ОЛЬГА АЛЬБЕРДА (КОВБАСЮК) - Відважний член ОУН, зв`язкова підпілля родом із с. Солець (або Селець Сілець) біля Дрогобича.

околиці села

Ольга Ковбасюк народилася в 1927 р. у селі Солець, біля Дрогобича. Від 1945 р. працювала секретарем Дрогобицького райвиконкому. Була членом ОУН(р)- організовувала збір продуктів та ліків для УПА. Після арешту станичного її призначили зв`язковою. Восени 1946 р. у с.Колпець енкаведисти заарештували велику групу дівчат, серед них і О.Ковбасюк (видав зрадник). Хоча на допитах затримані нікого не видали, Ольгу засудили на п`ять років заслання. Незабаром вороги дізналися, що її брат Василь, підпільник, після поранення у перестрілці помер у лікарні. А через рік Панько-зрадник доніс, що дівчина- зв`язкова підпілля. Її перевели в Дрогобич (у тюрму "Бригідки") для перегляду справи. 

Після допитів, катувань трибунал засудив Ольгу Ковбасюк на 25 років заслання в Комі АРСР. Дівчина зазнала неймовірних катувань, принижень, голоду. На чужині зустріла добрівлянина Романа Альберду, з яким пов`язала свою долю. У 1957 р. відбувши майже дев`ять років із призначених 25, була достроково звільнена та повернулася з чоловіком у с.Добрівляни. Згодом народила та виховала трьох дітей, брала активну участь у громадському житті: почесна членкиня "Союзу Українок" Львівської області. Померла Ольга в 2000 р. у Добрівлянах, де ї похована.

Джерело: "300 Великих дрогобичан". Йосиф Захарія.

Дружкою на повстанському весіллі «Сулими» і «Калини» була «Тополя» - Історія життя. (авт. Іван КМЕТЮК - заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса)

Життя людини, як і її доля, непередбачувані, але трапляються моменти у житті, коли потрібно визначитися і прийняти рішення, яке може стати доленосним. Це рішення вказує на позицію людини, особливо, коли це стосується історичних моментів в існуванні нації та боротьби за власну державу. Поколінню, яке народилося в часи панування Польщі на західноукраїнських землях, судилося пройти через горнило боротьби проти зайд, навічно вписавши свої імена на скрижалях історії. Виховані на традиціях волелюбності і незламності духу українського народу, постулатах боротьби Шевченка і Франка, опришків і усусів. Коли ж розпочалася Друга світова війна і точилася боротьба між коричневим Берліном і червоною Москвою за поділ світу український народ повстав на заклик ОУН «Здобудеш Українську державу або згинеш в боротьбі за неї».

Сотні тисяч національно-свідомих українців вступили у лави борців. Анастасія Федорівна Химинець (по-дівочому Кузюк) – одна з них. Народилася 5 листопада 1928-го у мальовничому гірському селі Бистриця (колишній Рафайлів). Край вічнозелених смерек і грайливих потоків, полонин і вільнолюбивого духу. Сім’я немала: 10 дітей – троє хлопців і сім дівчат. Обробляли два гектари землі, мали пасіку, 3 штуки худоби і 4 вівці. У родині панував національно-свідомий дух, повага до людей праці і споконвічних традицій предків.

Уже у 1943-му Анастасія стає членом молодіжного крила ОУН, яким керував Юрій Смеречук («Богун», у 1944-му загинув у бою з окупантами у Зеленій). Це був час створення боївок та сотень УПА, карпатські ліси стали надійним прихистком для повстанців. Навесні 1944-го фронт наближається до Рафайлова, де перебували мадярські війська. Влітку вони почали відступати у бік Закарпаття, при цьому спалюючи хати. У присілку Довжинець стояли повстанці «Довбуша». Командир послав лісничого, який володів угорською мовою, на переговори. Приїхав угорський генерал на білому коні з білим прапором. Повстанці, задіяні на переговорах, були у вишитих сорочках. Сторони дійшли згоди, що угорці залишають повстанцям частину зброї та продуктів, зате їх безперешкодно пропускають на Закарпаття. Вночі зброю та провіант кіньми привезли у стодолу Федора Кузюка (батька Анастасії), а потім під стайню на полі під лісом, де й викопали велику яму і перенесли все те добро. Пізніше хлопці потихеньку все з того сховку забрали у ліс.

Прихід нових визволителів влітку 1944-го поставив нові завдання боротьби проти окупантів, тепер уже більшовицьких. Ще до цього для боротьби з повстанцями червоні карателі навесні того ж року перекинули загін НКВД під командуванням Кулагіна, який розгромила сотня «Крука» і боївки районного провідника «Мороза», есбіста «Лиса» і рафайлівська під командуванням «Мура».

Юна повстанка Анастасія поринає у вир боротьби проти окупантів, які використовують різні методи, щоб скомпрометувати і знищити повстанців, зокрема, засилаючи зрадників із числа місцевих жителів. Станичний Рафайлова Юрій Яремчук («Зенко», вуйко Анастасії) зимував з повстанцями у бункері у Дов­жинці під Подами. Зрадник, який втерся у довіру до упівців і перебував із ними у бункері, за завданням НКВД у дуплі бука залишав записку, в якій розповідав все, що знав. Батько зрадника забирав записку і відносив її оперативникам у гарнізон. Навесні 1945-го повстанці на чолі із «Зенком» вийшли із бункеру і потрапили у засідку. Анастасія бачила, як поранений вуйко біг спотикаючись, кулі продірявили дах їхньої хати. Відважний станичний, щоб не потрапити живим до рук ворога, застрелився. Чекісти після того допитували родину, та ніхто не признався і його поховали як невідомого. Пізніше прах перенесли на місцевий цвинтар. Незабаром боївка СБ ліквідувала зрадників.

Анастасія (псевдо «Тополя» і «Леся») носила штафети, ходила у розвідку у Тисменицький, Галицький і Солотвинський райони за завданням «Мороза», «Довбуша» і «Сулими». Повстанка навіть привозила маму і брата до «Явора», який був родом із Галицького району. Часто їздила за одягом, ліками і примусами у Станіслав, оскільки у Надвірній ставало небезпечно. Повстанці розробили певну систему зв’язку: хто руку до вікна прикладе, хто хустиною подасть сигнал чи відповідним свистом. Батько Анастасії Федір Кузюк також допомагав повстанцям, передаючи у ліс мед, молоко й інші продукти. Анастасія деякий час працювала у молочарні, разом зі своїм вуйком «Зенком» заготовила і передала у ліс не один кілограм масла і сметани. Родина Кузюків активно допомагала і брала участь у національно-визвольній боротьбі. Брат Михайло теж партизанив. Зі стриєм Миколою попав у засідку, під час якої його поранили. Через декілька днів батько його пораненого привіз додому. На другий день до хати вдерлися енкаведисти і його забрали у свій гарнізон. Та Михайло стояв на своєму, під час допитів твердив, що, працюючи у лісі, впав на сокиру і завдав собі поранення. Це його врятувало. Стрия Миколу і тітку Марійку із сім’ями пізніше вивезли у Сибір.

Наприкінці 1940-их у лавах повстанців залишалися найвідважніші, котрі вирішили йти до кінця у боротьбі за Україну, серед них і Анастасія. На початку липня 1950-го за завданням «Сулими» вона їде в Івано-Франківськ. Там придбала пакунки (як виявилося пізніше, для весілля «Сулими» і «Калини»). У церкві Рафайлова взяли хрест, який зберігається донині. Анастасії наказали гарно одягнутою прибути на пункт зв’язку у присілок Довжинець, проте повстанка прийшла у буденному одязі. Прийшовши до бункеру, Анастасія зрозуміла в чому річ, тому довелося випрати свій одяг. 7 липня 1950-го відбулося надзвичайне повстанське весілля «Сулими» і «Калини», на якому провідник «Хмара» виконував роль священика, а Настуня була дружкою. Кожний повстанець, який вітав молодят, бажав їм залишитися живими…

Григорій Вацеба із дружиною Марією Бабінчук – «Сулима» і «Калина» – та іншими повстанцями загинули героїчною смертю на хуторі Ловаги Перегінського району 1 липня 1951-го. У роки Незалежності їхня дочка Ганна зв’язалася із Анастасією і за допомогою Юрія Гунди відшукали те місце, де відбулося весілля. Там зростав барвінок, посаджений її мамою «Калиною».

Нелегка, але звитяжна боротьба повстанців продовжувалася у надзвичайно важких умовах. Взимку і влітку 1951-го втілюється у життя зловісний енкаведистський план під кодовими назвами «Переправа» і «Перехват» зі знищення повстанців руками самих же повстанців. Створюють легендовані проводи, у результаті провокативної діяльності яких загинули сотні кращих провідників і вояків. На провокативних зв’язках захопили живими чільних провідників Станіславщини і Надвірнянщини «Байденка», «Шварна», «Хмару», «Куряву» і «Довбуша»… Поза зоною досяжності для чекістів на волі залишалися два крайові провідники «Гомін» і «Грім». Зв’язкова із Маняви, яка прийшла у Рафайлів і принесла ці страшні звістки, повідомила, що зв’язок переривається і виходити на нього треба через цивільних людей. У Рафайлові Анастасія могла вийти на зв’язок через «Явора» (як виявилося пізніше, він співпрацював із НКВД і був зрадником). Більше року повстанка перебувала «на гачку» у чекістських спецслужб. Її не чіпали тільки тому, що з її допомогою хотіли вийти на «Довбуша», котрий 3 січня 1952-го втік від окупантів у Рафайлові.

Коли ця приманка не спрацювала, то 4 грудня 1952-го у хаті у присілку Довжинець її заарештували, разом з облавниками був «Явір». Енкаведисти знали все про Анастасію зі слів зрадника, тому й не дивно, що судовий процес тривав недовго. 30-31 грудня у Станіславі відбувся суд, на якому Анастасії Кузюк дали 25 років таборів, а неповнолітній повстанці Марії Ференчук – десять. Невільничий ешелон попрямував до Норильська…

…Сивочола повстанка на мить замислюється, згадуючи минуле, і знову перед її очима виникають світлі образи-лиця засуджених, нелюдські умови праці і проживання. У Норильську перебувала у спецтаборі № 6, робочий день тривав 12 годин. Рили котловани під будівництво і могли написати два листи на рік. Після Норильська її дорога пролягла у Мордовію, працювала на залізниці і цегельних заводах.

Після смерті Сталіна, коли почалася так звана «Хрущовська відлига», Анастасія влітку 1957-го повернулася у рідні краї. Вийшла заміж. Разом із чоловіком Василем виховали трьох дітей – сина і двох дочок. Діти знайшли свою стежину у житті, доля їх розкидала по різних місцях. На батьківському обійсті залишилася дочка Наталка. Підростають шість онуків і два правнуки подружжя Химинців.

Так у боротьбі за волю України у буремні 1940-1950 роки, у повсякденному житті проминули 87 літ, які ювілярка відсвяткувала 5 листопада цього року. Завдяки героїзму і самопожертві сотень тисяч патріотів, серед яких і Анастасія, таки повстала Незалежна Україна. З роси і води вам, Нескорена Гуцулко! Міцного здоров’я, довгих років життя і мирного неба!

Іван КМЕТЮК,

заступник голови Надвірнянської райорганізації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса

http://volya.if.ua/2015/11/druzhkoyu-na-povstanskomu-vesilli-sulymy-i-kalyny-bula-topolya/

Картини з моїх буднів в Українському Червоному хресті. Марія Бондаренко-Ріпецька, літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992.

Працівниці УЧХ, зліва Марія Ріпецька (“Оксана”), районова УЧХ в Перемищині, Марія Лабунька (“Ірина”), окружна УЧХ в Ярославшині-Любачівщині, Ярослава Саламаха (“Рента”) районова УЧХ в Ярославщині. Фото травень 1948, Лондек Здруй, Польща.

Спогади Марії Бондаренко-Ріпецької “Оксани” про медично-санітарний курс 1944 року в Добромилі, організований жіночою мережею ОУН.

Жіноча рефентура ОУН розбудовує мережу Українського Червоного хреста в підпіллі. Український Червоний хрест (УЧХ) має у своїй медично-санітарній опіці вояків УПА, а по змозі помагає місцевому населенню. Для вишколу охочих працювати в УЧХ улаштовуються у різних теренах курси. У квітні 1944 року у містечку Добромилі розпочнеться такий вишкіл для санітарок Перемищини.

Вчасно увечері, доволі втомлені, ми добилися до призначеної нам квартири в Добромилі. Старовинне містечко Добромиль, положене над річкою Вирвою, на горбку оподалік місточка, в зелені видніла старовинна церква й Василіанський монастир.

Марія Бондаренко-Ріпецька.

Наш медично-санітарний курс відбувався напівлегально під фірмою Українського Допомогового Комітету.

Справжньою організаторкою курсу була жіноча мережа ОУН. Плянувала вишколи Наталка Козакевич (“Сіра”) та Марійка Яріш. Приміщення для викладів та квартири для учасниць приготовили місцеві організатори. Всіх учасниць курсу було двадцять дві, з того числа п’ятнадцять дівчат з довколишніх сіл, які приходили до міста щоденно пішки. Навчання відбувалося в невеликому будинку у двох скромно влаштованих кімнатах. Для користування викладачів та курсанток на стіні висіла чорна таблиця, а в кімнаті стояв тільки стіл та крісла.

Виклади проходили пляново, починалися щодня о 9-ій годині ранку. Учили нас два лікарі доктор Роман Кушнір*, керівник міської лічниці, віком біля сорока років, середнього росту, привітний, енергійний. У цікавих, легко сприйнятливих для нас викладах, наводив особливі випадки зі своєї лікарської практики, іноді переплітав легким дотепом.

Доктор Кушнір викладав підстави анатомії, фізіології та частіші випадки захворювань. Більше часу та уваги приділював інфекційним недугам та способам їхнього запобігання, тут включав інформації про мікроби, бактерії, особисту та загальну гігієну.

Доктор Роман Кушнір, керівник лікарні в Добромилі, викладав на курсах Українського Червоного Хреста в квітні 1944 р.

Другий викладач – доктор Мовчан, лікар хірург. Він теж працював у Добромильській лічниці. Викладав про ділянки зі своєї спеціальности. Говорив гарною літературною мовою, стисло, не витрачаючи багато зайвих слів. На лекціях він постійно підкреслював те, що гігієна й особиста чистота – це важливі чинники у збереженні здоров’я, передусім конечні при лікуванні хірургічних випадків. Обидва інструктори, крім теоретичних викладів, звертали багато уваги на практичне знання. Ми вправлялись накладати перев’язки, переносити ранених, давати уколи.

Вечорами наша група спільно повтаряла щоденні лекції. Для розваги ми гуторили та співали. Пісня була моєю невідступною подругою, ще з раннього дитинства, і я завжди в смутку чи в радости співала. Ми з Марійкою виконували дуетом настроєві співанки, а бойові, повстанські та народні пісні здебільшого співали цілим гуртом.

Марія Боднаренко-Ріпецька (“Оксана”) працювала в УЧХ у Перемищині. Знімок зроблений сотенним Ярославом Коцьолком (“Крилачем”)

під лісом біля села Ракова, Сяніччина, 1946 р.

Після кінцевих іспитів, 13 травня 1944 року, ми одержали посвідки про закінчення санітарних курсів з підписами викладачів, на блянках Добромильської лікарні. Випускниці курсів з подякою дарували докторам Р. Кушнірові та Мовчанові китиці весняних квітів. Більшість місцевих курсанток залишились у селах Добромильщини, а нас четверо Люда, Михася, Стефа та я вернулися до Перемишля.

Там ми дістали доручення піти до села Княжпіль, на підпільний політично-виховний вишкіл. В навчанні участь взяло 22-оє молодих жінок.

Прізвища наші були засекречені й кожна з нас, замість імени, мала своє число. Моє число було двадцять один. Прізвища більшости учасниць були мені незнані. Пригадую собі тільки тих, з якими була давніше особисто знайома. Люда Гуменяк мала число два, натомість чисел моїх подруг Стефи й Михасі не пам’ятаю. Під числом один виступала Оля Феник, Марійка Савчин мала число чотири, Надія Демчук число вісім, Анна Телятинська (“Рома”) число десять, Наталка Козакевич (“Сіра”) число шість, С. Станько (“Софія”) число 13. Інші мені знайомі, які брали участь у вишколі, я їхніх чисел нині не тямлю, були: Марія Ровенчук (“Ірина”), Ірина Тимочко (“Христя”), Ірина Лемеха (“Рогніда”) та Зена Химка (“Зоя”).

*Доктор Роман Кушнір народився 20 червня 1904 року в Горицях на Ярославщині. Середню освіту здобув у Перемиській гімназії, а медичні студії закінчив в університеті у Львові. У 1936-44 роках провадив лікарську практику та завідував лічницею в Добромилі, Роки 1945-49 працював таборовим лікарем у Байройті, (Німеччина), того ж самого року переїхав до Америки. 1952 р., після стейтових іспитів, відкрив приватну лікарську практику в Норт-Дакоті, (США). Помер 28 липня 1958 р.

Марія Бондаренко-Ріпецька, літопис УПА. Т. 23. – Львів-Торонто, 1992.

Операція «Переправа» та «Перехват» на теренах Карпатського краю. (Іван КМЕТЮК, заступник голови районної організації Всеукраїнського товариства «Меморіал» ім. В. Стуса).

Коломийська округа, незважаючи на втрати, яких вона зазнала у 1950-1951-х, коли загинули 202 повстанці, продовжувала активно діяти, мала розгалужену мережу агентів, які проживали легально, чотири друкарні, направляли агентів у східні області, а також надавали допомогу Буковині літературою і людьми.

«Тарас Степанович» передає керівництву МДБ списки легендованих керівників окружного і надрайонного проводів ОУН, а також характеризує стан підпілля. Для того, щоб перевертень почувався більше спокійно у повстанському середовищі, вирішили у першу чергу ліквідувати керівників окружного проводу ОУН «Сірого» та Коломийського надрайонного проводу «Кошового», Коломийського районного «Залізняка». Оперативники прекрасно розуміли, що «Клима» можуть розшифрувати як зрадника, він повинен стати на чолі керівництва окружного легендованого проводу. За тими даними, які надав «Тарас Степанович», чекісти 30 вересня 1951-го між селами Пістинь і Хімчин Косівського району знищили чотирьох повстанців, а саме керівника Коломийського районного проводу «Залізняка», референта СБ «Тигра», референта технічної ланки Коломийського надрайонного проводу «Галю» та бойовика «Голуба», а «Кошового» чекісти схопили пораненим. З бункера вороги забрали ручний кулемет, чотири автомати, одну гвинтівку, сім пістолетів, п’ять гранат, три радіоприймачі, дві друкарські машинки і 700 патронів, велику кількість документів і літератури.

2 жовтня 1951-го у Печеніжинському району на околиці села Великий Ключів у бункері героїчно загинули керівник Коломийського окружного проводу Іван Кулик («Сірий» «К-5»), кущовий керівник ОУН Юрій Дронюк («Яр»), друкарка Коломийського окружного проводу «Муха». З бункера вилучили ручний кулемет, два автомати, три пістолети, радіоприймач, дві друкарські машинки, велику кількість документів окружного проводу і боєприпаси. Для того, щоб зрадник «Клим» мав ще більший авторитет у підпіллі органи інсценізували судовий процес над його дружиною з участю свідків. Після ліквідації керівних кадрів Коломийського окружного, надрайонного і районного проводів, то й саме «Клим» очолює окружний провід і за завданням керівництва УМДБ відправився на територію Городенківського надрайону. Агент настільки увійшов у свою роль і грав «ідейного», що з нагоди 34-ї річниці жовтня вітав керівництво МДБ області, «нібито відмовлявся від преміальних», зароблених на крові підпільників.

На Городенківщині і Снятинщині агент зібрав і опрацював всю інформацію, що дало змогу чекістам ще до початку зими завдати підпіллю значного удару, а саме 18 листопада 1951-го у бункері в селі Стрільче Городенківського району добровільно здався референт СБ Коломийського і Городенківського надрайонних проводів «Морозенко», який розповів чекістам про місця переховування провідників різного рівня і бойовиків. Імітуючи стрілянину, «Морозенка» витягнули нібито мертвим, а вже 19 листопада з використанням наданих даних у селі Новоселиця Заболотівського району при вчиненні збройного опору ліквідували провідника Заболотівського районного проводу «Муху», повстанців «Орла», «Левка» та одного із зв’язкових райпроводу, вилучили два автомати,дві гвинтівки, два пістолети, гранату, 50 патронів.

При допомозі «Тараса Степановича» у селі Мала Тулова Снятинського району у бункері героїчною смертю загинули троє повстанців, серед яких керівник Снятинського районного проводу «Артем» (Іван Антонюк), вилучили три автомати, три пістолети, 120 патронів, друкарську машинку, повстанську літературу. 19 листопада впав бункер кущового «Вихора» (Дмитро Головатий), який загинув разом із двома боївкарами у лісовому масиві між селами Спас і Кропивник, вилучили три автомати, два пістолети, дві гранати, 150 патронів. 20 листопада 1951-го у селі Тучапи Заболотівського району, не бажаючи здатися живими до рук ворога, застрілилися керівник кущової ОУН «Грім» (Роман Зюзюляк), бойовик «Богдан» (Загірняк Василь), зв’язкова «Галя», вилучили два автомати, пістолет, гранату, 133 патрони та літературу. За час проведення операції знищено 11 провідників та 12 бойовиків, вилучено 40 стволів зброї, 10 гранат, 5 друкарських машинок і радіо­приймач.

За липень-листопад 1951-го оперативно-чекістські групи у Коломийщині знищили 56 повстанців, протягом листопада-грудня захопили живими 18 людей. Повністю ліквідували склад Городенківського надрайонного проводу, а також Снятинський і Заболотівський районні. Наприкінці грудня 1951-го «Петро Іванович» у складі АБГ вислідив чотирьох повстанців, яких ліквідували у бункері у районі села Малий Рожен Кутського району 26 січня 1952-го. Агенти-перевертні працювали у поті чола, щоб віддячити своїм хлібодавцям. Захоплені керівники і повстанці ставали новими агентами МДБ, створювали легендовані ланки ОУН. Одночасно, щоб не видати свого цінного агента «Тараса Степановича», на його пропозицію оперативники поки що не знищили керівника Яблунівського району «Славка», кущової ланки «Байду», який одночасно відповідав за зв’язок округи, а також повстанця «Скобу», оскільки на цій території перебував зрадник «Клим».

Незважаючи на всі прийняті застережливі заходи і щоб не викрити «Т.С.», охоронець «Клима» – «Когут» , якому важкопораненому вдалося втекти із рук зрадника «Морозенка», у криївці розповідав про свої підозри Миколі Корженівському («Правий», «Коля») – референту пропаганди Коломийського надрайонного проводу. Розпитування «Клима» про криївки, про зв’язки насторожували «Когута», так само як і другого охоронця «Голуба», його часті зустрічі із завідуючою ФАП села Нижній Березів, яка була агентом МДБ. Вислужуючись у поті чола «Клим» подав керівництву УМДБ в області план захоплення керівників на терені Коломийщини і за її межами. Він запропонував викинути з літака парашутистів закордону. А оскільки їх би зустрічали справжні провідники, то агенти МДБ під виглядом служби безпеки захопили би їх. Потрібно, наголошував перевертень, написати почерком крайового референта СБ «Грома» записку, де би була інформація про викидання парашутистів навесні 1952-го. Так само у Києві співробітники МДБ уміло підробили записку «Грома» до «Недобитого» (Юліан Матвіїв, керівник Буковинської округи ОУН) і це зробило свою чорну справу. Одночасно, щоб не було підозри і вияснити нові дані стосовно підпілля на Буковині, а також виграти час для вкорінення агентів у легендований провід «Тарас Степанович» 27 квітня 1952-го на Косівщині зустрічався з «Недобитим» та 11 повстанцями.

За допомогою снодійного, через свого агента, захопили живими заступника керівника СБ Коломийщини «Ореста», слідчого СБ Косівського надрайонного проводу «Степа» і двох охоронців. «Орест» і «Степ» стали спецагентами МДБ, на їхній чорній совісті захоплення районного референта Жаб`є «Буркута» та загибель двох повстанців. Одночасно йдучи все далі і далі у багнюку зради, «Клим» під виглядом представників Крайового проводу «Грома» заманює «Недобитого» і «Черемшину» (надрайонний провідник Вижницького надрайону), причому Юліан був впевнений, що його перевіряє СБ і розказував все. Спец­агенти МДБ «Степ», Арсен» і «Михайло» підло знищили у кінці травня 1951-го легенду Карпат Василя Білінчука («Сибіряка») і його друга «Байрака».

На території Косівського і Кутського районів підпілля як таке ліквідували, натомість створили Коломийський окружний і Косівський надрайонний проводи із агентів МДБ. Одночасно МДБ використовує інші форми боротьби з повстанцями, а саме компрометацію їх вже мертвих. Наприклад, «Кошового» захопили пораненим, він помер. Але 17 листопада 1951-го у селі Молодятин Печеніжинського району виявили два бункери, чекісти підібрали агента-бойовика з подібним зростом і фігурою, серед підпілля поширили «Звернення «Кошового» до учасників ОУН-УПА про явку з повинною до органів радянської влади», у ньому порочать чесні імена провідників «Бориса», «Сірого», «Крука», а також зрадника «Клима».

Окремі підпільники, яким вдалося вирватися з чекістських тенет, як от провідник Надвірнянського надрайонного проводу «Хмара» весною 1952-го видає комунікат (звернення), де викладає методи праці МДБ, перелічує колишніх провідників, яких захопили живими і вони є агентами МДБ. Такий самий лист «Хмара» надсилає «Вихору» (Микола Харук) – керівнику Косівського надрайонного проводу. 23 червня 1952-го агенти «Тарас Степанович» і «Микола Васильович» зі своїми охоронцями зустрілися із «Вихором» та сімома особами у Косівському районі. «Вихор» на зустрічі заявив «Тарасу Степановичу», що отримав ще одне повідомлення про нього як агента МДБ, та він не вірить, бо це ще одна чергова провокація радянських органів. «Клим» відправив «Вихора» і керівника Коломийського районного проводу «Хмару» до представників так званого крайового проводу, а насправді агентів МДБ, де їх заарештували. Від імені СБ, доставлені у бункер і допитані. Трьох повстанців знищили.

25 червня 1952-го «Клима» і «Ореста» викликали на зустріч організаційного референта Косівського надрайонного проводу «Ненаситця» і шістьох повстанців, де двох вбили, а чотирьох захопили живими, причому вбитих зразу закопали у зворі. Загалом за 1951-1952 роки вбили 131 повстанця, з яких 65 провідників. Улітку 1952-го на території Коломийщини діяло ще близько ста повстанців. За зоною досяжності емгебістів поки що залишився крайовий референт СБ «Грім», тому всі наявні сили задіяли для його захоплення чи знищення. Чекісти орієнтовно знали про його місцеперебування у гірських районах Солотвинського, Перегінського і Надвірнянського районів.

Із загибеллю 27 квітня 1953-го біля залізничної станції Лоєва Надвірнянського району провідника «Хмари» і захоплення живим важкопораненого його брата «Залізняка», почалося стискатися кільце навколо «Грома». Більше того, «Довбуш» не вірив, що «Клим» є агентом МДБ і хотів з ним зустрітися через довірених людей. Аналізуючи нові дані від агентів, оперативники 11 травня 1954-го вийшли на слід «Довбуша» у Лоєвій і захопили його живим. На допитах «Довбуш» тримався стійко, привів чекістів до бункеру «Грома» на схилах гори Березовачка 17 травня (була домовленість з «Громом», що якщо він не прийде до 15 травня, то вони мали покинути сховок). Чекісти на чолі з Костенком хотіли за всяку ціну взяти Миколу Твердохліба живим, проводили з ним переговори про здачу, які закінчилися безрезультатно. Дружина «Грома» Ольга застрелилася, командир теж хотів застрелитися, але невдало. Просив Анну Попович, яку захопили живою, застрелити його. Колишній повстанець куреня «Благого» Василь Момот («Невмирущий») 17 травня 2004-го під час ювілейного сходження з нагоди п’ятдесятиріччя загибелі «Грома» показував присутнім, у т. ч. й автору цих рядків, копію інформації Служби Безпеки України про те, що важкопораненого «Грома» вилікували, пропонували йому співпрацю, та він відмовився, його розстріляли у вересні 1956-го в один час із «Довбушем».

Збройна боротьба не припинялася у 1953-1955 роках. Останні із когорти залізних помирали з гордо піднесеною головою. Так 1 серпня 1953-го близько двісті червонопогонників у селі Стопчатів Яблунівського району оточили хату, в якій перебували референт СБ Коломийського надрайонного проводу – «Марко» (Степан Козьмин), районний провідник «Градок» (Дмитро Гриблюк), сімнадцятилітній повстанець Іван Дронюк («Галайда»). У нерівному бою повстанці загинули як герої. «Галайда» зумів ножем зарізати старшого лейтенанта Чорноусова, який керував операцією. 28 вересня 2003-го повстанців урочисто перепоховали у селищі Печеніжин Коломийського району. 4 жовтня 1954-го у селі Гринява Верховинського району 37-річний гуцул Яків Гречук («Сміхолист») не здався ворогові і загинув як лицар.

До останнього подиху билися з іноземними захланниками за рідну землю у 1955-му Микола Івашко («Вовк»), Микола Гриджук («Широкий») у селі Перехресне Верховинського району, останній районний провідник Верховинщини Микола Марусяк («Богдан»), який героїчно загинув 4 жовтня.

По-різному склалася доля запроданців, тих, котрі будували своє матеріальне благополуччя на крові побратимів, на сльозах матерів, дружин та дітей. Одні з них отримували квартири, дачі, машини, інші – скуштували тюремної баланди або їх знищили за вказівкою хлібодавців, «бо багато знали, і не вміли тримати язик за зубами». Вовкулаки з людськими обличчями спричинилися до загибелі і репресій сотень повстанців, скалічили людські душі, материнські і дівочі сльози не висихають і донині. Позаростали бур’янами і чортополохом могили зрадників. Натомість ніколи не заростають стежки до могил, хрестів, обелісків на честь нескорених повстанців

У часи хрущовської відлиги із концтаборів, наче журавлині ключі, поверталися ще живі повстанці. Повстанська ватра не згасала. Саме ця ватра стала тим каталізатором, яка призвела до проголошення Незалежності України 24 серпня 1991 року. Подвиги повстанців когорти залізних є гідним для наслідування новим поколінням українців, яке захищають рідну землю на сході України.

Джерело інформації 

http://volya.if.ua/2016/09/operatsiya-pereprava-ta-perehvat-na-terenah-karpatskoho-krayu-3/

30 вересня 2016, 14:22 | Рубрика: краяни-повстанці 

Іван КМЕТЮК - заступник голови районної організації

Всеукраїнського товариства

«Меморіал» ім. В. Стуса