Панчишин Мар'ян Іванович - народний лікар Галичини. Без перебільшення один із найвидатніших Галицьких Українців першої половини ХХ ст.

"Світячи іншим згораю..."

*****

Перелік його справ та здобутків справді вражає: видатний фахівець у галузі внутрішніх хвороб і туберкульозу, "народний лікар Галичини", організатор і ректор Українського таємного університету у Львові, засновник Українського гігієнічного товариства, протитуберкульозного диспансеру та першого українського санаторію, керівник терапевтичного відділу "Народної лічниці", редактор журналів "Лікарський вісник" і "Народне здоров’я", професор та завідувач кафедри шпитальної терапії Львівського медичного інституту, засновник Львівської школи терапевтів, автор низки наукових праць з найактуальніших питань медицини. 

Мар'ян Панчишин народився 6 вересня 1882 р. у Львові, у незаможній родині. Проте здібний юнак зміг здобути добру освіту завдяки ґрантам приватних фундацій для талановитої молоді.

У 1903–1909 рр. Мар’ян Панчишин навчається на лікарському факультеті Львівського університету. Будучи студентом він активно займається науковою діяльністю, а відразу після завершення навчання його призначають асистентом кафедри анатомії та керівником першого рентгенологічного відділення клініки. Під час Першої світової війни він мобілізований, служить лікарем у званні капітана медичної служби, на фронті організовує роботу протиепідеміологічних шпиталів.

В 1918 р. Панчишин відмовляється присягнути польському урядові та під час польсько-української війни налагоджує медичну обслугу української армії у Львові, за що його звільнено з університету. У 1919 р. він відкриває свій приватний медичний, невдовзі – стає членом Наукового товариства імені Шевченка. У 1924–1925 рр. Мар’ян Панчишин ректор Українського таємного університету, засновує стипендії для здібних студентів.

Після ліквідації університету Панчишин зосереджується на роботі у своїй приватній приймальні та НТШ. За власні кошти він обладнав та відкрив у своєму будинку у Львові перший український протитуберкульозний диспансер та придбав для нього рентгенівський апарат. Панчишин стає особистим лікарем Митрополита Андрея Шептицького. Водночас він надавав якісну медичну допомогу і кваліфіковані поради для тисяч хворих з усіх верств суспільства, які до нього звертались. Мар’ян Панчишин стає справжнім народним лікарем. 

У 1924 р. Мар'яна Панчишина обирають головою лікарської комісії НТШ. У 1926-му він стає ініціатором видання «Лікарського вісника». Однією із безумовних заслуг Панчишина було створення Українського гігієнічного товариства, яке видавало популярні медичні брошури, надавало допомогу незаможному населенню. Від 1937 р. Мар’ян Панчишин є провідним ординатором відділу внутрішніх хвороб «Народної лічниці», який він також обладнав власним коштом. 

У 1939 р. Мар’ян Панчишин депутат Народних Зборів Західної України. В цей час він використовує своє становище для порятунку багатьох родин від репресій. У період німецької окупації Мар'ян Панчишин намагається відновити медичний факультет Львівського університету, організовує «державні природничо-медичні фахові курси». 

Багаторічні надмірні перевантаження і тривожна ситуація, що склалася у той період у Львові (вбивства львівських лікарів – Олександра Подолинського та Андрія Ластовецького, останній з яких був близьким співробітником Панчишина) дуже підірвали здоров’я Мар'яна Панчишина. На запрошення свого багатолітнього пацієнта Митрополита Андрея Шептицького Мар’ян Панчишин погоджується переховатися у його резиденції на Святоюрській горі, де йому забезпечили якісну медичну опіку. Проте було вже запізно. 

9 жовтня 1943 року Мар’ян Панчишин помер від гострого інфаркту міокарда.

Джерело інформації.

http://www.uha.org.ua/uk/news/maryan-panchyshyn-narodnyi-likar-galychyny/

Братунь Ростислав Андрійович - Український журналіст і громадський діяч. Поет оксамитової революції. Помер за загадкових обставин. За версією дружини, письменника отруїли. Мешкав у Львові на вул. Грицая, буд. № 8.

Революційні полдії в Україні наприкінці 80-их років минулого століття неможливо уявити без постаті поета Ростислава Братуня.

Народився Ростислав Андрійович 7 січня 1927 року у Любомлі на Волині у тому ж будинку, де колись побачила світ його знаменита тітка – легенда української сцени Наталія Ужвій.

Син українського письменника та громадсько-політичного діяча Ростислав Братунь в юності підтримував зв’язок із юнацькою мережею ОУН. А його поетичний талант яскраво проявився вже у студентські роки, коли він видав свою першу збірку. У 1950 — закінчив Львівський державний університет ім. І. Франка.

Література стане для Братуня основним заняттям. Він очолює Спілку письменників Львівщини, редагує журнал «Жовтень» (тепер «Дзвін»), регулярно видає збірки віршів, деякі з якотрих поклав на музику Володимир Івасюк.

Не дивлячись на те, що видимих конфліктів з радянською владою у Братуня не було (він навіть був кавалером ореду Дружби народів), у 1987 році він починає активну участь у революційних процесах і стає одним із символів національного відродження. Того ж 1987-го у Львові створюється Товариство Лева, «хрещеним батьком» якого вважають саме Братуня. Через два роки, 1989-го, львів’яни обирають Братуня народним депутатом СРСР.

Під час з’їздів союзних депутатів він зайняв чітку позицію з відстоювання українських інтересів. Відома його дискусія з тодішнім генсеком Михайлом Горбачовим, під час якої він безапеляційно стверджував: «Україна буде вільною».

1993 року саме Ростислав Братунь підняв український національний прапор над флагманом Військово-Морських Сил України «Гетьманом Сагайдачним».

Помер Ростислав Андрійович 8 березня 1995 року за не до кінця з’ясованих обставин. Похований на Личакові. На його честь названі вулиці у Львові, Ковелі та Любомлі.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/515/postati/rostislav-bratun-poet-oksamitovoyi-r/ та Вікіпедія.

24 листопада 1950р. біля с. Страдч Яворівського р-ну. у бою з московитами загинув Петро Шатинський "Крук" - окружний референт пропаганди Львівщини, прорвався з боєм воїн Павло Леус "Орест".

Символічна могила борцям за Волю України с. Страдч.

******

У жовтні 1950 р. при управліннях МДБ Львівської, Дрогобицької та Тернопільської областей були організовані спеціальні оперативні групи з метою активізації пошуку члена Проводу ОУН О. Дяківа- "Наума".

У листопаді формування цих груп завершилося. Одночасно здійснено заходи, спрямовані на встановлення місць його перебування, насамперед на території Городоцького та Івано-Франківського районів, де попередньо вже фіксували його появу. 

Для проведення агентурної розвідки в с. Страдч була скерована кваліфікована агентка "Роза", яка поселилася там у своїх родичів і за короткий час встановила широкі зв'язки серед симпатиків підпілля.

Агентка "Роза" була безпосередньо причетна до ліквідації Р. Шухевича.

Дослідник Д. Ведєнєєв, з посиланням на З. Ластовецького, називає її справжнє ім'я — Анна Фроляк. 

 

Вона повідомила, що 5-6 жовтня в господарстві дяка місцевої церкви Степана Боровця переховувалися п'ятеро підпільників, один з яких за ознаками був подібний до «Наума».

Агентка «Роза» 20 листопада повідомила, що після зустрічі з мисливцями ця група ввечері прибула в господарство С. Боровця.  

 

 Отримавши ці відомості, МДБ УРСР прийняло рішення про проведення масштабної чекістсько-військової операції у с. Страдч та прилеглих лісових масивах з метою пошуку та ліквідації О. Дяківа та інших підпільників. 

До неї було залучено близько 460 солдатів та офіцерів військ МДБ, очолювали керівні співробітники МДБ УРСР та управління у Львівській області.

За планом, 23 листопада було блоковано села Страдч, Поріччя, Роттенган та Великополе, а пошукові групи мали розшукувати криївки в цих селах та прилеглих лісах. 

На випадок прориву повстанців в районі операції та за межею оточення були виставлені засідки і секрети. 

Операція розпочалася на світанку 24 листопада 1950 р. Увечері цього дня, на одну із засідок МДБ потрапили два підпільники, які прямували до лісу. 

У перестрілці один із повстанців — окружний референт пропаганди ОУН Львівщини Петро Шатинський-"Крук" — відразу загинув, інший — бойовик Павло Леус-"Орест" — зумів пробитися до лісу, при цьому отримавши поранення у сутичці із ще однією засідкою. 

Масив відразу був блокований військами МДБ. Наступного дня в перестрілці із секретом більшовиків загинув бойовик О. Дяківа "Петро" (справжні ім'я та прізвище не встановлені), який ніс пошту на адресу "Наума" та 21 тисячу рублів.

Це дало додаткову вказівку МДБ про перебування в цій місцевості крайового провідника ОУН Львівщини. 

Блокаду лісу було посилено, до прочісування району залучено 300 бійців МДБ.

В результаті ретельних триденних пошуків 28 листопада о 16.30 більшовики знайшли добре замаскований, капітально обладнаний бункер, в якому при вчиненні опору були знищені четверо підпільників: Осип Дяків-"Наум", Микола Мошончук-"Бор", кущовий провідник "Петро"-"Вибух" та бойовик "Бора" Павло Леус-"Орест". 

У вбитих вилучено 3 автомати, 2 рушниці, 5 пістолетів, гранати, набої, радіоприймач, підпільні документи і видання, а також продукти. В іншому бункері виявлено два радіоприймачі і багато речей.

Джерело інформації.

https://bastion.tv/100-rokiv-vid-dnya-narodzhennya-osipa-dyakiva-gornovogo-zhurnalista-ta-ideologa-borotbi-upa_n41301

24 листопада 2008 р. у Львові помер Батич Григорій Іванович - Футболіст.

Улюбленець львівських уболівальників кінця 70-их – початку 80-их років ХХ століття Григорій Батич народився 8 лютого 1958 року в Караганді. Там відбував покарання за участь в УПА його батько Іван. Насправді його родинне прізвище було Батіг, а Батичем повстанець Іван став через нерозбірливий почерк котрогось енкаведиста.

У Караганді, будучи учнем четвертого класу, Григорій почав займатися футболом у місцевій ДЮСШ. 1972 року сім’я повернулася до Львова, а Григорій продовжив займатися футболом в ДЮСШ-4, спершу в групі тренера Володимира Мандзяка, а пізніше у Ярослава Канича. Навесні 1975 року талановитого 17-річного гравця запросили в дубль львівських «Карпат».

Невдовзі Григорій н отримав запрошення до юнацької збірної СРСР. У 1977 році, в складі збірної СРСР взяв участь у першому молодіжному чемпіонаті світу, що проходив у Тунісі, де його партнерами на полі були майбутні легенди футболу Сергій Балтача, Володимир Безсонов, Андрій Баль та інші.

Збірна СРСР тоді стала чемпіоном. Батич відіграв на цій першості 3 матчі групового турніру, після чого раптово, з діагнозом гострий апендицит, був госпіталізований і прооперований в місцевій клініці. Переможний фінал проти однолітків з Мексики, Григорій змушений був дивитися з лавки запасних. За перемогу на молодіжній першості форварду було присвоєно звання майстра спорту.

Після тріумфального повернення з Тунісу за Батичем влаштували полювання ледь не всі клуби вищої ліги СРСР, однак він вирішив залишитися у тоді першолігових «Карпатах». Дебютував нападник у вищій лізі 10 листопада 1977, в матчі останнього туру чемпіонату з куйбишевськими «Крильями Совєтов». З наступного сезону став регулярно грати за основну команду, потрохи витісняючи з неї легендарних ветеранів Володимира Данилюка та Геннадія Лихачова.

У 1979 році Батич уже як твердий гравець основи разом з командою тріумфально переміг у чемпіонаті Першої ліги. Наступний рік у Вищій лізі «Карпати» провалили, а вже 1982 року, після об’єднання «Карпат» з армійським клубом, Григорій і ряд інших футболістів покинули команду, перебравшись в кишинівський «Нівстру». Цей період став одним із найвдаліших у кар’єрі форварда. Молдавський клуб за підсумками сезону зайняв 2 місце у першій лізі і здобув путівку у вищий дивізіон. Сам же Батич, забивши 25 м’ячів, став найкращим бомбардиром «Ністру», встановивши клубний рекорд за забитими голами за сезон.

Тоді доля Григорія могла кардинально змінитися, однак він відмовився від пропозиції київського «Динамо», вважаючи, що не витримає конкуренції. 1984 року Батич повертається до Львова, вситупає за СКА «Карпати», після чого ще гратиме за чернівецьку «Буковину», ужгородське «Закарпаття» та аматорський «Авангард» із Жидачева.

У 1988 році після відродження «Карпат» форвард повернеться у рідну команду і зіграє за неї ще 22 матчі, після чого поїде догравати у «Зорю» (Бєльци). На той час Батич уже здобув собі погану славу хронічного порушника режиму, що спричинило передчасне завершення кар’єри футболіста, якому пророкували неймовірі успіхи.

Останні роки, після розлучення з дружиною (Ірина разом з донькою Анною виїхали до Австрії), Григорій надто зловживав алкоголем, що не в останню чергу спричинило його ранню смерть. Помер Григорій Іванович Батич на 51 році життя 24 листопада 2008 року.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/14220/postati/batich-grigoriy-zirka-shho-rano-zgasla/

Байдала Степан. Трагічна доля мостиського будителя.

Степан Байдала народився 22 грудня 1881року в селі Малнівська Воля в заможній селянській сім’ї Іллі і Катерини Байдалів.

Ще навчаючись у Яворівській гімназії молодий Степан активно включився в національно-культурне відродження української Галичини. Повернувшись в Малнівську Волю, він засновує читальню «Просвіти», яку протягом кількох років сам і очолює, а також руханково-пожежне товариство «Сокіл».

Від часу заснування у 1901 році і до 1910 року Степан Байдала працював як службовець у кредитній спілці «Народний Дім в Мостисках», а від 1910 по 1939 рік обіймав посаду директора спілки, налагоджуючи діяльність кредитної кооперації в селах Мостиського повіту.

Після проголошення Західно-Української Народної Республіки 1 листопада 1918 року, Байдалу обирають повітовим комісаром ЗУНР на Мостиський повіт. Він працював на цій посаді до 14 лютого 1919 року, а після поразки ЗУНР у польсько-українській війні опинився в концтаборі Домб’ю.

У міжвоєнні роки, попри велику заангажованість за основним місцем роботи, Степан Байдала продовжує активно займатись політичною і громадською діяльністю. У 1926 році він заснував повітовий комітет Українського національно-демократичного об’єднання, і аж до 1939 року був його секретарем, або заступником голови. Входив у керівні органи філій «Просвіти» (з 1927 по 1931 рік був її головою), «Сільського господаря», «Рідної школи».

Важливою ланкою діяльності Байдали була допомога українським установам, інтелігенції та селянам, які зазнали репресивних заходів з боку шовіністичної польської влади. Він підшукував адвокатів, готував матеріали для інтерпеляції в Сеймі Речі Посполитої.

З приходом радянської влади у 1939-му розпочалися репресії проти найактивніших постатей українського суспільства. Не оминула ця чаша і Степана Байдалу, який потрапив у львівську тюрму на Лонцького і лише чудом врятувався під час масових розстрілів в’язнів у червні 1941-го. Зазнала переслідувань і сім’я Байдали – його сини Юрій, Богдан, Роман і донька Надія були заслані у Казахстан, а дружина Ольга змушена була переховуватися аж до початку війни.

В умовах німецької окупації, коли діяльність кредитної спілки була обмежена, Байдала зосередився на роботі в очолюваному ним «Сільському господарі».

Прихід «других совєтів» виявився трагічним для Степана Байдали. У 1944 році він знову був заарештований і кинутий до Самбірської тюрми, де й загинув 13 січня 1946 року.

На Мостищині бережуть пам’ять про одного зі своїх національних будителів і патріотів. Іменем Степана Байдали названа одна із вулиць районного центру.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/15131/postati/baydala-stepan-tragichna-dolya-mostiskogo-buditelya/

Олесь Йосипович Бабій. Зродився він великої години. Гімн націоналістів «Зродились ми великої години…» чули, мабуть усі, особливо після того, як він став офіційним маршем Збройних Сил України. Про його автора відомо набагато менше.

Олесь Йосипович Бабій народився 17 березня 1897 року у селі Середнє на Калущині. Початкову освiту одержав у містечку Войнилів, середню здобувавуКалушi, Чортковi та Львовi.

17-рiчним юнаком Олеся мобілізували в піхотний полк австрійського війська і відправили на італійський фронт. По розпадi австрiйської монархiї вiн вступив до Української Галицької Армiї в ранзі старшини. У цей час розвинувся поетичний талант молодого солдата.

Першим надрукованим твором Олеся Бабія, який виступав під псевдонімом «Хмелик» став вірш «На Київ!», створений під час наступу на столицю об’єднаноїукраїнської армії. Вірш було опубліковано в газеті «Стрілецька думка» від 5 жовтня 1919 року, але ще раніше його було покладено на мелодію і він увійшов до репертуару військових оркестрів.

Після стрілецького походу на Київ опинився в польському полоні, звідки йому вдалось утекти. По закінченні війни зайнявся літературною та журналістською роботою. Працював у львівських газетах «Діло» та «Українські вісті». Свою першу збірку поезій «Ненависть і любов» видав у Львові в 1921 році. Разом з відомими поетами Романом Купчинським, Василем Бобинським і Юрієм Шкрумеляком створив літературне об’єднання «Митуса». Загалом протягом життя Бабій видав десяток віршованих збірок, писав поеми, художню прозу та біографічні дослідження.

У 1924—1929 рр. здобував у Празі вищу освіту, ставши доктором літературознавства в Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова. У тому ж 1929-му Олесь Бабій став учасником Першого Конгресу українських націоналістів у Відні, де було створено ОУН. А вже у 1932 році Організація затвердить вірш Бабія «Зродились ми великої години…» в якості свого офіційного гімну.

Повернувшись у Львів Бабій за націоналістичну діяльність потрапив під репресії польської влади. І у 1932 році був засуджений до 4 років в’язниці.

Наприкінці 1939 року із наступом Червоної армії вирішив покинути Львів і рухатися на Захід. Працював шкiльним iнспектором на Пiдляшшi та вчителем ґiмназiї в Холмi. 1944 року виїхав до Нiмеччини, де 4 роки прожив у таборах перемiщених осiб у Карльсфельдi та Мюнхенi, звідки перебрався до Чикаго. Там працював у місцевому університеті та в українських часописах.

Помер Олесь Бабій 2 березня 1975 році в Чикаго. Похований на тамтешньому цвинтарі святого Миколая.

14 березня 1997 р. в с. Середнє на стіні школи була відкрита меморіальна дошка на честь 100-річчя з дня народження поета.

Джерело інформації.

http://www.kray.org.ua/5791/postati/babiy-oles-zrodivsya-vin-velikoyi-godini/

Село над криївками. У с. Топільському криївок (бункерів) УПА було більше, ніж хат (ФОТО). Спогади.

На фото: Ярослав Бойчук та Іван Василечко згадують, в кого ще на подвір’ї були бункери.

Всі фото сайту https://report.if.ua 

*****

Село зустрічає з прапорами.

*****

Невелике село Топільське Рожнятівського району було дуже важливим для бійців УПА. Тут чи не в кожній хаті був бункер. А на обійсті 89-річного Івана Василечка – аж чотири.

В їхній хаті партизани зустрічалися, обмінювалися інформацією, документами, листами.

Страх на трьох вулицях:

Місцевий активіст Ярослав Бойчук проводить екскурсію селом. Топільське має лише три вулиці – Бандери, Миру та Франка. Показує, тут у хаті була криївка, там, там… На голому місці на горбі колись стояла хата, яку спалили разом з жінкою, бо помагала партизанам. А біля тої хати вбили двох братів. А ту родину виселили.

Ще розказує, що у лютому 1948 році енкаведисти тримали село в облозі два тижні. Трьох партизан в одному кінці села застрелили, ще чотирьох – в іншому. Але багато і врятувалось.

Чоловіку не байдужа історія його села. Він збирає спогади, ставить пам’ятні хрести на місцях загибелі партизанів. Таких є багато. 

Минулого року поставили кам’яний хрест на місці загибелі Володимира Лівого «Митаря» – референта СБ Карпатського крайового проводу ОУН, його дружини «Марти» – Дарії Цимбалісти, яка була друкаркою, та ще однієї друкарки «Тетяни» – Ольги Самарик. Вони загинули якраз під час тої облави.

Перемовини з криницею:

89-річний Іван Василечко сидить під хатою, чекає на гостей. Каже, нині він – найстарший чоловік на селі.

Рахує, що в Топільському на той час було 120 хат і десь у 70-80 – бункери. По два, по три. На його ж обійсті були чотири сховки. Посеред подвір’я, під стайнею, під стодолою й на стрісі.

Розказує, що бункери будував його старший брат Петро з партизанами. Каже, за ніч зробили. І то так, що й сліду не видно. Жодної крупинки землі не впало. Тоді пану Івану було чи вісім, чи дев’ять років.

«Як нині бачу, – говорить дідусь – Тут був такий проїзд на город, ворота, і я на них стояв – чатував. Брат на тій горі, а сестра на дорозі. А хлопці тим часом копали. Ото був городчик з трояндами, а у кущі люфт з-під землі. Другий люфт був у стовпі, а ще один у криниці. То зранку йдемо води брати та й говоримо, що в селі твориться, де москалі, скільки їх».

А сам вхід до бункеру обладнали посеред стежки. Треба було знайти спеціальні вушка й зняти дерев’яну коробку. Залазив вниз й назгиначки проходив до кімнати. Там – лавка, столик, полиці, дві друкарські машинки. Ще були дерев’яні лежанки з підвищенням для голови. На них стелили матраци.

Через люфт у криниці партизанам доповідали про ситуацію в селі.

Жили там шестеро повстанців: Тарас Муха з Ясеня, Святослав Галайда з Вербівки, зв’язкова Оксана. Решту дідусь не пам’ятає.

«Я туда ліз, коли мене Оксана кликала їй помогти, – посміхається пан Іван. – Сама сиділа цілий день і друкувала. Я конверти клеїв, різав аркуші рівнесенько. Але що там писало – не знаю. Тайна. Вона ще медом пригощала, бо поруч бочечка стояла».

Два брати – різні дороги:

Розказує, як одного разу надруковані документи поскладали у залізний ящик, облили смолою й закопали на городі, але побачив сусід.

«Митар» його викликав до нашої хати і допитували з півтори години, – говорить Василечко. – Але через два дні партизани той ящик десь перекопали. Може, ще є десь закопані по селі».

«Митар» часто приходив до їхньої хати. Завжди був у цивільному, з капелюхом.

«Попри вуха як вліпить – довго не розбирався, – сміється Іван Василечко. – Його всі боялися. І партизани. Він ніби стріляв оком».

Хата Василечків ще була зв’язковою. Розказує, що за ніч переходило дуже багато хлопців. Обмінювалися штафетами, документами, інформацією.

«Бувало й таке, як зберуться в хаті, коли спокійно, то цимбали, бубен, скрипка, – посміхається пан Іван. – А коли щось говорили своє, то мене не допускали. Я ніби знав багато, але все одно скрито все було».

Ще за «Митаря» дідусь пригадує, що той обіцяв йому пристарати пістоля. Давав чистити свою зброю. Коли «Митаря» вбили, замість нього став Денис – Богдан Яцків. Каже, дуже любив Топільське.

На місці цієї стайні був бункер і ще сховок на стриху.

«Все казав, як Україна буде вільна, то тут село буде золотом обложене, – зітхає чоловік. – Його вбили недалеко – у Сваричеві».

Після тої облави повстанці з обійстя Василечків пішли й позабирали з собою все начисто.

А їхню хату оточили солдати. Дідусь пригадує, як мати ладувала у мішки якийсь крам, бо вивозять. В селі галас, машини їдуть.

«Кирилюк прибігає – стрибок (зрадник) з села і сказав, аби нас лишили, бо родину з таким прізвищем ніби вже вивезли, – розповідає пан Іван. – Він з моїм братом колєгував, разом на війні були. А його брат був у партизанах. Ще сказав, аби ми криївку засипали, яку не знайшли під стайнею. Вхід у неї був коло ясел, де корова стояла. Брата таки тоді вивезли у Сибір. Там і помер».

Мого тата везуть:

Серед вишиваних рушників сидить 79-річна Анна Бойчук. Вона хоч і була в ті часи мала, але також пам’ятає багато. Щось бачила сама, щось переказували рідні.

Тесть пані Анни – Данило Бойчук – мав псевдо «Певний» і був станичним на цих теренах. Каже, за ним енкаведисти дуже довго полювали. У лютому 1949 році вбили недалеко від хати, під горбом.

«А тут, на порозі, ще одного повстанця вбили, там, в кінці хати, – ще одного, – розказує пані Анна. – Якось ввечері прийшла зв’язкова, аби попередити, що москаль йде, і лиш то сказала, як почали стріляти. Данило втік, а ці два загинули. Ту дівчину й бабу стару забрали у Перегінське, у тюрму. Три місяці просиділи й відпустили, бо не зізналися. Свекруха з дітьми переховувалась по чужих людях, а з хати зробили канцелярію і магазин».

Тоді тіло Данила забрали у Перегінське. Як везли на санях, то лиш ноги босі волочились. Обличчя закрите.

«То мій чоловік розказував, що якраз стояв біля дороги і сказав: «Певно, мого тата повезли», – переповідає бабуся. – А його малого скільки разів ловили, клали тут до плеча автомат і питали, де тато. А він казав: «Нема в мене тата». То були страшні часи».

З Перегінська тіло Бойчука вдалося забрати й перепоховати по-людськи. Підкупили сторожа, тіло тримали у загаті два тижні на краю села, а потім аж забрали на цвинтар до Топільського. Поховали поруч Ярослава Долинського та невідомого повстанця, яких вбили у 1948 році.

«То ще Данило їх хоронив і казав, що лишіє собі місце, – зітхає пані Анна. – Харчовий у нас був Василь Беник – теж убили отам на порозі. Друкарку Олю Савчук вбили у Сваричеві з «Денисом». У хустині мамі принесли її одіж. Була дуже красива. Мої два вуйки загинули – Варварук Дмит­ро і Василь. З ними ще два брати Фіняки – Петро та Іван. Була облава, й вони підірвалися гранатою. Мама тих хлопці підходила й вигляду не подала, що то її діти, бо вивезли б усіх. Все одно вивезли».

Джерело інформації.

Авторка: Світлана Лелик

https://report.if.ua/gazeta/selo-nad-kryyivkamy-u-topilskomu-bunkeriv-upa-bulo-bilshe-nizh-hat-foto/

Михайло Черешньовський "Петро" - керівник технічного осередку ОУН в надрайоні "Бескид". Визначний скульптор Української діяспори.

Михайло Черешньовський, скульптор-монументаліст і різьбяр, старшина УПА

Народився 5 березня 1911р, у с. Стежниця біля Балигорода, Сяніцького повіту, Лемківщина — помер 20 липня 1994р. у Нью-Йорку.

"За порівняльним критерієм — Черешньовський був антиподом іншого нашого видатного скульптора - Григора Крука. Коли твори Крука є наче молотом і сокирою різані, то Черешньовського є м'які, естетичні та делікатніші. Авторові цих рядків відомі його прегарна статуя Лесі Українки у Клівленді, іконостас і великий свічник у церкві св. Івана Хрестителя в Гантері та малого формату плоскорізьба “Мадонна". Мистець роздавав ту “Мадонну", білу або позолочену, своїм приятелям і українським установам і вона прикрашус їх стіни.

Мистець, як кожний професіонал, є людиною із тільки йому притманними рисами вдачі та нахилами. Михайло Черешньовський мав у своєму житті двох богів, яким корився тілом і душею — мистецтво скульптури та Українську Повстанську Армію, в якій воював за своєї молодости.

Перейнявши після Сергія Литвиненка головство в Об’єднанні Мистців Українців Америки, він радів кожною виставкою, яка відбувалася в домівці ОМУА в Ню Йорку. Від довших літ хворів серцевою недугою. Продовжила йому життя дружина Люда, яка опікувалася ним, як мати дитиною.

Вважаючи цей короткий імпровізований нарис як грудку землі на могилу Михайла Черешньовського, великого мистця і патріота, треба висловити співчуття образотворчому мистецтву української діяспори, яке знову зазнало важкого удару, і висловити щире співчуття вдові."

Іван Кедрин

“Свобода”, 28 липня 1994

Ню Йорк. — Тут у середу, 20-го липня, у місцевій лікарні помер визначний мистець-монументаліст і різьбяр Михайло Черешньовський.

Народився М. Черешньовський в селі Стежинці на Лемківщині 1911 року. Як розказував колись, від раннього дитинства любив різьбити в дереві будьщо, бо виростав серед народних майстрів-богорізів, яких так багато було на Лемківщині. Оточення та його вроджений талант привели його до школи пластичного мистецтва у Кракові, яку закінчив у 1939 році.

З вибухом Другої світової війни життєва доля не була надто щедрою для молодого мистеця, бо провадила його крутими стежками рідної Лемківщини та її визвольних змагань за незалежність України. Прибувши до Західньоі Европи, продовжує розвивати свої мистецькі таланти. Включається у життя української громади, зокрема мистецького світу. У ЗСА стає членом Об'єднання Мистців Українців в Америці (ОМУА), а від 1973 року — його головою. Працює в декоративній різьбі в дереві та в портретній скульптурі. Його монументальні твори - це пам'ятники Лесі Українці у Клівленді, Торонто і на Союзівці та „Пам’ятник Героям'" на оселі СУМ в Елленвіллі, Н. Й., як і різьба іконостасу церкви св. Івана Хрестителя в Гантері, Н. Й. Окреме місце у творчості М. Черешньовського займає Богородиця з Дитям — це і рельєф, і станкова скульптура, і різьба в дереві, яка за внутрішніми імпульсами нагадує народну скульптуру, що була так розповсюджена в Україні, зокрема в його рідній Лемківщині у придорожніх капличках у церквах і на цвинтарях. Для творчости Михайла Черешньовського характеристична клясична чистота й монументальність стилю.

Зі смертю М. Черешньовського Україна втратила видатного громадянина та мистця, життя і творчість якого завжди були на благо українського народу та культури.

Засмучені його відходом у засвіти дружина Людмила, рідні, приятелі та вся українська громада.

Панахида в четвер, 21-го липня, о год. 7:30 вечора в похоронному заведенні Петра Яреми в Ню Йорку, а похорон у п'ятницю 22-го липня, о год 9-ій ранку з української католицької церкви св. Юра в Ню Йорку на Український православний цвинтар св. Андрія Первозванного в Бавнд Бруку, Н. Дж.

“Свобода”, 22 липня 1994р.

Перший у світі пам'ятник Поляглим Воїнам УПА — Парма, Огайо, цвинтар Святих Апостолів Петра і Павла.

10 жовтня 1982 року відбулося величаве відкриття — посвячення пам'ятника Поляглим Воїнам УПА на упівській частині цвинтаря Свв. Апп. Петра і Павла при 7700 Герц Ровд у Пармі, Огайо проєкту старшини УПА мистця-скульптора Михайла Черешньовського. Відкриття було пов'язане із 40-річчям постання УПА. Товариство Колишніх Вояків УПА в Клівленді дало почин до побудов пам'ятників Поляглим Воїнам УПА за Волю України.

Джерело. Блог. https://lesinadumka.blogspot.com/?m=1

Антонич Богдан-Ігор. Обірвана пісня молодого генія....

Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року у лемківському селі Новиця, яке нині перебуває у складі Польщі. Батько – греко-католицький священик міг дозволити заплатити за початкове навчання сина приватній вчительці.

У 1919 році поляки стратили дядька майбутнього поета Олександра Волошиновича, який був одним з лідерів руху за обєднання польської і словацької частин Лемківщини. Родина Антоничів, аби уникнути можливих репресій, на якийсь час виїхала на Пряшівщину.

У 1920-1928 роках Богдан-Ігор навчався у гуманітарній гімназії в Сяноку. Студентом поет часто приїздив у село Бортятин на Мостищині, де працював парохом його батько.

У 1928-1933 роках Антонич вивчає філософію у Львівському університеті. Там же вступає до гуртка студентів-україністів.

Перший свій вірш Антонич опублікував 1931 року в пластовому журналі «Вогні». Крім віршів він пише багато художніх рецензій, фельєтонів, займається перекладацькою роботою, пробує себе у прозі та драматургії, певний час редагує журнали «Дажбог» і «Карби». При цьому, за свідченнями сучасників, добре грав на скрипці і подумував про композиторську кар’єру.

Усі плани різнобічного митця обірвала раптова смерть. Помер Антонич на 28-му році життя. 6 липня 1937 року ослаблений організм поета не витримав апендициту та запалення легень, яке послідувало одразу за ним. Поховали молодого генія на Янівському цвинтарі.

Творчість поета була заборонена в СРСР, і в повній мірі дійшла до читача лише наприкінці 80-их минулого століття. Щоправда частково його видавали й раніше, а в діаспорі навіть перекладали на іноземні мови.

Ще у 1989 році на будинку по вулиці Городоцькій у Львові, де мешкав поет, було встановлено меморіальну дошку. А 20 листопада 2016 року у сквері навпроти будинку встановлено перший в Україні пам’ятник Антоничу. Пам’ятний знак встановлено й на батьківщині поета у Новиці.

Джерело.http://www.kray.org.ua