Оповім про родину мого вітчима-батька Федорчука Михайла Миколайовича і її вклад у національно-визвольні змагання за самостійну Україну.
Із родини вітчима Михайла вийшла когорта борців за волю України: Січових Стрільців, членів ОУН—УПА, просвітян, рухівців.
Михайло Миколайович побрався з моєю матір’ю Марією в 1946 р. уже не молодим (56 р.) чоловіком, залишившись без своєї попередньої сім’ї. Дружина Тодоска померла, сини Василь і Мирон загинули, доньку Тетяну і зятя Івана засудили за участь в ОУН—УПА.
Народився вітчим Михайло 1890 року в селі Блищанка Заліщицького повіту в національно-патріотичній сім’ї Миколи і Калини Федорчуків. Батько Микола був кошовим отаманом Січі у нашому селі, вони з дружиною Калиною з родини Черників були засновниками товариства «Просвіта». Крім нього були ще сестри Калина, Тетяна і брат Тарас (1902 р.), який у складі сотні УСС Вітовського, кинувши навчання у Кіцманській гімназії, 1 листопада 1918 року у Львові виборював ЗУНР. Знешкоджуючи кулеметне гніздо поляків при штурмі залізничного двірця був поранений у груди. Після шпиталю повернувся у рідне село, підлікувавшись, узяв у батька коня і подався до гайдамак С. Петлюри за Збруч. Боронив Україну в «чотирикутнику смерті». Емігрував 1920 року з військовими частинами УСС через Румунію у Чехію. Там продовжив навчання у Празькому університеті й після закінчення працював інженером на одному з військових заводів у Празі. В один із днів у часи німецької окупації, будучи старшим по зміні в цеху, заступився за українських дівчат, які там працювали, над якими знущався есесівець. Той вистрілив і поранив Тараса, якого відпровадили після цього в концтабір. Про цю подію розповідала вітчиму Михайлу бранка, одна зі свідків цього вчинку Тараса Федорчука.
Після звільнення Чехословаччини Тарас повернувся з концтабору на свій завод. В 1948 р., коли чехи повстали проти комуністичного режиму, Тарас опинився на барикадах Праги, де й загинув. Так закінчив своє життя у боротьбі українець-патріот Тарас Федорчук. Вічна йому пам’ять. Герої не вмирають!
Михайло Федорчук рано став сиротою, утративши маму, а батько одружився вдруге, переїхав у село Добровляни, що поряд із м. Заліщики. Там його обрали кошовим отаманом сільської «Січі». З дружиною Калиною народили синів Мирона і Василя. У подальшому стрільця УПА, який до 1956 року перебував у підпіллі. Вийшов із підпілля після амністії, оголошеної Микитою Хрущовим. Довге перебування у криївках далося взнаки. Захворів на відкриту форму туберкульозу, помер ще молодим.
* * *
Здібного до науки Михайла Товариство «Просвіта» 1912 року відправило на навчання до Чехії. На навчання вітчим заробляв своєю працею. Працював у господаря, а на вихідні їздив у Прагу на сільськогосподарчі агрономічні курси при Празькому університеті. Там 1914 року його застала Перша світова війна. Його мобілізували до австрійського війська і відправили на італійський фронт капралом. Після розвалу Австро-Угорської імперії повернувся з війни додому і одружився.
Від першого шлюбу з Тодоскою із родини Базиків мав двох синів Василя (1915 р.), Мирона (1920 р.) та доньку Тетяну (1925 р.). Завдяки своєму вмінню господарювати розжився на 10 моргів поля (0,7 га). Впроваджував нові господарські технології, засвоєні на навчанні у Чехії, за що в селі його прозвали Чехом.
У 20—30-х роках вів господарські курси, будучи керівником «Рідної школи» при «Просвіті». Здобув велику пошану в сільських господарів.
Діти вітчима Михайла росли у свідомій патріотичній українській сім’ї. Виховували їх у любові до батьків і родини, до рідного краю, що і довели своїми вчинками і діями. Всі були активними членами «Просвіти», син Мирон співав у хорі «Просвіти».
Напередодні Другої світової війни діти вітчима Михайла стали членами підпільної організації ОУН. Із приходом «перших совітів» (так у Галичині називали радянську владу), «Просвіту» знищили, а її керівників Кирила Стадника — голову товариства, Пилипа Гошовського — керівника драматичного гуртка, вчителя за фахом, Михайла Площанського — керівника хору, Миколу Гошовського — керівника спортивного товариства «Сокіл» при «Просвіті» репресували на початку 1940 року і знищили в більшовицьких катівнях.
Гірка доля спіткала дітей вітчима Михайла — старший Василь за нез’ясованих обставин загинув 1939 року біля танкової колони червоних, яка зупинилась у нашому селі. Його примусово поставили охороняти ту колону (з палкою в руках), а самі пиячили по хатах.
Мирон був стрільцем у Кущовій самообороні села і 1943-го його направила станиця нашого села на Волинь в УПА. Збиралися вояки на хуторі Миколаївка за чотири кілометри від нашого села. Місце збору вистежили польські фольксдойчі, повідомили про це німцям. Німці оточили хутір і нав’язали бій. Це було першим бойовим хрещенням для 9-ти стрільців самооборони. У цьому бою загинули четверо вояків УПА і один німець. Ось як про цей бій написала районна газета «Колос» до 50-річчя ОУН—УПА.
«На хуторі Миколаївка відбулося посвячення хреста воїнам Української Повстанської Армії, які загинули від рук німецьких катів. На посвячення прибули гості з навколишніх сіл району. Процесія із церковними хоругвами у супроводі священика Української Греко-Католицької Церкви Зіновія Пасічника з храму вирушила до встановленого хреста.
Відбувається його освячення і відправляється панахида за воїнів УПА Петра Васильовича Мартинюка, Йосафата Івановича Крихтяка, Михайла Лаврентійовича Крихтяка — жителів села Винятинці і одного невідомого, які загинули 18 листопада 1943 року.
Односельчани і гості поклали біля хреста букети живих квітів, низько вклонилися героям, рідним воїнів, які тут загинули, сердечно подякували жителям села Лисичники і всім присутнім, чиїми руками покладений цей хрест. В пам’яті рідних і всіх присутніх, які були на освяченні, будуть імена тих, хто понад усе любив свою неньку-Україну і віддав за неї своє молоде життя».
Із розповіді сестри Тетяни: «Мирону вдалося прорватися через оточення, добратися до лісу в урочищі Ярмівка, що неподалік від хутора, і лісами, що навкруг нашого села, дійти до Колонії (так названо один із відрогів села, що впритул до Монастирського лісу, де жили польські колоністи) і повернутися додому. Він був активним легалізованим учасником повстанських подій на рідному терені до приходу «других совітів» 1944 року.
Війська червоної армії увійшли в наше село в квітні 1944 року. Боїв на теренах наших сіл, що на правому березі річки Серет, уже не було. Німці поспішно відступали в напрямку Тернополя. У нашому селі вони зупинились лише на добу. З розповіді мами Марії знаю, що до нас на подвір’я увійшли, десь після обіду, з десяток німців. Перед цим випав сніг по коліна, хоч був кінець квітня. Німці були змордовані, мокрі і, пострілявши кілька курей, стали носити сіно з горища сараю у велику кімнату хати. Переспавши, ранесенько вийшли з хати й пішли в напрямку сіл Угриньківці, Торське, через яке проходить залізниця Чернівці—Тернопіль».
25 травня 1944 року совіти провели тотальну мобілізацію всіх чоловіків села від 17 до 50-ти років на війну.
Із нашого села Блищанка мобілізували на фронт 148 чоловіків, із них загинуло 127, зокрема 47 зникли безвісти. Забрали на війну і мого батька Панька, який загинув 21 січня 1945 року в Латвії і похований у братській могилі села Джуксте під Ригою. Забрали на війну з нашої хати вуйка Миколу Ткачика, який зник безвісти. Забрали на війну і Мирона Федорчука.
Спочатку наших мобілізованих відправили в далеку Алмати на «обученіє». Це була продумана більшовиками акція. Щоб не повтікали у ліс до партизанів, а також мати можливість відсіяти ненадійних. Усіх підозрілих відстрілювали в подальших боях. Така доля спіткала і Мирона Федорчука. Довести, що був в УПА не могли, тож і був застрелений СМЕРШем в одному з боїв у Прибалтиці.
Про його загибель розповів наш односелець Михайло Стасюк, який разом із Мироном був в одній роті. Він сказав вітчиму, що Мирона вбили ззаду: «Коли він упав лицем до землі, а я біг за ним, побачив пляму крові на спині між лопатками. Зупинитись я не міг, чи навіть оглянутись, бо така доля спіткала б і мене». М. Стасюк просив, щоб вітчим Михайло нікому про це не говорив. На Мирона надійшла похоронка про те, що він зник безвісти. 47 таких гірких повідомлень на наших односельців прийшло у село.
* * *
Немилосердною була доля і в доньки вітчима Тетяни і її чоловіка Івана. Тетяна вийшла заміж 1940 року за активного просвітянина, члена товариства «Сокіл», керівника спортивних вправ у «Лузі» Івана Михайловича Рибцуника (1913 р. н.). У кінці грудня 1941 року в них народилася донечка Ганнуся.
Іван був одним із перших членів ОУН у нашому селі. 1937-го до Блищанки прийшов із сусіднього села Більче-Золоте член ОУН Петро Перун і записав в організацію своїх друзів Івана Гирина, Михайла Площанського і Томка Богачевського. Через рік вони підібрали собі кожен ще по два хлопці. Це були Іван Рибцуник, Василь Федорчук (син вітчима), Томко Лазарук, Володимир Яніцький (чоловік моєї сестри Олі Сопівник із Заліщиків), Олекса Липка, Антон Йосипович. Таким чином були створені трійки, які були строго законспіровані, і члени трійок, крім своєї, не знали про інших.
Пізніше членами ОУН стали: Мирон Федорчук, Тетяна Рибцуник (Федорчук), брати Василь і Михайло Натуркачі, Антоніна Гошовська, Володимир Белінський, Степан Кошеланик, Калина Липка, Петро і Микола Піхлики, Леон Друзик, Петро Масик, Василь Рибцуник, Володимир Губеня, Михайло Баран, Ганна Баран, Михайло Киверига, Андрій Киверига, Володимир Емерлінг, Яким Друзик, Іван Малітовський, Степан Покляцький, Іван Погребнюк, Теодозія Писанюк, Євген Слов’яковський, Марія Трембачевська, Михайло Шкрабик, Петро Шкрабик, Йосип Шкрабик, Ганна Шкрабик, Петро Якубишин.
До цього переліку входять члени ОУН, які пізніше стали мешканцями нашого села: Іван Мотичка і Марія Мотичка, в криївці їхньої хати була ОУНівська друкарня в м. Товсте, Степан Марчук із Волині, чоловік моєї сестри Тетяни Воробець, Ірина Натуркач з с. Угриньківці, дружина Михайла Натуркача.
Усі вони пройшли (і вижили) через совітські в’язниці за участь у визвольній боротьбі 1941—1956 рр. Не повернувся з тюрми-каторги Томко Лазарук.
* * *
Усвідомлюючи потребу медичної служби, провід ОУН наказав масово готувати спеціалістів медичної служби. Улітку 1942 року до учительки нашої односельчанки Марії Вербицької, бабусі Юрія Вербицького, Героя Небесної Сотні (її мама Ганна — двоюрідна сестра вітчима), прийшла районова провідниця ОУН із псевдо «Іскра». Вона провела агітацію серед дівчат і допомогла Марії організувати медичну школу (курси) санітарів і медсестер для потреб УПА. В ОУН тоді вступили Текля Дорош (була станичною), Тетяна Лазарук, Тетяна Воробець (моя сестра), Ганна Лозінська, Ганна Паньків — учасниці бою у Ярмівці. Сестри Левонія і Павліна Гошовські, Тетяна Шкрабик, Василина Друзик (донька моєї сестри Марцелі), Євгенія Площанська, Ганна Проданик. Найактивнішими були Павліна Гошовська і Тетяна Воробець. Вони були зв’язковими, володіли зброєю. Тоді в ОУН вступили молоді хлопці Микола Базик («Береза») провідник Кущової самооборони (загинув 1948 року), Андрій Киверига, що загинув при облаві у с. Блищанка — розстріляний енкаведистом Хохловим разом із Леоном Серкізевичем.
Сім’я Вербицьких, Зиновія і Марії була центральним підпільним осередком у нашому селі. У них було радіо і вони отримували звістки з фронтів і передавали через зв’язкових у підрозділи УПА. Зиновій Вербицький (1909 р.) був надрайоновим провідником ОУН з ідеології. У них було троє дітей, один із них Тарас — батько Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького. Після десятирічки навчався у Львівському політехнічному інституті і після закінчення залишився жити у Львові.
Середуща сестричка Тараса, навчаючись у заліщицькій десятирічці, померла, захворівши на туберкульоз. Наймолодша Орися мешкає зараз у нашому селі.
Учитель Зиновій Вербицький загинув 1944 року в перестрілці з німцями. Їхній підрозділ потрапив у засаду на полі біля села Сосулівка Чортківського повіту. У цьому бою загинули ще вісім упістів. Усіх дев’ятьох перепоховали в часи Незалежності України в братській могилі на Сосулівському цвинтарі. Слава героям!
Джерело інформації.http://slovoprosvity.org/2017/11/10/povstanska-rodyna/
