8 липня 2017р. помер Роман Ярославович Матіяш - Український співак, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Роман Ярославович Матіяш (23 квітня 1975, Хмельницький — 8 липня 2017, Івано-Франківськ) — український співак, бодибілдер, спортивний тренер, учасник гурту «Турбо-Техно-Саунд» та «Фантом-2».

Після школи вступив в Івано-Франківське Базове медичне училище, яке закінчив в 1994 році і того ж року поступив в Івано-Франківську державну медичну академію, пройшов інтернатуру в дитячій хірургії у Львові, після чого закинув медицину. Надалі основним заняттям Романа став спорт. Одночасно як інструменталіст він брав участь в гурті «Турбо-техно-саунд». Згодом, посварившись із лідером, полишив гурт і створив власний — «Фантом-2» — з Ольгою Гречко.

У квітні 2012 року Роман потрапив у ДТП — його збив автомобіль. У лікарні відмовили обидві нирки і тривалий час Роман провів на апараті «штучної нирки», поки йшов збір коштів на операцію[4]. Згодом відбулась пересадка, але в 2017 році організм не витримав. Його близький друг, богатир Василь Вірастюк написав у своєму Facebook:

"08.07.2017 р. — близько 8-ї ранку, перестало битися Серце нашого без сумніву Великого Друга…РОМАНА МАТІЯША (Панк)…З глибоким сумом приносимо свої співчуття родині Романа! Прощання та похорони відбудуться в рідному місті Романа, Івано-Франківську"

Вікіпедія.

Розповідь - спогади: «Нєісправімий студєнт» Михайло Іванців (автор: Петрущак Микола).

Степовий лагер (табір) селище Кенгір.

Як вістка долине – хай сльози не ллються, Батьківських порогів і нив.

Хай очі не плачуть дарма. 

І вже не зустрінусь, сестричко, із вами, 

Мені смерть судили – жорстоке це слово, Розрад не почую із вуст дорогих. 

Залишу я все, що любив. 

Без мене вітер пісню заспіває.

Я вже не побачу своєї діброви.

Пісню про минулі дні золоті

(Михайло Іванців, «На спомин сестрам», крик душі поета з камери смертників третього ОПП, Кенгір).

У журналі «Дзвін» №11 за 1991 рік була надрукована стаття «Повій, вітре на Вкраїну» Оксани Войтович. Це фрагменти спогадів в’язня сталінських концтаборів Мирослава Войтовича.

В цій статті коротко згадується про героїчний вчинок в’язня-студента – поета Михайла Іванціва, що походив з Дрогобиччини, який в обороні в’язнів, що замерзали на морозі, пожертвував своїм життям.

Перебуваючи літом 2003 року в Моршині на лікуванні в реабілітаційній лікарні «Говерла», я зустрів Євгена Жолиняка із села Оженин, що на Остріжчині (Рівненщина). Євген знав Михайла Іванціва із третього ОЛПу («отдельный лагерный пункт)» в Кенгірі. І ось, що розповів Євген Жолиняк.

Михайло Іванців був гарної статури, високим на зріст. Мав тоді 22-25 років. Був товариським, чесним, із співчуттям і розумінням ставився до чужої біди, завжди любив допомогти слабшому або тому, хто потребував цієї допомоги. У бригаді, яку виводили на роботу за зону в каменоломню, його шанували і любили за добрий характер, за гумор навіть в екстремальних ситуаціях. Часто Михайло захищав скривджених від свавілля бригадирів, наглядачів. Родина його була вивезена в Сибір. Мав двох сестер. І ось який геройський поступок вчинив Михайло.

Казахстан. Зима. Мороз. Холодні пориви вітру. Сьома година ранку, надворі ще темно. Розвод. Розвод ведеться на трьох вахтах. На кожній десь по 15 тисяч в’язнів. Рахують по п’ятірках. Перший раз ще в зоні. Потім рахують, коли проходять через ворота. Виводять за зону. Рахують ще раз, або й два рази, бо все чомусь не сходиться кількість. Мороз 25-30 градусів, та ще із сильним вітром. Дехто під драним бушлатом обгорнувся папером із цементного мішка – тому трохи легше. Костеніють руки і ноги в чунях. Кругом прожектори, конвоїри, собаки. Перераховують одну колону, відводять в сторону – «садісь». Проходить година, друга, а вони рахують. Мороз над ранком сильнішає, вітер обпікає обличчя. Вже перерахували п’ять колон. Рахують далі, рахунок не сходиться. В’язні сидять на землі. Ноги дубіють зовсім. Не сила вже сидіти. Хоч би вже йти, щоб трохи зігрітися. А морозний вітер ще більше дошкуляє. Над колонами в’язнів сильне прожекторне світло, а далі темінь. В’язні дубіють. Нема сил витримати. І ось Михайло говорить своїм товаришам: «Зараз вони всіх піднімуть. Не можу стерпіти, щоби ми всі так мучилися. Я один візьму на себе цей хрест, а вас спасу. Хай Бог мені допомагає» і перехрестився.

Він піднявся на ноги, на весь зріст. Конвоїри закричали «садісь», але Михайло не слухав. Він робить різкий поворот і біжить із колони в темноту – в темний степ. «Стой! Стой! Стрелять буду!», а він все біжить. «Огонь по изменнику родины!», – верещить офіцер. Почалася стрілянина. Стріляють усі конвоїри. Спалахують у темряві постріли. Із дзенькотом падають на землю гільзи, а він біжить і біжить, як зачарований – кулі не беруть. Можливо, більшість конвоїрів (молоді солдати) навмисно стріляють мимо. Відбіг Михайло метрів 80-100 – пустили собак. Стріляють офіцери. І тут утікач піднімає руки, повертаючись лицем до конвоїрів і кричить: «Стріляйте, собаки, всіх не перестріляєте!» і падає висока постать на білий сніг. Собаки рвуть, шматують тіло.

Всім колонам «ложись» і над головами черги з автоматів. Підбігли санітари з ношами і скривавлене тіло понесли в зону. Колони погнали на роботу.

Пораненого і пошматованого собаками Михайла занесли в лазарет і лікували («ми ж гуманні»), а потім помістили в тюрму із суворим режимом. Зламати його їм не вдалося. А він все писав і писав вірші. «Нєісправімого студєнта» судили і весною 1952 року розстріляли.

Його вірші передавалися із табірної тюрми в зону (знаходилися люди, котрі ризикуючи своїм життям, це робили).

Хлопці в зоні заучували ці вірші напам’ять, бо підчас «шмонів» всякі записки наглядачі вишукували і забирали для «опера», який відповідно реагував на них, за це загрожував БУР або додатковий термін ув’язнення.  

Михайлові вірші були щирими і близькими кожному українському серцю. В них – безмірний патріотизм і любов до свого поневоленого народу, в них – біль за його страждання і надія на здобуття волі для українського народу.

Мужній вчинок, коли людина «віддає душу за друзів своїх», гідний пам’яті та пошанування.

Ця героїчна пожертва собою для добра інших розцінюється не інакше, як святість душі Михайла Іванціва.

Згадаймо його подумки і помолімося за його душу. Українська Україна не може забувати своїх героїв і мучеників, а церква – святих людей, що віддали своє життя, рятуючи від смерті ближніх своїх. Не знаю, чи є десь записки людей із смертної камери, людей, які в тривожному очікуванні смерті виливають на папері цей трепіт душі та свою непокору.

Автор Микола Петрущак, станичний Самбірської станиці Братства ОУН-УПА, політв’язень Інтинських та Азбезьких концтаборів.

Джерело інформації. https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

Спомин - розповідь з рейду в Стрийщину куреня «Скажених» (автор: Когуч Павло).

Сотня «Завидії», якою я командував, 11 березня 1945 року стояла в збірці в селі Баличі. Переглянено зброю, стан амуніції і стан стрільців. Я сказав цілому відділові, що відходимо на засідку. Чотових і ройових поінформовано про місце засідки та про її плян. Стрільцям звернено увагу, як поводитися в марші й на місці засідки. Коли сотня була готова до відходу, я зголосив відхід курінному.

Довгий стрілецький ряд розтягнувся в напрямі Дідушиць Малих. Стрілецтво маршувало дуже тихо, тільки можна було бачити їхні бадьорі обличчя. По дорозі я обдумував, як зробити засідку, щоб не понести втрат і здорово вдарити ворога. Більшовики напевно будуть, бо минулого дня на тому ж самому місці чота під командуванням чотового Богуна на засідці вбила 5 більшовиків з району і здобула кулемет.

Коли відділ доходив до місця засідки, подав я наказ: – «Стати!» і вислав стрільців провірити місце засідки. Коли провірено, іду з чотовими докладно оглянути місце, щоб зорієнтуватись, як нам краще розложити засідку.

Засідку розложено між селами Дідушицями Малими й Дідушицями Великими. Віддаль між ними була 2 кілометри. Поміж селами перепливає річка Свіча. Тому, що більшовики можуть надійти з Дідушиць Великих гостинцем до Дідушиць Малих, то засідку розложено на горі коло с. Дідушиць Малих у напрямі с. Дідушиць Великих. На місці пов'язалися з місцевим кущем, що квартирував у лісі за Дідушицями Малими.

Командирові куща наказую забезпечувати зади засідки.

Зорці, що були вислані на обсервацію терену, о годині 10 рано зголошують, що гостинцем з Дідушиць Великих у напрямі засідки їдуть авта. При помочі далековида виразно можна бачити 6 великих американських машин з більшовиками.

По розстрільній переходить наказ: «Відтягнути зброю! Наставити мірники! Без наказу не стріляти!»

Авта, що вже були на мості річки Свіча від засідки 200 метрів, стали. З авт вийшло кілька більшовиків. Можна було бачити, що це старшини. Правдоподібно витягли мапу та говорили між собою. Я думав, що більшовики вилізуть з авт і підуть розстрільною в нашому напрямі. Тому що було 6 авт, а на кожному авті найменше 40 більшовиків, без жертв не обійдеться. Кожний стрілець був свідомий того, що не буде легко розгромити більшовиків. Бити ще задалеко.

Свисток. Більшовики знову всідають на авта. Рушили і їдуть у нашому напрямі. Кожний повеселішав. Усі усміхнені, раді, що авта в'їжджають у засідку. Можна було чути притишені голоси: «Проклята заразо, зараз тобі дамо!»

Коли авта під'їхали ближче, всі побачили, що це їдуть енкаведисти, бо всі в зелених шапках. На кожному авті наїжилося по 6 кулеметів. В кабіні першого авта їхав більшовик з «пепеесом» на грудях. Він розмовляв із шофером, підсміхаючись. Все ближче й ближче авта в'їжджали в засідку. Кожний рій знав, котре авто має бити. 

Вже виразно можна було бачити дикі обличчя сталінських катів. Перше авто вже на 100 метрів, 50 метрів, 20 метрів, 10 метрів.

– Вогонь! – Цільний вогонь!

Посипались барабанним вогнем стріли з кулеметів, автоматів і крісів по автах. Повстанські кулі косили проклятого ворога. Могутньо лунали повстанські вигуки: «Бий більшовицьку заразу! Смерть Сталіну!» і т. п.

По п'ятнадцятихвилинному барабанному вогні з усієї зброї сотні деякі більшовики підняли руки вгору з криком: «Браття, мы тоже бандеровцы!»

– Даю наказ: «Припинити вогонь!» – Як лише стих наш вогонь, більшовики посипали вогнем по нашій розстрільній. Вмить наказую: «Цільний вогонь!» – Було видно, як на очах кат конає і просить милости.

Цілий гостинець перед нами почервонів від ворожої крови. По півгодинному бою залишилося яких 15 більшовиків. Більшовики з останнього авта залягли у рів і стріляли в нашу сторону. Наступати на них поки що не було доцільно, бо могли бути жертви. Наказую цільно бити по них. Після цього вогню зліквідовано кулеметне гніздо. Наказую: «Другий рій 2-ої чоти, наступати з правого боку ворога, а 1-ий рій ройового Чипиги – з лівого!»

У цій хвилині посипалися сильні стріли ззаду по нашій розстрільній. Два рої чоти Снігура і один рій чоти Хмари вдарили вогнем по задах ворога. В цій хвилині подають по зв'язку до мене, що впав один стрілець, а два ранені. Біля мене ранено кулеметника Козака.

Наші стріли позаді запалили в селі хати. Село горить. Живі, що залишилися з тієї п'ятнадцятки, бачучи, що по нас вдарено ззаду, маючи надію на життя, далі разили нас своїм вогнем.

Тому, що більшовики підтягнули сили й нам не було доцільно довше тримати бою, подаю наказ: «Відступати!» Одні відступали, другі придержували ворога. Забрати трофеї не було можливо, бо ворог відтяв нас від лісу. Ми відступали дуже уважно, найкращою партизанською тактикою. Втрат при відступі не було. На місці засідки мали ми одного стрільця вбитого, а трьох ранених. Усіх їх забрали ми з собою. З ворожого боку залишилось вбитими 220 енкаведистів.

Маршуємо в напрямі села, де залишилося ще дві сотні куреня «Скажених». По дорозі стрінули курінного Прута, що йшов з одною сотнею нам на поміч. Здаю звіт курінному з висліду засідки. Вертаємося до села Баличі. Люди повиходили нам назустріч. Одні плакали з радости, другі тішились. Увечері відходили ми з села. Народ прощався з нами, як зі своїми одинокими рідними оборонцями від дикого ката. 

опубліковано 10 лип. 2013 р.,

Джерело. https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/

Жінки «Союзу Українок» із с. Чагріва (Чагрів) на Івано-Франківщині. Фото 1930-их років.

Історія у фотографіях. (Підготував Величко Лев).

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Про село Чагрів.

фото околиці села Чагрів.

На північний схід від Букачівець розташоване село Чагрів. Найдавніша згадка про нього датується 1394 р. Проте археологічні знахідки, які були виявлені на території села вказують, що воно має дуже давню історію. Зокрема, за 1,5 км на північний схід від сільської церкви (гора Лиса – 327 м. н.р.м. у 2011 році зафіксовано шість курганів. Два з них розташовані в лісі. Курган 2 розміщений за 250 м на схід від краю лісу. Його висота 1,7 – 1,8 м. Верх насипу трохи зрізаний. Курган має значно менший розмір (діаметр – 15 метрів, висота – 0,3 – 0,4 м). Він лежить за 50 м на схід від краю лісу. Два кургани розміщені на полі і знівельовані оранкою. Курган 1 має діаметр 26 м і висоту 0,6 м. На північний захід від нього простежуються сліди ще двох сильно розораних насипів. Курган 4 розташований справа від дороги Чагрів – Насташине. Його сильно розораний насип майже 40 м у діаметрі, висота – 0,3 – 0,4 метра. Також на території села виявлено залишки городища, котре датують приблизно ХІІ – ХІІІ століттям і як оборонний об’єкт пов’язують з садибою боярина Чагра, власне з ім’ям якого і пов’язане виникнення назви села Чагрів.

За історичними та легендарними свідченнями, боярин Чагр мав дочку Настю, котру полюбив галицький князь Ярослав Осмомисл і в них навіть народився син Олег, але на жаль в офіційних записах про це практично нічого не сказано. Відсутні писемні відомості і про самий боярський рід Чагрових, однак відомо, що старий боярин Чагр мав дворище в місцевості Чагрів. За легендою, село в той час було невеликим поселенням і носило назву Княже.

Роман князя Ярослава Осмомисла з Настею закінчився трагічно. За намовою боярської верхівки, народні маси напали на дворище Чагрових і повбивали всю родину. Настю бояри схопили в новозбудованому теремі біля Галича і спалили на вогнищі, обвинувативши її в чаклунстві.

З того часу до наших днів збереглася назва урочища Боянів, де є криниця, з якої Настя давала напитися князю джерельної води під час їхньої першої зустрічі.

Впродовж віків, жителі села не залишалися осторонь від соціальної і політичної боротьби, котра, прокочувалася українськими землями, зачіпаючи ці терени.

Це підтримка повсталих під проводом Мухи, похід в загонах Семена Височана під Львів на допомогу Богдану Хмельницькому, боротьба проти окатоличення та кріпацтва. В 1849 р. на відзначення річниці скасування панщини в селі поставлено пам’ятний хрест. Його символічно поклали на Окоманці, місці, де колись панський економ збирав людей і давав їм панські розпорядження. За розповідями старожилів, селяни зробили труну, викували в кузні кайдани, і забивши їх в труну, закопали її на Окоманці, поставивши хрест з написом «Громада с.Чагрів. 1849 р.».

В 1890 р. в селі збудували нову дерев’яну церкву, котра функціонує і по сьогоднішній день, однак найдавніші згадки про неї сягають 1578 р., але, найімовірніше, що вона існувала ще за княжих часів. В акті візитації (відвідин) за 1740 р. місцева церква була названа Богоявлення Господнього, а вже в акті за 1757 р. подається опис дерев’яної церкви Покрови Пресвятої Богородиці, невідомого року будови. Ймовірно, що ця церква постала в період між відвідинами на кошти громади, яка простояла аж до кінця ХІХ ст. Вже згадану церкву у 1890 р. зведено стараннями о.Володислава Чайковського, будівництво якої здійснив майстер Іван Данилків з Перегінська (найімовірніше, за архітектурним проектом Василя Нагірного). Тоді ж було виконано новий іконостас, ікони до якого намалював маляр Теодор Гладкий (його підписи є на намісних іконах Спаса і Богородиці). У 1907 р. церкву розписали малярі Теодор Гладкий і Василь Дутка. Пізніше, у 1974 р. церкву перемальовував маляр Щупак.

У 1906 р. в Чагрові відбувся аграрний страйк. В роки Першої Світової війни багато мешканців села брали в ній участь у складі австро-угорської армії. У складі формування Українських Січових Стрільців був житель села Чагрів - Гаврило Максимишин. Після ліквідації Австро-Угорської імперії, ті, хто був на фронті, взяли активну участь у національно-демокартичній революції. Серед них М.Борис, Д.Лесів, П.Мушастий, І.Мушастий, Й.Котнюх та ін..

Також в селі діяли товариства: читальня «Просвіти», кооперативний гурток «Сільський господар», «Союз українок», молодіжне товариство «Сокіл», «Каменярі», хор, аматорський гурток. Кооператив «Єдність» нараховував в кінці 1937 р. 66 членів.

У вересні 1939 р., село Чагрів, як і всі західноукраїнські землі стало радянським. Тоді ж був організований тимчасовий орган «народної влади», у 1940 р. були проведені вибори, того ж року особисті селянські господарства було об’єднано в колгосп ім. Молотова, а хліборобські родини Загвойського, Свачія і Дутки вивезені в Сибір, як куркулі.

Під час німецької окупації, в центрі села за одну ніч було насипано символічну могилу «Борцям за волю України», але водночас на зміну більшовицькому колгоспу створено німецький «лігеншафт», велику кількість людей було вивезено на роботу до Німеччини (Паньків Михайло, Стельмайстер Андрій, Павлишин (Насалик) Марія, Кутинський Данило та ін.). В селі діяла антифашистська підпільна група, очолювана В.Печарським (житель с.Конюшки).

27 липня 1944 р. село було звільнене від німецьких окупантів. Наприкінці 1944 – на початку 1945 р. багато жителів села входить у лави Української Повстанської Армії. В бойових рядах сотні «Гайдамаки», котра належала до куреня хорунжого «Остапа», брали участь Хміль Ілля, Гнида Степан, Мазурик Василь…

На початку 1949 р. в селі насильницьки було організовано два колгоспи – ім. Молотова (голова Приплодцький М.М.) та ім. Марка Черемшини (голова Чорнописький Г.Ф.). В 1951 р. їх об’єднали в один, а пізніше реорганізували, а в 1971 р. артіль, яка діяла в Чагрові і артіль, яка знаходилася на території села Колоколин були об’єднані в один колгосп «Дружба».

Наприкінці 80-х рр.. ХХ ст. в Чагрові теж відчули віяння національного руху. 14 грудня 1989 р. в селі було створено осередок Народного Руху України за перебудову, який спільно з осередком Товариства української мови, провели відповідну просвітницьку роботу під час проведення напівдемократичних виборів до Верховної Ради України та місцевих рад навесні 1990 р. 8 жовтня цього ж року відкрито пам’ятник Тарасові Шевченку.

Зараз у селі діють початкова школа, будинок культури, бібліотека, ФАП і два магазини.

Джерело. http://bukachivska.gromada.org.ua/news/1622622171/

3 липня 1952р. у бою з московитами в с. Барвінків загинув Андрій Шкрібляк "Дубок" (32 роки) охоронець кущпроводу ОУН у Верховині.

околиці села Барвінків.

Джерело. Календар УПА на 2022, літопис УПА.