3 кінця IX ст. територія Слобожанщини увійшла до складу Київської Русі; з XI ст. вона належала до Чернігівського, пізніше - Переяславського та Новгород-Сіверського князівств. Монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі на безлюдні території. Протягом XV - першої половини XVI ст. ця територія знову почала заселятися українськими селянами і козаками з Лівобережної та Правобережної України.
У середині XVI ст. територія Слобідської України потрапила під владу Московського царства. Починаючи з другої половини XVI ст. на Слобожанщині мали місце два великі потоки колонізації: з півночі - йшла московська колонізація, пов'язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави; із заходу - українська, викликана екстенсивністю господарської діяльності населення Наддніпрянщини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею. Основну масу українських переселенців становили козаки, селяни, духовенство. Поселення, що засновувалися українськими переселенцями, називалися «слободами» (звідси назва «Слобідська Україна» чи «Слобожанщина»).
Українська колонізація Слобідської України протягом XVII-XVIII ст. відбувалася кількома хвилями. Масового характеру вона набула особливо в 30-х pp. XVII ст., коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходили московський кордон і діставали дозволу селитися на Слобожанщині. У 1654 р. переселенці з Правобережної та Лівобережної України заснували м. Харків. Події Руїни викликали нову хвилю колонізації з Правобережної України в 1670-х- 1680-х pp. Остання найбільша колонізаційна хвиля припадає на 1720-ті- 1730-ті pp., у зв'язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р. Наслідком української колонізації московська колонізація Слобідської України була відтиснена на схід і південний схід у бік Дону й Волги, але українські хвилі колонізації сягали й туди.
Привілейованим станом на Слобожанщині були козаки. Невдовзі їх поділили на «виборних», які могли відбувати військову службу на власний кошт, і підпомічників - бідних козаків, які допомагали «виборним». (селяни, переселяючись із Гетьманщини на Слобожанщину, зазвичай, залишалися у своєму стані «посполитих». Селяни сплачували податки до царської казни, відбували певні повинності й мали право переходу, тобто бути вільними, а не кріпаками. Права міщан були подібні до прав селян, інші проживали в містах поруч із козаками й «посполитами». Великі можливості для своєї діяльності мало і православне духовенство.
джерело: Історія України
ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ: ВІД ЗАСЕЛЕННЯ
ДО СЬОГОДЕННЯ
«Ми з тобою однієї крові – ти і я!», – незабутній Кіплінг та його крилата фраза. Фраза, що з дитинства привчала нас любити і дбайливо відноситись до наших братів. Але вислів можно трохи перефразувати – «Ми з тобою однієї землі і крові! «. І тоді можна повною мірою віднести її до всіх, хто проживає в Білгородській, Курській, Воронезькій, Харківській, Сумській, Донецькій і Луганській областях. Бо саме ці регіони частково або повністю складають історичний край – Слобожанщину.
На сьогоднішній день дослідження історії Слобідської України є актуальним. В історіографії Слобожанщини існує багато питань, що не отримали достатнього висвітлення. Продовжують виникати суперечні питання з приводу її територіального розміру, історичного минулого тощо.
Слобідська Україна або Слобожанщина – історичний край, у східній частині України та прикордонних областях Російської федерації що охоплює нинішні Харківську, Сумську та частину Донецької і Луганської областей України, а також частину Воронезької, Курської та Бєлгородської областей
Російської федерації.
Слово «слобода» згідно «Тлумачного словника живої великоросійської мови» В.І. Даля, означає «село вільних людей». Звідси і походять назви Слобідська Україна і Слобожанщина.
За ранньої доби Слобожанщина становила частину території сіверян. А з кінця ІХ ст. вона увійшла до складу Київської держави, зокрема в ХІ ст. до Чернігівського, а згодом Переяславського й Новгород-Сіверського князівств.
Однак монголо-татарська навала, а згодом татарські напади на кілька століть перетворили освоєні землі на безлюдні території. Проте, з плином часу, протягом XV – першої половини XVI ст. ця територія знову почала заселятися селянами і козаками з Лівобережної та Правобережної України [2].
На заселення «дикого поля» мали значний вплив місцеві річки. Тепер жодна з них не судоходна, але колись було інакше. Починаючи з другої половини XVI ст. на Слобожанщині мали місце два великі потоки колонізації:
з півночі – йшла московська колонізація, пов’язана з будуванням військово-оборонних ліній для охорони Московської держави; із заходу – українська, викликана екстенсивністю господарської діяльності населення Наддніпрян-щини, а згодом ще й підсилена польсько-шляхетською неволею. Основну масу українських переселенців становили козаки, селяни й духовенство.
Українська колонізація Слобідської України протягом XVII-XVIII ст. відбувалася кількома хвилями. Масового характеру вона набула особливо в 30-х pоках XVII ст., коли після поразки козацьких повстань їхні учасники переходили московський кордон і діставали дозволу селитися на Слобо-
жанщині. У 1654 р. переселенці з Правобережної та Лівобережної України заснували м. Харків.
Події Руїни викликали нову хвилю колонізації з Правобережної України в 1670-х–1680-х pp. Остання найбільша колонізаційна хвиля припадає на 1720-ті–
1730-ті pp., у зв’язку з відновленням польсько-шляхетського панування на Правобережжі, поразкою гайдамацького руху 1734 р.
В 1731 р. влаштовувалася так звана Українська лінія, призначення якої було служити перешкодою до вторгнення в Російські межі татарських зграй. Основною частиною вона проходила територією Слобожанщини.
До 1735 р. число слобідських козаків і їх підпомічників зросло до 100 000 душ. Для управління Слобідської України Анна Іоанівна призначила особливу канцелярію з гвардійських офіцерів. Однак правління це було важким і безглуздим,
так як гвардійським офіцерам регулярних частин до цього мало було діла.
Уже з кінця ХІХ ст. Харківщина стає осередком освіти. Саме тут в 1805 р. виник один з перших в Росії Харківський Імператорський університет (6-й за рахунком). Тому Слобожанщину багато істориків вважають колискою
українського культурного відродження [4].
Бурхливі події революційні події початку ХХ століття не оминули й Слобожанщину. Жовтнева революція прийшла на Слобожанщину в грудні 1917 року більшовицькими військами під командуванням Антонова-Овсієнка.
Бої між частинами Української Центральної Ради і Червоної гвардії Раднаркому відбувалися в Сумах, П’ятихатках, Куп’янську, Вовчанську. Як результат, тут вперше було проголошено радянську владу.
Відомо, що у січні 1918 року була створена Донецько-Криворізька Радянська Республіка з центром у Харкові. Але просування Червоної Армії дало змогу збільшити території і утворити Українську Соціалістичну Радянську Республіку, де Харків з 1919 по 1934 рр. був її столицею [1, 776].
Вся територія Слобожанщини серпня 1941 р. по жовтень 1943 р. потрапила до німецько-фашистської окупації. За час війни населення Слобідського краю зменшилось до 30 %, а у деяких регіонах воно було значно меншим і становило 10-15% [3, 68].
Харків в результаті війни виявився одним з найбільш зруйнованих міст в Європі. Загальний збиток Харкову склав 33,5 мільярда рублів. Західні експерти передбачали, що на відновлення як міста, так і регіону знадобиться 50 років.
У 50-ті–80-ті роки ХХ ст. відбулась масова забудова житлових районів Харкова – Олексіївки, Павлового Поля, Салтівки. На цей період була відбудована або збудована наново майже уся територія Слобожанщини. Нині більша частина Слобожанщини займає територію незалежної України. У регіоні налічується велика кількість заводів і підприємств з видобутку та виробництва різного виду продукції.
Євгеній Мамонтов,
Харківський національний університет радіоелектроніки.