі «За боротьбу в особливо важких умовах». Автор понад 150-ти графічних композицій. Його називають головним художником УПА.
У 1951-му його гравюри (альбоми «Волинь у боротьбі» та «Графіка в бункерах УПА») потрапили до делегатів Генеральної Асамблеї ООН та іноземних дипломатів, через що радянські спецслужби ретельно полювали на митця. Спеціально створена міжобласна опергрупа МГБ вирахувала схрон, лише розшифрувавши одну із захоплених шифровок. Криївку оточили, а коли Ніл Хасевич та двоє охоронців відмовилися здаватися, гебісти кинули всередину гранати.
«Державна безпека вже знає, хто криється за псевдо «Бей-Зот», а мої земляки-селяни не знають… Я хочу, щоб знали вони і знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив майже все, але доки залишатиметься бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами свого народу. Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються» (Ніл Хасевич).
Сексоти допомогли відшукати криївку, але живим Хасевич не здався - застрелився з особистої зброї разом із двома своїми охоронцями - В´ячеславом Антонюком - "Матвієм" та Антоном Мельничуком - "Гнатом", спаливши перед тим усі важливі документи.
Нагороджений Срібним хрестом заслуги та медаллю «За боротьбу в особливо важких умовах».
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
4 березня 1949р. Пошукова група МВД захопила криївку біля села Хорохорин на Волині. Загинув крайовий референт СБ Панас Ковальчук – «Петро».
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
4 березня 1815р. у с.Яворник Руський біля Перемишля (нині Польща) народився Михайло Вербицький, священик УГКЦ, композитор та хоровий диригент, автор мелодії державного гімну “Ще не вмерла Україна”, віртуоз-гітарист.
З десяти років, після смерті батька виховувався у перемишльського єпископа Івана Снігурського, який доводився хлопцеві далеким родичем. У Перемишлі Михайло Вербицький закінчить гімназію та музичну школу, що діяла при греко-католицькому храмі. Тоді ж він співатиме у кафедральному хорі. “Школа у Перемишлі стала консерваторією в мініатюрі, а хор дорівнював добрій опері, – так опише ті роки у спогадах Михайло Вербицький, — виявилося, що існує в Європі крім трьох відмінних за характером категорій музики: німецької, французької, італійської, також четверта — українська». Він відчував духовне покликання, тому закінчив духовну семінарію у Львові. 1950-го року його висвятили на священика. 1856-го він став парохом у селі Млини на Яворівщині, де й прослужив чотирнадцять років. Він жив скромно і часто переживав скрутні часи.
Михайло Вербицький двічі одружувався. Перша дружина померла коли їхньому синові Івану не було й року. До висвячення Вербицький обвінчався вдруге на доньці капітана цісарського війська Франциска та Анни Баронів. У подружжя Вербицьких народилося двоє дітей, але старша донечка Марія померла, не доживши до двох років. Уже у Завадові народився син Михайло. Але друга дружина також померла і отець Михайло сам виховував синів.
Наприкінці життя він також займався педагогічною діяльністю. Його учнями були отці-композитори Віктор Матюк та Порфирій Бажанський.
7 грудня 1870-го у віці 55 років Михайло Вербицький помер, похований у Млинах.
Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/4/1815-narodyvsya-myhaylo-verbyckyy
4 березня 1962р. в США помер Гірняк Никифор Йосифович - доктор філософії. Військовик. Громадський діяч. Засновник Тернопільського Пласту.
Джерело.https://teren.in.ua/2017/03/04/4-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
середа, 3 березня 2021 р.
3 березня 1940р. у Львові в бою з агентами НКВД загинув Володимир Горошком "Вовк" - повітовий провідник Брідщини, працівник референтури розвідки КЕ ОУН ЗУЗ.
1912 р. У селі Санники та околиці села.
*****
Також 3 березня 1950 року у селі Санники Мостиського району загинув Іван Балич "Дружба" та "Листок", охоронці Яворівського надрайонного проводу.Джерело. Літопис УПА (календар за 2020р.)
3 березня 1943р. УПА провела ряд бойових акцій на Кременеччині. В Бережцях УПА несподівано напали на німців і всіх ліквідували (10 чол.) майже всю провізію забрали, втрат не було.
*****
В с. Манівцях відділ УПА напав на станцію німецької жандармерії. Ліквідовано 3-х німців. Внаслідок цього цілий терен був опанований повстанцями. Німці в страху сиділи в Кременці і тільки вдень робили напади на села.Джерело.https://teren.in.ua/2017/03/03/3-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny/
3 березня 1928р. народився Михайло Миколайович Баран - кобзар, композитор, поет, художник, фольклорист, громадсько-культурний діяч. (село Хмелиська).
Старший брат Михайла – Григорій (1917) очолював "Просвіту” у рідному селі Хмелиська. За участь в ОУН польські окупанти заарештували його в тюремне ув’язнення. Постійні переслідування сім’ї Баран значною мірою впливали на розвиток та погляди молодого митця. Він хоча був зовсім юним за віком все ж перебував в часі тодішніх подій. У батьківській господі перебували дійсні члени товариства "Просвіта”. У домашній світлиці проводилися читання патріотично налаштованих дописів. Разом з тим виконувались пісні українських музичних діячів, зокрема, Богдана Лепкого, Михайла Гайворонського та пісні з епосу українського народу ( "Летить галка через балку”, "Задзвонили вночі ключі”, "Вилітали орли з-за крутої гори”, "Гей, колись була розкіш-воля” та багато інших). Тут обговорювали найновіші твори українських поетів та письменників, наприклад: Юри Шкрумеляка, Петра Патичка, Юлії Городиської, Івана Тиктора, Юри Костишина, Людмили Шарак, а також щомісячне видання часопису для українських дітей "Дзвіночок”. Подальша доля найстаршого брата Михайла Григорія закінчилася трагічно. В часі військових подій Другої Світової війни в 1941 році енкаведисти його закатували.
Брат – Степан (1919-1971) до призову в лави Радянської армії жив і працював разом з батьком на фабриці. Усі патріотичні діяння він проводив разом з сім’єю. У 1941 році як радянський воїн він був засуджений до 10 років позбавлення волі і відправлений на заслання в місто Комсомольськ на Амурі. Після закінчення терміну ув’язнення згодом знов потрапив до рук катів. Цього разу Степана засудили до розстрілу. В очікуванні вироку він не мав права переписки і спілкування. Через невеликий проміжок часу вирок замінили на 25 років концтабору, де його мордували 17 років. В 1971 році від серцевого нападу він помер. Третій брат – Василь (1921-1944). Мабуть він був у найближчих стосунках з наймолодшим Михайлом. Він з надзвичайною любов’ю та приязню ставився до свого брата. Приносив йому нову літературу, а також знаючи його вподобання до малювання дарував кольоровий папір та олівці. На цей час це була велика втіха для майбутнього художника. Але знову непередбачені та неочікувані події. Василя ж заарештували гітлерівці. Тюремною камерою були замкові стіни м.Золочева.
Через кілька років завдяки проханням Митрополита Андрея Шептицького, який дбайливо ставився до всього людського та прогресивного його було відпущено. В цей час була війна. Ніхто не міг сподіватися на доброзичливість та впевнено виконувати свої обов’язки. 4 вересня 1944 року його було заарештовано радянськими НКВДистами. 26 листопада 1944 року його розстріляно без жодних звинувачень у м. Чорткові. Переховуючись від переслідувань зі сторони як німецьких так радянських окупацій сім’я Баран роз’їхалася. Частково перебували на Тернопільщині, а частково на Львівщині. У 1949 році після перебування в підпіллі заарештований та засуджений батько Михайла на 10 років каторги. Сім років він відбув в ув’язненні, повернувшись додому працює керівником млина в селі Солуки на Львівщині. Знову арешт та тюрма.
В такому тиску великих сімейних поневірянь зростала непокірна душа молодого поета, художника та бандуриста Михайла Барана. В часі тих нестерпно болючих подій сім’я змушена була змінювати фамілію. Батькові Михайла дописали – Барановський, щоб відвернути увагу від переслідування за родиною. Молодий митець Михайло Баран втікаючи від КДБ записується солдатом в Радянську Армію. Там він віддає п’ять років служби. Маючи непересічний талант він працює як фельдшер та художник. Після повернення з армії сім’я з’єднується і починає нову життєву сторінку. З раннього дитинства у малого Михайла розвивався талант бачити все прекрасне навколо себе, мальовниче, яке на відміну від інших, він вмів відобразити.
Спочатку малярство. У родині також добре малював і його старший брат Григорій. Саме він купив Михайлові перші фарби, навчив ними користуватись. Паралельно він досконало вивчає історію мистецтв, самотужки опановує методи живопису та графіки. А вже з 1945 року юний митець бере (проживаючи в той час на Львівщині) уроки живопису у Р.Хробака та Р.Чистоганова. Поряд із захопленням малярством Михайло Баран навчається гри на скрипці, гітарі, а з 1958 року на бандурі. Гри на бандурі та теорії музики він вчився у композитора Володимира Листопада. Постійні спілкування з музикантами-бандуристами додають наснаги до праці. В часі він музикує з Володимиром Проником, Володимиром Дичаком, братами Богданом та Романом Жеплинськими з кобзарем Євгеном Адамцевим та іншими. Щоб поповнити багаж знань з історії мистецтв, після служби в радянській армії (1949-1953рр.) він п’ять разів успішно складав екзамени до Львівського державного університету ім. І.Франка (тепер Львівський Національний університет ім. І.Франка) та інституту Мистецтв (Львівська національна академія мистецтв), але його – у той період репресованого юнака до студентства цих закладів не приймали. Минув час. Аж після політичної "відлиги” він вступає до Львівського культурно-освітнього училища. Після закінчення з кваліфікацією – керівник оркестру народних інструментів успішно працює та після вступу на заочне відділення паралельно навчається в Дрогобичі. В 1979 році закінчує Дрогобицький державний педагогічний інститут ім. І. Франка, отримавши диплом вчителя музики та співів. Михайло Баран з 1962 року активний пропагандист хорового та кобзарського мистецтва на Львівщині, а з 1974-1990рр. заступник голови Львівського відділення Музичного товариства України. Починаючи з 1962 року при трудових колективах Львівщини Михайло Баран створює ансамблі, капели бандуристів та керує ними, навчаючи гри на бандурі та співу: у 1962-1975 рр. капелу "Діброва” з 40 учасників з міста Львова; у 1964 – 1969 рр. ансамбль "Троянда” з 18 учасників трикотажної фірми "Промінь”; в 1969-1973 рр. ансамбль "Зірниця” з 18 учасників заводу "Кінескоп”; у 1970-1987 рр. капелу "Вишиванка” з 35 учасників працівників Львівського аеропорту; у 1973-1976 рр. ансамбль "Калина” з 20 учасників викладачів Львівського кооперативного технікуму; в 1970-1971 рр. ансамбль "Тополенька” з 45 учасників учнів середніх шкіл міста Львова; в 1975-1976 рр. хор села Пнікут "Нива”; в 1977-1988 рр. хор "Жайвір” Науково-дослідного інституту села Оброшино; в 1986-1989 рр. ансамбль "Срібні струни” з числа робітників та службовців зі Львова. Михайло Баран був взірцевим сім’янином з 1954 року. З дружиною Софією він виховував двох синів – Ореста (1955) і Тараса (1959).
Його діти постійно перебували в творчій домашній лабораторії, яку створював митець та великий поціновувач усього українського. І тому не дивно, що вже з 1964 року вперше зазвучало сімейне тріо у складі батька Михайла та синів Ореста і Тараса. Сьогодні ми констатуємо багатогранну творчу особистість Михайла Барана, яка обрала своїм життєвим кредо українське мистецтво. Він як художник комплексно розробив те велике, що ми сьогодні називаємо народною творчістю, а його поетична душа увібрала та дарувала людству артистизм наповнений українським пієтетом. Спадщина Михайла Барана є багатогранною.
Мабуть, найбільше митець закарбувався в пам’яті людей як бандурист-кобзар та музикант. Його музична спадщина є дуже багатою та різноманітною. Процес становлення музиканта відбувався на ґрунті художньої творчості усної традиції, глибоко ним пізнаною зі середини. Самовираження особистості через різноманітність діяльності проходило в традиціях національної ментальності. Концепція Михайла Барана, а саме музиканта, склалася ще у ранньому віці з любові до народної пісні та музики, українського мистецтва, яке у своїй сутності є багатогранним та синкретичним. Ця тенденція – прагнення до саморозвитку та самовираження, супроводжувала його протягом усього життя. Музична діяльність Михайла Барана, як організатора та популяризатора кобзарського мистецтва розпочалася з 1962 року зі створенням ансамблів та капел бандуристів. Отже, в 1962 році створюється мішаний ансамбль бандуристів "Діброва”. Цей колектив, який згодом налічував 50 учасників, став капелою та проіснував понад 15 років. У спогадах керівник капели згадує: "Наша капела "Діброва” розгортала свою діяльність, ставала улюбленою, знаною та популярною. Ми намагались йти до людей та нести їм пісню. В нас не було рядових концертів. Ми шанували своїх глядачів і до кожного свого концерту ставилися з великою відповідальністю”.
Музично-виконавська діяльність Михайла Барана не замикалася лише на концертній практиці. Він був одним з найактивніших діячів музичного життя не тільки Львівщини, але й цілої України. Працюючи на посаді (1974-1990) заступника голови Львівського відділення Музичного товариства України за його безпосередньою участю та ініціативою на Львівщині відкрито понад 10 громадських музеїв, а саме: В.Матюсі в селі Карове Сокальського р-ну, О. та Н. Нижанківським в місті Стрию та селі Завадове Стрийського р-ну. А також у Радехівському районі Олександрові Мишузі в селі Витків, Маркіяну Шашкевичу в с.Нестаничі та О.Турянському в селі Оглядове. За власні кошти реставрував надмогильний пам’ятник (гробівець) великому українському співакові, який за власні кошти збудував приміщення для музичного інституту в м. Львові – Олександрові Мишузі в селі Витків. Мабуть, найбільш знаковою подією у діяльності Михайла Барана було відновлення могили автора музики Національного гімну України Михайла Вербицького.
В зрадливий Радянський час, «освідомлювачі», які доносили в КДБ, були серед різного роду діяльності, він зумів домовитись з патріотично налаштованими водіями автобусів, які в той час їздили маршрутом Львів-Перемишль, перевести частинами металеву загорожу і встановити її на могилі священика-композитора в селі Млини у Польщі. Разом з тим, поруч у селі Улюч, він фіксує на порталі будинку меморіальну дошку з портретом автора музики – Михайлом Вербицьким та творцем слів Гімну написаних Павлом Чубинським. Символічно було й те, що Михайло Баран замовив виготовлення меморіальної дошки майстрові з міста Бориспіль Київська область – Миколі Петлицькому. Саме з батьківщини де народився та упокоїться прах поета художник привіз землю, яка посмертно умовно об’єднала два великих Сини українського народу. Тим самим фіксуючи нероздільність Української Нації.
Літературна спадщина Михайла Барана є надзвичайно великою. Це поезії, пісні, прозові твори, есе. Поезії та пісні складав митець протягом усього життя. Десятки їх розміщені та надруковані у дописах, газетах та журналах таких як: "Літературний Львів”, "Високий Замок”, "Експрес”,”За вільну Україну”, регіональний річник "Львівщина”та "Тернопільщина” та багато інших. Михайло Баран є автором випуску книжки "Щедрінь”, в якій зафіксовано його хист – поета, піснетворця та композитора. Яскравим прикладом цього є твори: "Пісня про Львів”, "Гей у чистім полі”, "Б’ють гармати ”, "Ми, Сокальці – Надбужанці”, "Янтар - річка”, "Сяне, сяне”. Також, поруч з пісенним та поетичним доробком, надруковані графічні портрети не тільки відомих кобзарів та славетних діячів нашого минулого, а також кобзарів-сучасників. Це гармонійне поєднання пісенно-поетичного обдарування митця доповнюється власноруч створеними ,мало використовуваній іншими художниками, – крапковій техніці малювання портретів, а саме: Богданові Хмельницькому (гетьманові України), Лесі Українці (поетесі), Модестові Менцинському (оперному співакові), Олексію Чуприні (бандуристові, який понад три десятиліття співав на Чернечій горі), Миколі Мариновичу (генералові Західноукраїнської Армії, першому українському комендантові міста Львова 1918 року), Маркіянові Шашкевичу (поетові, священикові, основоположникові української літератури в Галичині), Зенонові Злочовському (священикові та композиторові), Миколі Сармі-Соколовському (художникові, священикові, майстрові з виготовлення бандур та бандуристові), Зеновію Штокалку (лікареві-стоматологу, неперевершеному бандуристові-співаку до сьогодні), Ярославові Барничу (композиторові, диригенту, сценаристові, воїнові УСС). Твердженням прозаїчного таланту слугують написані автором про них невеликі есе інформаційно-бібліографічного змісту, які у поєднанні з портретним стилем викладу художника створюють образ комплексного вивчення особистості. Великого значення надавав Михайло Баран історичній тематиці, вбачаючи у ній основні підвалини кобзарських дум. Окрім багатьох художньо-тематичних полотен до 400-річчя від дня народження Богдана Хмельницького митець присвятив картину-думу, виконану в стилі графіки, а саме пером і тушшю. Тут, вдало скомпоновано образ гетьмана у поєднанні з пам’ятниками, які встановлені на його честь у містах України: Чернігові, Чигирині, Берестечку, Виноградові (Закарпатська область), Каневі, Мостиськах (Львівська область) та Києві, за яким видніється собор Софії Київської. Ця картина є рідкісним шедевром думки і пензля в українському образотворчому мистецтві. Таких сюжетних картин Михайло Баран створив з багатьма українськими митцями та героями, наприклад: Данилом Галицьким, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Никоном Прудким та іншими. Окремої уваги, а можливо і цілого дослідження, заслуговують роботи виконані Михайлом Бараном в сфері сакрального живопису. Знову і знову ми можемо дивуватися тим переконанням і мужності митця, який в 1960 році, час коли найбільше засуджували за релігійні та національні погляди, приступив до відновлення духовної скарбниці української нації. Зрозуміло, що при третьому перевезенні та на новому місці встановленні храму, який за свідченнями очевидців не мав жодного цвяха, зображень настінних ікон фактично не збереглося. Дерев’яна церква, в якій фактично потрібно по-новому створювати внутрішні стіни, художник спершу працював разом з місцевим селянином, як столяр. Підготовчі роботи займали чимало часу, адже аж після теслярських робіт можна було приділити увагу макетуванню та художньому розпису інтер’єру. Найважливіша думка, яка осінила іконописця – вималювати церкву в українській манері. Мабуть, і сьогодні, зразок духовного храму створений у цьому стилі залишається в Україні чи не єдиним. Саме Апостоли – Св. Володимир та Св. Ольга, ангели – зображені художником з елементами української вишивки, а внутрішні стіни розмальовані українськими візерунками. Цікавим є й те, що на хорах на одній з ікон зображені ангели навколо Матері Божої, які співають хвалебні рецитації у супроводі бандури. Майже кожна з ікон, у тому числі і Євангелісти, виконаних майстром, мають обрамлення з національним візерунком.
Помер 15 січня 2004 року у м. Львів.
Підготовлено за матеріалами Вікіпедії.
Джерело.http://hmelyska.at.ua/index/osobistosti/0-7
Лист священика о.Чемеринського (Львів) до о.М.Мартинюка (США, Північна Дакота) про пацифікацію в Західній Україні.
Фото вікіпедія. архієпископ Іван Бучко — церковний і громадський діяч, архієпископ Української греко-католицької церкви.
Льва-город, 22 жовтня 1930 р.
Любий Друже!
Може і добре, що Тебе тут нема, бо це, що в нас коїться, то нічим знищення світової війни. Коротко подам тобі страшні вісти з нашої безталанної землі, і якщо можеш, подай їх до відома всім українцям на землі Вашинґтона; хай знають — яке лихоліття впало на наш край і на нарід. Я наочний свідок цього, об'їздив яко капелан із Преосвященим Кир Іваном [єпископом Бучком] села, навіщені карними експедиціями, що “замирюють” населення з приводу саботажів і тероризують перед виборами українських виборців, щоб заломити одноцільний фронт і терором скріпити урядовий блок.
Це Голготу перевищує, що терпить наш нарід. Ми були в селах бережанського, підгаєцького і тернопільського повіту. В самих Бережанах знищили о.сов.Евзебія Бачинського, Українську Бурсу [гуртожиток для школярів і семінаристів], Бесіду [приміщення громадської освітньої організації “Рідна Бесіда”], Союз Кооператив, Українську Спілку, адвокатські канцелярії д-ра Бемка і Західного і українських громадян (катех.о.Дубицький, радник Кордуба, Бородайки й інші). Як виглядало це знищення? Отже, поламані образи, столи, крісла, канапи з обдертим оббиттям, подушки з повипусканим пір'ям, конфітурами [варенням] обмазані стіни, фортеп'ян[о] із повириваними клавішами, струнами, у спіжарках [коморах] все змішане і залите нафтою [гасом] — ані вікон, ані печей, ані підлоги й т.д.
Це там, де є адміністраційні власти, а що на селі? Чи можеш собі уявити! А як били! Учнів, професорів [учителів]! Те саме в Підгайцях. Додати мушу, що там поліція добре погуляла (поліційна карна експедиція була силою в 1.000 людей разом із 8 полком уланів із Теребовлі, 6 із Станиславова і 14 зі Львова).
В Бережанах і нам поліція робила перешкоди та заказала [заборонила] автам і фіакрам везти нас, і ми мусіли йти пішки на стацію.
В Підгайцях побили тяжко о.Блозовського, бувшого посла Яворського, повітового організатора Даньчука і багато інших громадян, навіть 85-літніх старців. Всіх катовано в маґістраті, а відтак скутих кидано до льоху, щоб там очуняли. І там ішло одночасно знищення всього майна українських товариств, бібліотек (усі книжки через поперек подерті), установ та громадян. Годі собі це уявити. Я сам навіть не міг припустити щось подібне, коли б не бачив.
У Вербові збили о.Содомору так, що він дістав чорну меланхолію. Його жінку Ірину і дочку Марійку також тяжко побили. В хаті руїна. Учителя Романкова покалічено баґнетами і скутого убрали в сокільську шапку й бинду [стрічку] та скутого волочили по селі (“Тераз вєми кого біць! Відаць же єстесь Українєц! [Зараз знаємо кого бити! Одразу видно, що українець!]”). В кооперативі подіравили баґнетами бляшаний дах; зірвали кавалок і здемольовали [понищили] цілком усередині. По селі у свідомих людей порозшивали хати і перевели подібне знищення.
В Голгочах о.Костюка збили трьома наворотами [три рази поспіль] та провалили голову кольбою. Його жінку, яка в полозі лежала [породіллю], стягнули з ліжка, щоби перевести ревізію [обшук]. Відтак на її очах здемолювали [понищили] хату. Вона в пологовій гарячці бореться з смертю. З людьми та сама траґедія. Тут придержала нас знову поліція, що хотіла Єпископові перешкодити скомунікуватися зі своїми вірними. Аж на рішучу поставу уступила.
В Моренівці священика Кмицикевича пощадили, але село, як по буревію. В дослівному значенні усі хати порозшиті, бляха подірявлена як решето, ґонтові дахи поколені, дахівка в черепках. Ні вікон, ні дверей, ні печей, узагалі руїна.
Люде по лісах укриваються, як за часів татарського лихоліття. В селі нема води, бо поліція спустила туди гноївки і пір'я з подушок та перин. Майно розрабоване, стіжки порозкидувані і змервлені. Готове збіжжя злите нафтою [гасом]. Зґвалтували 4 дівчини. Свині і товар зрабовані, кури постріляні.
У Зарваниці о.Василеві Головінському відраховано 200 буків. Кров'ю плює, чисто живий труп. Жінку в полозі [вагітну] морально тортуровано; наприклад на її очах українського громадянина Гонія змушували скакати з даху на землю і під звуки скрипки, на яку він мусів був грати під удари буків, танцювати. Головінського катував поліцай ч.662. Командував ними комісар Грабовський зі Львова. Знищено капітульний дім.
У Вишнівчику о.Чопія менше побито. Зате жінку його скатовано немилосердно. Дочку Лідію побито так, що в руці кість трісла. Дооколичні лікарі, жиди [гебреї] і поляки, з наказу влади відмовилися від будь-якої помочі українському населенню. У шпиталі в Підгайцях сс. [сестри] Милосердя заявляють скатованим і пораненим: це “одвєт” за 1918 р. Преосвящений Кир Іван панну Чопівну взяв із собою, й вона з нами їхала фірою аж до Тернополя до лікаря.
В Богатківцях о.Євгена Мандзія скатовано жахливим способом. Має вісімнадцять тятих ран баґнетом. Жандарм скакав чобітьми йому на груди й так його толочив. Облили його гарячим вареним [киплячим] молоком, а відтак, приваливши шафою, лишили. У хаті ні одної цілої ріечі.
Вандалізм дійшов тут до вершка. Хрести поламано. Образи побито і попробивано Ісуса Христа й Матір Божу баґнетами. Ні цілої обстанови, ні знарядів, словом нічого. Валяються повсюду кусні заліза від нової машини до шиття, з грамофону, цитри, скрипки, гітари, годинника стінного, начиння і т.п. Ні книжок цілих, ні метрик,— взагалі все змішане з саджею з печей, склом, череп'ям, збіжжям, мукою, крупою, снопами, гноєм і т.п. Богослова Якимця покалічено також баґнетами. В о.Мандзія пограбовано багато річей, білизни, убрання, між тим і золотий дамський годинник (поліція). Знак, що рабували, бо на другім кінці села знайдено загублену пару білизни о.Мандзія. Також скатовано 11-літню дочку о.Мандзія, Іванну. Так само знищено і розграбовано та побито свідомих селян Ботатковець. Не пошановано і церкви, і там переведено ревізію, і збезчещено хоругви, головно вишивані. Директора школи Рижевського також побили.
В Кутківцях о.Михайла Козоріза потурбували, а село знищили, як і інші, цілковито поламали оркестральні [ін]струменти “Просвіти”.
В Денисові подібно. Старих людей не шановано. Молоді криються по лісах. По селах пустка. Віє вітер по пустих хатах, нема ні шиб, ні дверей, ні обстанови. Виє жорстоку пісню, в яку вслухається ввесь український нарід.
Протягом нашої цілотижневої їзди один раз ми всього обідали, бо не було що в хаті дати перекусити. А це тягнеться й далі, і іншими дорогами. Бобреччина, Рогатинщина, Скільщина, Сокальщина, Збаражчина (дуже знищені Шили, Добромірка) і Львівщина. Це шлях руїни, що годі й реєсрувати все жахливе, що коїться.
Народна Лічниця у Львові переповнена пораненими та з потовченими ребрами або повитятуваними м'язами.
Поліція й улани б'ють кольбами при наскоку на село, крик, катують людей, а відтак із списками, які заздалегідь карним відділам дає староство, екзекуції переводять на громадянах. По битті іде звичайний грабунок і гулянка, що кінчається диким ґвалтом і криком ґвалтованих дівчат. У Чижикові зґвалтовано в одній хаті рівночасно матір і дочку, так що дочка збожеволіла. Багато скатованих повмирало, та годі списати все, бо або почта не доходить, або й бояться подавати люде це до відома. Багато людей і постріляних, наприклад у Германові, Конюхах і т.д.
Преосвящений Іван бажав дуже людям дати слова потіхи. Спішив і до хат побитих людей, а в церкві і де тільки зібрилися люде, кріпив їх цілющим словом і прикладами Христа Спасителя. Його слова: Вступаємо за Христом на Голготу, після неї йде Воскресіння; нарід, що терпить в дочасному, в дочасности відбірати мусить заплату нагороди, бо в вічности нема вже народу, тільки поодинокі душі. Та й кара Божа настигнути мусить тих, що катували католицьких священиків.
Так, це добре, що нас не розлучили від народу.
До того сконфісковано Пастирський Лист Митрополита, що колов правдою в очі.
Польські газети цькують на нас своє громадянство, підбунтовують польську молодь. Наші інституції бомбовими замахами одна за одною вилітають у повітря; горять наші приходства і свідомі громадяне; летять шиби в наших інституціях у Львові, а польське духівництво приглядається душогубствам, підсміхається (як це було в Вішнівчику) з катованих наших священиків, жінок і народу.
Прошу тебе, подай це до відома світові, а як маєш знаймих, то хай це піде в перекладі й до американських часописів. Я за все беру повну відповідальність, і не маю страху, як і Єпископ.
Мене вже двічі відвідували і лякали по приїзді, бо хотіли, видко, нотатки поконфіскувати, та не вдалося. Напиши, прошу тебе дуже, що цікавого. В нас у Львові висадили нашу народню школу князя Льва в повітря. Чи не можна б там розпитати збірки на відбудову цієї школи? Це було б скріпленням духа наших громадян у Львові. Також багато напиши про себе.
[Вперше опубліковано 20 листопада 1930 р. у газеті “Америка” (США). Подається за публікацією: На вічну ганьбу Польщі, твердині варварства в Европі. — Нью-Йорк, 1978. — С. 35-37]
http://www.ji.lviv.ua