РЕМІСНИЦТВО І ПРОМИСЛОВІСТЬ: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Незважаючи на не зовсім сприятливі умови, в Сокалі здавен розвивалися ремісництво і промисли. Значного поширення набули гончарство, ткацтво. Вже 1585 року тут був ткацький цех, а в XVII—ХVIII століттях діяла суконна мануфактура. Тоді ж у місті виробляли різні шовкові тканини.

Наприкінці XV століття в Сокалі, а також Грабівці і Тишицях (Холмщина), вперше в Україні почали виготовляти у спеціальних котлах горілку, звану паленим вином [1] . Робили її за рецептами, що прийшли із Заходу. Згодом виробництво горілки і спирту набуло на Сокальщині значного розвитку. Під кінець минулого століття в повіті діяло 37 ґуралень. Були вони в Боратині, Боб'ятині, Хороброві, Горбкові, Конотопах, Кристинополі, Лещатові, Лучицях, Поториці, Спасові, Шарпанцях, Старгороді, Свитазеві, Тудорковичах, Тартакові, Угринові, Ванові, Войславичах, Волиці Комаревій, Жабчі та інших селах [2] .

Протягом 1890 — 1892 років зі Сокальщини вивезли 6 655 тонн спирту. Значна його кількість ішла за кордон. Окрім того чимало горілки споживало населення повіту. Адже тут до кінця минулого століття збереглося давнє право так званої «пропінації» — нав'язування людям горілки у борг, «на відробіток», що приносило велику шкоду їхньому здоров'ю і родинному життю. За тодішніми статистичними даними, кожний дорослий у околицях міста Белза і села Стенятина споживав за рік 5 — 10 літрів горілки, сіл Поториці й Сільця — 20 — 40. А в середньому по повіті ця річна «доза» становила від 20 до 40 літрів.

У 1895 році за кошти повітової ради було споруджено цегельню з американським обладнанням. Вона знаходилась неподалік залізничної станції «Сокаль» і виробляла щорічно 1,5 мільйона штук цегли (10 см завширшки, 20 — завдовжки) для будівництва доріг. Такий самий завод, але власний, мав мешканець с. Добрачина П. Левицький. Всі інші цегельні, яких у повіті налічувалось понад двадцять, були кустарними. У 30-х роках минулого століття на околиці Сокаля також діяло кілька їх. За часів СРСР тут створено заводоуправління цегельних заводів, яке виробляло в середньому за рік 40—54 мільйони штук цегли.

На переломі XIX і XX століть великого розвитку і поширення набув у повіті домашній промисел. Люди безпосередньо в своїх господарствах займалися ткацтвом, виробництвом полотна, сукна, пошиттям кабатів, гарно оздоблених кожухів. Сировини для цього було вдосталь. По селах сіяли багато конопель, льону, тримали чимало овець, які давали високоякісні шкіру і руно. Без кожухів на Сокальщині не обходився майже ніхто. Їх не мали хіба дуже бідні.

Значним попитом користувалися на ярмарках місцеві вироби з лози, соломи, шкіри, глини, а також взуття, яке виготовляли знамениті угнівські шевці Сильвестр Лисяк, Андрій Лисяк, Ілля Стирко, Петро Камінський, Степан Хитрень, Іван Шустикевич, Григорій Решетило та інші.

У XIX столітті у Сокалі появилася ціла низка відомих майстрів гончарства — Білик, Боярський, Гордійчук... Але найбільшого хисту у виготовленні різного керамічного посуду, зокрема дзбанків, баньок, глечиків, досяг Василь Шостопалець (1816—1879), який умів прикрасити свої вироби оригінальним орнаментом, надати їм неповторної краси і пластичності.

Користуючись жовтим, коричневим і зеленим кольорами розпису, Шостопалець особливо вдало поєднував їх під час виробництва кахлів, надаючи їм сприйнятливих тонів, від яких віяло ніжністю, світлістю і теплотою.

Полив'яні миски, горщики, горнятка, вазони виготовляли після Шостопальця й інші сокальські гончарі, але вершин його майстерності так і не досягли. З-поміж них виділявся хіба що кераміст Книш, який у другій половині XIX століття відзначився вмілим створенням розмальованих дзбанків, ліхтарів, горщиків і макітр.

У 1897 році фабрикант Яворський заснував у Сокалі прядильно-ткацьку фабрику, яку за часів СРСР названо артіллю «Прикордонник». Це підприємство проіснувало до 1960 року і випускало пряжу, трикотаж, килими, шарфи та інші вироби.

Комбінат «Укрзахідшахтобуд», що з 1954 року розмістився в Сокалі, став координаційним центром у спорудженні шахт у частині нашого району, а також на Волині.

Будівництво на Сокальщині першої шахти, яку назвали № 1 «Великомостівська», розпочалося восени 1952 року і незабаром стривожило деяких високопоставлених чиновників у Києві і Москві. Під час проходження клітьового стовбура, на глибині 390 метрів, підземна стихія заблокувала всі роботи і поставила під сумнів своєчасну здачу цього підприємства в експлуатацію. Підземні юрські відкладення спричинили потужні напливи змішаного з водою піску, що раз у раз обрушувався на тюбинги, загрожуючи їх сплющити або обірвати. Прибули комісії, консультанти... Було вирішено зміцнити тюбингове кріплення залізобетонною «сорочкою». Підступна стихія скорилася. Але боротьба з нею забрала чимало часу і відтягнула введення шахти в дію аж до 28 грудня 1958 року. Тому перше сокальське вугілля пішло на-гора з другої «Великомостівської» шахти, яку здали в експлуатацію на рік раніше — 24 грудня 1957-го. Перші його тонни випало нарубати бригаді Анатолія Гочачка.

У вересні 1959-го стала до ладу шахта № З «Великомостівська». В 1960 році видала перші тонни палива п'ята «Великомостівська», в 1961-му — четверта «Великомостівська». Потім були здані в експлуатацію інші вугільні підприємства. Згодом усі шахти «перехрестили», давши їм назви різних комуністичних дат, подій і партійних з'їздів.

Водночас з будівництвом вугільних підприємств тривало спорудження житла, об'єктів соціально-культурного і побутового призначення. На малі Сокальщини появилися нові населені пункти — селища імені Б. Хмельницького (поблизу шахти № 1 «Великомостівська»), Гірник та Соснівка, яка згодом стала містом.

З 1959 року тривало інтенсивне будівництво нових кварталів Червонограда. В них поселялися люди, які приїхали на роботу з різних областей України і республік колишнього СРСР.

Створення в Прибужжі гірничої промисловості позитивно позначилось на соціально-економічному розвитку Сокальщини. Проте хаотична і безгосподарна розробка вугільних родовищ невдовзі відплатила в зоні дії шахт екологічними бідами: просіданням ґрунтів і їх заболоченням, загибеллю місцевої флори і фауни... Шахти, а згодом і збагачувальна фабрика, яку спорудили на околиці села Сілець, стали основними джерелами техногенного забруднення довкілля і породили безліч проблем. Причина в тому, що більшість териконів шахт побудовано без врахування геологічних та гідрологічних особливостей району. Внаслідок того в довкілля потрапляє понад 20 високотоксичних елементів, у тому числі свинець, ртуть, кадмій, цинк, які виявлено в ґрунтах, воді, організмах тварин та людей і в рослинах [3] . А вміст концентрацій миш'яку, цинку, кобальту та інших металів у ґрунтах і воді перевищений у радіусі трьох з половиною кілометрів від шахт у 5—10 разів [4] .

В 1961 році, згідно з директивами Міністерства хімічної промисловості СРСР, на околиці Сокаля почалось спорудження заводу хімічного волокна, який у серпні 1970 року випустив перші тонни продукції. Своє віскозне волокно, сірковуглець, сульфат натрію він відправляв за рознарядкою з Москви на 160 підприємств колишнього Радянського Союзу, що за тодішніми заідеологізованими мірками вважалось великим досягненням.

У роки своєї розбудови Сокаль став виробником різних залізобетонних конструкцій, товарного бетону й розчину. Його цегельні заводи та комбінат промислових підприємств (нині відкрите акціонерне підприємство «Залізобетон») дали необхідні матеріали для спорудження в місті і районі ряду об'єктів промисловості, побутового і соціально-культурного призначення.

На Сокальщині є дві панчішні фабрики, заводоуправління будівельних матеріалів, ВАТ «Елегал», фабрика «Рата», деревообробний комбінат, м'ясопереробне підприємство, спиртозавод... Тут розташовано десять шахт, вісім з них належать до району. Останнім часом майже всі вони справляються з планом вуглевидобутку.

Зареєстровано понад 400 малих підприємств, але більшість з них займаються бізнесом і торгівлею. Частина не працює.

Ряд виробничих колективів, зокрема ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна», ВАТ «Елегал», їхні дочірні структури, а також деякі інші підприємства району перебували тривалий час у складній фінансово-економічній ситуації через відсутність внутрішніх ринків збуту продукції, вищу її собівартість, ніж за кордоном, і неконкурентоздатність. Недавно ВАТ «Сокальський завод хімічного волокна» оголошено банкрутом.

Найбільш ритмічно працює ВАТ «Сокальське м'ясопереробне підприємство» (голова правління Володимир Кузьмич).

[1] Крип’якевич Іван. Побут. Княжа доба // Історія української культури. К., 1994. С. 98.

[2] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.451.

[3] Високий Замок. 1997. № 60.

[4] Голос з-над Бугу (Сокаль). 1998. № 19

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__39.html

СІЛЬСЬКЕ ГОСПОДАРСТВО: Читаємо та пам'ятаємо... це наше минуле. Історія Сокальщини.

Сокаль

З давніх-давен Белзька земля, до якої входила територія теперішньої Сокальщини, славилася своєю родючістю. Найбільш плодородні її грунти були власністю наших князів і бояр. Але століття польської експансії привели сюди нових господарів.

Більшість населення Сокальщини займалася рільництвом. Серед сільськогосподарських культур, які тут традиційно вирощували, були жито, пшениця, ячмінь, гречка, овес, просо, картопля... А в минулому столітті і пізніше, в селах Глухові, Добрачині, Завишні, Конотопах, Жужелі, Волсвині, Теляжі садили на великих площах городів, а також полях цибулю, яку продавали у містах і сусідніх повітах [1] . У південній частині Сокальщини, зокрема в селах Сільці, Куличкові, Волсвині, Яструбичах та інших, де були гарні розлогі пасовища і сіножаті, розводили багато великої рогатої худоби, коней, овець.

На початку XIX століття більшість ґрунтів на Сокальщині належала польським поміщикам. Чимало українців були малоземельними і мали до 2 га землі або не володіли нею зовсім. Тому в 1919 році вони з радістю сприйняли звістку про Закон Західно-Української Народної Республіки щодо земельної реформи, який передбачав справедливий розподіл ґрунтів між малоземельними селянами, надаючи в цьому переваги і пільги воїнам УГА та їх сім'ям.

У період ЗУНР на Сокальщині був установлений пильний нагляд за використанням кожного гектара землі. Комісар повіту Євген Тисовський у своєму наказі від 11 квітня 1919 року попереджав, що той, хто «ударемнить весняний засів, підпаде карі арешту до 6 місяців або грошевій карі до 50 000 к.» [2] .

До 1939 року на Сокальщині було чимало двірських (поміщицьких) та індивідуальних господарств, які загалом добре розвивалися. Перші з них ліквідовано невдовзі після приходу в повіт Червоної Армії". За інших узялися згодом, під час колективізації. Найкращих господарів названо куркулями і вивезено до Сибіру та інших віддалених місцевостей СРСР. На тих, які залишилися, наклали великі податки і постійно звинувачували за «утаювання землі», несплату держпоставок, саботаж хлібозаготівлі. За ці провини чимало жителів Сокальщини було засуджено на значні терміни позбавлення волі. По десять років ув'язнення з конфіскацією майна «заробили» за це в 1947 році й мешканці села Боб'ятина Йосип Лисачок та Андрій Семенюк. Про першого з них у тодішній сокальській районній газеті «Соціалістична перебудова» писали:

«Куркуль Лисачок Йосип Іванович стояв перед судом, затаївши в собі злість до Радянської влади. Він добре замаскувався, пролізши на посаду агента Райуповмінзагу... Він показав, що в нього землі всього 4 га 90 арів і то, каже, «ця земля ділиться на три фамілії: мого зятя, моя і рідного батька».

Лисачок хитрий куркуль, він обдурював Радянську владу і зараз почав викручуватись, як тільки міг, але його хитрощі і викрутаси не допомогли, 7 з половиною гектарів землі, якою він користувався весь час, викрито». [3]

Про те, що плани здачі хліба державі були дуже високими, а методи його відбирання в селян брутальними і підступними, можна судити з іншої публікації в цьому ж номері газети. В інформації «До кінця зламати опір куркулів» ідеться:

«Наряду з кращими селянами сіл, ще зосталися люди, які до цього часу продовжують саботувати і ,не здають хліб державі по плану.

Так можуть робити тільки куркулі, наприклад, як Мартинюк Марія і Ляш Володимир з села Лучиці. Замість того, щоб здати державі до 40 центнерів кожному хліба, вони здали тільки половину і то іншими малоцінними культурами.

Так само в селі Лещатів безнакаранно залишаються куркулі, люті саботажники хлібозаготівлі, такі як Олесько Теодор та Назар Іван. Вони не здали хліба державі ще й половини. Селяни бідняки і середняки чекають від прокуратури суворих заходів до саботажників хлібоздачі» [4] .

З 1947 року Сокальщина стала експериментальним полігоном більшовицької колективізації. А в листопаді 1948-го з різних партійних трибун лунали одіозні рапорти, що вона першою на Львівщині завершила цю кампанію і має 33 колгоспи. Замовчувалось лише те, що селян запрягали в це колективне ярмо за допомогою військ, знущань, погроз і побиття.

Перші колгоспи було створено 1946 року в селах Скоморохи, Ільковичі й Тартаків і скеровано туди комуністів Смирнова, Юрка, Мансаряна, Литовченка і Смикова, які мали проводити організаційну і пропагандистську роботу.

В 1947 році середня врожайність зернових по Сокальському району була дуже мізерною. В 1948 році вона дещо зросла і становила 15 центнерів з гектара, [5] що вважалось значним досягненням. По колгоспах тодішнього Великомостівського району збір зернових був набагато нижчим.

Ті одиниці одноосібників, яким удалось уникнути вступу до колгоспів, теж довго не протримались. Бо «з метою обмеження куркульських господарств» були встановлені дуже високі і тверді норми поставок сільськогосподарської продукції [6] .

Колективізація, котра на Сокальщині супроводжувалась активним опором і підпалами колгоспів, знищила найкращих господарів землі і повністю розорила їх садиби. Багатших жителів сіл і надалі зачисляли до ворогів і депортовували. Чимало їх будівель розібрано або пристосовано для різних цілей. Реманент і коней забрано до колгоспів, у яких 80 відсотків цих тварин невдовзі загинули з голоду або були забиті на м'ясо для собак прикордонних застав. Автору цих рядків довелося не раз бачити, як у ті роки в урочищі Пониззя, що в селі Сілець, солдати розстрілювали з автоматів «зайвих» виснажених коней, як колгоспні конюхи скидали у ріку Рату тих тварин, які загинули через нестачу кормів.

Новий колгоспний лад нагадував панщину з щоденною виснажливою працею, яка оцінювалась за так званими трудоднями і здебільшого не оплачувалась. Це було однією з причин, що в 1950 році 15 відсотків колгоспників Сокальщини не виробили встановленого мінімуму трудоднів [7] .

Люди намагалися виїжджати з сіл, щоб знайти працю на підприємствах, будівництві... Але зробити це було важко. З колгоспу могли відпустити лишень за рішенням зборів його правління, що практикувалося дуже рідко. А без звільнення з цього колективного кріпацтва селянин не міг одержати паспорта і будь-куди виїхати чи влаштуватися на роботу...

У другій половині 1950 року надійшла вказівка згори, щоб укрупнювати колгоспи. У Сокальському районі з двох господарств створювали одне [8] .

В хаосі колективізації і різних п'ятирічок, що супроводжувалися гаслами про будівництво нового утопічного раю — комунізму, Сокальщина зазнала великих утрат. На її терені зліквідовано млини, молочарні, олійні, спиртозаводи, різні народні промисли. Були занедбані такі традиційні галузі, як садівництво, бджільництво, вівчарство...

У серпні 1956 року на Сокальщині побував перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов. Він відвідав м. Червоноград, колгосп у с. Скоморохи, який очолювала перший на Львівщині Герой соцпраці Уляна Баштик. Оскільки Хрущов вважав себе знавцем сільського господарства, то зустрічався з колгоспниками, охоче розмовляв з ними і давав поради, як працювати...

Вже у 1990 році в Сокальському районі діяло 29 колгоспів і 3 радгоспи. Окремі з них були прибутковими і мали на своїх банківських рахунках значні суми грошей. Проте більшість ледве зводила кінці з кінцями.

Після розвалу СРСР розпочався процес поділу деяких колгоспів — на базі одного створювали два. Внаслідок цього, а також різних реформувань, які відбулися впродовж останніх літ, тепер на Сокальщині є 48 приватних агрофірм і товариств з обмеженою відповідальністю та понад 190 фермерських господарств. Проте через високі ціни на пально-мастильні матеріали, техніку і запчастини до неї фінансово-економічний стан багатьох з них залишається складним.

Суспільний і фермерський сектори району виробляють у середньому за рік 79 — 80 тисяч тонн зерна, 110 — 140 тисяч тонн цукрових буряків, 2 тисячі тонн картоплі... Найвищий урожай зернових зібрано на Сокальщині в 1986 році. Він становив тоді 106 тисяч тонн.

Основними постачальниками молока, картоплі, овочів стали тепер не агрофірми і товариства з обмеженою відповідальністю, що діють на базі колишніх колгоспів, а особисті підсобні господарства громадян. Уже в 1997 році вони дали понад 72 відсотки молока, 97 — картоплі, 86, 8 — овочів. У цей час, як свідчить статистика, в населення Сокальщини було 23 тисячі голів великої рогатої худоби і 28, 2 тисячі голів свиней.

Впродовж ряду літ врожайність сільськогосподарських культур по району вища, ніж по Львівщині, а питома вага виробництва зерна на Сокальщині становила у загальнообласному показнику в середньому понад 11 відсотків, м'яса — 12, молока — 17, цукрових буряків — 24.

У 1999 році в агропромисловому комплексі Сокальщини відбулися певні позитивні зрушення. Валове виробництво сільськогосподарської продукції усіх категорій господарств зросло на 107,2 відсотка Найбільшого доробку досягли в приватних агрофірмах «Білий Стік» (директор Олег Іванчина), «Відродження» (Петро Сак), «Опілля» (Володимир Сенів) та в товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна» (Володимир Іванків).

Зросло виробництво валової продукції у ПАФ «Горбків» (Ярослав Пукас), ім. Б. Хмельницького (Володимир Шмигельський), «Воронів» (Іван Лаврух), «Карів» (Володимир Дзік), «Єдність» (Надія Заблоцька), ТзОВ «Городиловичі» (Олексій Кінах), ПАФ «Полісся» (Володимир Смолій), ТзОВ «Галичина» (Володимир Байор).

Хоч агроформування району в цілому є ще збитковими, проте дванадцять з них закінчили 1999 рік з прибутками. Це ПАФ «Опілля», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Відродження», «Войславичі», «Волинь», ТзОВ «Птахівник», «Городиловичі», «Україна», «Перемога», «Добрачин».

Серед двадцяти сільських районів нашої області питома вага Сокальщини у виробництві і реалізації цукрових буряків становила в 1999 році майже 28 відсотків.

В цілому зерновий клин видав по 22, 5 ц зернових з гектара, в тому числі озимої пшениці — по 27, 2 ц Найвищих показників досягли агрофірми «Опілля» та «Нове життя», де зібрали по 40 — 40,3 ц зерна з га. По 36 — 30 ц зернових з га одержали в агрофірмах ім. Б. Хмельницького, «Відродження», «Прибужжя», «Колос», «Горбків», «Перемога», «Городиловичі». Ще десять господарств зібрали від 25 до ЗО центнерів зерна з гектара.

На фоні районів Львівщини показники у тваринництві на Сокальщині — одні з найкращих. Але в порівнянні з 1990 — 1991 роками вони є низькими.

Основна причина негативної тенденції у тваринництві — низькі ціни і дуже високі затрати на нього. Проте не перевелися колективи, які нормально працюють і в цих екстремальних умовах. Серед них — господарства «Опілля», «Селекціонер», ім. Б. Хмельницького, «Білий Стік», «Прибужжя», «Волинь», «Перемога», «Нове життя», «Городиловичі», які утримують на 100 гектарів сільськогосподарських угідь по 62 — 92 голів ВРХ, у тому числі по 18 — 32 корів, по 40 — 60 голів свиней на 100 га угідь ріллі.

У районі збереглося понад 40 відсотків обласного поголів'я свиней.

На Сокальщині активно продовжується процес приватизації колективних агроформувань.

За час незалежності України газифіковано більше сіл, ніж за весь період існування СРСР. Прокладено десятки кілометрів нових доріг.

[1] Sokalski Bronislaw. Powiat Sokalski pod wzglendem geograficznym, etnograficznym, historycznym I ekonomicznym. Lwow, 1899. S.448.

[2] Голос з-над Буга (Сокаль). 1919. Ч. 18. С. 2.

[3] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.

[4] Соціалістична перебудова (Сокаль). 1947. № 68. С. 2.

[5] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 252.

[6] Маланчук В. Нове в культурі і побуті колгоспного селянства. К., 1970. С. 26.

[7] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.

[8] ДАЛО. ФП-22, оп. 1, спр. 195.

Джерело інформації 

http://www.sokal.lviv.ua/history-vashkiv-sokal_i_prybuzhzhia__38.html