21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі московити розпочали масову депортацію населення до Сибіру. Операція "Захід".

через зображення нижче ФБ мене заблокував на 24 год. Тому замінив на "аналог" вище.

Листівка УПА. Вивіз на Сибір у 1947-му. З альбому Ніла Хасевича «Графіка в бункерах УПА», 1952.

21 жовтня 1947р. на Західній Україні вночі москалі розпочали масову депортацію населення до Сибіру, де їх використовували на каторжних роботах у копальнях та колгоспах. Сотні дітей та немічних померли під час транспортування. В ході операції «Запад» протягом декількох днів насильно вивезено 150 тис. людей (за даними українського підпілля).

Аби знищити соціальну базу українського підпілля в регіоні, радянська влада здійснювала депортації місцевого населення. У відповідності до постанови Ради міністрів СРСР від 10 вересня 1947-го «Про виселення із західних областей УРСР членів родин оунівців» підготовлено 50 ешелонів, у яких мали б вивезти 25 тисяч сімей повстанців.

Озброєні бійці з Держбезпеки оточували села і за списками, після обшуку, у вантажівках відправляли людей на залізничні станції. Для збору речей передбачалося дві години, однак під час акції цього не дотримувались. Підпілля попереджало про заплановану акцію шляхом поширення листівок «Ховайтеся, вас будуть виселяти».

Карта проведення операції "Захід".

Людей вивозили гужовим транспортом, оскільки випав сніг і машини застрягали. Шлях спецзагонам прокладала бронетехніка. Про перебіг операції кожні шість годин доповідали міністру держбезпеки та міністру внутрішніх справ.

За час проведення операції «Запад», яка завершилася 26 жовтня 1947-го, за офіційними даними МДБ із західних областей України було депортовано понад 77 тис. людей (понад 26 тис. сімей).

Джерело:

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua.

23 жовтня 1545р. Козаки, вийшовши в море на 32 чайках, підійшли до турецької фортеці Ачі-Кале (Очаків) і захопили її.

Джерело:

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/10/23/60204/

23 жовтня 1933р. у Києві московити заарештували Федора Ернста - Українського мистецтвознавця, музеєзнавця, автора одного з кращих довоєнних путівників по Києву.

Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. 29 травня 1934-го судова трійка при колегії ГПУ УСРР присудила Ернстові три роки таборів.

Детальніше читайте у дослідженні Сергія Білоконя: http://www.s-bilokin.name/Personalia/Ernst/Arrests.html

Джерело:

Підготувала Наталя Слобожаніна.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua

*******************

Автор найкращого довоєнного путівника по

Києву (1930). Член Київського товариства охорони пам'ятників старовини та мистецтва; дійсний член НТШ, член Історичного товариства імені Нестора-Літописця, член Товариства діячів українського пластичного мистецтва; дійсний член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН, вчений секретар ВУАК.

Життєпис

Народився 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині

німецького колоніста.

У 1900—1909 рр. навчався в гімназії у

Глухові та закінчив зі срібною медаллю, потім вчився два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті в 1909—1910 роках; у 1910—1914 рр. навчався в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв).

Одночасно працював завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничав із журналами «рос. Искусство Южной России » та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 ст., був нагороджений золотою медаллю.

Зблизився з Миколою Біляшівським і

Дмитром Дорошенком,відвідував засідання

«Старої громади», брав участь у революційних зібраннях. З початком Світової війни (1914) як «неблагонадійний», бо німець за національним походженням, був заарештований та засланий до Сибіру (за м.

Челябінськ), повернувся до Києва лише 1917 року. Працював помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти (відділ пластичних мистецтв на чолі з

Павлуцьким Г. ).

Найбільший вплив на формування вченого мав професор Г. Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Ернста широко відомим і стали класичними в українському

мистецтвознавстві. Брав участь у всіх пам'яткоохоронних комісіях 1917 —1918 років під керівництвом Миколи Біляшівського.

У 1918 р. — призначений на голову Секції архівно-бібліотечної справи у Міністерстві освіти; у березні 1919 р. — обрано

редактором відділу діячів мистецтв Біографічної комісії ВУАН.

За радянської влади Ернст став професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та

образотворчого мистецтва. Був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків ), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору. Працював інструктором Всеукраїнського та Київського губернського комітетів охорони пам'яток. Але це не завадило двічі заарештувати його.

В 1922 р. працював завідувачем бібліотеки і музеєм Інституту пластичного мистецтва.

У 1922—1933 рр. Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Шевченка. З жовтня 1923 р. став завідувачем мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.

У 1926—1930 рр. очолював Київську крайову інспектуру охорони пам'яток матеріальної культури. У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків,

дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки , формує музейні

експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише

Київщини, а й Чернігівщини , Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.

Від 1929 р. — був другим членом паритетної комісії з обміну культурними цінностями між

РРФСР та УРСР.

Репресії:

На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти , що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». Його схопили дорогою до видавництва. Наступного дня заступник начальника Київського обласного відділу ГПУ й начальник СПО Мойсей Чердак ухвалили здійснити трус у помешканні мистецтвознавця. Ернста під конвоєм доправили до тодішньої столиці - Харкова. 

Там слідчі активно фабрикували справу Української військової організації та контрреволюційної організації музейних працівників. Ернстові «пришили» ще участь у німецькому націоналістичному контрреволюційному підпіллі. А 23 жовтня 1933 р. Ф. Ернста було заарештовано вдруге.

29 травня 1934 р. — судова трійка при колегії ГПУ УСРР засудила до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу і заслано. Після закінчення терміну йому не дозволили повернутися до Києва . У засланні він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 рр.). 1936 року завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга» в м. Дмитрові. Під час нетривалого звільнення учений в 1937—1938 рр. був заступником директора Казахської національної галереї, очолював працю зі створення Казахської національної художньої галереї в Алма-Аті (1937) р., був заступником директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі (з липня 1938 р. до 1941 р.).

Після арешту його дружини Тамари Львівни, Ернста змусили повернутися до Уфи, де працював у Башкирському державному художньому музеї (з травня 1940 р. — заступник директора). 16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун» , а 28 жовтня 1942 року розстріляно.

Реабілітований посмертно.

Джерело:

Вікіпедія

Українське село Тенетиська. (тепер польща). Фонд Івана Гука сердечно дякує п. Оксані Костур з м. Долина І.Франківської обл. за давні фотографії з села Тенетиська (6-фото).

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Для збільшення натисніть на зображення

Джерело

http://iwanhuk.com/ua/

22 жовтня 1950р. біля с. Лючки у бою з московитами загинули: Михайло Басараба "Лобода" політреферент Косівського надрайонного проводу, його дружина Ганна Васкул "Ліда" зв'язкова, Михайло Васкул "Дуб" провідник Яблунівського райпроводу та три охоронці.

Село Лючки.

*****

Басараба Михайло Дмитрович – «Лобода» (1924 – 22.10.1950, с. Лючки) – чотовий сотні «Мороза», політичний референт надрайонного проводу ОУН.

Застрелився в оточеному бункері в урочищі Холунів під горою Рокита. При розкопках в Яблунові знайдений перстень з вигравіюваним на ньому тризубом і написом: « 1948, БДМ» (Басараба Дмитрів Михайло)

(Загинули в боротьбі…), стор. 817.

Джерело.

Матеріали про учасників визвольного руху на Косівщині підготував Святослав Перцович (vyhor48@meta.ua), календар УПА на 2020р. та літопис УПА.

22 жовтня 1944р. московити спалили 45 будинків і розстріляли 10 жителів с.Кривеньке Чортківського району.

с.Кривеньке Чортківського району.

Місце народження – Сибір – Спогади Галичан.

Ореста Булка.

*****

Батьки Орести Булки – тато Орест, учасник студентського процесу «59» у Львові, мама Іванна, зв’язкова УПА, побрались наш Магадані. Весілля було невелике – лише найближчі друзі. Тато співрозмовниці був арештований у 1940 році, мама – у 1945. У Сибіру народились дві їхні доньки.

«Мені було два роки, як ми звідти поїхали. Я так нічого не пам’ятаю. Мама розповідала, що було важко, їли заморожену бульбу. Навіть з татом зробили собі там парники і вирощували овочі», – каже Ореста Булка.

Повернулась сім’я Орести зі заслання у Ходорів, що на Львівщині. Втім місце народження – Сибір, звісно, викликало запитання у радянської влади до кожного, хто мав такий запис у документі.. Сестра пані Ореста, через місце народження, по завершенню навчання у школі не отримала золоту медаль.

"Без прописки, роботи і житла":

25 історій про людей, мешканців селища Добротвір Львівської області, які народились у Сибіру в родинах переселенців, зібрала у дві книжечки Ганна Сологуб. Її родину вивезли на чужину у 1947 році, тут жінка народилась. У 1963 році її батько вперше після виселення відвідав Україну.

Ганна Сологуб.

"Подивився на колгоспи, на те, як важко люди працюють за жалюгідні гроші або просто за трудодень, приїхав і сказав мамі, що жити там важко, але їхати треба, бо дітям у школу і в Сибіру "зросійщаться"", – розповіла Ганна Сологуб.

У 1965 році родина Сологубів повернулась на Радехівщину. Без прописки сподіватись на отримання помешкання було марно. Сім’я жила у зруйнованій майстерні, мама працювала у колгоспі, тато щодня велосипедом на роботу долав 12 кілометрів туди і назад. У таких важких умовах жили майже усі «сибіряки». Вони після заслання розпочинали життя на батьківщині парктично з «нуля». Їхні діти розуміли, щоб чогось досягнути у житті мають добре вчитись і багато працювати. Чимало українців, знаючи як важко жити в Україні, не ризикували повертатись і залишились у Сибіру назавжди.

"Ми пройшли всі жахіття. Репресованих пускали родичі, жили по кілька сімей в одній кімнаті. Хтось боявся мати справу з нами. Коли черговий раз батькові відмовили у наданні житла, тато ліг і заплакав, як дитина. Це був мій перший шок дитинства, я не могла повірити, що мій сильний тато здатен плакати", – пригадує зі сльозами Ганна Сологуб.

З 1944, коли вдруге у Західну Україну прийшла радянська влада, і до 1947 виселено понад 130 тисяч осіб. А у період з вересня 1939 до червня 1941 – лише з Галичини радянська влада депортувала близько 400 тисяч українців, про що писав митрополит УГКЦ Андрей Шептицький. Людей везли у напакованих вагонах, у нестерпних умовах. Майно, яке сім’я залишала на батьківщині, радянська влада конфіскувала.

Важкі спогади:

«Жили у бараках. Ліжок не було, просто настили з дошок, спали по декілька осіб на одному настилі, дуже голодували. У нашому бараку мешкали 52 родини з України», – пригадує у книжці Катерина Шевчук-Кадай.

«Я у тюрму потрапила у 4 річною дитиною. Кадебісти використали мене, щоб впіймати батька. Голодна, брудна, в обдертому одязі, я проводила дитинство у тюремних застінках. Мою маму виселили у сибір у 1947 році. Мене певний час переховували родичі, але видав хтось із так званих «сексотів»», – пише Віра Мелешко-Шевчук.

«Ми відбули п’ятнадцять років заслання, перейшли усі кола сибірського пекла: холод, голод, тяжку працю, приниження…Власне половина мого життя власне життям і не було, це відчайдушна боротьба за елементарне виживання», – пригадує Ганна Сойко.

«Магаданський табір справляв гнітюче враження. Територія обснована колючим дротом, до якого підключено струм, по кутах табору – вишки і конвоїри з автоматами. Лави бараків із загартованими вікнами. Надії опинитись на волі не було ніякої. Щодня о шостій – підйом, робочий виснажливий день тривав 12 годин», – пише у книзі Марія Гоцало.

Люди пройшли крізь пекло Сибіру:

Історія кожної людини – вражаюча. Політичні в’язні та репресовані, їхні діти пройшли через жахіття сибірських таборів, через зрадництво, брехню, лицемірство, поневіряння. Але зберегли свою гідність.

Ганна Сологуб вважає, що «сибіряки» мають ділитись своїми спогадами, бо це допомагає молоді зрозуміти минуле і ту жертву, яку заплатили українці за любов до своєї держави. Цього року вже уп’яте у селищі Добротвір традиційно у переддень святкування незалежності зустрінуться діти репресованих і політв’язнів, чиє дитинство минуло в Сибіру. Нові спогади стануть продовженням історії українського народу.

Джерело.https://www.radiosvoboda.org/a/25406660.html

Автор: Галина Терещук

20 жовтня 1950р. московити арештували в с.Бодаки Збаразького р-ну Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна.

Фото 9. 04. 2017 р., с. Бодаки Церква Св. Миколи 1900 р. - Ігор Пунда.

**********

20 жовтня 1950р. НКВД і група “стрибків” арештувала в с.Бодаки Збаразького району Борейка Івана, Вознюка Василя, Дишканта Дмитра, Довгалюка Сергія, Шандрука Лук’яна. Вилучали літературу, портрети, зброю, шукали криївки. Хлопців доставили у Вишневецьку катівню при монастирі на допити, які тривали два дні. Через тиждень затриманих відправили в Кременецьку катівню. Шість місяців страшних тортур на енкаведиських допитах терпіли українські патріоти. Їх примушували підписати брехливі протоколи, щоб потім заарештувати ще молодих українців з навколишніх сіл і Вишневця. Та не продались вони. 16 квітня 1951 року відбувся суд на якому Борейко Іван Васильович та Вознюк Василь Степанович були засуджені на кару смерті. Дишкант Дмитро, Довгалюк Сергій та Шандрук Лук’ян отримали по 25 років ВТТ.

Джерело:

https://teren.in.ua/2016/10/20/20-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny/

Спогади очевидців. Жовтень 1947го. "Загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти"

Іванна Арсенич, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

У родині 17-річної Іванни Арсенич нічого не чули про операцію «Запад», не знали, що готується масова депортація тих, хто підтримує національно-визвольний рух, чи у кого хтось воює в УПА. Жінка розповіла Радіо Свобода, що разом із батьками проживала тоді у гуцульському селі Нижній Березів (Івано-Франківщина). Її брат, молодий художник Болеслав служив в Українській повстанській армії. Мав псевдо «Лук». 87-річна Іванна Арсенич пригадує жовтень 1947 року.

«Це точно вже не пригадую, чи було саме на Покрову, чи кілька днів після свята. Але це точно була друга половина жовтня 1947 року. Тоді випало дуже багато снігу. Нас забрали, сказали, що через брата, який був в УПА. Я допомагала упівцям, як і все наше село. Майже всі підтримували, бо багато пішло в УПА. Моя мама мала одного сина і весь час казала, що треба йти і допомагати. Там, де стояла сотня, ми носили їсти, переносили штафети (таємні матеріали). Першим арештували голову сільської ради, його єдиний син загинув в УПА, потім мене арештували, потім мого тата. Нас в пивницю кинули, бо була велика, як і наша хата. Туди звозили і звозили селян, потім нас до стодоли. Мама зранку ще подоїла корови, бабці був у той час 91 рік. Вона не знала, що нас до Сибіру везуть. На машини посадили, – каже Іванна Арсенич. – Я з жахом подумала про бабцю, мені було так її шкода, бо не вижила б. Ми її з машини зсадили, ті хлопці на постах якось чи не зауважили, чи просто пропустили, і бабця до рідних завернула в селі».

«Ми їхали товарними вагонами, нас всіх в Коломиї запакували. Десь чотири тижні у важких умовах, в холоді і голоді. Десь щось там давали по станціях, воду кип’ятили, хтось сушку мав, якийсь хліб. Ми могли з дому їсти взяти, але нам не дозволили, але люди мали дещо. Нас привезли в Омську область. Спершу в баню відвели, поселили в порожні бараки. Голод був страшний, ми нічого не мали, бо нам заборонили будь що брати. Там були лише всі наші люди, звідси з Коломийщини. Десь з Омської області через місяць нас забрали в ліс, за Іртиш, і мені звідти вдалось втекти. Це була зима 1948 року. Як я наважилась на втечу, не знаю. У такий сильний мороз, сама, але отак і вижила. Добралась до Коломиї. Спершу переховувалась по чужих людях, у горах, по селах, намучилась», – додає вона.

Катерина Пелехата, жертва радянської депортації 1947 року в Західній Україні – операції «Запад».

*****

Львів’янці Катерині Пелехатій (з дому Василюка) у жовтні 1947 року було 14 років. Вона із сестрою проживала тоді у Дрогобичі, в дідуся. Там дівчата навчались у школі. А мама з татом жили неподалік, у селі Лішня. Брат Катерини Пелехатої належав до молодіжної підпільної оунівської організації «Крути». У лютому 1947 року разом зі своїми побратимами був арештований, засуджений і висланий на заслання в Казахстан. Майбутній чоловік Катерини – Микола Пелехатий був засуджений і виселений у Сибір.

Родина Катерини Пелехатої допомагала упівцям. Жінка пригадує, що дідусь мав власну крамницю посуду і завжди підтримував повстанців.

«Вночі 21 жовтня 1947 року спершу забрали мого тата у селі. Маму і бабусю залишили. Зранку прийшли по них. Зробили це зумисно, щоб тато їм не допомагав збиратись. Коли мама вдягала бабусю, сама збиралась, у той час озброєні солдати ходили по хаті і забирали речі, в штани запихали вкрадені, шалянові хустки. Бабусю і маму посадили на підводу. Їх побачили хлопці, які йшли в Дрогобич у школу, і прибігли до нас, щоб попередити. Ми в школу не пішли, пішли до міста. По нас приїхали в обід, дідуся в помешканні не було. Тато був у супроводі конвою. Ми почали збиратись, я взяла книжки і макарони. Тато знайшов гроші, на щастя, і взяв. По дідуся прийшли в ніч на 22 жовтня. Ми навіть про це не знали. Нас везли Дрогобичем, люди бігли, прощались, загнали на вокзал в товарні вагони, без вікон, туалету, заґратовані, з металевими нарами. Нагнали так багато людей – старших, молоді, студентів, дітей, що ніде було сісти. Один чоловік зумів сховати малу сокиру і чоловіки вирубали в дерев’яній підлозі діру. Ми, заступаючи один одного, так могли піти в туалет. Їсти не приносили. Воду нам люди передали. Звозили людей з усіх районів, і на третій день товарний потяг рушив. На вагонах було написано «Пшениця». Дорогою ділились, хто що мав, по ковтку води пили, не вмивались, бо економили воду. Воші», – розповідає жінка.

«Два дні їхали, і вже в Росії нас випустили на вулицю. Люди побігли по воду, конвоїри стріляли, але люди бігли. Принесли нам якоїсь «похльобки» і спеціально соленої риби, щоб ми пити хотіли. Татові на станції вдалось купити два відра води. За одне заплатив 25 карбованців підліткам, ті піднесли під вагон відра, і ременями чоловіки опустили посуд, щоб налили води. Дідусь їхав без їжі в іншому вагоні. Там ще була наша родина. Мамина мама з її братом теж їхала, і ми цього не знали. Всі – за зв’язки з УПА як «вороги народу». Спершу привезли нас на Урал, в місто Губаха. А там «жовтневі свята», 7 листопада. Аби ми не заважали, нас мали відвезти в ліс у піонерський табір. Втім, треба було через річку везти, а лід проламався. Нас просто скинули в лісі. Чоловіки гілля натягнули для хворих, палили вогонь, топили сніг. На другий день вже перевезли у піонерський табір, де не було опалення. Десь через тиждень звільнили табір від побутових злочинців, і нас там поселили в бараки. Клопи, воші… У грудні я пішла у 8-й клас в школу. У роздягалці мені ставили діти підніжки, накривали пальтом, по мені скакали і кричали: «бандерівка». Я не хотіла ходити в школу, але розуміла, що маю вчитись. Люди хворіли і вмирали, ховати не можна було, бо земля замерзла. Померла і моя бабуся. Хворіла і я. Дідусь втік в Україну – і для нас створили ще гірші умови: вивезли в Якутію, щоб звідти не змогли втекти», – пригадує зі сльозами Катерина Пелехата.

Важка праця на шахтах, в тайзі, відмова у навчанні в технікумі, бо «ворог народу», перевезення з місця на місце, у гірше і ще гірше. Кілька років молода дівчина не відвідувала школу, бо її не було. Але згодом, при черговому переїзді, закінчила вечірню школу. Після смерті Сталіна Катерині Пелехатій вдалось вступити у фармацевтичний технікум в Томську. Мала скерування у медінститут, але віддала товаришці, сама поїхала у Воркуту до свого нареченого. Згодом закінчила заочно інститут, як і її чоловік. Лише у 1979 році разом із чоловіком Миколою Пелехатим, теж засудженим підпільником, з двома дітьми приїхала у Львів.

Джерело. https://www.radiosvoboda.org/a/28806551.html

Автор. Галина Терещук.

17 жовтня 1950р. у с. Хитар (Хітар) Сколівського р-ну. у бою з московитами загинув Олексій Арендач "Левчук" - станичний.

Село Хитар (Хітар).

Джерело інформації літопис УПА та календар на 2020р.

Битва під Бердичевом 17 жовтня 1702р. сталася під час Козацького повстання Палія 1702—1704 рр. проти влади поляків на Правобережжі.

Для збільшення натисніть на зображення.

*****

Гетьман Самусь розгромив польське військо (2000 кварцяного війська та магнатські відділи Київського та Брацлавського воєводств) на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Поляки втратили 2000 жовнірів. Артилерія і великий обоз (вартістю в 220 тис. злотих) дісталися переможцям. Польські полководці втекли аж до Львова. Унаслідок перемоги під Бердичевом повстання охопило всю Житомирщину.

У жовтні повстанське військо вже налічувало 12 тис. козаків. Не припиняючи облоги Білої Церкви, Семен Палій послав проти коронного війська значні сили кінноти й піхоти під командуванням Самуся та Іскри, а сам став керувати облогою фортеці. Польські війська, довідавшись про наближення повстанців, відступили до Бердичева під захист фортеці, частина їх стала табором поблизу міста.

16 жовтня 1702 року на світанку головні сили повстанців підступили до Бердичева, поблизу якого в укріпленому таборі перебувало коронне військо. Сталася кривава битва, в якій коронне військо і шляхетське ополчення були вщент розгромлені. Повстанці оволоділи містом і фортецею. Рештки розгромлених каральних військ утекли на Волинь в район міст Любара і Чорториї.

Перемога над польсько-шляхетськими військами під Бердичевом вирішила справу визволення Правобережної України. На її території аж до Случі коронних військ не залишилося. Під Бердичевом до повстанців приєднався 4-тисячний загін, що прибув з Подністров'я. Повстанське військо повернулося під Білу Церкву, яку невдовзі було взято.

*****

Селяни навколишніх сіл теж піднялися на боротьбу проти поляків, вигнали шляхту, і край перейшов під козацьке самоуправління. Протягом наступного місяця повстанці відвоювали Вінницю, Немирів, Котельню, Бихів, Бар, Старокостянтинів, Дунаївці, Шаргород, Хмільник, Бушу, Рашків, Калюс та інші містечка Правобережжя.

*****

Як зазначає Д.Дорошенко у своїй праці «Нарис історії України», «Палій голубив у душі плян організувати на правому березі козаччину, передати її під владу лівобережного козацького гетьмана й таким способом злучити до купи обидві частини розірваної надвоє України. Очевидно, що про це марив у ті часи кожен український патріот».

Джерело історія України.