10 (або 22) квітня 1890р. у Тирасполі народився Юрій Отмарштейн - полковник Армії УНР, співорганізатор УВО.

Юрій (Георгій) Васильович Отмарштайн походив із давнього аристократичного шведського роду, який оселився в Україні після знаменитого походу короля Карла XII проти московського царя Петра І. Мати його була грекинею. Юрій з’явився на світ рівно 130 років тому, 22 квітня 1890-го, у повітовому місті Тирасполь Херсонської губернії (нині – Республіка Молдова). 

За іншою версією, сталося це на станції Роздільна Тираспольського повіту, яка тепер розташована в Одеській області України.

Подібно до свого батька, Юрій змалку обрав кар’єру військового. Як і майбутній гетьман України Павло Скоропадський, закінчив елітний Пажеський корпус у Санкт-Петербурзі, звідки пішов служити корнетом у 8-й гусарський Лубенський полк, розквартирований у Кишиневі. 1913 року Юрій вступив до Миколаївської академії Генерального штабу. Однак уже наступного року спалахнула Перша світова війна, і молодий офіцер разом зі своїм полком відправився на фронт.

Воював Юрій Отмарштайн надзвичайно хоробро, за що був удостоєний багатьох нагород – зокрема, ордена Святої Анни 4-го, 3-го і 2-го ступеня і Святого Володимира 4-го ступеня з мечами й бантом. За неповні три роки пройшов шлях від поручика до капітана, старшого ад’ютанта штабу Кавказького кінного корпусу. Закінчив прискорений курс Миколаївської академії Генерального штабу.

1917 року почалася революція. Російська армія стрімко деградувала й розвалювалася. Юрій Отмарштайн вирішив пов’язати свою долю з Армією Української Народної Республіки. Цей вибір визначив усе його подальше життя. Дворянин, аристократ іноземного походження, він віддав усі сили на захист молодої української державності, тоді як чимало його колег підтримали або білих, або червоних, або просто намагалися сховатися чи втекти за кордон.

До загального списку старшин українського Генштабу Отмарштайн подав, зокрема, такі відомості про себе: “Уродженець України, розмовляю українською мовою, володію також французькою, німецькою”.

Український період служби для Отмарштайна почався у лавах Лубенського Сердюцького кінно-козачого полку. Разом зі своїми підлеглими він підтримав повстання на чолі з Директорією проти Гетьмана Скоропадського. Після перемоги повстання й взяття Києва очолив штаб Осадного корпусу військ Української Народної Республіки.

Навесні 1919 року керівництво УНР призначило Отмарштайна військовим аташе у Белграді – столиці Королівства сербів, хорватів і словенців (Югославії). Однак, не отримавши вірчих документів на підтвердження своїх дипломатичних повноважень, був змушений повернутися і стати на чолі штабу 2-ї дивізії корпусу січових стрільців. Із нею пройшов запеклі бої літа-осені 1919-го проти більшовицьких і білогвардійських військ.

Перебуваючи на службі під безпосереднім командуванням командира корпусу Євгена Коновальця, Отмарштайн став наближеною до нього людиною. Тому одним із першим він приєднався до організованої полковником Коновальцем 1920 року Української військової організації (УВО), осередком діяльності якої стала Східна Галичина. УВО провадила таємну роботу й на землях України, окупованих більшовиками. За цей напрямок відповідав Отмарштайн. Він керував розвідувальною, інформаційно-пропагандистською роботою та налагодженням сталих зв’язків із повстанськими групами на Наддніпрянщині. 

Останнім актом Української революції став Другий Зимовий похід Армії УНР – спроба підняти населення України на боротьбу проти радянського режиму. Командував військами в цій операції генерал-хорунжий Юрій Тютюнник, а начальником штабу став полковник Юрій Отмарштайн. Він розробляв план походу та вів детальний щоденник, який став основою звіту для Головного Отамана Симона Петлюри. Опублікований 1930 року на сторінках львівського часопису “Літопис Червоної Калини” й перевиданий з доповненням 2006 року київським “Військово-історичним альманахом” (зі вступним словом і примітками історика Михайла Ковальчука), звіт Отмарштайна став одним із головних джерел до історії Другого Зимового походу.

Попри загальну невдачу операції, Отмарштайн відзначав такі обнадійливі наслідки:

“Рейд цей наочно показав населенню великого району від кордону аж по Київ, що боротьба за волю нації не припиняється і що большевицька влада насправді не є такою могутньою, як це могло здаватися тим, хто находиться під червоним терором, і що для цієї боротьби потрібна лише міцна організованість самого населення. Рейд цей вніс дезорганізацію і до певної міри паніку серед багатьох червоноармійських частин: він до певної міри підірвав авторитет радянської влади в очах населення, вніс руйнацію в організацію вивозу продналогу з України до Росії”.

Однак звіт категорично не сподобався Юрію Тютюннику, який вважав себе єдиним керівником походу й фактично відмовився підпорядковуватися Петлюрі, як Головному Отаману військ УНР. У середовищі інтернованих українських військових почався розкол на прихильників Петлюри та прихильників Тютюнника. Отмарштайн, звиклий до суворої субординації, підтримав Петлюру. На тлі цих подій сталася трагедія – 2 травня 1922 року Юрій Отмарштайн був застрелений в польському таборі для інтернованих українських військових у селі Щипйорно під Калішем.

Цей злочин до наших днів залишається оповитим таємницею. Вбивцю не було знайдено. Основних версій щодо причетних є кілька: більшовицькі агенти, польські спецслужби або люди з оточення Юрія Тютюнника.

На жаль, в еміграції конфлікти серед українських політиків і військових загострювалися. Справа дійшла до того, що у вбивстві Отмарштайна публічно звинуватили одне одного два полковники – Роман Сушко (у 1944-му також убитий за загадкових обставин у Львові) та начальник контррозвідки уряду УНР Микола Чеботарів. Про цю трагедію кожен написав окрему книгу: Роман Сушко – “Хто вбив полковника Отмарштайна?”, а Микола Чеботарів – “Невдала регабілітація Сушка-убійника”. Та істину так і не встановили.

Юрія Отмарштайна, якому виповнилося лише 32 роки, поховали на міському цвинтарі польського міста Каліш. Роман Сушко згадував про свою обіцянку вдові покійного, Олені Дмитрівні Отмарштайн, за “першої нагоди перевезти Юрасеві кости з чужини на Рідну Землю”. Звісно, до розпаду Радянського Союзу такої можливості не існувало. Але не зроблено цього й нині.

Насамкінець зазначимо, що два молодших брати Юрія Отмарштайна також брали участь у боротьбі з більшовиками та віддали свої життя. Борис Отмарштайн (1893-1919) служив помічником командира 1-го Лубенського кінного полку Дієвої Армії УНР і застрелився, коли його підлеглі вирішили перейти на бік денікінців. Гліб Отмарштайн (1896-1918) у чині корнета служив у 1-му Кримськотатарському полку та загинув під Євпаторією, рятуючи від більшовицької навали Кримську Народну Республіку.

Джерело.https://uain.press/blogs/yurij-otmarshtajn-shvedsko-gretskyj-arystokrat-u-vijni-za-ukrayinu-1224401

Спогади сестер Ганас. Депортація Українців з Польщі.

Ось що про це розповідають сестри з родини Ганасів – Анастасія Ганас-Пилипець (1927р.н.) і Марія Ганас (1934р.н.) на фото.

Ганас-Тремба Тетяна Василівна на колишньому подвір'ї Ганасів в с. Ветлин.

Жили ми в селі Ветлин, недалеко Перемишля. Тато - Ганас Василь,  мама - Ганас Марія з роду Савула. Дітей у наших батьків було 9.

Найстарший Іван (з 1914 р.н.) закінчив гімназію. Батьки гордилися своїм вченим сином, але недовго. Під час купання в річці Іван побачив, що його товариш тоне. Подався на допомогу. Товариша врятував, а сам загинув.

Молодий Степан ріс цікавим хлопчиком. В сім’ї його дуже любили. Але в час війни сталося з ним нещастя. Разом з хлопцями розбирав кулю і загинув.  Отже, нас лишилося семеро: Михайло (1919р.н.),  Ганна (1922р.н.), Катерина (1925р.н.), Настя (1927р.н.), Іван (1930р.н.), Марія (1934р.н.) і Тетяна (1936р.н.)

Батько був столяром на всю округу, так що займатися землеробством не мав часу. Тому коней у нас не було, хоч мали багато поля.

Мама доглядала дітей, вела господарство.  Завжди було у нас 2 корови, телята, свині, кури, індики, качки. Мали ми велику дерев'яну хату, стодолу, стайні, майстерню, де працював тато.

Найбільше пам'ятаємо наш сад, бо він був дуже великий.  Ми часто в ньому гралися, коли були малими. Тоді Михась і Ганна вчилися  в Ярославі. Михась - на столяра, а Ганна - на кравчиню. У час війни Катрусю забрали німці в Німеччину. Пам’ятаємо, що мама дуже плакала. Але потім Катруся повернулася і вийшла заміж у село Висоцко.

Коли прийшли червоні в наше село, то забрали Михася до війська. Де він служив не пам’ятаємо, але потім часто говорив про Фінляндію.

Так що, коли скінчилася війна,  Михася вдома не було.

Наш тато розумівся в політиці, читав газети і знав про поділ Європи, знав, що наше село відійшло до  Польщі. Але не хотів вірити, що нас примусово виженуть з рідної хати. У нашому селі було 8 польських родин. Ми жили з ними гарно. Вони до нас ходили в гості, ми – до них. Допомагали один одному, чим могли. Але ми вже чули, що в чужих селах почалися вбивства, залякування українців.   І у нас  спокою уже не було. Кожен день приходили страшні звістки. У  селі організували загін самооборони. Варту несли цілодобово. На кожному подвір'ї господарі тримали залізну рейку.  Тільки з’являлася небезпека, били по ній, щоб було далеко чути. Так повідомляли про напад чи його загрозу. Тоді наші хлопці сідали на коней і вирушали на виручку чи в своєму селі, чи в сусідньому.

Люди жили в страсі. Не було впевненості у завтрашній день., бо щоночі довкіль палали села, до нас прибивалися уцілілі після акції селяни і розповідали страшні речі про мордерства, які влаштовували поляки у цих селах. Люди не ночували в хатах, скривалися, хто де міг.

Ми всі лягали спати одягнені, щоб швидко можна було ховатися, якщо буде напад на наше село.

У кінці лютого 1946 року нам оголосили, щоб усі українці виїжджали з села. Добровільно ніхто не поїхав. Але ми вдома тихенько збиралися в дорогу. Сестра Ганя пошила всім дітям з солдатських шинель теплі пальта. Мама ріні дрібнички складала в торбинки, щоб взяти з собою.

І ось прийшов чорнопам'ятний день - 1 березня.  Вранці село прокинулося від зойків і криків.

На нашому подвір'ї з’явились якісь військові  і наказали негайно забиратися з хати.

Спочатку дали нам на збір 2 години, а потім і ті скоротили. Мама хапала одежу для всіх і скидала до невеличкої скрині, а тато збирав свої столярні інструменти в мішок. Ми всі перелякані, плачемо, військові на нас кричать. Чуємо – у сусідів те саме. У селі собаки гавкають, крик, плач.

Під’їхала якась підвода, поклали на неї скриню. Потім різні клуночки. Щоб більше вмістилося на підводі, з боків поклали дерев'яні ліжка. Забрали перини і подушки. Мама кричить: „Без корови не поїду!” Дозволили взяти корову.

Коли ми виходили з подвір'я, всі плакали і ще потім довго оглядалися. У Ярославі нас погрузили на потяг. Поляки повиходили на вокзал, били по старих каструлях, сковорідках, свистали, кричали, щоб ми швидко забиралися. І ми поїхали. Скільки діб їхали, не пам'ятаємо. Але той гуркіт, крик і ревіння голодної худоби причувається й досі.

Привезли нас на станцію Потутори. Відчинили двері  і сказали всім виходити і йти в напрямі Бережан.

Надворі було дуже холодно. Починало смеркати.

Тато розсердився і каже: „А ми нікуди не підемо і цю ніч будемо ночувати у вагоні”.  Всі повернулися назад. Діти з перин зробили такі будки, і всі разом грілися, а потім позасинали. Чи спали взагалі наші тато з мамою, не знаємо, бо завжди бачили їх біля себе.

На другий день всі прийшли в Бережани. Якийсь начальник вичитав, що ми, Глубіші, Федаки, Окпиші, Блищаки, Пуцко і Пахолки маємо йти до Вербова. І ми пішли.

Назустріч нам з Вербова вислали кілька підвід. Це вже було 13 березня. Ідемо, роздивляємось. Тут місцевість зовсім інша. Гори, ліси навкруги. А в нас була скрізь рівнина. Тато каже: „Може, то вже Карпати починаються?”

У центрі села нас зустрів сільський голова Іван Турчин. Частину переселенців завів у польську школу, а решту – в хату родини Костів, що в той час була в Сибірі.

У хаті було тепло, нас нагодували. Коровам дали сіна.

Тут ми пробули кілька днів. Потім нашу родину поселили в хату Морозів. Пізніше ми дізналися, що це була інтелігентна родина і спинилася вона в Чикаго.

Десь років 10 тому приїжджав Богдан Мороз в село і заходив до своєї хати зі сльозами на очах. Ми його прекрасно розуміли, бо самі пережили втрату своєї рідної домівки. Обіцяв передати гроші на ремонт хати, але не виконав своєї обіцянки. Помер через 2 чи 3 місяці після подорожі в Україну.

До Вербова наші батьки прийшли з п'ятьма дітьми. Михась ще був в армії, а Катрусю з ріднею чоловіка перевезли в Хоростків.

Дуже трудно нам було призвичаїтися на новому місці. Всі ми тужили за рідним домом. Вербівці не раді були нашому приїзду. Дивилися на нас з підозрою. Але з часом все стало на свої місця. Вербівці зрозуміли, що ми такі самі українці, як і вони, тільки говірка наша трошки інша.

Дуже швидко Ганя стала головною кравчинею в селі. До нашого приїзду жінки у Вербові ходили в рясних спідницях і блузках. Ми одягали вузькі спідниці, також плаття. Це сподобалося вербівцям. І масово почали приносити свої широкі спідниці, щоб переробляти на вузькі, а також шити плаття. Ганя вміла робити різні комбінації з одягом. Часом зі старого чогось робила чудові речі для дітей. Це вербівцям сподобалось. Як тепер ми розуміємо, Ганя привезла нову культуру зі Заходу.

Тато займався столяркою. Він теж був дуже потрібен людям. І так, нарешті, ми стали своїми серед чужих.

Якось тато кажуть, що треба їм йти до Бережан. Вони такі були веселі, як ніколи. Надвечір повертаються, а з ними – якийсь такий високий чоловік. Ми насторожилися. Тільки мама видала таємницю криком: „Михасю!” За роки відсутності наш Михась так змужнів, що ми його і не впізнали.

Спочатку дали нам землю на долинах. Вербівці обурювалися, що нам дали добрі землі. Але за рік-два і те забрали. Організувався в селі колгосп.

Якраз тоді в 1949 році помер наш батько. Він так і не прижився у Вербові. Тут все було йому чужим. Мама заспокоювала його, але сама довго не могла змиритися з долею і в 1964 році теж померла.

Михась оженився, працював у колгоспі, збудував собі хату. Ганя виїхала в Івано-Франківськ з синочком Омеляном. Я, Настя, вийшла заміж, теж відділилася. Стала ланковою і працювала в колгоспі. Пізніше була кравчинею (від сестри навчилася шити) в філії Бережанського побуткомбінату, що був у Вербові. Звідти вийшла на пенсію. Марія, працювала в лісництві.

Брати наші і дві сестри, Ганя і Катруся, уже померли, так і не мали змоги поїхати в Польщу, щоб побачити рідний дім. Тільки Таня, наша наймолодша сестра, відвідала могили дідуся і бабусі, бачила рідну садибу.

Прикро було Тані, бо поляк не відчув її туги за рідним, навіть в хату не запросив.

Взяла грудку землі з рідного краю і з тим і повернулася. А туга, каже, залишилась і досі.

Ми гордимося своєю Танею. Наша Таня – голова товариства „Лемківщина” в Бережанах, веде альбом історії товариства упродовж 15 років, в якому збирає фотографії, матеріали діяльності з початку його заснування. Вона Київський інститут культури закінчила, здобула спеціальність „бібліотекар-бібліограф вищої кваліфікації”. І зараз працює в музеї Богдана Лепкого.”

 

***

Від цих жахливих подій минуло 60 років. Часу промайнуло чимало. Але рани, нанесені тоді українцям Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, не загоїлись і досі.

Біль пронизує серце, коли слухаєш або чуєш нині спогади тих, які чудом уціліли, наспіх зібрали в руки скромні пожитки і подалися на схід.

На Бережанщині проживає велика група родин депортованих українців, які створили своє товариство „Лемківщина” (голова товариства Ганас-Тремба Тетяна Василівна) і спільними зусиллями оберігають свої вікові традиції, шанують пісню, духовність, передають з покоління в покоління правду про насильство, вчинене над цією гілкою українського народу.

І.Т.Петрів,
2007р.

http://verbiv.in.ua

10 квітня 1898 р. в Полтаві народився Степан Іванович Скрипник (Мстислав) - Український державний, політичний, громадський і церковний діяч, Патріарх Київський і всієї України, Предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви, Першоієрарх УАПЦ в США та Діаспорі, Почесний громадянин Тернополя, хорунжий Армії УНР. Племінник (син сестри) Симона Петлюри, Головного отамана військ та Голови Директорії Української Народної Республіки.

Його батько походив із полтавського козацького роду, мати – рідна сестра Симона Петлюри. Навчався в Полтавській першій класичній гімназії, закінчив офіцерську школу в Оренбурзі.

У березні 1918-го вступив до кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнко, з 1920-го – у 3-й Залізній дивізії Армії Української Народної Республіки. Отримав старшинське звання хорунжого. Особистий ад’ютант Головного Отамана Української Народної Республіки Симона Петлюри (1920-1921).

У 1923-му емігрував до Варшави, закінчив Вищу школу політичних наук. У 1930-му обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Брав участь у церковному і релігійному житті. 1 вересня 1941-го увійшов до складу «Тимчасової адміністрації Української православної церкви» на Волині.

У квітні 1942-го прийняв постриг під чернечим ім’ям Мстислав, висвячений на єпископа Переяславського. Восени був заарештований гестапо, перебував у в’язницях Чернігова, Прилук та Києва. За клопотанням духовенства звільнений у квітні 1943-го.

З 1947-го – митрополит УПЦ Канади. З 1949-го – митрополит УПЦ в Америці. Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка. Очолив УПЦ у США в 1971-му.

30 жовтня 1989-го проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном. На Всеукраїнському православному соборі в червні 1990-го обраний патріархом Київським і всієї України УАПЦ. В жовтні прибув в Україну. Після створення в 1992-му УПЦ Київського патріархату проголошений її патріархом. Тоді ж передав новоствореним Збройним силам України прапор 3-ї Залізної дивізії Армії Української Народної Республіки.

Помер 11 червня 1993-го у місті Грімсбі (Канада). Похований у скрипті собору святого Андрія у Саут-Баунд-Бруці.

10 цікавих фактів

1. Мати Степана Скрипника, Маріанна Василівна – рідна сестра Симона Петлюри, третя донька Василя й Ольги Петлюр. Виховала чотирьох синів і доньку.

2. Навчаючись у гімназії, систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі, допомагав під час богослужінь. Зокрема, прислужував вікарному єпископу Полтавської єпархії Юрію Ярошевському, який пізніше стане митрополитом Варшавським і буде вбитий за українізацію православ’я в Польщі.

3. Дядько Симон Петлюра був для молодого Степана прикладом для наслідування. В одному з інтерв’ю він розповідав: «Я був пуцвірком. Влітку він приїхав із Кубані і був два тижні, навчив мене одного вірша – “Пани, пани…”. А то було якраз на Різдво, і він хотів, щоб я той вірш декламував. Від цього пішло дуже багато… Мама була вдоволена, обняла мене, розчулилася, тато зрадів, але мама каже, я боюся, що цей Сенька зробить із тебе соціаліста».

У 1918-му був заарештований німцями разом із Симоном Петлюрою, провів у Лук’янівській в’язниці Києва понад чотири місяці.

4. У боротьбі за дерусифікацію церковного життя на Волині, де українці становили майже 70% віруючих, організував 10 вересня 1933-го так звану «Почаївську маніфестацію», на яку зібралося близько 20 тисяч прочан. Під час мітингу було розгорнуто жовто-блакитні прапори та транспаранти з вимогами українізації церкви.

У результаті тривалої боротьби, як зазначав В. Борщевич, «українцям удалося закласти основи національної ієрархії, українізувати богослужіння у 2/3 парафій єпархії, створити й відновити авторитетні церковно-громадські інституції, взяти керівництво єпархіальним життям у свої руки».

5. У польському сеймі за 9 років виголосив близько 20 промов. На початку німецько-польської війни в 1939-му заявив, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка впродовж двох останніх десятиліть була для України мачухою.

6. Дружина Степана Скрипника загинула за нез’ясованих обставин після зайняття Львова радянськими військами. Він сам піклувався про дітей, а незабаром прийняв чернечий постриг.

7. Перебуваючи в 1944-му в Польщі, організовував евакуацію українського духовенства з родинами (близько 700 чоловік) до країн Західної Європи.

8. У 1947-1949 рр., коли Мстислав очолював Українську православну церкву у Канаді, архієпископською резиденцією став другий поверх парафіяльного будинку Бриджпортської Покровської парафії, де владика приймав духовенство, проводив наради й видавав розпорядження.

9. Церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруці називають «Українським Єрусалимом», або ж «Українським пантеоном». До нього входять консисторія, православна семінарія, видавництво з друкарнею, музей, бібліотека, архів, кладовище.

10. За три роки свого патріаршества Мстислав сім разів відвідував Україну з тривалими візитами.

На Всеукраїнських зборах Народного руху України в жовтні 1990-го він сказав: «Що б ми хотіли від політичних громад? Щоб вони розуміли роль Церкви в житті нашої нації… Церква – це є те середовище, навколо якого наростає моральна сила»

*** *** ***

ДЖЕРЕЛА:

1. Анатолій Чернов. Людина непохитної віри // Україна Incognita. – 29 березня 2013.

2. Олена Гуменюк. «Щоб нас визнали, спочатку зробіть це самі!» // Наше слово. – 31 грудня 2015. 

3. Андрій Смирнов. Степан Скрипник: релігійно-політична діяльність у 30-х – на початку 40-х років ХХ століття // Дух і література. 

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

 www.memory.gov.ua 

10 квітня 1889 р. народився Загродський Олександр Олександрович, генерал-полковник УНР. (село Зеленьків на Черкащині).

Походив із багатодітної родини сільського священика. Закінчив три класи Київської духовної семінарії.

У 1912-му Олександра Загродського призвали до армії. Учасник Першої світової війни. Завдяки природному розуму, постійному самовдосконаленню та винятковій працездатності пройшов шлях від рядового до штабс-капітана. Тричі поранений, нагороджений Георгіївською зброєю.

Брав участь в українізації військових частин Південно-західного фронту. З осені 1917-го – в українській армії. Очолював Київський вартовий полк військ Центральної Ради (1917), 1-й піхотний Запорізький курінь (1918), Запорізьку дивізію (1919). Командував Волинською збірною групою Армії УНР під час Першого зимового походу (1919-1920), заступник головнокомандувача Армії УНР (1920).

В грудні 1920-го інтернований у Польщі. Його видачі домагався голова Раднаркому УСРР Християн Раковський.

В 1921-му очолив Українську спілку інвалідів Армії УНР. Входив до Головної ради Хреста Симона Петлюри – нагороди в Армії УНР (1936-1946), розбудовував Український кооперативний союз у Холмі.

Після Другої світової війни мешкав у Австрії, США. Член ради Українського конгресового комітету Америки. Входив до Військового міністерства уряду УНР в екзилі. Почесний член «Об’єднання бувших вояків українців в Америці», невтомний громадсько-політичний діяч.

Помер 4 серпня 1968-го у Нью-Йорку (США).

Сергій Горобець

Фото: muzejunr.io.ua

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

10 квітня 1931р. у с. Завадів після тортур польської поліції помер Степан Богданович Охримович "Арсенич", "Охрим" - член УВО, крайовий провідник ОУН, співзасновник ОУН.

Степан Охримович народився 18 вересня 1905 р. у м. Сколе (нині — Львівська область) в родині Богдана Охримовича та Ганни Мартинків. В родині він отримав належне національне виховання, добре знав про поневолене становище українського народу. В юнацькому віці він мав нагоду побачити спроби відновлення української державності, був свідком створення Української народної республіки та Західноукраїнської народної республіки, боляче сприйняв поразку державницьких прагнень українців у 1917—1921 рр.

Після закінчення початкової школи С. Охримович навчався у Стрийській гімназії, потім — у Львівській Академічній гімназії. Після завершення навчання у 1923 р. склав іспит зрілості з відзнакою. У 1923—1924 рр. продовжив навчання у Львівського (таємному) українському університеті, де вивчав філософію, але перервав навчання через хворобу. Згодом став навчатись в Львівському університеті (офіційному, польському), однак через діяльність в ОУН диплому так і не отримав (навчання мало закінчитись в 1931 р.). Дуже цікавився українськими старожитностями, певний час працював в Львівському національному музеї, досліджував історію книгодрукування і творчість Леся Мартовича. 

З ранніх років С. Охримович став брати участь в діяльності українських громадсько-політичних організацій тодішньої Польщі. Він був членом українського «Пласту», осавулом Другого куреня пластового загону «Червона калина». Був Головою українського студентського товариства в Стрию, головою філії Товариства наукових викладів ім. П. Могили у Львові. В 1929 р. С. Охрімович був ініціатором Першої крайової студентської конференції, співредактором журналу «Студентський шлях». В 1931 р. брав участь в діяльності Студентської репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею (СУСОП).

До Української військової організації (УВО) С. Охримович вступив на початку 1920-х рр. Був провідним діячем «Групи української державницької молоді», співзасновником Союзу української націоналістичної молоді (СУНМ) в 1926 р. У 1926—1929 рр. був організаційним та ідеологічним референтом СУНМ, редактором журналу «Юнацтво». Від СУНМ був делегатом на Першій та Другій конференції Українських націоналістів в 1927 та 1928 рр. На цих конференціях одним з ключових питань було те, щоб об’єднати зусилля різних українських молодіжних організацій в політичній боротьбі з польською владою. Врешті, у результаті консультацій між кількома українськими молодіжними організаціями у 1928—1929 рр. справа дійшла до їх об’єднання у єдину підпільну Організацію українських націоналістів.

28 січня — 3 лютого 1929 р. С. Охримович брав участь в роботі Першого конгресу українських націоналістів у Відні. На Конгрес прибули 30 представників різних українських націоналістичних організацій. Під час роботи Конгресу 30–31 січня і 1 лютого 1929 р. діяли шість комісій: ідеологічна, соціально-економічна, військова, політична, культурно-освітня та організаційна, на них було виголошено 40 доповідей з пропозиціями щодо подальшої діяльності українських націоналістів. Охримович С. брав активну участь в дебатах з учасниками Першого конгресу українських націоналістів у Відні, був секретарем Президії, брав участь у роботі ідеологічної комісії і виступив з доповіддю на тему «Причини невдачі наших визвольних змагань».

Рішенням пленарного засідання Конгресу 2–3 лютого 1929 р. було створено Організацію українських націоналістів, прийнято постанови (які, фактично, були програмою діяльності ОУН), затверджено устрій (статут) ОУН, обрано керівництво. Головою проводу ОУН став Євген Коновалець.

Учасники Конгресу українських націоналістів 28 січня — 3 лютого 1929 р. 

Сидять зліва направо: Юліан Вассиян, Дмитро Андрієвський, Микола Капустянський, Євген Коновалець, Микола Сціборський, Яків Моралевич, Володимир Мартинець, Микола Вікул. 

Стоять зліва направо (перший ряд): Іван Малько, Осип Бойдуник, Максим Загривний, Євген Зиблікевич, Петро Кожевників, Дмитро Демчук, Леонід Костарів, Олесь Бабій, Ріко Ярий, Михайло Антоненко, Зенон Пеленський.

Стоять зліва направо (другий ряд): Юрко Руденко, Ярослав Барановський, Степан Охримович, Степан Ленкавський, Андрій Федина, Ярослав Герасимович, Теофіл Пасічник-Тарнавський, Олександр Згорлякевич.

*********

У 1929—1930 рр. С. Охрімович у першому складі Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях був організаційним референтом. Це була одна з найбільш відповідальних посад, яка передбачала постійну роботу з підпільними кадрами, проведення організаційного навчання, вивчення підпільної літератури, частково — планування бойової діяльності.

В 1930—1931 рр. С. Охримович був крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях та референтом пропаганди. Також виконував обов’язки редактора офіційного видання «Бюлетень Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях». Основну увагу він зосередив саме на пропагандистській діяльності, поширенні підпільних видань, роботі з молоддю.

Для покращення ідеологічного вишколу членів ОУН С. Охримович написав працю «Український націоналізм», де виклав основні завдання підпілля. Книга активно використовувалась активом ОУН під час організаційних зібрань.

У підпіллі ОУН С. Охримович використовував псевдоніми «Володимир Арсенич», «Данило», «Обухович», «Охрим»», «Петька», «Степан».

Життя С. Охримовича обірвалося несподівано і у дуже молодому віці. Очевидно, про його активну участь в ОУН стало відомо польським органам влади, і на початку квітня 1931 р. він був затриманий польською поліцією. З ув’язненими українськими націоналістами поліцейські не панькалися, і під час слідства С. Охримович пройшов через жорстокі побої та катування. Оскільки він і так не відзначався сильним здоров’ям, то його стан сильно погіршився. Поляки, побачивши, що він може померти прямо у тюрмі, відпустили його додому. 10 квітня 1931 р. через кілька днів після звільнення С. Охримович помер і був похований на цвинтарі в селі Завадові Львівської області.

За своє коротке життя (а він прожив лише 26 років) С. Охримович зумів зробити значний внесок у розбудову українського визвольного руху в Галичині. Він був організатором та провідником української молоді, дбав про організацію належного навчання та виховання українського студентства. Відіграв значну роль в роботі Першого конгресу українських націоналістів у Відні 28 січня — 3 лютого 1929 р., брав участь в обговоренні практично всіх важливих питань щодо програми дій та устрою (статуту) ОУН. Саме через цю активну діяльність, спрямовану на відродження національної свідомості української молоді і прагнення до відновлення незалежності Української держави С. Охримович вважався поляками, які окупували українські етнічні землі, небезпечним політичним активістом. Але його смерть внаслідок побоїв в польській тюрмі була недаремною, адже справу, за яку він боровся, продовжили тисячі послідовників. Думається, що пам’ять про нього, як про одного з творців та активних діячів українського визвольного руху, повинна назавжди залишитись в історії України.

Література про С. Охримовича:

Мірчук П. Нарис історії ОУН. 1920—1939 роки. Видання третє, доповнене / Відп. ред. В. Мороз. — К.: Українська видавнича спілка, 2007. — 1006 с. (на с. 777 біографічна довідка про С. Охримовича).

Конгрес українських націоналістів 1929 р. Документи і матеріали / Упоряд. В. Муравський; НАН України. ЛНБ ім. В. Стефаника; Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2006. — 420 с.

Посівнич М. Форми та методи агітаційно-пропагандистської діяльності ОУН у 1929—1939 рр. // Український визвольний рух. — Зб. 9. — Львів, 2007. — С. 61–78.

Муравський В. Протоколи засідань військової та ідеологічної комісій Конгресу Українських Націоналістів 1929 р. // Український визвольний рух / Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Центр досліджень визвольного руху. — Львів, 2004. — Збірник 3. — С. 39–60.

Джерело.http://new.cdvr.org.ua/21445/2011/04/10/

Цей день в історії УПА - 10 квітня.

Перед стратою через повішення група українців у Дрогобичі. Частина групи, - це стрільці куреня Української Народної Самооборони куреня ім. Кривоноса, захоплені німцями в полон під час бою. Крайній праворуч – командир боївки ОУН. Копія з архіву «Прологу», Нью-Йорк. Додаткова інформація Архів ОУН в УІС - Лондон Ф. 30, оп. 3, од. зб. 94, од. обл. 7 2 грудня 1943 р.

1944 рік

Біля сіл Жильна і Берест овець на Волині протягом всього дня тривав бій бригади «Імені Хмельницького» УПА-Північ із бригадою НКВД. Знищені понад 200 військових. Загинули командир куреня «Острий», командир сотні «Вихор» і 27 воїнів УПА.

1945 рік

Сотня «Тигри» УПА-Захід підірвала мости і знищила телефонний зв’язок у двох селах Сокальського району на Львівщині.

В бою з загоном НКВД біля села Носівці на Тернопільщині загинули оточені в хаті 5 повстанців. Двоє з них зазнали смертельних поранень у перестрілці, троє застрелились останніми патронами.

У сутичці з загоном НКВД у Миколаївському районі на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН Микола Підцерковний і ще один підпільник.

1946 рік

У засідці на шляху Космач – Яблунів на Станіславщині повстанці знищили капітана і старшого лейтенанта МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Середкевичі на Львівщині загинули четверо повстанців, у тому числі надрайонний провідник ОУН «Вій».

В одному з приміських сіл Львова підпільники знищили голову сільської земельної комісії та бійця винищувального батальйону.

1947 рік

У селі Товарське на Тернопільщині двоє повстанців кілька годин вели бій з опергрупою МВД. Знищені капітан і двоє військових, важко поранений командир групи. Обидва повстанці змогли прорватися в ліси.

У сутичках із загонами МВД у селах Букова, Городовичі та Підзвіринець на Дрогобиччині загинули 5 підпільників.

Під час нападу на дільницю винищувального батальйону в селі Мар’янка на Тернопільщині повстанці здобули 13 гвинтівок.

1948 рік

У хуторі Березина на Рівненщині підпільники у перестрілці з загоном МВД поранили двох військових і без втрат відійшли.

1949 рік

Під час зіткнень із загонами МВД у селах Грабовець і Піддністряни на Дрогобиччині загинули двоє повстанців.

У селі Хитрейки на Львівщині повстанці знищили голову сільради.

1950 рік

У сутичці з опергрупою МВД у селі Нанове на Дрогобиччині загинули районний провідник ОУН «Мирон» і охоронець.

1951 рік

Загін МГБ наскочив на трьох повстанців у селі Зозулинці на Тернопільщині. Двоє загинули в перестрілці, третій зазнав поранення, але зміг прорватися.

1955 рік

У селі Могильниця на Тернопільщині підпільники спалили хату голови колгоспу.

Упорядник Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам’яті

10 квітня (29 березня) 1864р.– у Львові розпочав роботу перший професійний Український театр "Руська бесіда". Під керівництвом Омеляна Бачинського.

актори театру  "Руська бесіда".

*****

У 1861 р. на базі гуртка львівської інтелігенції «Молода муза» Юліан Лаврівський заснував перше громадсько-культурне освітнє товариство «Руська бесіда». Згодом подібні товариства виникли у Перемишлі, Станіславові, Тернополі та інших містах. Вони утримували клуби, театральні групи, читальні зали і бібліотеки, влаштовували концерти, літературно-музичні вечори, присвячені М. Шашкевичу, Т. Шевченку та ін., проводили зустрічі з гостями з Наддніпрянської України тощо. Товариства «Руська бесіда», будучи осередками національно-культурного, навіть політичного життя, сприяли піднесенню рівня освіти та культури, формуванню національної свідомості мешканців Галичини та Буковини.

З 1864 р. по 1922 р. у віданні львівської «Руської бесіди» перебував пересувний музично-драматичний театр. Відкриття першого на Західній Україні професійного театру відбулось 29 березня (10 квітня) 1864 р., коли у приміщенні Народного дому показали виставу «Маруся», що мала серед львів’ян шалений успіх. Ідея заснування театру у Львові, в якому б грали не аматори, а професійні актори, виникла у відомого галицького громадського діяча, судді та депутата, засновника товариства Юліана Лаврівського. Залучивши до роботи провідних акторів та зібравши пожертви, йому вдалося реалізувати свій задум.

Театр утримувало товариство «Руської бесіди», а до 1914 р. частково фінансував Галицький сейм. Своєю діяльністю він охоплював Галичину та Буковину, виступав також у Кам’янці-Подільському, Жмеринці, Житомирі та в Польщі (Новий Санч, Тарнів, Краків). Серед його видатних акторів були Лесь Курбас, Катерина Рубчакова, Олександр Загаров, Василь Коссак та ін. На сцені виступали актори львівського польського театру, театру Михайла Кропивницького, Миколи Садовського та Марії Заньковецької. Деякі актори «Руської бесіди» виступали на польській сцені, а значна частина була обізнана з мандрівними трупами східних і центральних українських земель. У репертуарі були п’єси Григорія Квітки-Основ’яненка, водевілі Антона Янковського, Антона Велісовського, Володимир Дмитренка. Театр спочатку очолювали Омелян Бачинський (1864–1867 і 1881), Антон Моленцький (1869–1873). За директорки Теофіли Романович (1874 – 1880) театр відзначався професійним акторським складом і розширенням репертуару, що підготувало ґрунт Івану Біберовичу й Івану Гриневецькому (1882–1892), період директорства яких називають «золотим віком» галицького театру. Вони впровадили на галицьку сцену українську історичну, побутову, міщанську драму, оперу та оперету. Після деякого занепаду по смерті Івана Гриневецького рівень театру знову піднісся за директорства Йосипа Стадника, Романа Сірецького і Степана Чорненького (1913–1914), головним чином через поширення західноєвропейського оперного репертуару та європейської драми.

Однак у 1924 р. товариство «Українська бесіда» було змушене відмовитися від опіки над акторами, внаслідок чого у липні того ж року театр фактично припинив своє існування. За період своєї діяльності він сприяв пробудженню національної свідомості галицьких українців і здобув собі не тільки місце в історії українського національного пробудження на Західній Україні, але й значною мірою спричинив виникнення модерного українського театру в Наддніпрянській Україні.

Джерело.http://www.territoryterror.org.ua/uk/resources/calendar/details/?newsid=399

Куренівське повстання 9-10 квітня 1919 року – епізод безпосередньо пов’язаний з київським Подолом та Куренівкою. Організаторами штурму Києва були чорнобильський отаман І. Струк та славетний трипільський отаман Зелений (Данило Терпило).

Куренівське повстання — організований масовий збройний виступ проти більшовицької влади, здійснений 9—10 квітня 1919 року селянами низки передмість Києва та приміських сіл за підтримки повстанських загонів у координації з військовим командуванням УНР. 

У ході повстання лояльним до УНР силам під керівництвом отаманів Ілька Струка, Овсія Гончара (Бурлаки, або Батрака) та Данила Терпила (Зеленого) вдалося на короткий час узяти під свій контроль значну частину Києва. Як наслідок, найбільш боєздатні збройні формування більшовиків було відтягнено з українсько-більшовицького фронту.

Передумови та історичні обставини Редагувати:

Повстання спалахнуло через два місяці після залишення Києва військами Директорії УНР і зайняття столиці України більшовицькою армією. За цей час селяни почали виявляти дедалі більше невдоволення політикою більшовиків в земельному питанні, діяльністю ревкомів та продзагонів. Особливості втілення політики воєнного комунізму в містах України спричинили зростання подібних настроїв і серед містян, зокрема в Києві (в тому числі й у середовищі робітників фабрик та заводів). 

Уночі проти 7 квітня 1919 року за згодою голови Петрівецької сільської ради загони селянської самооборони заарештували комісарів та червоноармійців, зосередивши їх під вартою у селі Міжгір'я, де було утворено комендатуру. 8 квітня більшовики створили оперативний штаб для боротьби із «заколотом» (керівники штабу — чільні співробітники Київської ЧК Ніколаєнко і Сорін). Того ж дня кінний загін військ ВУЧК на чолі з Ніколаєнком та Фінкельштейном вирушив до села Підгірці, де його було розгромлено повстанцями. Останні стратили 103 особи з числа заарештованих більшовиків.

9 квітня до села Валки прибували мобілізовані селяни Київщини. Отаман Ілько Струк надіслав Дніпром два катери і кулеметну роту під орудою Ковалевського. Проти частин ВУЧК, що наступали, повстанці виставили загін під командуванням І. (В.?) Дорошенка, К. Литвиненка, старшини С. Тищенка і студента Н. Кириєнка. Фронт пролягав на підступах до Вишгорода. Близько 12.00 бронекатери червоних почали артилерійський обстріл Вишгорода, одночасно рушила в наступ піхота, але цю атаку відбили повстанці. Загони мотовилівського отамана Бурлаки (Овсія Гончара), до яких було оперативно мобілізовано селян Васильківського повіту, знищили місцевий ревком, розгромили місцеву більшовицьку залогу (караульний полк) та вийшли в район Боярки, звідки пішли в наступ на Київ. Головним гаслом повстанців було: «Геть комісарів з України!». Уночі проти 10 квітня повстанські загони Клименка, сконцентровані у Пущі-Водиці, рухаючись Чорнобильським шляхом, виступили в бік Пріорки, а колона Дорошенка — з Вишгорода на Куренівку. Умовним знаком для початку акції (за домовленістю з київським підпіллям) були три ракети (додаткового сигналу — трьох гарматних залпів по будівлі Київської ЧК — не вдалося дати). О 6-й годині того ж дня (за іншими даними — о 5-й повсталі зайняли Пріорку, тут було організовано сход мешканців, яких скликав дзвін Покровської церкви. Селяни вислали делегації до робітників київських фабрик і заводів.

Робітник Степан Прищепа згадував:

«Ранком, коли вже на заводі почалася робота, територія заводу зненацька наповнилася селянами з білими пов’язками. Вони забрали кілька ґвинтівок, що використовувалися для охорони заводу, зажадали дати гудок і зібрати робітників... Робітники зібралися, і секретар районного комітету українських „незалежних лівих соціял-демократів” Волошин, що працював на заводі слюсарем, виступив із промовою про приєднання робітників до повстання.

На Куренівці з'явилися озброєні роз'їзди повстанців, на околицях Києва відбувалися стихійні мітинги. Через брак зброї повстанці під час наступу діяли двома лініями: перша — озброєні вояки, друга — неозброєні, які мали роззброювати бранців та вбитих. Близько 7-ї години київські підпільники доправили трамваєм до Куренівського (Троїцького) депо вогнепальну зброю й набої. Після зайняття Куренівки на заводі дубильних екстрактів скликано мітинг, на якому частина робітників, під впливом боротьбистів та есерів, підтримала повсталих селян. Масово розповсюджувалися листівки із закликом до боротьби проти більшовицької влади. Після цього загони вирушили в бік центру Києва. Запеклі бої із силами більшовиків зав'язалися на Куренівці, Подолі, Сирці. Повсталим удалося захопити Державний банк і міський телеграф, перервати телеграфний зв'язок. Також під їхній контроль перейшов Житній ринок. До повстанців приєдналися робітники подільських заводів. 150 більшовиків було ув'язнено в приміщенні подільської районної міліції, 15 з них невдовзі страчено. Від більшовиків було звільнено Куренівку, Поділ та Святошин. Передовим загонам повстанців удалося прорватися на Хрещатик, на балконі міської думи було вивішено український національний прапор. Отаман Зелений висунув більшовикам ультиматум про здачу Києва[4]. Повсталі розраховували на те, що на їхній бік перейде київський гарнізон, однак цього не сталося[5]. Проте київські більшовицькі підрозділи продемонстрували свою небоєздатність, і через це з Харкова було надіслано додаткові сили на чолі з Г. Петровським, К. Ворошиловим і А. Бубновим: загони міліції, ЧК, залізничників, мобілізованих робітників та «інтернаціоналістів». За наказом Соріна на Куренівку вирушили два стрілецькі полки, до штабу КВО — латиська караульна сотня, загони інструкторських піхотних курсів та комендантська команда. Три бронепоїзди більшовиків зайняли стратегічні позиції. О 18.00 10 квітня проти повстанців у район Подолу висунуто прикордонний полк ЧК, загони бійців-«інтернаціоналістів» — латишів (під командуванням Віхмана) і китайців (командир останніх — Лі Сю Лян). Загалом проти повсталих більшовицьке командування виставило близько 21 тисячі бійців. Головний бій стався біля Житнього ринку: попри те, що повсталим удалося оточити передові сили чекістів, дії китайського загону дали змогу червоним прорвати оточення. О 19-й годині повстанці, в умовах браку боєприпасів, почали відступати під тиском набагато численніших сил супротивника.

11 квітня вранці в районі залізничного мосту на Печерську висадився десант отамана Зеленого, але був відбитий і відступив. До вечора того дня повстання захлинулося.

Польський агент так оцінював наслідки бойових дій у Києві:

"Повстання не придушене, а загнане в середину і розсмокталося повсюди; в потрібний момент воно вибухне насамперед у Києві... Жителі міста і околиць – Куренівки, Пріорки, Лук’янівки, Шулявки, Деміївки, Звіринця – прекрасний матеріял для антисовєтської роботи. Вони чекають кожного, аби лиш скинув... комуністів"

Загальна кількість повсталих (за радянськими джерелами) становила 3000 осіб.

Джерело історична правда. Сайт.

Михайло Білозерський, чотовий 6-ї Стрілецької дивізії. Спогади.

З архівної колекції Івана Липовецького. Розділ "Фотопортрети українських ветеранів та співробітників ветеранських організацій"

Редакція сайту дякує п. Ю.Юзичу за удоповнення. Додаткова інформація

Архів ОУН в УІС - Лондон

Ф. 30, оп. 3, од. зб. 65, од. обл. 29

1928 р.http://ounuis.info

*******

Була прекрасна українська весна. Рясно цвіли вишневі садки, повні пташиного щебету й аромату квітів. У квітучому гіллі грало соняшне проміння. Але тривогою бились українські серця, бо передчували, що наближається страшний гураган...

Недалеко лісу стояла школа большевицьких “унтерів” у силі біля 800 багнетів, а на правому крилі від неї – два полки Таращанської дивізії в силі 3500 багнетів. Вони прийшли “хахлів трохи провчити”, бо “хахол вздумал воєвать – Україну отобрать”, – співали вони.

Навпроти цих большевицьких частин стояв кінний Гайдамацький полк, у розвідчій команді якого перебував молодий чотовий Михайло Білозерський.

Надходив бій... Команда Гайдамацького полку, “не знаючи сили ворога, висилає вночі чотового Білозерського із трьома козаками, як казали, “взяти язика”. Коли сонце зайшло за обрій і ніч огорнула землю своїми чорними шатами – чотири постаті підкрались до ворожих позицій. Місяць то виходив, то ховався за хмари на лоні прекрасного українського неба. Видно було, як большевики поблизу лісу розставляли свої стежі, готуючись до спання.

Михайло Білозерський зі своїми побратимами лежали в рові недалеко дороги, що круто повертала до лісу. Коли б місяць так не світив, то можна було б підлізти і ближче...

– А ну дивись, Михайле, що це нам у руки само лізе? – промовив один із козаків.

За якихось 300 метрів від них забовваніли три большевицькі вершники, що повільно наближались до гайдамаків, які наче мертві, лежали в рові.

– Ані одного пострілу! – прошепотів Михайло Білозерський. – Коли зрівняються з нами, беріть перших двох, а я останнього... Пам’ятайте, щоб ані один з них не вирвався з наших рук...

Большевики наблизилися, чути вже було їхню розмову. Коли зрівнялися з козаками, Михайло дав знак. Немов чотири тигри кинулись гайдамаки на большевиків, за хвилину вони вже лежали пов’язані на землі.

– Швидше, хлопці, кладіть їх на коні і без шуму вертаймось до наших!..

Коли сонце почало лише показуватися з-за обрію, Гайдамацький кінний полк стояв готовий до бою, знаючи розташування ворога і його силу. В силі лише чотирьохсот шабель він розторощив і “унтерів”, і два полки таращанців, які певні своєї сили ніколи й не думали, що петлюрівці наважаться їх зачепити. Весь штаб і сам командир таращанської дивізії попались тоді в руки нашим...

Це лише маленький епізод з боротьби за волю України, в якій брав участь, тоді ще юнак, Михайло Білозерський. А їх, цих епізодів, можна було б привести тут багато, багато. Ними можна було б виповнити цілу книгу...

О. БІЛОЗЕРСЬКИЙ

Білозерський О. Епізод боротьби. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

 Булавний Михайло Білозерський.

Михайло Іванович Білозерський народився 27 вересня 1897 р. на хуторі Мазаїв, біля села Локнистого на Чернігівщині, в сім’ї заможних батьків, які походили із старокозацького роду. Батько Михайла, освічена людина, священик православної церкви, був звільнений царем Миколою II від своїх обов’язків за патріотичне наставлення до “мазепинського руху” і відправлення літургії українською мовою. Мати покійного походила з роду Шевченків і завжди була українкою душею.

Коли вибухла революція проти царської тюрми народів, Михайло вступив у ряди Сердюцької дивізії гетьмана Скоропадського. Але побачивши, що гетьман оточений чужими людьми, Михайло підмовляє старшин і козаків і при вході Слобідського Коша під командуванням Головного отамана Симона Петлюри переходить на бік УНР. Від того часу пройшов майже всі бої, які звела Армія Української Народної Республіки під головним командуванням Симона Петлюри.

Київ, Бахмач, Жмеринка, Житомир, Старокостянтинів, трикутник смерти і Замостя – це лише маленька вітка боїв, в яких брав він участь... Пройшов і славу, і голод, холод, недуги, все, що перейшла Армія УНР, але ніколи не падав духом...

Михайло вірив у перемогу Української Правди і, як вояк-патріот, використовував кожну нагоду, щоб допомогти в її здійсненні. В 1939 році він зі зброєю в руках допомагає визволитись із-під мадярського ярма своїм закарпатським братам.

З приходом німців до Польщі, йде в ряди Української повстанської армії і переходить з нею Волинь, Підляшшя і Холмщину.

Останньою військовою частиною, в якій перебував Михайло Білозерський при переході Збруча в 1920 році, була 6-та Січова стрілецька дивізія. З нею перебув він й часи інтернування в таборах Олександрів Куявський і Щепіорно.

Як учасник Українських збройних визвольних змагань булавний М. Білозерський нагороджений Воєнним хрестом.

7 липня 1961 р. на 64 році життя упокоївся в Бозі в Лашін (Канада).

Булавний Михайло Білозерський. Бюлетень Союзу бувших українських вояків у Канаді (Торонто). – Ч. 8. – 1961. – Липень – вересень.

Публікація Віктора Рога.

Джерело.http://nezboryma-naciya.org.ua/show.php?id=480

Михайло Боцуля, 1928 року народження, переселений із села Нагірчани (Надсяння). Спогади.

Скрін з відео. https://uatv.uа

“Ми не переселенці, ми – вигнанці. Пам'ятаю, осіннього вересневого ранку 1945 року в наше село Нагірчани увійшла велика група польських солдат і дали команду: «За 20 мінут жеби вас тут нє било!».

У селі здійнявся крик, зойк, плач. Транспорту нам ніхто не дав. Хто мав коней, той зложив собі, що міг, на віз і поїхав на станцію Бакунчиці в Перемишлі. І хто не мав коней — брав клунки на плечі, дітей, корову на шнурок і чвалав на станцію пішки, залишивши все в хатині, у стодолі і на полі. Назад дороги нам не було. 

Ми прибули на станцію Бакунчиці в Перемишлі: більше ніхто до села не повертався, бо поліція і солдати не пускали. Чекали на ешелон надворі під дощем, в холоді і в голоді, бо не можна було зварити їжу навіть для малих дітей. Помістили у вагон чотири сім’ї. Вагони були довоєнні, малі.

Вивантажили на станції Комарно. Люди розійшлися по ближніх селах шукати собі житла і пристановища. 

Однак у селі вільних хат не було: ще не виїхали з нього поляки. Ми цілий місяць жили разом з польською сім’єю...”

За книгою “Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х рр.: Документи, матеріали, спогади”. – Інститут українознавства імені Крип’якевича НАН України. – Львів: 2002.

https://uinp.gov.ua

9 квітня 1950р. біля с. Сайків Миколаївського р-ну через зраду, прикриваючи відступ чотирьох повстанців, у бою з московитами загинув Петро Пікулик "Струмок", станичний.

Встановлення у селі Сайків у 2012 році пам’ятного знаку воїнам УПА.

******

Невдовзі зрадник М.Синенький був ліквідований підпільниками.

Джерело. Літопис УПА. (Календар на 2021р.)

Цей день в історії УПА 9 квітня.

Зустріч на постої. Передній справа –

Білінчук Дмитро, "Хмара" сидить – окружний провідник Коломийщини Легкий Григорій, "Борис" інші – невідомі. /АВР/. Вокспопулі.

1944 рік

У засідці на шляху Дубно – Броди на Рівненщині повстанці знищили два легкові автомобілі з військовими НКВД.

Біля села Вишнівець на Тернопільщині повстанці знищили сержанта Червоної армії і обеззброїли трьох військових, що ремонтували танк Т-34.

1945 рік

Сотня «Кочовики» УПА-Захід під час рейду біля села Радванці на Львівщині зіткнулася з загоном НКВД. У перестрілці знищені 4 військових. Втрати УПА – 1 поранений.

1946 рік

Пошукова група МВД захопила криївку-госпіталь біля села Колодіївка на Станіславщині. Загинули лікар Амалія Рогай – «Сойка» і санітарка.

Загін УПА-Захід атакував дільницю вищинувального батальйону в селі Зеленів на Чернівеччині. Особовий склад розбігся, здобуто зброю.

Сотня «Опришки» УПА-Захід прийняла бій із загоном МВД біля села Кропивник на Станіславщині. Знищені 32 військових. Загинули 5 повстанців, ще троє захоплені в полон, троє поранено.

1947 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селищі Нараїв на Тернопільщині. У перестрілці знищений один військовий, ще одного поранено. Загинув один підпільник, інший зміг прорватися.

У селі Кулаківці на Тернопільщині повстанці знищили заступника голова райвиконкому.

Під час облави загону МВД у селі Сапогів на Тернопільщині повстанці знищили одного бійця. В бою загинули кущовий провідник ОУН Іван Заріцький – «Рись» і ще двоє підпільників.

У селах Бистриця і Любинці на Дрогобиччині повстанці знищили завідувача райвідділу соціального забезпечення і охоронця урядової лінії зв’язку.

1948 рік

У засідці в селі Угорськ на Тернопільщині підпільники знищили районного уповноваженого і військового МВД.

Під час зіткнення з загоном МВД біля села Рахиня на Станіславщині загинув один повстанець.

У селі Коростятин на Тернопільщині повстанці знищили дільничного МВД і бійця винищувального батальйону, а в селі Ходоковці на Дрогобиччині – голову колгоспу.

1950 рік

Троє підпільників загинули біля хутора Шопинка на Тернопільщині, потрапивши в засідку МВД.

У сутичці з загоном МВД загинув станичний ОУН Василь Плечій – «Вітер».

1954 рік

Під час зіткнення з опергрупою КГБ біля села Манява на Станіславщині загинув один повстанець, ще один отримав поранення, але зміг прорватися.

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

8 квітня 1919р. народилася Андрущенко Ніна Іллівна "Синичка" - учасниця національно-визвольних змагань, зв'язкова ОУН, медсестра УПА....Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань московитів. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки...

У сім'ї була найстаршою серед п'яти дітей. Після закінчення семи класів працювала у своєму господарстві, співала в церковному хорі, була учасницею художньої самодіяльності, пройшла курси кулінарії, крою і шиття.

У квітні 1939 року відкрили курси Польського Червоного Хреста, де й почала здобувати медичні знання. Того ж року почала навчатися у Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. Кілька місяців працювала в піонерському таборі в с. Биківці.

Восени 1941 року вступила в місцевий осередок ОУН і була зв'язковою в селах Садки, Шкроботівка, Мізюринці та Загайці. В 1942 році разом з іншими дівчатами вела двотижневий вишкіл першої допомоги раненим у с. Татаринці.

Від початку березня до кінця квітня 1943 року кочували по селах Сошище, Забара, Антонівці, хуторах Залісеччина, Підсоснівки, Підтрійця, опісля переведена в табір «Південь», де командиром був «Крук», заступником «Кропива». Невдовзі за наказом відбула з «Наталкою» на Київщину в «Бабин Яр». Під Славутою мали стоянку в лісі, де під вечір зазнали нападу німців. Після бою змушені були вернутися в табір.

У двадцятих числах серпня 1943 з табору евакуювали поранених у ліс у бік Дубно, де не раз потрапляли під обстріли німців. Наприкінці листопада повернулася в табір в Антонівці, де продовжувала лікувати хворих повстанців, заразилася тифом. Перебувала деякий час в одному із сіл в хаті.

Після війни під час виконання завдання в селі Стіжок 1946 заарештована органами НКДБ. Відвезли в Шумськ, де її видала дівчина-зрадниця. Посадили «Синичку» в одиночку камеру, почалися слідства і знущання. Після катувань, щоб не видати товаришів, вчинила спробу покінчити зі життям, для чого використала дві шпильки. На диво всім — вижила, а голка залишилася в серці, що описано у книжці «Труды врачей города Норильска» (1966). Засуджена на 10 р. ув'язнення і 5 років позбавлення в правах.

Покарання відбувала у м. Норильську Працювала на будові залізниці. Там зустріла колишнього військовополоненого — Івана Андрущенка з Житомирщини, який теж відбував 10-річний термін ув'язнення. Коли вони відбули свій термін покарання, вирішили побратися. А вже через рік, попри всі застереження лікарів, Ніна народила донечку Надію, а через п'ять років і сина В'ячеслава.

1968 повернулася в родинне село. Стан здоров'я не дозволяв їй працювати. У 1984 році помер чоловік. Ніна Андрущенко загинула від нещасливого випадку 31 січня 2006р.

Джерело. Л. Заморська, Б. Мельничук. Андрущенко Ніна // Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А-Я (додатковий).-788 с.-ISBN 978-966-528-318-8.-С.16.

Із двома голками в серці Ніна Андрущенко дожила до глибокої старості // 20 хвилин (Тернопіль), 2 квітня 2009 (Перевірено 1.07.2015), Вікіпедія.

*******

86-річну жительку села Великі Дедеркали Шумського району Ніну Андрощук називали жінкою-феноменом. Ще зовсім молодою дівчиною вона загнала у серце одна за одною дві шпильки, бо на допитах не витримувала катувань працівників НКВС. Однак спроба самогубства не вдалася. Ніна Іллівна вижила, більше того – зі шпильками у серці народила двох дітей, дочекалася онуків і правнучки. А нещодавно у пожежі, що виникла в літній кухні, жінка загинула. Якби не трагічний випадок, ще, мабуть, пожила б...

Пані Ніна – уродженка Великих Дедеркал, тут закінчила шість класів, у сьомий ходила за 20 кілометрів до Шумська. Після курсів у товаристві Червоного Хреста опанувала спеціальність сестри милосердя. Навчання продовжила у 1939 році в Кременецькій фельдшерсько-акушерській школі. А у 1941 році почалася війна, і дівчина повернулася у рідне село. Зі створенням у 1942 році УПА Ніна співпрацювала зі штабом військової округи “УПА-Північ” у селі Антонівці. Тут був маленький шпиталь, в якому Ніна-„Синичка” (таке псевдо мала) навчала молодих дівчат медичній справі, брала участь у бойових операціях повстанців, виносила з бою поранених, виконувала обов’язки зв’язкової.

У 1944 році фашисти відступили, але прийшли більшовики. Боротьба упівців продовжилася. Йдучи вкотре за медикаментами на один з хуторів, Ніна з друзями потрапили в засідку, відтак – у Шумську тюрму. Безкінечні допити, знущання, муки не зламали духу повстанки, але фізично вона вже терпіти не могла. Знайшовши у піджаку дві шпильки, якими зчіплювалися індивідуальні медичні пакети, дівчина відламала від однієї головку і встромила під ребро біля серця.

Скорочуючись, серце виштовхувало сторонній предмет, але Ніна натискала все сильніше... Біль був різким, та свідомість Ніна не втратила. Взяла другу, вимащену у бруді шпильку – сподівалася померти якщо не від больового шоку, то принаймні від зараження крові. Тонкий металевий предмет теж зник під серцем. Знепритомніла дівчина тільки тоді, коли у камеру зайшов черговий і їй довелося встати на ноги. Кати спершу вважали, що „Синичка” блефує, але коли її кинуло в жар, віддали не в руки лікарів, а у загальну камеру. Думали, там помре швидше. Та вона вижила. Біль у серці відчувала у перші місяці, а потім звикла до нього.

У червні 1946 року Ніну засудили до десяти років позбавлення волі. Їх вона відбула у Норильську. Тягала шпали, носила щебінь на будівництві залізничного полотна. У Норильську познайомилася з житомирянином Іваном Андрущенком, за якого вийшла заміж. Народила дочку Надію, а через кілька років – сина В’ячеслава. Норильські лікарі, знаючи про голки, рекомендували жінці не ризикувати життям – мало як поведе себе серце під час пологів, але Ніна Іллівна не послухала порад медиків. Їздила, правда, за направленням норильців до Москви, щоб там позбутися шпильок, але в останній момент від операції відмовилася. Згодом у рідному селі Ніна Іллівна ставила на ноги дітей, а чоловік працював.

У 1966 році в Красноярському видавництві вийшла книжка „Труды врачей города Норильска”. Один з детальних медичних описів присвячений Ніні Андрущенко: „У ділянці IV дуги ліворуч визначається тінь зігнутої голки довжиною 5,8 см, яка синхронно рухається з кожним скороченням серця. Інша голка застрягла в м’яких тканинах лівої половини передньої грудної стінки і зміщується вгору при вдиханні”. Медики не приховують свого подиву „з дивовижної пристосовуваності реакції м’яза серця до стороннього тіла”.

Десятки років родина Андрущенків перебувала у тривозі за пані Ніну.

– На уроках я постійно думала про маму. Боялася, що прийду додому і не застану її в живих, — розповідала дочка Надя. А серце Ніни Андрущенко хоч і боліло, та витримувало біль заради найдорожчих людей. Син В’ячеслав нині працює у Львові начальником відділу польових робіт “Західгеодезкартографії”, Надія – бухгалтером у Великодедеркальській сільській раді.

Кажуть, що чоловік Іван, який помер 25 років тому, приснився якось Ніні Іллівні, кликав до себе. „До тебе мені не можна, діти ще малі”, – відповіла вона і побігла по дорозі, засипаній щебенем. Люди розшифрували сон як прикмету на довге життя...

Євгенія ЛІЩУК,

Тернопільська область

https://visnyk.lutsk.ua/news/ukraine/regions/volyn/lutsk-svyatkuye-933-den-narodzhennya/

8 квітня 2003р. під час роботи в Іраку загинув відеорепортер Reuters, уродженець Івано-Франківська Процюк Тарас Степанович.

Тарас знімав бойові дії армії США з балкону готелю-хмарочосу "Палестина", коли в нього вистрілив американський танк. Троє журналістів ("Палестина" був осередком роботи ЗМІ) були поранені, Процюк та іспанський оператор Хосе Коусо загинули.

Тарас залишиться у відзнятих ним кадрах, у тому, що він писав, говорив, робив і - найголовніше - в серцях тих, яким він був дорогий. В пам'ять про Тараса ми попросили написати про нього людей, які особисто були з ним знайомі.

"Процюка виключили з радянського вузу за саморобні українські паспорти"

Світлана ПИРКАЛО, українська служба ВВС:

- Тарас мав безліч друзів у різних кінцях планети. Він із родиною жив у Варшаві, проте, безперечно, велику кількість часу проводив у різних гарячих точках. Україна - країна мирна, і кореспондент Рейтер Тарас Процюк, якого переважно посилали на екстремальні завдання, бував у Києві не надто часто. Втім, ми з ним познайомилися у Києві саме під час його відрядження.

Тарас висвітлював події та протести навколо касетного скандалу. Та ситуація його дуже глибоко хвилювала, і Тарас намагався передати з України якомога більше інформації, аби привернути до тих подій увагу світу. Але переважно Тарас приїздив до Києва відпочити - і тоді міг до ранку сидіти із кимось зі своїх друзів, говорячи про найрізноманітніші речі.

Він мав дуже багату біографію, і ми часто йому казали, що про нього можна писати книжки. Він навчався у кількох вищих навчальних закладах, проте жодного з них не закінчив. Із космічної академії в Ленінграді, де він навчався у 1980-х роках, Процюка особистим наказом міністра оборони було виключено за місяць до закінчення п'ятого курсу - за український націоналізм. Разом із друзями він видавав усім охочим намальовані власноруч Українські паспорти.

Американські танки біля готелю "Палестина". Багдад, 8 квітня 2003 року. Фото:Militaryphotos

Тарас Процюк побував зі своєю камерою у багатьох небезпечних ситуаціях. Він потрапляв під кулі і раніше, проте завжди відмовлявся лежати в лікарні. Отримавши контузію в Чечні, Тарас утік із лікарні, перебуваючи ще фактично в напівпритомному стані.

Режим Мілошевича оголосив Тараса Процюка персоною нон-грата у Сербії, проте Тарас усе одно поїхав туди працювати, не злякавшись в'язниці, куди на певний час таки потрапив. Його діяльна натура не зносила заборон.

Тарас існував не в якійсь країні, а у всьому світі - куди б він не приїжджав, він вивчав мову тієї країни і заводив друзів. І його також знав цілий світ - якщо не по імені, то по тих кадрах із гарячих точок, за якими ми всі стежимо на телеекранах.

Оце останній лист, який я написала Тарасові (ми називали його "Террі"), - я так і не знаю, чи він його прочитав, чи ні:

Terry, my tebe duzhe ljubymo, i ja chekaju, sho ty pryjidesh po zakinchennyu cjoho vsioho zi mnoju pyty. Spodivajusya, sho u tebe ne nadto jide strixa. Ja za tebe duzhe perezhyvaju.

"Звідки стріляють? Нам туди і треба"

Даніла ҐАЛЬПЄРОВІЧ, російська служба BBC:

- Тарас був абсолютно дивовижною людиною. Про нього у Чечні ходила одна із легенд, коли він питав водія - Ахмед чи Алі, звідки стріляють? Шофер боязливо показував у якому-небудь напрямку, після чого Тарас зі своєю чудовою посмішкою казав: нам туди і треба.

При цьому він був людиною чутливою до людських страхів і людського болю. Він через об'єктив своєї камери все вбирав. Він був одним із найкращих людей, яких я знав.

Із Тарасом ми зустрілися і вже по-справжньому подружилися у травні 1993-го - коли російський конституційний суд вирішив, що президент Борис Єльцин порушив конституцію, і йому можна оголошувати імпічмент. Біля будинку конституційного суду виявилося двоє людей - я і Тарас Процюк із камерою в руках.

Після цього ми зустрічалися в Чечні, в Москві, і останнього ми знов побачилися з радістю при знову нерадісних обставинах. Це була трагедія навколо "Норд-Осту" в Москві. Ми провели поруч три дні, обмінюючись враженнями, порівнюючи це з тим, що бачили до того, - а Тарас, мабуть, не обійшов жодної гарячої точки із тих, що була в колишньому Радянському Союзі, плюс Афганістан...

"Ніхто мені не допоміг так, як Тарас"

Тетяна ЧОРНОВІЛ, журналіст:

- З Тарасом мені довелося познайомитися в один із найнебезпечніших днів мого життя - 9 березня 2001. Це сталося ввечері біля штабу УНА-УНСО на вулиці Димитрова, де розлючені "беркутівці" грубо затримували учасників опозиційних виступів біля пам’ятника Шевченка і Адміністрації Президента.

Користуючись безладом, я втекла з автобусу з затриманими унсовцями. Своєю чергою знімальна група "Рейтеру" вирвалася з іншого автобусу - аналогічного за призначенням - куди її намагалися запхати розгарячені в бою правоохоронці, яким було до лампочки посвідчення журналістів і телекамери.

Так ми й зустрілися: я стояла серед вулиці, безпорадно озираючись. Навколо десятки людей у формі когось тягнули, когось били, і тут з'явилися рейтерівці, які вирулювали на своїй машині. Мене здивовано запримітив один з них - однокурсник Сергій Каразій. Машина пригальмувала і мене втягнули в салон.

"Давай швидше. Тікаємо!", - з ноткою захоплення в голосі сказав журналіст за кермом і на максимальній швидкості ми виривалися з території, оточеної „Беркутом". Відчувалося, що в екстремальних ситуаціях ця людина почувається як риба у воді. Це зразу впадало в очі - таких людей, які в небезпеці замість розгубленості і страху відчувають дивний підйом сил і швидкість думки, можна на пальцях перерахувати. Я одразу припустила, що він, мабуть, працює у гарячих точках.

"Це Тарас, - представив мені його Сергій, коли ми благополучно прибули в офіс Reuters, - Передаю тебе під його опіку, бо мені їхати у відрядження. Він допоможе в усьому."

Справді, ніхто в ті важкі для мене дні не допоміг так, як Тарас - я могла до нього звернутися і вдень, і вночі, й жодного разу він не відмовив у проханні. Тоді, увечері 9 березня було затримано майже все керівництво УНА-УНСО. І я, як прес-секретар організації, була єдиним свідком подій на Димитрова, яка могла дати інформацію про долю унсовців, однак не було технічних можливостей - офіс розгромлений, під моїм будинком чергує „Беркут". 

І я завдячую саме Тарасу, що мені вдалося організувати прес-конференцію, й іноземні телеканали разом з деякими українськими оприлюднили правдиву інформацію про масові затримання і побиття учасників опозиційних акцій - в першу чергу унсовців, долю яких максимально замовчували інші лідери опозиції.

Я завдячую Тарасу за звільнення з Ленінградського райвідділу голови УНА-УНСО Андрія Шкіля, і ще десятьох унсовців. Присутність журналістів змусила суддю визнати невинними опозиціонерів, яких - згідно з протоколами затримання - абсурдно звинувачували у "брудній лайці" біля Адміністрації президента.

Я завдячую Тарасу, що світ дізнався про людей, які після спілкування з міліцією в райвідділах потрапили в лікарню швидкої допомоги з тяжкими травмами. Що завдяки розголосу ці люди змогли підлікуватися перед тим, як знову потрапити за ґрати. Я вдячна Тарасу за просту людську підтримку. 

Листопад 2001 року. Тарас знімає демонстрацію в Пешаварі (Пакістан).

Тоді, після 9 березня, коли ще протягом кількох тижнів продовжувались арешти моїх друзів, і кожен проведений на свободі день здавався здобутком, ніхто так морально не підтримав, як Тарас. Він час від часу разом із колегами заїздив до мене, щоб дізнатися останню інформацію.

"Тримайся, Таню. Якщо тебе заарештують, ми такий шум піднімемо, що все буде нормально. А, коли тебе звільнять, я обіцяю великий букет червоних троянд. Вийде чудова телевізійна картинка, коли ти з цим букетом виходитимеш із воріт в’язниці", - жартував Тарас. Я в свою чергу, якщо все благополучно завершиться, запрошувала його на каву.

Так він і чомусь і запам’ятався: розкуйовджене волосся, блиск в очах й букет червоних троянд. Слава Богу, троянди так і не знадобились, на жаль, не сходили ми і на каву. Хоча тоді в мене завершилось все добре, однак Тарас спішно від’їхав у Варшаву. Більше не бачились. Ніколи вже й не побачимося...

Чомусь згадуються слова Ернеста Ґемінгвея: „Першими помирають найкращі. Життя вбиває і наймужніших, найдобріших, найніжніших. А якщо ти не перше, не друге, не третє, можеш бути впевнений, що воно вб’є і тебе - однак не скоро, без особливого поспіху."

Це точно про Тараса - найбільш мужній, добрий, щирий і завжди готовий прийти на допомогу. Такі слова про нього можуть сказати сотні людей. "О, Тарас із Рейтеру! Ми знаємо Тараса!", - такі вигуки захоплення мені не раз доводилось чути, ще коли він був живий.

На жаль, слова письменника не лише про Тараса. Тоді, після 9 березня, я написала мамі маленький список людей з телефонами, яким потрібно повідомити про мене, якщо щось трапиться, і вони допоможуть.

Мама зберігала цей список у своєму блокноті. Спершу вона звідти викреслила Сергія Набоку, потім Тараса Процюка, а третім став Олександр Кривенко. Потім мама список порвала...

Підготував: Павло СОЛОДЬКО

Джерело: "Майдан"

https://www.istpravda.com.ua/digest/2013/04/8/119975/

8 квітня 1882р. народився Дорошенко Дмитро Іванович - Український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець.

Дорошенко Дмитро Іванович (08 квітня (27 березня) 1882, м. Вільно, тепер – м. Вільнюс, Литва.

Помер 19.03.1951, м. Мюнхен, Німеччина)– український історик, публіцист, громадський і державний діяч, редактор, бібліограф.

Походив зі старовинного козацько-гетьманського роду.

З 1901 р. Д. Дорошенко навчався у Варшавському університеті, через деякий час перевівся до Петербурзького університету. Там зійшовся з Українською громадою, яка в 1903 р. обрала його головою. У 1904 р. Дмитро Іванович перебував у Львові, де на університетських курсах слухав виклади з історії України М. Грушевського та з історії української літератури І. Франка. Почав займатися науковою роботою, з 1905 р. активно співпрацював із періодичними виданнями: «Нова громада», «Рада», «Україна», «Літературно-науковий вістник», «Волинь», «Полтавщина», «Хлібороб», «Рідний край», «Украинская жизнь», «Южная заря».

У травні 1906 р. Д. Дорошенка запросили до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» – органу української парламентської громади. Однак після розгону першої Державної думи він повернувся до Києва і відновив навчання в Київському університеті; паралельно співпрацював із газетою «Рада», яку видавав Є. Чикаленко. Весною 1909 р. Дмитро Дорошенко із відзнакою закінчив історико-філологічний факультет Київського університету й отримав запрошення на вчительську посаду до Катеринослава. У Катеринославі він познайомився з Д. Яворницьким, організував і редагував двотижневик «Дніпрові хвилі». У канікулярний час перебував у Києві (Боярка), де виконував редакторські обов’язки в газеті «Рада».

З 1914 р. Дмитро Іванович викладав історію у комерційній школі і був бібліотекарем у Київському художньо-історичному музеї. Коли постала необхідність призначення керівника Київської публічної бібліотеки (тепер – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого, прогресивна інтелігенція міста, що стояла на проукраїнських позиціях, висунула на цю посаду Д. Дорошенка. Дума проголосувала одностайно, однак губернатор затвердити його кандидатуру в умовах початку Першої світової війни не наважився, побоюючись «українофільства» кандидата.

Після лютневої революції 1917 р. Тимчасовим урядом Росії був призначений крайовим комісаром Галичини і Буковини, а під час формування Української Центральної Ради став її членом. У гетьманському уряді 1918 р. Д. І. Дорошенко був міністром закордонних справ. Після повалення уряду (у січні 1919 р.) став доцентом Кам’янець-Подільського університету.

У квітні 1919 р. Д. Дорошенко виїхав до Праги, у травні – до Відня. У 1922 р. Дмитро Іванович став редактором часопису «Українське слово», що виходив у Берліні. Був обраний членом-кореспондентом Вищої школи слов’янських студій Лондонського університету, професором Українського Вільного університету та Карлового університету в Празі, дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка (1923). У 1926–1931 рр., окрім викладання в університетах, очолював Український науковий інститут у Берліні. Православний факультет Варшавського університету запросив Д. Дорошенка очолити кафедру історії всесвітньої церкви 1936–1939 рр. Також викладав в університетах Канади (1937–1938), Українському Вільному університеті в Празі (1939–1945).

Після переїзду до Німеччини Дмитро Іванович був президентом Української вільної Академії наук (1945–1951). Серед його численних наукових праць – «Історія України 1917–1923 рр.» (Нью-Йорк, 1954), «Нарис історії України» (Мюнхен, 1966; Київ, 1991); «Мої спогади про недавнє минуле» (Мюнхен, 1969) та ін.

 Твори:

Народная украинская література : сб. отзывов на нар. укр. изд. – СПб., 1904.

Указатель источников для ознакомления с Южной Русью. – СПб., 1904.

Покажчик літератури українською мовою в Росії за 1798–1897 рр. // Науковий ювілейний збірник українського університету, присвячений Т. Г. Масарикові для вшанування 75-их роковин його народження. – Прага, 1925. – С. 142–238.

Найновіша література про П. Куліша : інформаційний огляд видань і розвідок за останні 15 літ // Зап. НТШ. – Л., 1927. – Т. 148.

Бібліотека Якова Марковича // Укр. книга. – 1937. – № 9–10. – С. 203–204.

Володимир Антонович і його життя й наукова і громадська діяльність. – Прага, 1942.

 Джерела

Бібліографія праць Д. Дорошенка за 1899–1942 роки. – Прага, 1942.

Винар Любомир Р. Дмитро Дорошенко, 1882–1951 : Видатний дослідник української історіографії і бібліографії / Любомир Р. Винар. – Мюнхен ; Нью-Йорк ; Торонто, 1983. – 41 с.

Дорошенко Дмитро Іванович – український історик, літературознавець, бібліограф, публіцист // Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців ХІХ–ХХ ст.: Історіографія. Бібліографія. Матеріали. – Кам’янець-Подільський, 1993. – С. 200–201.

Дорошенко Дмитро Іванович (26.03.1882, м. Вільнюс – 19.03.1951, м. Мюнхен) – відомий український історик, літературознавець, бібліограф, публіцист // Баженов Л. В. Історичне краєзнавство Правобережної України ХІХ – на початку ХХ ст.: Становлення. Історіографія. Бібліографія. – Хмельницький, 1995. – С. 199.

Григора Д. Дорошенко Дмитро Іванович // Українська журналістика в іменах : матеріали до енциклопед. слов. – Л., 1997. – Вип. 4. – С. 71–73.

Дорошенко Дмитро Іванович // Довідник з історії України : (А–Я). – К., 2001. – С. 222.

Смогоржевська І. Бібліографічна діяльність Дмитра Дорошенка / І. Смогоржевська // Вісн. Книжк. палати. – 2001. – № 12. – С. 42–45.

Рум’янцев В. О. Дорошенко Дмитро Іванович // Державні, політичні та громадські діячі України : політичні портрети : навч. посіб. для студ. навч. закл. – К., 2002. – С. 294–297.

Сохань С. В. Дорошенко Дмитро Іванович // Особові архівні фонди інституту рукопису : путівник. – Київ, 2002. – С. 149–152.

Ясь О. Дорошенко Дмитро Іванович // Українські історики ХХ століття : біобібліогр. довід. – Київ.; Львів, 2003. – Вип. 2, ч. 1. – С. 105–106.

Осташко Т. С. Дорошенко Дмитро Іванович // ЕІУ : в 5 т. – Київ, 2004. – Т. 2 : Г–Д. – С. 455.

Кузьминська О. Дорошенко Дмитро Іванович // Видатні діячі науки і культури Києва в історико-краєзнавчому русі України : біобібліогр. довід. – К., 2005. – Ч. 1. – С. 186–190.

Палієнко М. Дорошенко Дмитро Іванович // «Кіевская старина» у громадському та науковому житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – Київ, 2005. – С. 226–227.

Книгозбірні та архіви Дмитра Дорошенка: слідами одного інскрипту В’ячеслава Липинського / Я. Федорук // Український археографічний щорічник. – Київ, 2007. – Вип. 12. – С. 271–298. – Бібліогр.: 122 назв. – укр.;

Веденєєв Д. В. Дорошенко Дмитро Іванович // ЕСУ. – Київ, 2008. – Т. 8 : Дл–Дя. – С. 339.

Дорошенко Дмитро // Видатні діячі українського національного відродження (ХІХ–ХХ ст.) : біогр. довід. : навч. посіб. для студ. ун-ту спец. «Історія» / упоряд. Т. Ю. Антілогова. – Луганськ, 2008. – С. 64–66.

Дорошенко Дмитро Іванович // Малюта О. «Просвіта» і Українська Державність (друга половина ХІХ – перша половина ХХ ст.). – Київ, 2008. – С. 395–398.

Дорошенко Дмитро Іванович // Кулеша Н. Українська преса у Німеччині 1919–1945 рр. : формування та функціонування : монографія. – Львів, 2009. – С. 275–276.

Хміль О. Бібліографічна спадщина Дмитра Дорошенка // Бібліографічна комісія Наукового товариства імені Шевченка у Львові (1909–1939) : напрями діяльності та постаті : зб. наук. пр. – Львів, 2010. – С. 153–169.

Статтю створено : 20.01.2015

Останній раз редаговано : 08.04.2019

Джерело:https://ube.nlu.org.ua/

8 квітня 1874р. народився Коссак Михайло Андрійович - Український композитор, диригент, музикознавець, музичний педагог. 2 січня 1938р. розстріляний московитами.

З поміж знаменитих театральних родин України досить відомою є родина Коссаків, що дала мистецтву талановитих музикантів, акторів та режисерів: Василь Коссак, Катерина Рубчакова, Ірина Коссак, Ванда Коссакова-Сорокова, Наталя Сарамага, Марія Костів-Чернявська. 

Найстаршим у родині був Михайло Коссак, який народився в приміському селі Горішня Вигнанка біля Чорткова в родині самодіяльного диригента хору. Усі діти змалку опанували музичну грамоту, співали в батьківському хорі. Пізніше Василь Коссак (1886-1932) прославився як актор, співак і режисер, Катерина Коссак (1881-1919, по чоловікові Рубчакова) як драматична актриса та співачка.

1892 року, закінчивши чотири класи гімназії в Бучачі, Михайло вступив до Львівської консерваторії на курс диригування, гармонії та інструментовки. Одночасно він працював хористом у львівській оперетковій трупі Ю. Мишковського, а невдовзі став хормейстером. 1896 року, завершивши навчання в консерваторії, Коссак прийшов на роботу в Народний театр товариства «Руська бесіда» (згодом «Українська бесіда»). З невичерпною енергією невтомно працював на театральній ниві, допомагаючи своїм талантом музиканта, згуртував добірний склад театру, писав ноти, укладав музику до п’єс.

Із режисером Й. Стадником уперше на українській сцені (1904-1913) поставив опери «Продана наречена» Б. Сметани, «Роксоляна» Д. Січинського, «Фауст» Ш. Гуно, «Кармен» Ж. Бізе, «Мадам Батерфляй» Дж. Пуччіні, «Травіата» Дж. Верді та ін. Поставив опери Легара, Ф. Оффенбаха, І. Целлера, Й. Штрауса, М. Лисенка, М. Кропивницького.

1909 року Коссак став одним з організаторів запису українських народних пісень, творів Семена Гулака-Артемовського та Миколи Лисенка на платівки. Коли 1914 року почалася Перша світова війна, 40-річного Михайла Коссака призвали в австро-угорську армію. Там він у званні фендрика став військовим диригентом. Підрозділ Коссака був серед частин, оточених військами Росії в Перемишлі. Після капітуляції оточених навесні 1915 року Коссак опинився в полоні. Вже через кілька тижнів він був у Ташкенті. У таборі військовополонених Коссак організував оркестр. 1918 року після укладення Брестського миру, коли військовополоненим дозволили повернутися додому, Коссак вирушив до Львова. Але під час зупинки в Києві Микола Садовський запросив Михайла Косака у свій театр на посаду диригента. 1919 року Театр Миколи Садовського переїхав у Кам’янець-Подільський. Проте Коссак залишився в Києві та став працювати в Театрі музичної драми.

1921 року Михайло Коссак разом із новою сім’єю переїхав у Кам’янець-Подільський. Деякий час він був диригентом у місцевому театрі. Одночасно працював учителем співів і музики в музичній школі. У лютому 1925 року Коссака призначили викладачем другої групи (тобто, асистентом), завідувачем лабораторії музично-вокального мистецтва Кам’янець-Подільського інституту народної освіти (нині Кам’янець-Подільський національний університет).

26 грудня 1937 року Михайла Коссака заарештували. 30 грудня 1937 року Особлива трійка при управлінні НКВС по Кам’янець-Подільській області засудила Коссака до розстрілу. Вирок виконано 2 січня 1938 року. Поховано Коссака на території хутора Загальського в загальній могилі. 10 липня 1989 року прокурор Хмельницької області дійшов до висновку, що Коссака було засуджено необґрунтовано.

Джерело.1.

Література

«Олтар скорботи». театральні діячі України – жертви сталінського терору / автор есе Л. Томашпільська // Вітчизна. – 1996. – № 5-6. – С. 81-82. 

Джерело. 2. https://teren.in.ua/2018/01/02/2-sichnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*******

Зробив інструментовку опери «Роксолана» Дениса Січинського, написав музику до багатьох вистав, зокрема разом з режисером Йосипом Стадником вперше на українській сцені поставили «Продану наречену» Бедржиха Сметани, «Гальку» Станіслава Монюшка, «Енея на мандрівці» Ярослава Лопатинського, «Євгенія Онєгіна» Петра Чайковського, «Фауста» Шарля Ґуно, «Кармен» Жоржа Бізе, «Мадам Баттерфляй» Джакомо Пуччіні, «Травіату» Джузеппе Верді та деякі опери Миколи Лисенка, Жана Оффенбаха, Франца Легара. Написав музику до вистав «Вій», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лісова пісня». Був автором романсів, маршів, п’єс для скрипки, обробок народних пісень.