ФІЛІЯ СОЮЗУ УКРАЇНСЬКИХ КУПЦІВ І ПРОМИСЛОВЦІВ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

Члени Союзу Українських Купців і Промисловців. Зліва направо (сидять): М. Кнігиницький, Д. Висоцький, Ю. Синишин, Т. Жаровський, С. Снігурович, Р. Шевчук. Стоять – І. Малиновський (1), С. Синишин (4), Ф. Бермес (5), І. Петраш (8), П. Самоверський (9), … Станиславів, 1930 р.

Популярні наприкінці 20-их років заклики «Свій до свого по своє», «Здобуваймо міста», «Творім наш третій необхідний стан — українське купецтво» привели до створення в Сокалі філії Союзу українських купців і промисловців (СУКіП). її тут засновано в березні 1929 року з ініціативи Івана Богачевського (голова), Анатоля Грушкевича — директора Повітового союзу кооператив (містоголова), Петра Стефанишина (секретар) та інших. З перших днів свого заснування СУКіП об'єднував лишень 16 членів. Тоді в Сокальському повіті українці мали не більше двадцяти маленьких торговельних під­приємств, з якими ніхто не рахувався. Щоб розширити їх мережу і зміцнити матеріальну базу, було залучено до співпраці Повітовий союз кооператив, Народну торгівлю, районні молочарні...

Після Івана Богачевського СУКіП очолювали Анатоль Грушкевич, а відтак Осип Мельникович. Але його найбільш плідна праця розпочалась тоді, коли до керівництва прийшов Євген Томчак [1] . Вже на початку 1936 року в повіті діяло понад 200 українських приватних торгівельних станиць. У Сокалі залізні вироби можна було купити в крамницях Євгена Томчака та Зеноші Новосада, галантереєю торгували Теодор Шиш. Володимир Боярський, Петро Щудло, шкірою — Петро Рачинський, Андрій Наконечний та Марко Мельник, мануфактурою — Андрій Тхір. М'ясо можна було при­дбати у крамниці Володимира Друневича, шкільним приладдям торгував Роман Гринюк, а власником харчівні був М. Білик.

Українські купці і промисловці відзначають свято Юрія. У першому ряду – Северин Снігурович (перший праворуч). 1937 р.

Святкування 10-ліття Союзу Українських Купців і Промисловців на свято Юрія. Станиславів, 1936 р.

Різне взуття можна було купити в крамниці Михайла Іваницького. Фарбами, лаками, мастилами торгував Антін Васько, жіночим вбранням — Лідія Книш, кінськими м'ясними виробами — Луць Остапчук... У 1937 році Сокаль мав понад 30 українських крамниць. Таким розвитком національної торгівлі не міг похвалитися жоден сусідній повітовий центр. Цей її розквіт став можливим завдяки наполегливій праці філії СУКіП, якою вміло керував її голова Євген Томчак. Союз українських купців і промисловців також фінансував повітовий часопис «Голос з над Буга».

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 30.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__28.html

Джерело фотографії 

https://gk-press.if.ua/ukrayinska-hata-na-istoriyu-bagata/

Із публікації Василя РОМАНЮКА

«В нас на Горах (назва кутка села, - авт.) партизан сидів в одній хаті в криївці і його продали. Спогади - розповідь.

Він не здався, застрелився шоб їм живим в руки не попасти. То його привезли нам під школу в Потеличі, а ми, діти, мали йти дивитися. А в нас був вчитель якийсь не наш, то казав: «Плюйте на нього!». «Та як?! То наш хлопець, то українець». І ми всі так біля нього перейшли і старалися не дивитися на нього. Я так одним оком подивилася на нього, то пам’ятаю, він такий здоровий був, високий і землею весь обсипаний. То була така «тачанка» і він на ній лежав. Він писався Грицак, а ім’я не пам’ятаю» 

Стефанія Солтис, 1937 р. н. зі с. Клебани Жовківського р-ну Львівської обл.

Джерело інформації ФБ сторінка Локальна історія 

Робітнича сотня ч. 16 під Українським памятником у Нім. Яблонному.

З ЖИТТЯ ПОЗА ТАБОРОМ

По відїзді укр. бриґади до Йозефова, остала в Німецькому Яблонному укр. робітнича сотня ч. 16., при якій основано для 21. лютого 1922 . р. Культурно-просвітний Кружок, що під проводом голови чет. Д. Охримовича веде між тамошним стрілецтвом освітну і культурну працю.

До сьогодня улаштовано заходом того кружка три сценічні виставі й уряджено кілька вечірків із забавами та танцями.

В маю с. р. заложено при сотні мужеський хор, який під проводом діріґента п. Дуба розвивається дуже гарно та виказує немалі успіхи. На концерті, що його улаштовано дня 1. липня 1922 р. в честь Тараса Шевченка, відспівав удатно кілька народніх пісень, Спів подобався всім, а особливо чеським гостям, що явилися на концерті. Між иншими чеський надпор. Беранек, заступник стац. команданта й п. Форманек, урядник чсл. міністерства закордонних справ, захопилися українською піснею.

Крім хору і аматорського гуртка існує при сотні читальня і крамниця. Книжки до читальні побирає сотня від К. П. К. в Йозефові, а часописі передплачує з власних фондів, що їх покриває крамниця, якої майно виносило в дні 1. липня 1922. р. 3611'78 Кч. Сотня не забуває теж і на свої обовязки національного податку. До сьогодні жертвувала в добровільних датках:

1. На памятник у Нім. Яблонному 347'80 Кч.

2. “ “ “ Пшібрамі 50'

3. Голодуючим на Україні 850'

4. На Укр. інвалідів 183'

_______

Разом 1385'80 Кч.

Та крім гарних і радісних хвиль пережила сотня і сумний час, а саме коли довідалась про самовбійство віст. Михайла Сметани.

Покійний був родом із Болотної, перемишлянського повіту. За світової війни, перед переворотом, був на італійському фронті, а відки й попав — при розпаді Австрії — до італійської неволі. В 1920. р. повернув разом із рештою поворотців Українців до Ліберця між сотки инших братів-скитальців. Пізніще опинився в яблонецькій сотні.

Був щирою і працьовитою людиною, та довголітня війна й життя по таборах, відбилося на його нервовому устрою так сильно, що в послідньому часі тяжке наше скитання довело його до розпуки й він покінчив самовбійством.

Дня 6. VI. 1922. р. Перед заходом сонця кинувся під колеса поспішного поїзду на шляху між Лємберком а Ліберцем.

В оставленому листі, в якому пращається з Україною, найвищим Вождом У. Г. Військ, старшинами і стрілецтвом, пише, що вмірає з любови й туги до України.

- Не повинен я згинути тут у той спосіб. Я розумію своє завдання, як член нації й армії, знаю, що своїм поступком не віддам довгу своїй Державі, знаю, що всі, з якими я терпів, осудять мій учинок, але годі, я не в силі довше терпіти, не годен дивитися на страдання синів України, не годен знести несправедливости й неправди... Пращайте всі, пращай Україно!

Ілюстрований місячник “Український скиталець”, число 16, 1922. Йозефів, 15. 8. 1922

Джерело інформації фейсбук сторінка Lesya Porutska-Sakovych

Сокальська земля видала багато революціонерів, всеціло відданих справі визволення України, а між ними особливе місце займає революціонер і каторжник Василь Дишкант.

Народився він 1911 року в селі Мошкові, Сокальського повіту. Батько Мартин віддав сина до польської державної гімназії в Сокалі, яку Василь закінчив із успіхом. По матурі поступив на Львівський університет, де студіював право. Свої студії закінчив успішно та здобув титул маґістра права, а тоді перенісся до Сокаля, де відбував практику в адвоката, д-ра Степана Ріпецького.

У той час ОУН ламала "сокальський кордон" , тобто поширювала свої ідеї та свою організаційну сітку на Волині і Холмщині. В цій акції брав участь теж Василь Дишкант. На початку 1937 р. польська поліція арештувала його та перевезла до в'язниці в Луцьку. В серпні того ж року відбувся в Луцьку великий політичний процес, в якому, крім Дишканта, судили Івана Климова і Павла Мигаля (оба з Сокальщини). Всіх підсудних було 42 особи. В цьому процесі, що тривав 14 днів і закінчився 31 серпня 1937 р., Василя Дишканта засуджено на три роки тюрми за приналежність до ОУН.

Після розвалення Польщі Дишкант вийшов на волю та короткий час перебував у рідному селі, яке було під німецькою окупацією. Згодом учителював на Холмщині в семиклясовій школі в селі Бузок. Рівно ж викладав на курсах українознавства в тому ж селі.

Після вибуху німецько-більшовицької війни та проголошення відновлення Української Держави ЗО червня 1941 р. переїхав до Сокаля, де зайнявся організацією державної адміністрації, працюючи в Міській Управі. В тому році одружився з Марусею Семенюк і згодом їм народився син. В січні 1944 р. був арештований німецьким Ґештапом і засуджений на кару смерти, яку пізніше замінили на концтабір. Із львівської тюрми перевезли його до німецького концтабору в Авшвіці, де він карався аж до капітуляції Німеччини в травні 1945 р. Після закінчення війни переїхав до Баварії (американська окупаційна зона). В половині 1945 року був іменований обласним Провідником ОУН Північної Баварії та провінції Гессен. На цьому посту виявив неабиякий провідницький та організаційний хист. Область у той час видавала суспільно-політичний місячник Самостійник, який був популярний на терені Німеччини й Австрії.

У 1947 р. Василь Дишкант зголосився виїхати нелеґально в Україну для провадження там революційної роботи. Арештований польською політичною поліцією в Любліні, був переданий комуно-московському КҐБ та засуджений на 25 літ каторги в Мордовських концентраційних таборах. Представники совєтського уряду пропонували йому волю під умовою, що він напише покаянну заяву та опише "наше світле, веселе життя в Радянському Союзі". Він відмовлявся, пояснюючи, що його життя за ґратами зовсім не веселе і не світле, а на волі в Совєтському Союзі він не жив і тому не може собі того життя уявити.

При Божій помочі він вийшов на волю в 1966 році і повернувся на рідну землю, до Сокаля. Не маючи совєтського громадянства, він не мав права виїжджати поза межі Сокальського району. При тих об¬ставинах тяжко було влаштуватися на роботу. Знайомі були перелякані і відверталися від колишнього в'язня. Так все таки за допомогою добрих людей йому вдалося влаштуватися в сокальській середній школі на працю помічника директора по господарській частині. Але й тут, на рідній землі, "недрімуще" око пильно слідкувало за кожним його кроком.

Василь Дишкант зустрівся в Мордовських таборах з Патріярхом Йосифом, коли він затримався там на короткий час. Зараз після приїзду Патріярха Василь приніс йому хліб, масло та інші харчі, і мав з ним цікаву розмову. На другий день каґебісти повезли Патріярха до іншого табору Після прибуття до Риму Патріярх мав зустріч із братом Василя, під час якої висловився про нього з величезним признанням.

Девізою Василя Дишканта було Шевченкове: Караюсь, мучусь, але не каюсь. Він каторжанин, який сидів у тюрмах і таборах Польщі, нацистської Німеччини та московсько-більшовицької імперії, а в 1946 р. сидів понад місяць у тюрмах Фюрту й Ерлянґену, арештований американською поліцією (СІС) у зв'язку з видаванням нелегально журнала Самостійник.

Життєвий шлях Василя Дишканта був тернистий. Не довелось йому дожити до незалежности України. Але в мріях про цю незалежність заснув на 70-ому році життя в квітні 1981 р. в Сокалі. Там же 8 квітня відбувся його похорон.

Джерело інформації

http://www.sokal.lviv.ua/history-postati_d_v.html

Оксана Гайдук: Надбужанщина-Т.3 Нью-Йорк -Париж - Сідней - Торонто,1994

УКРАЇНСЬКИЙ БАНК: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини - продовження.

для збільшення натисніть на зображення 

для збільшення натисніть на зображення 

Листівка 1916 Сокаль Банк Ощадна каса Війна Штамп військової зони.

З 28 листопада 1900 'року в Сокалі почало діяти Повітове кредитове товариство. Першими його членами були Євген Петрушевич, Олександр Желенівський, Орест Чехович, Омелян Левицький, Павло Левицький [1] та інші. З березня 1930 року це Товариство почало іменуватися Українським банком, який став поважною фінансовою установою Сокальського повіту і виділяв уже не тільки звичайні векселеві позики для своїх членів-селян, але й підтримував ними місцеві українські промисли та кооперативну і приватну торгівлю. Директором Українбанку був відомий на той час громадсько-політичний діяч Володимир Кохан. Сокальський банк часто звертався до населення повіту з таким закликом:

«Кожний заощаджений гріш вкладайте хоч би накоротко тільки до Українбанку. Цей гріш послужить тільки нашій рідній справі. Хай і на тій ділянці обов'язує нас всіх клич «Свій до свого». Сильна кредитова установа — це запорука і підстава нашого народного господарства».

Балансова сума Українбанку в Сокалі становила 1936 року понад мільйон золотих. Банк, як повідомляла тодішня преса, нагородили дипломом Ревізійного Союзу українських кооператорів за «найкращі висліди праці в краю». Проте події, які нагрянули через три роки, зупинили його діяльність назавжди.

[1] Буг (Сокаль). 1937. С. 27

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__27.html