31 жовтня 1951р. під час бою з московитами у с. Соколівка загинув Терлецький Микола Степанович «Беркут», «Давид».

Народився 1924р. с. Волощина Перемишлянського р-ну Львівської обл. – 31.10.1951, с. Соколівка Буського району Львівської обл.). Освіта – середня. Закінчив старшинську школуУПА «Олені» (1944). Командир підвідділу (чоти, роя) у сотні УПА «Жубри» (1944-1945) і ТВ «Асфальт» (1945-1946), інструктор ТВ «Асфальт» (1946), командир підстаршинського вишколу провідників теренових клітин ТВ«Асфальт» (літо-осінь 1946). Керівник Городоцького надрайонноого проводу ОУН (04.-07.1947), організаційний референт Миколаївського надрайонного проводу ОУН (осінь 1947 - весна 1948), референт пропаганди Бібрецького надрайонного проводу ОУН (весна 1948 - 1949), співробітник референтури СБ Рогатинського окружного проводу ОУН (1949-1950). Влітку 1950 переведений на Золочівщину, де очолив надрайонний провід. 

(Фото від Михайла Романюка, м. Львів)

Терлецький Микола Степанович («Беркут», «Давид»

****

Усунений з поста у травні-червні 1951 р. та призначений надрайонним провідником ОУН Брідщини. 20.09.1951 р. знятий з посади та включений до складу технічної ланки. Старший вістун, булавний (22.01.1946), старший булавний (31.08.1946).

Загинув під час облави у блокованому будинку Остапа Владики.

Літопис УПА.

Дитячий концтабір у Мордовії ст. Потьма, пос. Явас, 385/9 (автор: Гошко-Кіт Анна). Спогади.

Автор: Анна ГОШКО-КІТ (на фото) Український часопис «Воля і Батьківщина», 1-2’2008

У мордовських лісах були табори для політичних в’язнів. Тисячі людей різних національностей, чоловіки і жінки, мучилися в неволі, голодні, в тяжкій праці з приниженням людської гідности. Все це виснажувало нещасних. Вмирали чоловіки, які працювали на лісоповалі. В інших лагпунктах були жінки, які шили на швейних фабриках військовий ватний одяг. Низькі бараки без вентиляції, велика норма і голод виснажували їх, і більшість хворіла на туберкульоз. Вже цілком хворих «доходяг» відправляли в табір Мордовської АССР – станція Потьма, пос. Явас, 385/9, де була центральна лікарня. За високим «забором» був «дєтдом» для арештованих матерів з маленькими дітьми та тих, які чекали їхнього народження.

Нещасні, небажані діти невільників, бліді, кволі, сумні, навіть плач у них був як скигління безпомічного маленького створіння. Тих дітей було близько 200, привезених з усіх таборів імперії, віком до 2-х років. Опісля тих, хто залишився живим, чекала доля іншого «приюту». За ще одним високим «забором» з колючим дротом був табір матерів. Та мати, у якої була дитина до одного року, мала право годувати дитину двічі на день: вранці, о 6-й годині, і ввечері, після роботи. Вона мала дозвіл приходити лише через вахту. До дітей, старших одного року, мамі було дозволено приходити у вихідні. Нещасні матері тремтіли при згадці, що відправлять дітей в інший «приют».

Коли медичні сестри брали з горла «мазок», означало, що матерів і їхніх дітей скоро розвезуть по різних таборах. Матерям дозволялося віднести свою дитину на вахту, а там «вольні» виривали дітей з материнських рук. Матері плакали, кричали, кусали руки «вольним», вили, як вовчиці. В дитячих голосах відчувалась розлука, і вони простягали рученята до матусі.

Та жінка, яка була засуджена на 10 років, ще мала надію, що колись знайдеться серце, що дасть вісточку про її дитину. Але ту, яка засуджена на 25 років, позбавляли надії колись довідатись про свою дитину і побачити її.

У мордовському «приюті» дітям не давали молока, овочів, але там була взірцева чистота, яку підтримували засуджені матері. Залізні ліжечка виблискували, підлога біла, постіль чиста, тільки лежали в них не діти, а мученики. Не було чути дитячого сміху, радости – була велика лікарня. Суворий режим, приписаний «вольною» докторкою, якої ми боялися. Матір відривали від дитини, і вона позбавлялась можливости бачити своє нещасне дитя.

У те пекло на землі у 1951 році привезли мене з малим сином Богданом. До того впродовж півроку ми перебували в тюрмі м. Станіславова (тепер Івано-Франківськ). Після суду Верховного трибуналу чоловіка і мене з дитиною засудили на 25 років трудових таборів. У Мордовії нас розлучили, оскільки я була засуджена, а дитина вільна. Нас розділяв «забор», колючий дріт і солдати з псами. Богдан був малий, і мені дозволялося двічі на день приходити його годувати. Я не бачила, де він спить, оскільки нам було заборонено вільно туди заходити.

Дітей нам виносили в коридор. Через тиждень мій синочок тяжко захворів і його забрали в лікарню. Я відважилася просити «вольну» докторку, щоб дозволила мені працювати санітаркою коло хворих дітей. На диво, вона згодилася, і я працювала через добу.

У лікарні було багато «боксів» – кімнаток на 7-10 дітей, відповідно до їхнього захворювання. Кожна санітарка мала свій «бокс» і відповідала за чистоту кімнати і дітей. Рано-вранці, о 6 шостій – «підйом». Береш сонну дитину, а то й дві на одну руку й несеш в туалет, де стоїть багато кріселок з горщиками, на які садимо дітей. Скоро, бігом треба піднімати інших дітей. Сонні діти плачуть, перехиляються з кріселка, інші на них досипають. Їх треба будити, скоро мити під краном з холодною водою та заносити в «бокс». За той час, коли діти сиділи на горщиках, ліжечка мали бути перестелені і все мало бути готове до годування. Десятеро дітей садимо за столик у кріселко, даємо їм у горнятках рідку кашу. Деякі діти знесилені плачем і хворіють переважно на пронос, тож їсти не хочуть. Таким треба насильно «запхати» кілька ложок каші. Сильніші діти міцно тримають у руках горнятко, бо знають: коли виллють кашу, то іншої не дістануть.

«Вольна» докторка казала: «Детям обязательно нужен воздух, несите их во двор в манеж». І знову швидко впихаєш дитину в спальний мішок і несеш надвір, на мороз в «манеж». Діти плачуть, однак жодна санітарка не може їх заспокоїти, бо потрібно виносити інших дітей. Діти плачуть, дихають холодним повітрям, і після цього хворіють на запалення легенів, бронхіти. Потім процедури: уколи, таблетки, які діти, звісно, сприймають неохоче.

Приходять на практику «вольні» медсестри, які на цих дітях вчаться робити уколи в голову. Я, санітарка, мушу міцно тримати дитину і дивитися на ті благальні оченята, які просять допомоги. «Вольна» сестра каже: «Пускай кричит. Я буду лучше видеть вены». Коле кілька разів, і дитині розпухає голівка. Я мушу мовчати, бо мене відправлять від моєї дитини, і я не зможу бачити свого хворого сина. Я була дуже хвора, часто втрачала свідомість по кілька разів на день. Інші санітарки приховували мою неміч перед «вольною» лікаркою, а то мені не дозволили б бути коло дітей.

Одна у нас була спасителька – Сара Марківна, про яку казали, що вона сиділа за «шпіонаж на користь Ізраїлю». Ніколи не отримувала вона листів, посилок, але, мабуть, Бог обрав її і прислав, щоб полегшувала муки і рятувала маленьких невільників. У лікарні їй виділили маленьку бокс-кімнатку, де стояло тільки її ліжечко. Сама вона була дрібної будови, тип семітський, волосся темне, кручене, припорошене сивиною. Прекрасний спеціаліст, великого розуму людина з чутливим жіночим серцем. Багато матерів завдячували їй спасінням життя дитини. Вона була невтомна, на кожний тривожний заклик вдень чи вночі вставала і надавала допомогу. І своєю присутністю вселяла надію. При обході хворих «вольною» лікаркою Сара Марківна стояла мовчазна. Вона не втручалася у некваліфіковані призначення лікування «вольної» лікарки, але після обходу намагалася щось змінити на краще. Сара Марківна бачила, яка я хвора і виснажена. Вона послухала мої легені, взяла дозвіл, щоб мене перевели в центральну лікарню на рентген і сказала: «Ты серьезно больна, никогда не садись за мотор на швейной фабрике, не иди на тяжелую работу, будь упряма, пускай вызывают комиссию из Москвы».

Ми ніколи не бачили синього неба, сонця, пташок. Життя спливало за дерев’яним парканом, оточеним колючим дротом і «бровкою». Над нами панував страх втратити дитину. Це був найгірший час мого життя. Дозволено було писати листи два рази на рік і просити, щоб хтось забрав дитину.

Боже! Яка це мука! Ніхто з нас, матерів, про свою долю і не думав. А син мій був тяжко хворий. Моє серце і очі тільки шукали ту Сару Марківну, надію на спасіння дитини. То був 1951 рік. Пам'ятаю один епізод. У нічну зміну я, Сара Марківна і ще одна санітарка сиділи зажурені, без надії, з тяжкими думками, що цілком нас знесилювало. Та хтось з нас сказав: «Хоч би духи сказали, що буде далі з нами і з тим проклятим Союзом».

Вирішили викликати духів. Мали великий папір, накреслили коло, довкола азбука, числа 1 до 10 та ще на маленькій тарілочці накреслили стрілу. В кімнаті напівтемрява. Кликали мертвих духів. Духи не хотіли спілкуватися з нами. Нарешті, в розпуці закликали: «Хоч би Богдан Хмельницький зжалився над нами! Дай нам відчути, що ти тут і відповідай на питання!». Ми відчули, що тарілочка починає рухатися. Питаю: «Духу Богдана Хмельницького, скажи нам, чи скоро помре Сталін?». Тарілка скоро закрутилася і стрілка показала 1953 рік. «Ох! –вирвалося з уст Сари Марківни, – Дай Бог, чтобы он здох, тогда увидим свободу». Вже недовго чекати, 1,5-2 роки! Надія є! Можемо вірити, що Союз розпадеться. Надбігла санітарка, постукала в двері, погукала на «проверку». Сара Марківна швидко сховала папір в ліжко, і вже ми, щасливі, зустрічали ранок.

Бували дні, коли Сара Марківна бігала по «боксах» і відбирала найбільш хворих дітей. «Быть может, завтра или ночью будем спасать этих детей». Вона довідалась у центральній лікарні, що привезуть жінку родити. Тоді вона забирала післяродову плаценту і приносила в дитячу зону. Переважно дітям до одного року розрізали скальпелем шкіру на ребрі розміром 3 см, і туди всаджували кусочок жіночої плаценти, шили два-три шви, змазували зеленкою, накладали малий тампон вати. Одну плаценту розділяли на 7-8 дітей. На диво, не було жодного ускладнення, присихали шви і діти відживали. Навіть у тих дітей, що були приречені на смерть, засвічувалися очі і в них блищало життя. Якщо живе хтось із тих дітей, чи знає, кому має завдячувати життям? Напевно, ні.

На превеликий жаль, я не пам’ятаю прізвища нашого Ангела Хоронителя і Спасителя – Сари Марківни. Але нехай усі добрі вчинки будуть благословенням її роду!

м. Ходорів

Дата публікації допису: Mar 01, 2012 8:6:56 AM

Джерело. https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd/

29 жовтня 1914р. Перемога Українських Січових Стрільців на г. Ключ над московитами.

Гора Ключ у жовтні 1914 року стала ареною кривавих боїв між УСС та московським військом. Січові стрільці вели стрімкий наступ до підніжжя Українських Карпат. Метою москалів було швидке оточення та знищення 55-ї австро-угорської дивізії у складі якої перебували і відділи українського січового стрілецтва.

Через відсутність достатніх сил для успішної оборони, командування дивізії вирішило, що найкраще в даній ситуації буде відступити, стабілізувавши фронт по лінії Бескидів. Для уникнення повного оточення дивізії необхідно було відновити контроль над двома стратегічно важливими горою Комарницькою та горою Ключ.

Здобуття гори Ключ було доручено стрілецькій сотні Володимира Сроковського. Наступ розпочато стрільцями 28 жовтня. Після посиленого обстрілу ворожих позицій стрільці пішли в атаку. Московські війська розділилися. Частина їх відступала, а інша, полишивши окопи і виставивши вперед багнети, пішла стрільцям на зустріч.

Пам'ятай про великі дні наших Визвольних змагань.

Джерело: 1). ІДЕЯ НАЦІЇ (фейсбук сторінка)

*******

Січові стрільці перемогли російську армію у бою на горі Ключ у Карпатах 29 жовтня 1914-го.

Метою росіян було швидке оточення та знищення 55 австро-угорської дивізії, у складі якої перебували і відділи українського січового стрілецтва.

Командування австрійської дивізії вирішило зробити кілька кроків назад, стабілізувати фронт за лінією Бескидів. Сил для оборони бракувало. Щоб уникнути оточення, мали відвоювати гору Комарницьку та гору Ключ. На гору Ключ пішла сотня Володимира Сроковського. Озброїлися однозарядними гвинтівками системи Верндля, знятими з озброєння австрійської армії ще 1888-го.

Розпочали наступ 28 жовтня. Частина московського війська відступила, а інша частина із багнетами пішла назустріч.

"Стрільців щораз меншає. Одні поранені, інші вбиті. Нарешті головний наступ. Усі вцілілі швидко біжать уперед. Москалі подалися назад, одначе не всі. Багато москалів вискочили з окопів та наставили багнети проти нас, але стрільці в одну мить прикладами ґвинтівок потрощили їм голови. Земля, червона від крові, густо вкрилася москальськими трупами. Нарешті ми взяли московські окопи", - розповідав один із учасників бою.

13 стрільців загинули, 14 було поранено. Комендант сотні помер від отриманих ран навесні наступного року.

Джерело 2). 

https://m.gazeta.ua/articles/history/_zemlya-vkrilasya-moskovskimi-trupami-ukrayinci-peremogli-u-strategichnomu-boyu/866579

29 жовтня 1625р. неподалік Крилова розпочалась битва між козаками під проводом гетьмана Марка Жмайла та поляками.

Пам’ятний знак на честь Куруківської битви (Чечелеве)

***

29 жовтня 1625р. неподалік Крилова розпочалась битва між поляками та козаками під проводом гетьмана Марка Жмайла. Напередодні з протилежного табору повернулись козацькі перемовники. Коронний гетьман схиляв їх домовлятись і, отримавши відмову випровадив зі словами: «Якщо не хочете як вірні піддані зажити через замирення милосердя й ласки Його Королівської Милості, маємо в Бога надію, що за ваш непослуг і свавільство незабаром відчуєте силу наших шабель на своїми шиями, й пролиття крові, яке відбудеться, впаде на ваші душі…".

Не погодившись на домовленості, козаки отримали у відповідь потужний удар польської артилерії та надвірних військ. Козаки почали здійснювати зухвалі вилазки під розташування артилерії противника. Це не дало суттєвих наслідків. Попри очікування козаків, поляки більше не робили спроб наступати. Коронний гетьман наказав відступии, під покровом ночі теж зробили й козаки, відійшовши до Курукового озера.

Історія України.

Як шаліли червоні в Самборі. Підготував: Величко Лев. Спогади.

Зібрання біля самбірської ратуші напередодні вступу до міста Червоної армії, кінець вересня 1939 року

******

Особливим трагізмом наповнилися сторінки історії Західної України в 1941 році – напередодні і у перші дні війни, коли сталінсько-берієвські сатрапи перевершили всі звірства, вчинені ними на Україні у 20-30-х роках. Хвиля арештів захлинула Західну Україну. Брали усіх, хто колись належав до будь-яких політичних, наукових, освітніх, молодіжно-спортивних чи інших організацій або ж мав необережність висловити власну думку щодо подій у радянській державі. Всі вони звинувачилися у націоналізмі і вважались ворогами Радянської влади. Перед війною такими людьми були вщерть заповнені тюрми краю. Червоні загарбники намагалися залякати народ окупованих територій, поставити його на коліна. З цією метою було організовано ряд судових процесів над членами ОУН, інтелігенцією.

Десятки тисяч арештованих людей, яких більшовицькі інквізитори не встигли засудити у перші дні війни за наказом наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії розстріляно. Світ ще не знав такого масового кривавого морду, який вчинили ці нелюди над своїми жертвами.

Загалом у 1939-1941 роках на землях Західної України було заарештовано близько 60 тисяч чоловіків. Понад 50 тисяч з них було розстріляно або ж по-звірячому замучено у застінках тюрем.

Нижче пропонуються спогади людей, які чудом врятувались від рук енкаведистів.

Виникає питання: «Чи буде суд над НКВД?»

Джерело.

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №16. (Записано 10 липня 1941 року)

****

Людина не з того світу. В нашій редакції з’явилася людина, з обличчя якої ще тепер пробивалось якесь несамовите психічне потрясіння. Вона представилася нам, показала свої документи й уривчасто та безладно почала розказувати ось що:

Я українець, інженер. За совєтської влади був надлісничим у Самборі. Органи НКВД арештували мене на початку лютого 1941 року, і я сидів у самбірській тюрмі до 27 червня цього року. Того дня разом з іншими в’язнями ми виламали тюремні двері і не знаю яким чудом спаслись майже неминучої смерті. Розкажу вам про те, що ми бачили і пережили в самбірській тюрмі під час останніх днів червоної влади. Пробачте, розказую хаотично й уривчасто, але я стільки пережив і тепер в такому психічному стані, що не в силі як слід все це представити. Зроблю це пізніше. А поки що слухайте і передайте це загалові до відома.

В самбірській тюрмі було понад 5000 людей, майже самі українці і деякий відсоток поляків. Давніше, перед вибухом німецько-совєтської війни, в’язнів частинно кудись забирали. Вони вже більше не вертались. Ми переконані, що їх порозстрілювали, бо українсько-німецька комісія ствердила, що в пивницях тюрми були закопані вже від кількох місяців людські трупи.

Починається кровавий танець. Почалось це у четвер 26 червня. Енкаведисти підложили динаміт під жіночий відділ тюрми з 2-ох камер і висадили його в повітря. Там сиділо близько 30 жінок. Всі вони загинули. Ніч з четверга на п’ятницю (26-27 червня) пройшла «спокійно». Викликали тільки поодиноких людей, які вже не вертались… В п’ятницю 27 червня о пів на п’яту почалася на тюремному подвір’ї страшна стрілянина і масакрування людей. Повітря роздирали стріли та несамовиті зойки і благання: «Рятуйте, пощадіть!» З 13-ої камери, вікна якої виходили на подвір’я, в’язні почали кричали: «На подвір’ї стріляють людей!».

Розбивайте тюрму! Наша, 13-та камера у відповідь закричала : «Розбивайте тюрму! В місті вже є німці!». Півхвилини опісля надлюдськими зусиллями ми розбили двері нашої камери і вибігли в коридор. Тут було вже півсотні людей з інших камер. Упродовж 10-15 хвилин в коридорах зібралось до 2000 людей. Були й такі, що боялися виходити з камер. Щоб мати чим боронитись, ми почали ламати водопровідні рури. Інші лупали гзимси (карнизи) і брали в руки цегли, а також «кіблі». Так «озброєні» випихаємось на тюремне подвір’я. Навпроти нас націлені скоростріли. А ми – хто з залізом в руках, хто з дошками, хто з цеглами – напираємо на енкаведистів, озброєних до зубів. Зацокотіли скоростріли. Падуть підкошені кулями в’язні. Людська струя пливе все ж таки далі. Силою своєї одчайдушної маси ми виперли озброєних до зубів енкаведистів з першого подвір’я. Одначе, тюрма, як цілість все ще була окружена енкаведистами, які кидали ручні гранати у в’язнів. Розшматовані людські тіла…Частина в’язнів, незважаючи на бомбардування, розбиває другі залізні двері і вдирається на друге подвір’я. Тут розбиває вона залізну браму в мурі і вибігає в напрямі млинівки. Друга, найбільша група, в якій був і я, виломлює залізні двері на головне подвір’я і напирає на велику залізну браму тюремної огорожі від вулиці Дрогобицької (тепер І. Франка). Один з в’язнів знайшов ключ від брами. Відчиняємо і вибігаємо на вулицю. Тут великий рух. Стрімголов відступають червоноармійці, усякі роди зброї.

«Стреляйте фашистскую сволоч». Побачивши нас, один з відступаючих, старший лейтенант, дав наказ червоноармійцям: «Бойцы. Стреляйте фашистскую сволочь!». Одначе ніхто з червоноармійців не стрілив ні разу, крім того ст. лейтенант, який почав строчити по нас скорострілом. Впало від цього понад 25 в’язнів. Ті, що врятувались, вирвались на місто і порозбігались, хто куди. Я сховався у своїх знайомих… Коли більшовики відступили, окрема комісія тимчасово підрахувала, що в самбірській тюрмі закатовано і розстріляно близько 1200 людей. Люди, шукаючи за свояками і знайомими, складали порозривані гранатами шматки тіла, щоб розпізнати своїх…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

Книга І. Документ №18. (Записано 11 липня 1941 року)

З огляду на малі поки що розміри нашого часопису, подали ми у вчорашньому числі тільки першу частину жахливих ревеляцій про масові розстріли і масакри жидівсько-большевицького НКВД в самбірській тюрмі. Тепер даємо докінчення цих ревеляцій очевидця, що їх пережив. В самбірській тюрмі розстрілювали один жид-енкаведист родом із Самбора, 2-ох жидів з Совєтського Союзу, 2 грузинів, 1 черкес, 2 совєтських росіяни та 1 українець з Торчинович Самбірського повіту.

Стоси трупів у пивницях. Після провірення тюрем нашою комісією знайдено під житловими кімнатами начальника б. самбірського НКВД, його заступника і дижурних 2 пивниці, повні помордованих і зложених у стос трупів. В одній пивниці було близько 150 свіжих трупів. Деякі лежали там від початку війни (22 червня), в другій було вісімдесят кілька тіл. Частинно раховано по кількості ніг.

Жахливий вид. В загородженні тюрми знайдено 25 помордованих і змасакрованих у жахливий спосіб людей. Деякі з них мали в устах шмати і пісок, інші попідрізувані нігті на пальцях рук, пошматовані і повирізані пояси з лиць, повиколювані очі, повідрізувані носи, повибивані зуби і т. д . У жінок були повідрізані груди, порозпорювані животи, повиривані жмути волосся, збезчещення… Були теж помордовані діти, понад 50 осіб…

Що знайдено в котлах і чим кормили в’язнів. В кухонних котлах тюрми знайдено розварені руки і ноги… Це вказувало б, що в’язнів кормлено людським м’ясом. В’язні, як каже наш оповідач, одержували вже від березня цього року якесь підозріле біле м'ясо. Люди не знали, що їдять, але смак того не був похожий на смак м’яса тварин… В порціях, що одержували в’язні, ніколи не було костей…

Допити і карцери. Людей брали на допити ночами 3-4 рази в годинах 11-й, 12.30, 2-ій і коло 3-ої. Коли в’язень не признавався, давали до карцеру. Карцери – це були камерки 1метр ширини і 1,8 метра довжини. Там напускали води і впихали в’язня тільки в білизні. За першим разом, коли в’язень не признавався, вкидали до карцеру де було тільки 2 цм води. Там перебували в’язні звичайно 5 днів. Коли ж в’язень все таки не признавався, то його вкидали в камеру, де вода була покістки. І знову держали там 5 днів. З таких камер викликали на допит щодня і знову вкидали туди та погрожували: «Ми маємо ще кращі способи на вас». Коли ж в’язень все таки не признався, його тортурували: стикали дверми пальці, ламали ребра, підрізали нігті на пальцях рук…

Очевидець знесилений…Кінчимо. Наш оповідач, розказуючи про всі ті несамовиті події, що хвилини встає, ходить по кімнаті, перериває уривчасте оповідання, протирає чоло, наче щось собі пригадує, відтак каже:

– Я вже не в силі вам далі розказувати, тому кінчу:

– Багато знав я в’язнів, що сиділи зі мною в тюрмі, і дома маю список 56 знайомих, закатованих енкаведистами. Тепер пригадую собі тільки такі прізвища: 1) селянин-швець Горбатий, звідки не пам’ятаю, 2) отець Турський з сином, 3) червоноармієць-українець Князів, якого замучили за те, що перепускав через кордон українців на німецький бік, 4) один кооператор з Самбора, прізвища не пам’ятаю, шатен, років 45-50. В Самборі залишилось тільки троє наших кооператорів, всі інші помордовані.

Ми вбили трьох енкаведистів. Наш оповідач намагається дати на кінець ще додаткові образи х жахливих переживань у тюрмі і, збираючи насилу свої думки, закінчує:

– Ми, напираючи лавою з тюрми на стріляючих зі скорострілів енкаведистів, посуваючи силою розпуки, одчаю і надлюдської відваги масу вбитих і ранених в’язнів, премо вперед. Енкаведисти під нашим напором відступають, хоч озброєні скорострілами, наганами і гранатами. У висліді енкаведисти почали втікати, показалося, що вони в дійсності боягузи. По дорозі вбили ми цеглами і дрючками з водопровідних рур ще на коридорах тюрми трьох озброєних наших катів. Шкода, що тільки трьох, – кінчить наш оповідач…

Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади.

*****

Книга І. Документ №47. (Записано 20 липня 1941 року).

27 червня 1941 року – пам’ятний день для в’язнів самбірської тюрми. Ми, по неспокійних ночах від часу вибуху війни, пробудились дуже рано. Нікому не хотілося спати, а все якість недобрі передчуття мучили нас. Сонце, як завжди засипало землю своїм гарячим промінням, заглянуло і до нашої камери, відбиваючи залізні грати вікна на протилежній стіні. Ми передали через «мікрофон» привіт нашим друзям з 21 камери і чекали сніданку. Нас було 14. Одні ходили по камері, інші схилили зажурену голову. Нараз чуємо дикий рик енкаведиста, якого ми називали «божевільним»: «Всім так, як стоять, – виходити на прогулянку». Ми вийшли з камери і попленталися на подвір’я. Всіх було приблизно 200 осіб. Подвір’я оточене зі всіх сторін високим муром з дижуркою, в якій стояв енкаведист з крісом.

Червоні кати з наганами в руках бігали то тут то там, кричали і видавали накази. Чуємо наказ: «Відвернутись спиною до вікон тюрми, стати один біля другого і приклякнути на одно коліно! Хто оглянеться назад, тому смерть!». Мороз пройшов по тілу, а в голові майнула страшна думка: «А може нас хочуть розстріляти?!». Такі думки з’явились і в інших в’язнів і миттю оббігли всіх. Нараз застукотіли кулемети, а з їх звуком понісся стогін і зойк умираючих і ранених. Я сидів в останньому ряді. Ціле моє життя від дитинства блискавкою промайнуло в голові. Чую наказ: «Перестати стріляти!» – падає ще кілька пострілів і замовкає кулемет. Стогін і зойк продовжується, а незабаром на привіт їм летить ще кілька гранат і з гуком розривають тіла ранених. Скрізь кров просякла землю. Мій друг О. Березний встає ранений в живіт, а за ним повзуть ранені в ноги, без рук, ховаються під сходами, щоб врятувати рештки свого життя. Головні двері тюрми відкинені, на дежурці великий безлад: маска, пера, папір, телефон безладно розкидані по підлозі. Вибігаю на сходи і кричу: «Друзі, ми вільні! Кати повтікали!».

Почалась біганина і метушня: одні сміялись з радости, плакали, бігали по коридорі, ховались у канали, перелізували через мур, під яким наші товариші гинули від куль енкаведистів. Вибігаю на партер, де містилась камера жінок, з якими я часто говорив через «мікрофон». Вибиваю віконце в дверях і бачу: перелякані дівчата сидять одна біля однієї і моляться. «Вибивайте двері! – кричу через вікно. – Ви вільні!». Звідси біжу до камери, де сиділа Ольга Білас з Трускавця, Маруся Мацюрак і Вельгуш з Дрогобича, Катруся Месишин з Гаїв Вижніх та інші. Двері відчиняються з гуком і з радости Ольга падає мені в обійми. Замки дверей летять під ударами в’язнів. Звідки з’явилась така сила у цих катованих людей, годі сказати. Не тривало більше як пів години, а з тюрми вийшло більше півтори тисячі людей. Зі своїми подругами Марусею Гук з Гаїв Вижніх, Стефою Чайківською з Кульчиць, Марусею Фірман з Ліска та з іншими виходжу на вулицю Самбора. У місті ще багато большевицького війська. Недалеко стояв енкаведист, який оторопів, побачивши таку кількість людей, і «відважний лицар» сховався в найближчому домі. В Кульчицях в сіні переховувались ми до неділі, до приходу німецької армії. 30 червня зі сльозами в очах прощались ми зі своїми друзями з тюрми, які впали за велику Ідею.

Джерело.https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/

УНІКАЛЬНА ЛЬВІВСЬКА КАПЕЛА БАНДУРИСТІВ «КАРПАТИ» ОПИНИЛАСЯ НА МЕЖІ ІСНУВАННЯ. Це єдиний у світі колектив, у якому 70% бандуристів – незрячі.

У Львові про припинення свого існування заявила капела бандуристів «Карпати» Українського товариства сліпих через відсутність фінансування. Про це написав директор капели Роман Кіт. 

«Дорогі шанувальники бандурного мистецтва, на превеликий жаль, капела бандуристів "Карпати" Українського товариства сліпих постановою ліквідовує юридичну особу, у зв'язку з відсутністю коштів на фінансування. Мої спроби 2020-2021 років перейти під патронат м. Львова закінчились співчуттями», – каже він. 

Директор капели зазначив, що їм виділили 200 тисяч гривень, але перше фінансування їм прийшло лише у середині серпня і лише на 0,3% посадового окладу. 

«Практично колектив тримався на ентузіазмі і любові до бандури та української пісні. На наступний рік фінансування не буде взагалі і тому ліквідовують цей унікальний колектив».

директорка департаменту розвитку ЛМР Наталія Бунда зазначила, що до міськради капела звернулася цього року, а раніше їх фінансували з державного бюджету. 

«Вони звернулися до нас цього року і міськрада пішла назустріч. Цього року підтримка передбачається у розмірі 200 тисяч грн, і 4 листопада буде сесія, де затвердять кошти, a після того вже зможемо їх фінансувати», – каже вона. 

Як тільки вони звернулися за допомогою, то ЛМР почала готувати проєкт програми. Наразі з тих 200 тисяч ще жодних коштів капела «Карпати» не отримала, бо спочатку програму прийняли, тоді вона пройшла комісію, а зараз очікується погодження на сесії, яка відбудеться 4 листопада, пояснює Наталія Бунда. 

«Як тільки буде проголосований бюджет, то наступного дня після підписання ухвали зможемо працювати з капелою за договорами і фінансувати», – додала посадовиця. 

Капела «Карпати» – музичний колектив, який діє у Львові, єдиний у світі, в якому 70% бандуристів – незрячі. 

Капелу заснували при клубі Львівського навчально-виробничого підприємства УТОС у червні 1953 року для реабілітації інвалідів з вадами зору.

У 1964 році за творчі успіхи колективу присвоєно почесне звання «Самодіяльна народна капела бандуристів». До 1990 року вона була у статусі самодіяльного колективу, а згодом отримала статус професійного колективу. 

Джерело. Софія Шавранська.

https://tvoemisto.tv/news/lvivska_kapela_bandurystiv_karpaty_prypynyaie_svoie_isnuvannya_124447.html

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби.

27 жовтня 1916р. Гуцульська сотня УСС під проводом четаря Миколи Никорака (згодом його заміняли четар Альфонс Ерле, німець за національністю, сотник Омелян Левицький, четар Іван Бужор) відбула в Карпати, в околиці полонини Кирлибаби, де перебувала до середини 1917 р. Там Гуцульська сотня особливо відзначилася у боях поблизу гори Присліп, де 1 грудня спільно з німецькими частинами розбила росіян, та 31 березня, коли взяла в полон російську залогу з 45-ти чоловік разом із командиром, захопивши при цьому скоростріл і міномет. 27 червня 1917 р. вона повернулася до легіону УСС.

Джерело.

Історія України. Визвольні змагання. Вікіпедія.

27 жовтня 1943р. на Закарпатті народився Йосип Тереля - учасник Українського правозахисного руху, жертва московитської "каральної психіатрії", політв’язень.

Багато років жив і працював в с. Довге,

Закарпатської області. 23 роки провів в радянських тюрмах (з них 9 років — в одиночці) за те, що був активістом українського католицького правозахисного руху. За цей час він у повністю містичний спосіб звершив дев'ять успішних втеч з тюрем і колоній посиленого режиму.

Йосип Тереля — це людина, яка боролася за свободу віросповідань, вільне здійснення

обрядів, звільнення засуджених за віру, одним з методом його боротьби було створення комітету захисту Української греко-католицької церкви.

Про нього написано бестселер Майкла Брауна «Труба Гавриїла». Папа Римський провів з українським пророком тридцять шість аудієнцій. Іван Павло ІІ розпитував його про майбутнє.

На початку 1980-х років деякі священики та зацікавлена світська молодь вжили зусиль для розповсюдження за кордоном інформації про драматичне становище греко-католиків та їхні дії для утвердження Церкви. У вересні 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви («Ініціативна Група в справі захисту прав віруючих та Церкви»), що ставив собі за мету домогтися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарештовувати її активістів, серед українців Галичини та

Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Після арешту Терелі і засудження його до позбавлення волі на один рік у грудні 1982, керівництво перейшло до Василя Кобрина, котрий у свою чергу був засуджений до 3-х років примусових робіт у листопаді 1984. Від початку 1984 Група почала нерегулярно розповсюджувати бюлетень «Хроніка Католицької церкви на Україні», в основному підготовлений Йосипом Терелею.

Однією з причин появи бюлетеню, крім негативної атмосфери довкола руху за легалізацію Української греко-католицької церкви, було почуття кризи, що поглиблювалася в підпільній Церкві. Джерелом цієї кризи було старіння та вимирання священиків, котрі були навчені в «нормальних» умовах (перед нищенням Церкви), та не могли бути заміщені такою ж кількістю добре підготованих молодих священиків. Іншим приводом було те, що протягом майже 40 років прибувало щораз більше «криптокатоликів», котрі відвідували православні храми. Серед них працювала нова генерація ортодоксальних священиків, котрі не виховувалися в греко-католицькій традиції та поступово відштовхувалися від Української греко-католицької церкви і могли не повернутися до неї, доки та була в підпіллі і не отримала визнання режиму.

19—20 серпня 1985 року відбувся суд над Йосипом Терелею, звинуваченим за ст. 62 КК УРСР. Йому інкримінували складання і редагування восьми випусків «Хроніки Української католицької Церкви», написання листа до Ганса Майора — голови комітету німецьких католиків, розповсюдження теологічної літератури, усні релігійні висловлювання тощо. Й. Тереля засуджений на 7 років таборів.

Помер Й. Тереля на вимушеній еміграції в Канаді 16 березня 2009 р., а на початку липня його тіло було перевезено в Україну і, після похоронної відправи в храмі Архистратига Михаїла Нижнього Болотного (Іршавський р-н, Закарпатської області), віддано рідній землі. Організацією перевезення і поховання покійного займались з канадійського боку вірні друзі — владика-емерит Даниляк і пан Юрій Москаль, на батьківщині естафету прийняв отець Петро Кобаль. Він же, з своєю родиною, влаштував поминальний обід, під час якого прозвучало багато українських духовних пісень у чудовому виконанні подружжя Ірини і Андрія — співробітників канадського «Радіо Марія». На могилі Й. Терелі, із спогадами про страдницький шлях у неволі і працю в підпільному «Комітеті захисту УГКЦ» виступив співстраждалець і співпрацівник Йосипа по «Комітету» пан Василь Кобрин з м. Бібрка Львівської області.

За роки незалежності України йому так і не було надано право називатись її громадянином і приїжджав він сюди тільки як гість, чи турист.

Джерело Вікіпедія

27 жовтня 1937р. в Карелії, в урочищі Сандармох, розпочалися наймасовіші розстріли в’язнів Соловецького табору особливого призначення. До 4 листопада тут московити вбили 1111 людей.

Пам’ятний знак в урочищі Сандармох. Фото: maxpark.com.

Урочище Сандармох розташоване за 19 кілометрів від міста Медвеж’єгорськ. Воно стало спеціальною територією, яку органи НКВД СРСР використовували для масових страт. Наприкінці 1930-х тут розстріляні майже 10 тисяч осіб – спецпоселенців, в’язнів із Біломорсько-Балтійського каналу та Соловецьких таборів. Усього виявлено 236 розстрільних ям.

Наприкінці жовтня 1937-го Сандармох став місцем страти соловецького тюремного етапу. За кілька днів тут загинули Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, вчені, політичні й державні діячі Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський і багато інших українських інтелектуалів.

Як встановив російський дослідник Олександр Черкасов, смертників “готували” до страти у трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. У першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною “колотушкою”, аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову.

Місце злочину, вчиненого 27 жовтня - 4 листопада 1937-го, довгий час приховувалося. Його виявили лише в 1997-му.

Джерело

Підготували Наталя Слобожаніна, Леся Бондарук, Сергій Горобець.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

24 жовтня 1948р. у Львові московити замордували Марію Кизимович «Марта», «Листок», «Правда», "Рута", діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району.

На будівлі Львіського МВ УМВС України встановлено пам'ятну дошку Марії Кизимович.

24 жовтня (або 25 жовтня зранку) 1948р. – у Львові загинула діячка ОУН, зв’язкова Генерала Романа Шухевича, уродженка с.Киданів Бучацького району Марія Кизимович («Марта», «Листок», «Правда», «Рута».). 

У Карпатах стала референтом Карпатського краю. Згодом – заступником Чортківської округи Українського Червоного Хреста. Була безпосередньо зв’язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Р. Шухевичем – «Туром», яких забезпечувала харчами, зв’язком. 

Арештована органами НКВС. Загинула після допиту. Точні причини смерті невідомі. Зі слів подруги стало відомо, що у комірці вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело

https://teren.in.ua/2017/10/25/25-zhovtnya-v-istoriyi-ternopilshhyny-2/

*********

Народилася в 1909р. в с. Киданові (у давнину Кийданів, Койданів), нині Бучацький район, Тернопільська область, Україна (тоді

Королівство Галичини та Володимирії ,

Австро-Угорщина). Батько Михайло Амвросійович працював учителем початкової школи (зокрема, у 1910—1911 роках в однокласовій школі в Киданові). Мати — Ольга Іванівна — вела господарку, виховувала 6 дітей (три сини, три доньки). Батьки переїхали до Нагірянки поблизу Бучача, де батько вчителював, мав пристойну платню, збудував дім (був знесений). У 1915 році всю родину евакуювали до Нового Торгу, де Марія почала вчитися у школі. 

1918 року Кизимовичі повернулися до Нагірянки. Навчалася в Бучацькій державній гімназії (1921—1925), у 1925—1930 — в учительській семінарії у Тлумачі, яку закінчила, не отримавши диплому (за іншими даними, закінчила Бучацьку учительську семінарію). До 1933 року працювала домашньою вчителькою дочки священника в Тлумачі, проживала у нього. 1933 року ві Львові закінчила 6-місячні курси вихователів дітей дошкільного віку і повернулася до Нагірянки. 1934-го — керівниця дитячої захоронки в Коропці. 1935 року навчалася у Львові на 6-місячних курсах домашнього сільського господарства. Закінчила з правом викладання на них. 1935 року після закінчення с/г курсів влаштувалася на єдину українську фабрику Львова «Фортуна Нова», працювала завідувачкою особистим майном директора до 1936 р. Через тиск польської

шовіністичної влади не могла працювати вчителькою чи вихователькою, часто змінювала роботу.

Згодом повернулася до Бучача, в 1936 році в місцевому повітовому Союзі кооператив познайомилася з Левком Зацним («Троян») — бухгалтером із Бережанщини, провідним діячем ОУН, під чиїм упливом вступила до лав цієї політсили. Входила до складу групи, якою з 1937 року керував повітовий керівник Юліян Гуляк («Опир», «Марко»). Окружною провідницею до 1940 р. була Клавдія Чайківська — «Блискавка» з м. Монастириська. За завданням Л. Зацного періодично висилала й передавала групі Гуляка грипси і літературу, виконувала функції кур'єра. Наполегливо, відповідально, вимогливо готувала дівчат до праці в ОУН.

Потрапила під поліційний нагляд, її двічі заарештовували, також перебувала в

концтаборі Березі-Картузькій. У 1937 році вела курси в Чорткові, Бучачі, Монастириськах. Від 1938 — в мануфактурному магазині Бучацького повітового союзу кооператив, водночас — повітова інструкторка домашнього господарства. У 1939—1940 роках — учителька початкової школи в селі

Переволоці.

У 1939 році перейшла на нелегальне становище, 1940 року переховувалась у Жизномирі в Ю. Гуляка. У Карпатах стала референткою Карпатського краю, Гуляк зв'язав Марію з окружним провідником — псевдо «Трава», але наступного дня його вбили. Марія залишилася без зв'язку, виїхала в Чортків до знайомого, за його дорученням працювала в селах Борщівщини.

Після початку війни брала участь у мітингу в селі Вовківцях, присвяченому самостійності України. Вийшла з підпілля, повернулася до Бучача. Через якийсь час, знову з метою конспірації, відкрила казино при клубі в Бучачі; через 6 місяців казино закрили — Марія переїхала до Львова. Поступила на роботу до Української Хліборобської Палати інструкторкою Чортківскьої округи. Там працювала до наближення фронту.

Щоб не потрапити до рук НКВД, Марія вирішила їхати до знайомих у Варшаві. Однак, доїхавши до Перемишля, чомусь залишилася на рідній землі. Можливо, не було грошей, можливо, одержала якісь інструкції. Марія повернулася до Чорткова, де були більшовики. Знайшла зв'язок з керівником УЧХ окружного проводу «Мотрею», яка призначила її заступником Чортківської округи УЧХ від 1944 р. до травня 1945 р.

У червні 1945 р. нелегально проживала в селі Заболотівці Чортківського району. Була безпосередньо зв'язана з керівництвом ОУН, з членом Центрального Проводу ОУН Романом Шухевичем — «Туром», яких забезпечувала харчами, зв'язком. Мала організаційний зв'язок із функціонерами Центрального Проводу ОУН Марією Яремко, Володимиром Соляком та іншими. Починаючи з 1945, нелегально проживала з фіктивними документами на території Тернопільщини і Дрогобиччини.

У 1947—1948 роках перебувавла, зокрема, у Львові, в Бучачі, про неї ніхто нічого не знав. З документів слідчої справи відомо, що в 1945 р. через реорганізацію УЧХ Марію викликали до обласної провідниці УЧХ «Анни». «Анна» і «Ксеня» (зв'язкова Р. Шухевича) знайшли «Марту» через станичну «Ярусю». «Марта» отримала доручення підготувати бункер для «Білого» в лісі біля Заболотівки. Марія готувала їжу, майже на три місяці (липень — вересень) стала довіреною особою «Білого», приймала кур'єрів, за потреби зв'язувала їх з «Білим». Через два місяці після відїзду «Білого» криївку виявили (видав один із охоронців на допиті). Так «Марта» знову втратила зв'язок, змінювала місце проживання. Влітку 1948 р. приїхала Нирків до зв'язкової з Бучача Олени Ясіновської (під прізвищем Олена Помазанська). Через якийсь час органи НКВС, які посилено шукали Кизимович, знайшли її в домі Ясіновських, і 17 жовтня 1948 р. їх заарештували. 

У Львові арештованих розмістили в різних камерах. 22 жовтня 1948 р. був перший допит, другий — 24-го. Померла о 4 годині ранку наступного дня. Точні причини смерти невідомі; у справі написано: «Смерть настала від паралічу серцевих м'язів…» Чи її замордували, чи, щоб уникнути знущання, знищила сама себе — невідомо. Зі слів Олени Ясіновської відомо, що в комірці́ вишитої сорочки Марії була зашита ампула з отрутою. Можливо, її не знайшли під час обшуку і Марії вдалося скористатися нею.

Джерело:

1. Синенька О. За рідний край, за нарід свій. — Тернопіль: Воля, 2003.С. 9—16. ISBN 966-528-174-7

2.  Л. Марія Кизимович - зв'язкова Генерала Шухевича // Архіваріус. - Тернопіль, 2010.-№ 14 (травень).-С. 8.

3. Штокало В., Щербак Л. Кизимович Марія. Тернопільський енциклопедичний словник: у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль: Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2005.-Т. 2 : К-О.-С. 67. - ISBN 966-528-199-2.

Спогади: Левко Грущак "Левко" провідник Дрогобицького проводу ОУН. Загинув у бою з московитами.

Левко Грущак.

Народився 1919 року в Дрогобичі, колишній дрогобицький гімназист, навчався у Львівському медичному інституті.

У 30-х роках XX ст. у Дрогобичі діяли декілька осередків ОУН. Націоналісти основну увагу зосереджували на вихованні нового українця, здатного боротися і жертвувати заради самостійної і соборної України. Молодь активно включається у вир боротьби. ОУН проникає в усі українські структури – кооперативи, «Просвіти», спортивні товариства і школи. Коли в 1940 році був сформований у Кракові Революційний Провід ОУН, очолюваний Степаном Бандерою, Левко Грущак береться за активну роботу і організовує разом із іншими членами ОУН у Дрогобичі Свято проголошення Української держави, відновленої у Львові Актом 30 червня 1940 року.

ОУН у Дрогобичі почала підготовку до масової збройної боротьби проти фашистських окупантів. До організації увійшли багато дрогобичан. Приходили люди з ближніх сіл: Унятич, Лішні, Мельників, Раневич, Рихтич, Михайлевич та інших. На своїх зборах оунівці виробляють стратегію і тактику боротьби проти окупантів. Перед членами організації виступали різні лідери ОУН. Крім проведення навчання, надавали велику допомогу радянським полоненим, які втікали з німецьких концтаборів. Л.Грущак і В.Курчак роздобували необхідні документи, завірені німецькою адміністрацією. Багато полонених різних національностей пішли до УПА.

Коли на Дрогобиччину вступили більшовики, всі оунівські осередки згуртувалися у Дрогобицький провід, керівником якого став Левко Грущак (псевдо «Левко»), референтом проводу був призначений Михайло Мороз ( псевдо «Голуб»). Частина проводу пішла в підпілля, решта перебувала на легальному становищі, працювала на підприємствах, організаціях.

Сестра Грущака Дана згадує про брата: «Гарний він був – такий, як намальований, мудрий, мужній ... Умів усе: і план скласти, і виконати завдання, і співати, і воювати. У нашій хаті збиралися повстанці, а я стояла на чатах. В оселі були зброя й аптека. Коли брат вчився у медичному інституті у Львові, за ним уже стежили енкаведисти. Щоб не потрапити до їхніх рук, ходив ночувати у гробівець на Личаківському цвинтарі. Отаким був сміливцем».

Марія Гриник із села Медвежа згадує: «... постійно навідувався до нашої хати керівник Дрогобицького проводу ОУН УПА «Левко». І досі пам’ятаю Левка – високого, ставного, гарного, бесідливого і дуже суворого. Усі повстанці його поважали і слухали, виконували все, що скаже «Левко». Був він мрійником і життєлюбом, твердо вірив, що боротьба з більшовиками мусить увінчатися успіхом. Пригадуються такі його слова: «Якщо Бог допоможе нам вистояти, якщо край наш стане вільним, я приїду до вас і отут, на Кичерці (гора біля Солтиського Лану), організую велику гостину, почастую всіх медвежан, що так щиро допомагають нам».

У селі Медвежа боївка УПА мала власну друкарню. Організатором й ідейним натхненником був Левко Грущак. Листівки випускалися з нагоди різних подій, були звернення «До демобілізованих вояків червоної армії» не йти служити до «істребітельних батальйонів НКВД, щоб не зробили з них каїнів-катів рідного народу», а «приєднуватися до революційного фронту проти більшовицьких загарбників...», листівка «до сексотів, донощиків, міліціянтів, «істребітелів» та інших зрадників українського народу».

Хвилюючою є листівка УПА, датована серпнем 1946р., «Тим, що їдуть на Донбас»: «Не забувай, що ти дочка, син українського народу. Енергійно протидій всяким спробам принизити тебе і твою націю. Плекай пильно високу українську мораль. Не віддавайся розпусті. Затіснюй дружбу зі своїми братами зі східних земель. Неси їм любов, співчуття і дружбу, бо всі ми однієї матері діти. Не будь рабом і не гни шиї перед московськими блюдолизами. Ділися всім зі своїми братами зі Сходу і Заходу. Говори тільки рідною мовою, співай рідні пісні і відчуєш у них голос свого рідного народу». Ці слова і сьогодні є заповіддю для українців.

Настав листопад 1946 року, багато повстанців уже загинули. За голову «Левка» НКВД обіцяло 30 тисяч рублів. Зв’язкова УПА «Люба» – Стап’як Євгенія Миколаївна, 1928 року народження, згадує: «Зелений» та «Левко» квартирували у Стап’яка в селі Унятичах цілий тиждень. На вечерю 23.11.1946 року їм Торська Ганна принесла курку, але з невідомих причин вечеря була перенесена до сусідської хати Миколи Хом’яка. О 20 годині Марія Хом’як, 1928 року народження, вийшла з хати, а хата вже була оточена облавцями. Стала втікати і автоматна черга скосила її. Мати вибігла з хати рятувати дочку і відтягнула її до Іванки Флюнтової. Облавці запалили хату. У нерівному бою загинули Левко Грущак та господар хати Микола Хом’як, а «Зелений» уцілів». Донині невідомо, хто зрадив. Одні називають прізвище охоронця, інші – прізвище односельчанина. Родина «Левка» поневірялася по Сибірах 10 років.

Господаря Миколу і Левка похоронили в одній труні і в одній могилі. 3 листопада 2002 року на могилі зведено пам’ятник Левку Грущаку і Миколі Хом’яку.

На місці загибелі керівника Дрогобицького проводу ОУН-УПА Левка Грущака донині не встановлено меморіальну дошку.

Кожен народ зобов’язаний глибоко знати свою історію і своїх героїв, бо йшли у бій вони не для себе, не для власної вигоди. Своєю кров’ю писали оті сумні пісні:

За потоптану честь України,

За поганьблену землю святу.

Вони йшли, щоб підняти з руїни

Українську державу нову ...

Джерело: 1.

https://hal-zoria.io.ua/s288550/zaginuv_za_ukraenu._do_70-richchya_upa

******

Левко Грущак народився в 1919 р. у м.Дрогобичі. Закінчив початкову школу, потім- Дрогобицьку гімназію. Навчався у Львівському медичному інституті, який не закінчив- віддав усього себе боротьбі за волю України. Під час національно-визвольних змагань вступає в ОУН (псевдоніми- "Бондаренко", "Левко"). Незабаром входить до міського, а згодом- до обласного проводу ОУН як референт для роботи з інтелігенцією. У с.Медвежа організував друкарню, в якій видавав листівки, що закликали до боротьби проти червоних окупантів. Вороги доклали чимало зусиль, щоб знищити патріота, але він уміло конспірувався. Коли переслідування стали особливо загрозливими, переховувався у гробівці з померлим на Личаківському цвинтарі Львова, та зрадник, на псевдо "Зелений" видав Грущака. Хату Миколи Хом`яка в селі Унятичах, де перебував Левко, оточили енкаведисти. Але він не здався, тоді вороги підпалили будівлю- і герой відважно прийняв мученицьку смерть у 27 років. Це сталося 23 листопада 1946 р.

Похований в Унятичах у одній могилі та одній труні з Миколою Хом`яком.

23 листопада 2011 р. тут спорудили пам`ятний знак безстрашному героєві.

Джерело: 2.

 "300 Великих дрогобичан". Богдан Пристай.

24 жовтня 1937р. у Києві московити розстріляли Михайла Семенко (псевдо - Михайль Семенко) - Українського поета.

У Києві на початку 1914-го Семенко із художниками Василем Семенком (братом) та Павлом Ковжуном заснували перше футурустичне об’єднання. Вони назвались екзотичними іменами – Михайль, Базиль, Павль. Згодом стало модним серед українських футуристів – Георгій Шкурупій перетворився на Ґео, Михайло Йогансен став Майком, Микола Бажан інколи підписувався «Нік». Перша українська трійкця футуристів створила друкарню «Кверо».

Семенко заарештували 26 квітня 1937-го в Києві у готелі «Континенталь». Була Наталя Ужвій, як записано в протоколі – дружина. У заарештованого вилучили книжки, листи, блокноти, які Семенко фанатично любив, рукопис поеми «Німеччина» та кишеньковий годинник, а також 265 рублів.

Михайла Семенка звинуватили в участі в Українській фашистській націоналістичній терористичній організації, якої насправді не існувало, а також у плануванні терористичного акту на 1 травня 1937-го.

23 жовтня йому винесли вирок – розстріл з конфіскацією майна, а 24 жовтня 1937-го – розстріляли.

Першому українському футуристу було 45 років. Ймовірно, його поховано на території нинішнього Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Тут НКВДисти проводили масові захоронення розстріляних та закатованих тих років.

Джерело: http://litakcent.com/…/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-ter…/

*******

Михайль, привніс в Українську літературу ту тематику й форму (верлібр), що панують у нашому новітньому письменстві. 

Його біографія варта книжки, але наразі є ця скромна стаття, у якій, може, й не знайдете назв тих десятків випущених ним книжок (фраґментарності в цьому жанрі не уникнути), але напевно дізнаєтеся про нові факти його біографії. Про те, чому все так було. А було ось як.

Михайло Семенко народився в грудні 1892 р. у Кибинцях на Полтавщині. У слідчій справі, що зберігається в галузевому архіві СБУ, зі слів поета записано, що дата народження – 18 грудня, у спогадах доньки поета Ірини Семенко значиться 19 грудня за старим стилем та 31 грудня нового стилю (випис з метричної книги зберігається у Державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі). Кажуть, дід Михайла колись одружився з туркинею, тож від баби дісталася поетові яскрава зовнішність. Батько майбутнього поета, Василь Леонтійович, був волосним писарем, а мати Марія Стефанівна – письменниця старого етнографічного стилю, яка під прізвищем Проскурівна (від дівочого – Проскура) писала традиційну рустикальну прозу, зверталася до кримінальних сюжетів та проблем жіноцтва на селі. У родині було семеро дітей, окрім Михайла, ще брати Василь, Микола і Олександр, та сестри Олександра, Софія та Марія. Хлопчик Михайло у чорити роки вивчився читати й писати. Пізніше вчився грати на скрипці: спершу в Хоролі, а потім брав уроки в Києві. Улюбленими композиторами були Дворжак та Шопен. У мріях він саме з музикою пов’язував своє майбутнє.

Джерело.

Більше тутка:

http://litakcent.com/2012/12/27/myhajl-semenko-vid-futuryzmu-do-teroryzmu/