пʼятниця, 8 жовтня 2021 р.
7 жовтня 1950р. на Сколівщині загинув Ярослав Репей "Беркут" - охоронець "Сайгора"
8 жовтня 1885р. у с. Маянів Подільської губернії народився Володимир Свідзинський, Український поет та перекладач.
Деякий час жив у Житомирі, Кам’янці-Подільському й Харкові. Займався редакторською та науковою роботою. Писав ліричні вірші й баллади.
Його творчість неоднозначно сприймалась сучасниками. Валер’ян Поліщук критикував поета за відсутність у творах громадянських мотивів. Емануїл Райс, французький славіст, говорив:«Світ Свідзинського. Це країна, де ще не ступала людська нога, країна, що вражає своєю новістю та незвичністю. Занурившись у неї, не знайдеш доріг назад. Ця країна — найзаповітніша прабатьківщина нашої душі, така далека, така глибока, така прихована, що тільки велике чародійство могло злегка відкрити її для нас».
Після 1927-го перестав друкуватись, перейшовши у «внутрішню опозицію». «В цій позиції, — пише Стус, — єдиний його порятунок і надія на вижиття. Замкнутися, щоб зберегтися. Змаліти, щоб не помилитися у власній суті. Стати збоку, щоб не бути співучасником...»
1939-го Свідзінський написав вірша «Блукаю вдень то в луках, то в гаю». Стус говорив, що за такі рядки в (московії - ред) розстрілюють...
Тоді іду блукати в інші луки.
Там холодом північної роси
Торкаються мене невидні руки
Із темряви, з Великої розлуки
Звучать давно безмовні голоси…
1940-го у Львові вийшла збірка «Поезії». Юрій Яновський керував проектом. Серед поезій є вірш, у якому прославляється Сталін. Це викликало дискусію, чи міг він належати Свідзінському. Стус заперечив таку можливість. Аргументуючи тим, що стиль написання непритаманний Свідзінському. Існує припущення, що того вірша написав Яновський. Показати нещодавно анексованій Західній Україні, що поети-вихідці з усіх регіонів підтримують Сталіна.
До кінця вересня 1941-го залишався у Харкові. З наближенням нацистських військ до міста спецагенти НКВС здійснювали вибіркові арешти української інтелігенції, яка не евакуювалася.
Донька поета згадувала, що перед арештом за ним стежили і «чорний ворон» стояв біля будинку.
Під вартою заарештованих гнали на схід. Потім у повітці (в шопі) в селі Непокритому на Харківщині (або село Бутирки Уразовського району Курської області.) їх живцем спалили. Разом з поетом згоріла частина рукописів ненадрукованих віршів.
Володимир Свідзінський передбачив власну смерть у вогні, що відобразилось у віршах.
Зокрема у збірці «Вересень» 1927-го є поезія:
В полум’ї був спервовіку
І в полум’я знову вернуся...
І як те вугілля в горні
В бурхливім горінні зникає,
Так розімчать, розметають
Сонячні вихори в пасма блискучі
Спалене тіло моє...
Джерело
Підготувала Наталя Слобожаніна.
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
8 жовтня 1938р. московитами розстріляний Гнат Хотквич - Український письменник, історик, композитор, бандурист, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч
*******
Біографія Гната Хоткевича:
Гнат Мартинович Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда; 31 грудня 1877, Харків — 8 жовтня 1938, розстріляний) — український письменник, історик, бандурист, композитор, мистецтвознавець, етнограф, педагог, театральний і громадсько-політичний діяч.
Народився в сім’ї Мартина Пилиповича Хоткевича (походив з міщан, за національністю поляка) та українки Ольги Василівни (в дівоцтві Кривоногової), селянки зі Сумщини.
1894 — з відзнакою закінчив Харківське реальне училище, що дало йому право при конкурсному складанні кількох іспитів вступити до вищого навчального закладу.
1900 — закінчив технічний факультет Харківського технологічного інституту.
1900 — короткий час працював залізничним інженером на Харківсько-Миколаївській залізниці.
Розробив власний проект дизельного поїзда (1901) на 30 років раніше від американського аналогу.
За участь у керівництві політичним страйком 1905 зазнав переслідувань і в січні 1906 був вимушений переїхати в Галичину, яка була тоді в складі Австрії. У Галичині Хоткевич оселився спочатку у Львові, а потім у Криворівні; об’їхав усю Галичину й Буковину з скрипковими концертами та концертами українських народних пісень у супроводі бандури.
Повернувшись з Галичини 1912 року на Велику Україну, оселився в Києві і долучився до літературного й мистецького життя: виступав з лекціями, з лютого 1913 став редактором літературного журналу «Вісник культури і життя». В той же час продовжував концертувати з бандурою із серіями концертів «Вечір бандури».
Знову переслідуваний з початку Першої світової війни і висланий 1915 року за межі України, оселився у Воронежі, де жив до революції 1917.
До більшовицької окупації України поставився з недовірою, але з 1920 активно включився до літературно-мистецького життя. У 1920–1928 роках викладав українську мову й літературу в Деркачівському зоотехнікумі.
1926–1932 — викладав у Харківському музично-драматичному інституті, де проводив клас бандури.
1928-1932 — художній керівник Полтавської капели бандуристів.
Потрапив у неласку до влади в 1932 р. і після смерті М.Скрипника втратив державні роботи. Твори його були заборонені.
1934 — потрапив під поїзд, був важко травмований.
За єжовщини був заарештований. Особливою трійкою УНКВС по Харківській області 29 вересня 1938 засуджений до розстрілу за «участь у контрреволюційній організації».
Вирок виконаний 8 жовтня 1938 року.
Реабілітований 11 травня 1956 року. По реабілітації видано «Твори в двох томах» (1966).
Джерело
https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/hotkevych-gnat-biografiya/
четвер, 7 жовтня 2021 р.
ШЛЯХЕТНЕ СЕРЦЕ. Світлій пам'яті Андрія Глушка. "Бпажен... хто на громаду звик робить, Хто брата темного навчає, У хату вбогу вносить світ..."
Невтомний дзвонар вічности — Час — вже віддзвонив першу річницю від того моменту, коли в малій місцевості Ембридж, Па., ЗСА, покинула світ скромна людина великого серця — св. п. Андрій Глушко.
"Хто такий Глушко?" — запитували ми себе. Треба було конечно одержати про нього конкретні дані, щоб можна було сказати про цю тиху і скромну людину бодай кілька слів нашого признання і подяки. Ці дані ми отримали від автора споминів Шляхом Леґенди, Богдана Казанівського.
Андрій Глушко народився 4 вересня 1909 року в селі Тартаків, Сокальського повіту, на Надбужанщині. Там і навчався. На 21-ому році життя став членом ОУН, беручи активну участь у підпільній боротьбі аж до виїзду з України в 1944 році.
В книзі Нарис історії ОУН, в багатющій хроніці цієї боротьби, м. ін. читаємо, що 11 і 12 жовтня 1933 року, у Львові, перед судом присяглих відбулася розправа проти шістьох молодих українців із Сокальщини, оскаржених у приналежності до ОУН, поширюванні протидержавних листівок та інших "злочинах". Присуди були такі: Василь Макар — 8 літ тюрми, Гриць Бабський — 5 літ (обидва з Поториці), Павло Рак — 7 літ, АНДРІЙ ГЛУШКО - 2 і півроку (обидва з Тартакова), Володимир Макар (з Поториці) і Василь Масиник (з Копитова) звільнені.
Сидячи в тюрмі "Бриґідки" у Львові, Андрій належав до тих небагатьох, що слідкували крізь ґрати, як тюремна адміністрація приготовляла шибениці для страти сл. п. Дмитра Данилишина і Василя Біласа. З його камери було видно, як на світанку 23 грудня 1932 року провадили двох національних героїв на страту. "Ляхам на свята захотілось крови!" — співали незабаром по всій Західній Україні... Тоді камера, в якій був Глушко, підняла крик і вся тюрма заворушилася. Націоналісти почали співати "Ще не вмерла Україна", їм допомагали кримінальні в'язні. Смерть двох молодих членів ОУН зробила на Андрія потрясаюче враження і він прирік собі боротися все життя проти окупантів України, щоб вона стала самостійною державою. Своїм ідеалам Андрій залишився вірний аж до смерти.
Після виходу з тюрми відкрив собі в Тартакові-місті мануфактурну крамницю. Поза працею на хліб насущний активізувався в революційній роботі. Цінуючи його характер, ідейність, здисциплінованість та організаційний хист, Повітовий Провід ОУН іменував його надрайоновим провідником мережі ОУН. На цьому посту він виказав свої організаторські здібності. Ряди ОУН поважно зросли. Арештований в другій половині липня 1937 року, просидів у львівських Бриґідках (у слідстві) до падіння Польщі у вересні 1939 року. По виході з тюрми жив на Холмщині.
Кінець війни застав його в Зальцбурґу в Австрії, де він якийсь час працював у молочарні. Ту ж роботу виконував згодом в Америці, в малому місті Ембридж, недалеко Піттсбурґу в Пенсільванії. Жив скромно, але ніколи не переставав бути активним у системі ОУВФронту. Зокрема взірцево переводив різні збірки на національні та інші цілі та й сам був дуже жертвенний, завжди жертвував якнайбільше, щоб дати добрий приклад другим. Був працьовитий і вимогливий до себе, то й вимагав того від інших. Втішався повагою серед української громади.
Мав наш Андрій також нахил до мистецтва. Він був дійсним мистцем у розмальовуванні українських писанок. Газета Піттсбурґ Пресе, у Великодньому числі з 18 квітня 1954 р., присвятила дві півсторінки цій темі, представляючи своїм читачам на 4-ох великих знімках процес поставання писанки, знімок А. Глушка в часі цього незвичайного "гоббі" — зайняття у своїй хаті в Ембридж та чудовий кольоровий знімок на чверть сторінки газети з двома тузінями різнобарвних і з різними взорами писанок, між якими красується одна з золотим тризубом на синьому тлі. (Вирізки газети зберігає близький друг Андрія В. Макар).
Відійшов друг Андрій від нас усіх несподівано, 22 квітня 1979 року, працюючи в городі старенької немічної сусідки, щоб навесні привести город до гарного вигляду — протинав кущі й бур'ян. Любив порядок у господарстві і щоб нелад не разив його ока. Помер у тому городі ніким не помічений. Щойно другого дня завважили його неприсутність сусіди...
Друзі поховали його згідно з його останньою волею, на цвинтарі у Савт Бавнд Бруку, Н. Дж. Там і поставили на могилі пам'ятник із знам'ям ОУН.
Своє заощаджене майно покійний Андрій Глушко розділив так: 25 000 долярів для брата і сестер в Україні; 9900 для 13-ох різних товариств та організацій, і 17 000 долярів для Української Фундації Волі в Америці.
Покійний Андрій Глушко — це приклад гідний наслідування, взірець вірної любови до свого народу аж до смерти.
Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_h_a.html
Історичні постаті та діячі Сокальщини
середа, 6 жовтня 2021 р.
Історичні постаті та діячі Сокальщини: ІВАН БОЙКО.
Матуру склав, як і чимало інших дискримінованих польськими шкільними властями українських гімназистів, на спеціяльних гімназійних курсах при монастирі св. Василія у Винниках б. Львова. Однак дальші студії у вищих школах для всіх таких українських юнаків були закриті. їм судилося здобувати "вищу освіту" в польських тюрмах і в концтаборі — Березі Картузькій на українському Поліссі, де польський уряд Пілсудського відкрив "Мєйсце Одособнєня" (М.О.) негайно після вбивства у Варшаві міністра внутрішніх справ ген. Броніслава Перацького. Його вбив бойовик Гриць Мацейко, 15 червня 1934 року, у відплату за "пацифікацію" 1930 року.
Концтабір у Березі Картузькій мав бути місцем жорстокого карання і нищення всіх "бунтівничих елементів", зокрема українських націоналістів. В другій половині червня 1934 року були виарештовані тисячі кандидатів до Берези. Із Сокальщини вивезли на початку липня перших 14 українських "вибранців" до Берези, в тому числі й Івана Бойка. Там він карався, разом із сотнями друзів, до березня 1935 року. Та швидко після звільнення його знову арештували і поставили під суд 10 червня 1936 р., де отримав присуд — 6 років тюрми — за приналежність до ОУН і протидержавну діяльність. Це забезпечило йому "посаду" до неславного кінця Польщі у вересні 1939 року.
Мішаний хор читальні Просвіти в Тартакові. Другий зліва в першому ряді Іван Бойко.
*****
Автор цих рядків "мав приємність" бути разом з Івасем Бойком як у Березі Картузькій, так і у львівських "Бриґідках" на спільній келії в 1935 і 1936 році, отже мав тоді найкращу нагоду пізнати до глибини міцний і шляхетний характер Івася та його погідну й веселу вдачу, як рівно ж ширину його знань та гідну поставу у різних життєвих обставинах.Зокрема затямився мені Івась з того часу як знаменитий співак-соліст із дуже милим голосом. Найбільше пригадую його пісню "І снилося зночі дівчині". Ці мої якнайкращі враження й переконання підтвердили незабаром історичні події, коли ми з Івасем Бойком та іншими друзями, після приходу німців та проголошення Української Державности, заходились будувати в Сокалі й Сокальщині основинезалежного життя, починаючи від створення 300-членної української міліції, повністю озброєної та умундированої.
За німецької окупації Івась Бойко одружився з Марією Стецюк, але їхнє щасливе подружнє життя, на жаль, не тривало довго. Масові арештування німцями українських націоналістів не оминули й Івася Бойка.
Його разом з іншими запроторено до жахливого табору смерти в Авшвіці, з якого він видістався аж після закінчення війни. Однак і цим разом його тяжка доля не дозволила йому повернутися до родинного гнізда. Його дружина була в міжчасі запроторена до московських лаґерів на Колимі.
Отже Івась виїхав до Канади і звідтіля ще довгі роки допомагав родині в міру своїх сил.
Одночасно поринув з головою у вир громадського й політичного життя української спільноти в Канаді. Він був одним із засновників українського видавництва "Гомін України", де був десять років головним директором та одночасно представником "Г.У." у Клюбі Етнічної Преси. Разом з тим був довгі роки секретарем АБН Канади та працював на пості одного з директорів торговельної спілки "Ю-Бі-Ей".Увесь той час брав теж активну участь у многогранній діяльності ОУВФронту, зокрема Ліґи Визволення України. Всюди він втішався якнайкращою опінією, признанням, довір'ям, любов'ю.
Молодший брат Івана, Стах-Андрій, у 1944 році загинув в лавах УПА. Брат Прокіп відбув московські концтабори і після смерти Сталіна повернувся додому. Спроби Івана з'єднатися з родиною були безуспішні, що він тяжко переживав. Видно, не судилось йому жити спокійним родинним життям...
Щойно в 1989 р. відвідала його в Торонті дочка Оксана та внучка Наталка і тільки тоді він став щасливий. Але побачити знову свою вірну дружину Марусю і внука Костика йому таки не судилось. Внаслідок довготривалої хвороби, набутої ще в німецьких кацетах, він мусів піти до шпиталю св. Михаїла в Торонті, де несподівано відійшов у вічність 31 січня 1990 року, на 77-ому році трудолюбивого життя. Та й тоді його дружина не могла прибути з Европи, бо й сама важко хворіла. Приїхав тільки внук Костик...
Похорон св. п. Івана Бойка відбувся 10 лютого 1990 року. В похоронному заведенні Кардинала були відслужені панахиди, а в церкві Покрови Пресвятої Богородиці о. митрат М. Стасів, в сослуженні отців, відправив заупокійну Богослужбу та чин похорону. Слово про покійного виголосив його приятель з юних літ о. Іван Ващук на цвинтарі св. Володимира в Оуквіл, Онт., де спочило тіло Івана Бойка — серед могил воїнів УПА і збройного підпілля. Прощальне слово сказав інж. В. Безхлібник — від родини, ОУН.ОУВФ, АБН, "Гомону України", ЮБА та всіх учасників похорону. Чину похорону довершив о. Іван Ващук. На тризні згадували про покійного: від Об'єднання Надбужанців — о. І. Ващук і мґр. Ст. Харко, від ЮБА — мґр. В. Кліш, від ОЖ ЛВУ — п-і М. Одноріг, від ЛВУ — М. Фіґоль, від Політв'язнів німецьких концтаборів — інж. В. Безхлібник і д-р М. Марунчак, від В-ва "Гомін України" — дир. В. Окіпнюк, який був теж господарем тризни.
Зворушливе слово подяки від родини покійного Івана Бойка сказала його дочка п-і Оксана, яка зі сльозами в очах згадала про своє безрадісне дитинство без батька та про велику радість і батька, і доні, і внучки при недавній такій короткій їхній зустрічі.
Джерело.http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_b_i.html
вівторок, 5 жовтня 2021 р.
Іван Кулик-«Сірий» (справа) з керівниками підпілля Коломийщини Петром Мельником-«Хмарою» і Григорієм Легким-«Борисом». Гора Ґрегіт, 1947 р.
Джерело.
https://huculia.info/west-east-together/
4 жовтня 1901р. у с. Витвиця Долинського р-ну народився Михайло Селешко - підстаршина УГА, провідний чл. УВО та ОУН, секретар Є. Коновальця, редактор націоналістичних видань.
У 1918—1919 служив підстаршиною в УГА. Член УВО від 1920.
У 1922 закінчив філію Академічної гімназії у Львові. Тоді ж заарештований польською поліцією, однак зумів втекти до Чехословаччини.
Закінчив у 1927 Українську господарську академію у Подєбрадах, отримав фах інженера-хіміка. Перебуваючи в Чехо-Словаччині приєднався до Легії Українських Націоналістів. У цьому ж році депортований з країни.
Переїхав до Німеччини, мешкав у Берліні, вивчав журналістику в місцевому університеті. Член відділу ОУН у Берліні, активний діяч Українського національного об'єднання в Німеччині. Протягом 1929—1938 — секретар провідника ОУН Євгена Коновальця, а згодом Андрія Мельника (1938—1941). Організатор Української пресової служби в Берліні, займав також посаду заступника керівника відділу окремих справ військового штабу ОУН. У 1940—1941 — генеральний секретар УНО в Німеччині.
Після розколу ОУН був на боці Андрія Мельника, референт ПУН. Співробітник «Української Пресової Служби» в Берліні (деякий час редактор її «Бюлетеня»), співробітник націоналістичних видавництв і газет, зокрема «Нового Шляху»; до 1939 берлінський кореспондент низки газет (серед інших — «Часу» — Чернівці, «Діла» і «Нового Часу» — Львів). 1944 разом з іншими чільними членами ОУН заарештований німцями, політв'язень концтаборів.
Від 1948 жив у Канаді, був секретарем Української стрілецької громади.
Помер 27 квітня 1981 в місті Торонто, похований на цвинтарі міста Саут-Баунд-Брук в штаті Нью-Джерсі, (США).
Джерела.
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.,
Петро Мірчук. Нарис історії ОУН 1920–1939 роки. — К.: Українська Видавнича Спілка, 2007. — 1006 с. ISBN 966-410-001-
понеділок, 4 жовтня 2021 р.
5 жовтня 1950р. у с. Кам'янка Сколівського р-ну загинули: Дмитро Кузів "Забіяка" кущовий і Петро Васютин "Лиска" підпільник.
Село Кам'янка - Полонини навколо села Кам'янка.
Джерело інформації літопис УПА та календар УПА на 2020р.
Мирон-Миколай Онуфрійович Зарицький - Український вчений-математик та педагог, професор Львівського державного університету, дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка (з 1927), фундатор Української математичної культури, батько визначної діячки ОУН та УПА Катерини Зарицької. Доктор філософії (1930).
Кого не манить краса, ні мистецтво, хто живе вбогим духовним життям, той нічого не дасть математиці. Поезія не ріжниться від математики вищим злетом уяви, а математик ріжниться від поета лиш тим, що все і всюди розумує... Але як у мистецтві, так і в математиці лише твори гарні переживають століття і виховують цілі покоління.
М.Зарицький.
*****
Мирон Онуфрійович народився 21 травня 1889 р. в селі Могильниця Теребовлянського району Тернопільської області в родині сільського священика. Закінчив Перемишлянську гімназію і у 1907 р. поступив до Віденського університету, згодом перевівся до Львівського. 24 березня 1927 р. М.О.Зарицького обирають дійсним членом НТШ і від того часу він стає активним співробітником його математично-природописно-лікарської секції. В 25-му томі "Збірника" цієї секції надрукована перша його праця "Метод запровадження доброго впорядкування у теорії множин". За працю "Деякі основні поняття аналізу положення з точки зору алгебри логіки", Львівський університет 25 жовтня 1930 р. присудив М.О.Зарицькому вчений ступінь доктора філософії.
У цей час Мирон Онуфрійович зблизився з видатними польськими математиками Г.Штейнгаузом, С.Банахом, В.Стоженком,С.Мазуром, які працювали у Львові, був прийнятий до відділу польського математичного товариства. До 1939 р. Зарицький надрукував близько 20 наукових праць у львівських та іноземних виданнях і в цей період сформувався як серйозний математик з філософським ухилом.
Роботу у Львівському університеті Мирон Онуфрійович поєднував з читанням лекцій у Львівському політехнічному інституті (1944-1946 рр.) та в новоствореному Ужгородському університеті (1950-1955 рр.), надаючи велику допомогу в організації математичних кафедр цього університету. В 1942-1944 рр. М.О.Зарицький читав лекції з вищої математики на професійних технічних курсах, організованих на базі Львівської політехніки.
Мирон Онуфрійович був великим знавцем історії математики, особливо античної, читав курси лекцій з історії математики у Львівському університеті, надрукував кілька праць з історії точних наук. Сюди належать "Хрестоматія грецької математики" (польською мовою, 1936 р.), у якій вміщені невеликі уривки з творів Евкліда, Архімеда, Аполонія Пергійського, Клавдія Птоломея та Діофанта у грецькому оригіналі та латинському перекладі.
Наукові інтереси Зарицького охоплюють, головним чином, теорію множин з алгеброю логіки та теорію функції дійсної змінної. Крім того, М.О.Зарицький займався теорією вимірних перетворень множин. Наукові висліди Зарицького стояли на передньому краї світової науки.
Наука була для М,О.Зарицького хлібом насущним, потребою і насолодою, працею і відпочинком. На науку він дивився в першу чергу як на правду і красу, що підносить людину на вищий щабель її духовного розвитку. Недаремно Мирона Онуфрійовича називали "поетом формул".
Відійшов із життя М,О.Зарицький 19 серпня 1961 р. Його поховано на Личаківсь- кому цвинтарі. Пам'ять про нього ще довго освітлюватиме дорогу молодим ентузіастам науки.
Джерелоа.
https://esu.com.ua/search_articles.php?id=15549, http://himath.lp.edu.ua/history/Zarytskyj_Myron/Zarutskyj.html
неділя, 3 жовтня 2021 р.
Спогади. 3 жовтня 1950р. у бою з московитами біля с. Станківці Долинського р-ну загинув Василь Гошовський "Дорошенко" - провідник Болехівського районного проводу ОУН, водночас зв'язковий керівника ГОсП Проводу ОУН Петра Федуна "Полтави"., 12 повстанців які були разом з ним прорвались з оточення.
*****
Псевдонім "Дорошенко" Гошовського Василя Михайловича – відомого борця за волю України, командира обласного проводу Української Повстанської армії на Долинщині.
Гошовський В.М. народився 1921 року в селі Станківці. Виростав на тому подвір’ї де зараз стоїть хата Гошовського Богдана Степановича, колишнього вчителя трудового навчання у Вітвицькій школі.
Мама Василя – Марія Лаврович була родом з Витвиці. ЇЇ сестра була мамою цілої плеяди /8 синів/ українських патріотів з відомої сім’ї Витвицьких-Гаврилюків. Вони проживали на тому місці де зараз хата Потятинників.
Василь та інші діти Гошовських часто бували у Витвицьких та їх безпосередніх сусідів – сім’ї Янишівських ‑ Івана та Анни, батьків засновника нашої родини Ярослава – нашого батька. Тато, будучи на 5 років молодшим, добре знав і пам’ятав Василя.
В 1944 році Василь призначений керівником Організації українських націоналістів на Болехівщині і перебував у підпіллі. Його діяльність на цьому посту широко розкрита в книжці Василя Гука “Церківна і Станківці” /Івано-Франківськ, видавництво “Нова зоря”, 1994 р./. Зокрема, будучи найвищим керівником альтернативної підпільної влади в довіреному регіоні “провідник Дорошенко умів бути розсудливим, коли йому доводилося вирішувати долю багатьох людей, коли все вирішували години і хвилини. Ставалися зради, НКВС влаштовувало провокації, смерть постійно загрожувала багатьом чесним, невинним. І багатьох невинних врятував від сметрі Дорошенко”.
21 жовтня 1947 року радянська влада вивезла всю його родину до Кахахстану. В 1949 році Василя призначають обласним провідником ОУН-УПА. Якраз тоді Дорошенко будує для свого штабу і боївки криївку в урочищі Бовкоти під Слободою. Сучасна назва в туристичних довідниках ‑ Карпатська кам’яна стіна.
Криївка могла вмістити до 15 осіб. Вона була дуже надійно і вдало побудована, знайти її було практично неможливо. У криївку заходили водою, тому жодна собака-вівчарка не могла взяти слід. Шум водоспаду не давав змоги стороннім почути ніякі голоси, зокрема радіо, яке слухали повстанці. Вода також протікала через криївку і була своєрідною транспортною артерією.
На пошук Дорошенка та обласного проводу було призначено численні сили найдосвідченіших чекістів. Достовірних даних, хто виказав ворогу криївку так і немає. На думку автора згаданої книжки це зробив хтось із членів боївки або постачальників.
3 жовтня 1950 року радянські військові оточили у криївці 12 повстанців разом з провідником “Дорошенком”. Весь гарнізон криївки встиг покинути її, захопивши з собою лише зброю і патрони. Очевидно, це міг зробити і Дорошенко, проте не зробив. За словами сестри Василя – Розалії – він залишився, аби знищити документи, які могли попасти в руки ворога і привести до нових втрат в українському підпіллі.
Далі за книжкою В.Гука:
“І ось спалено документи, потрощена радіостанція, радіоприймач, друкарські машинки. Дорошенко вийшов із криївки…
Облавники мали наказ: узяти Провідника живим. “Сдавайся” кричали, “ти окружон, у тебя всьо равно нет вихода”. Чекісти за той час підповзли дуже близько до Провідника. Він уже бачив їхні перекошені, озлоблені обличчя.
І раптом прогримів вибух. Похитнулася постать незламного борця за волю України: граната розірвала молоде тіло”.
Провідник Дорошенко має різностороннє відношення до нашої родини. Про одну лінію вже згадувалося – в дитинстві і в юності він був частим гостем на обійсті наших діда Івана та баби Анни Янишівських. Ця лінія знайшла своє продовження в 60-их роках: сестра Василя – Розалія ‑ вийшла заміж за наймолодшого із синів Янишівських – Степана /стрийка Штефана/ і відома в родині як “стрийна або цьотка Рузі”.
Розалія здобула на засланні медичну освіту. Вона працювала в Долині, є висококласним спеціалістом в галузі кардіології, довго була і залишається медичним лікарем для всієї родини. Як медик вона десятки разів відвідувала і нашу витвицьку садибу…
А ще родина Гошовських мала у Витвиці на Порошницях, там де тепер лісництво, невелику “стончку” /смушку/ поля. Очевидно, це було придане по витвицькій мамі Лаврович. Ця “стончка” Гошовських безпосередньо прилягала до “стончки” інших наших предків ‑діда Михайла та баби Марині Волковецьких. На цих смужках не раз зустрічалися в дитинстві наша мама Оксана Волковецька і діти Гошовських, в тому числі Василь і Розалія.
На місці загибелі Дорошенка ще в радянські часи хтось із патріотів вибив на камені інформація про цю подію, однак дата події була вказана неправильно. Цей напис не раз знищувався, про що свідчать і люди і сліди на камені.
За часів незалежності інформація про героїчну загибель в цьому місці Дорошенка нанесена офіційно, на сусідньому камені. Вона має вигляд меморіальної дощки. ЇЇ відкриття та пам’ятного хреста відбулося урочисто при великій кількості присутніх.
Джерело. http://yanyshivskyy.org.ua/encyclopedia/doroshenko-hoshovskyj-vasyl-myhajlovych/, літопис УПА, календар УПА на 2020р.
****
Оновлено. Богдан Ломпас: "Дорошенко" з 1947 р. і до загибелі - провідник Болехівського районного проводу ОУН, водночас зв'язковий керівника ГОсП Проводу ОУН Петра Федуна "Полтави". Четверо охоронців "Дорошенка" загинули 26 травня 1950 р.під час однієї з багатьох операцій з розшуку Федуна (проведених за свідченнями захопленого 14 травня того ж року провідника Долинського надрайону Мирослава Зборика "Орленка")
Дж.: Іщук О., Іванченко В. Життєвий шлях Галини Голояд - "Марти Гай". Літопис УПА, 2010. С. 45 і ряд інших)