Першим прокинувся Пан – псевдо мав таке. Розминаючи здеревіле тіло, поправляв пригаслий вогонь. Сухе ріще швидко займалось, ватра оживала, освічуючи сплячих, наче змагалась з ранковими проблисками.
Я теж уже не спав. Проснувся від холоду і диму, що тягнувся від вогнища прямо на мене. Підвівся, зробив кілька підскоків і простягнув окачанілі руки над полум’ям.
- Знаєш що? – обізвався Пан. – Давай махнемо у Спаленину... Може, якого підсвинка підстрелимо?
- Не можна, – кажу. – Стріляти не можна... Шугай заборонив себе виявляти.
- А їсти що будемо? Суху букву, на березовому салі підсмажену, га?.. Ого, хай би нам вдалось принести хоч якесь десятифунтове паця, то Шугай тільки ухнув би. Не будь дурнем. Йдемо, поки він ще хропе.
І ми пішли. Хлопці ще спали, лише Дуб (таке мав псевдо мій найближчий сусід і приятель) теж проснувся і байдуже запитав мене: “Ви куди зібралися?”.
- Йдемо в Спаленину. Може, що вполюємо, – буркнув Пан. – А ви вогню пильнуйте. Нині на полуденок печеня має бути, – пообіцяв впевнено, підморгуючи.
Він був пристрасним мисливцем і потягнув мене з собою лише заради компанії.
Діл (ділянка лісу) Спаленина знаходився недалеко. Кілька гектарів вигорілого колись від грому лісу перетворилось тепер у гущавину різновидного молодняку та тягучого ожинника. Густа суха трава давала добрий захист та притулок розмаїтій наземній звірині і дрібному птаству.
Уже кілька кроків густою осінньою травою, простебнованою довгими пагонами ожинника, геть відняли в мене охоту продовжувати цю придуману мисливську забаву. Пан – він йшов попереду – тримав напоготові свою десятизарядку і теж путався у траві та гнучкому прутті. Проте не виглядало, щоби це йому набридло. Мабуть, запах провесняного лісу та звабливий інстинкт мисливця тягнули його далі у гущавину заростей старого зрубу.
Раптом він зупинився, прицілився у траву і... осічка. Замок клацнув без вистрілу. Що таке, думаю? Хотів запитати його, але він сам повернувся лицем до мене, притиснув губи пальцем і показав на траву, на якій я не відразу розпізнав... скуленого зайця. Куций дивився на мене широко відкритими очима і не втікав. Я вже було подумав, що він неживий, і, напевно, коли б ішов сам, попередньо переконався б. Але Пан жестами наполягав стріляти. В одну мить я змахнув з плеча кріс і, майже не прицілюючись, бабахнув. Нещасний зайчисько підскочив, мов підкинутий пружиною, і, перекинувшись, погнав у гусник, гублячи нутрощі. Пан побіг за ним і швидко повернувсь із здобиччю.
- Дістав у живіт і на бігу завис на прутті, – пояснював із задоволенням. – То мусила бути розривна куля.
Пан уважно розглядав розірване брюхо тварини, показував мені подроблену печінку, робив свої зауваження. Він, мабуть, і в гадці не мав, що його мисливська практика мене зовсім не цікавить. Для мене було б приємніше, якби він того сплюха забрав з моїх очей.
На тому полювання наше закінчилось. Мій вистріл озвучив луною цілий ліс і, очевидно, підняв на ноги весь наш табір. Тому нас вже чекали і здалека виглядали. А щоб відразу розвіяти всякі підозри щодо доцільності стрілянини, Пан підняв зайця за вуха і так показово ніс аж до ватри. Тут він дуже докладно став розповідати про нашу мисливську пригоду, не приховуючи заклопотаності щодо справності своєї десятизарядки. Я мовчав. Не мав найменшої охоти навіть дивитись на цю свою здобич. Все думав, чому я не сполохнув того куцого, щоб він котився собі до дідчої матері і не дряпав тепер моєї душі. Шугай теж мовчав. Далі взяв Панову зброю, відкрив замок і ... жбурнув її на купу сухого хмизу. Виявилось – вона була незаряджена. Пана це дуже здивувало, а інших – розсмішило, піднявши пригнічений настрій.
Потім пекли зайця, яким вирішили потрошки поснідати. Кухарив Дуб. І коли тушка запахла готовністю, він підніс мені гарячу задню лапку.
- На покуштуй. Тобі найсмачніший кусок належиться, – сказав. – Та ти ще зроду не смакував дичини... Та ще й такої, що сам вполював.
Він дуже здивувався, коли я навідріз відмовився навіть покуштувати. І хоч він добродушно запевняв, що сам її випік, що м’ясо чисте і навіть підсолене – я не міг на це стегно навіть дивитись. Відчув якусь нудь, розболіла голова, і ні з того ні з сього пустилась з носа кров. Довелося приложити до потилиці грудку снігу і прилягти на місці, де ночував. Настрій зовсім споганів.
Десь під полудень прийшли в ліс сільські жінки і принесли своїм партизанам трохи домашньої перекуски. Прийшла з ними і Катруся З., моя ровесниця і шкільна подруга. Принесла своєму братові миску голубців і взялася частувати ними всіх, хто ближче попадався. Я навмисно відійшов подалі, щоби не видати своїх незрілих почуттів до дівчини, яка уже давно зогрівала мені душу поглядами своїх карих очей. Зрадити себе перед Шугаєм було особливо не бажано. Він – старший, досвідчений парубок – догадувався про мої соромливі симпатії до дівчини, яку він уже вважав своєю, бо вони щоразу подразнювали його амбітну ревність.
На щастя, Пан почав припрошувати мене до миски з картопляними галушками. Їх принесла його дружина і теж пригощала ними односельчан. Я, звичайно, відмовлявся, дякував, хоча... запах галушок, підсолоджених маком, точив у роті слину і озвучував голодний шлунок. Пригадалась бабусина наука:” Голод хоч і великий пан, але не має гонору”. Тому по другому припрошенні Панової дружини я таки не встояв. Три теплі галушки я майже проковтнув. І хоч така скромна порція лише загострила апетит, взяти четверту я вже не посмів.
Отримавши від жінок відповідну інформацію, Шугай вирішив піти вночі у село. Така пропозиція всім сподобалась. Наш постій у цьому лісі був короткий, тимчасовий, і запасів провізії ми не мали. Поповнення її йшло лише зі села, по можливості і, розуміється, не без ризику.
День холодний, похмурий, і в лісі швидко густіли сумерки. Поки вийшли з ліса на горби громадського пасовища, що уже позбулося снігового покрову, ми перетворились в рухомі силуети, які ледве можна було розпізнати. І тільки на верху гори, на тлі трошки яснішого неба, нас можна було помітити і навіть порахувати. Але якось ніхто про це не здогадувався.
Попереду, на другому боці глибокого провалля, бовваніло село. Десь-не-десь там блимали світла. Тут ми розділились і пішли кожен у напрямі свого обійстя. Я пішов з Дубом. Стежок не шукали. Кожний горбок чи видолинок був тут знайомий, як рідне подвір’я. Підсвічували нам недоталі намети снігу, що лежали ще у провальцях та видолинках, які ми завбачливо оминали. Брав легкий морозець, а темінь настільки згусла, що, здавалось, затвердла.
Через невисокий насип з густою сухою терниною ми перелізли відомим нам лазом і опинились у сусідських садах. Порадившись, як бути далі, вирішили: оскільки нас тільки двох, то одному належить берегти безпеку. Першим піде до себе до хати Дуб, а я постою на стійці. Потім поміняємось.
Я відбезпечив замок свого кріса і вибрав відповідне, на мою думку, місце спостереження. У садку біля самого вигона, сховавшись за яблунею, я тримав у полі зору три дороги, якими могли підійти до села облавники. Дороги ці сходились у місці, віддаленому від мене не більше як на десять кроків, проте у пітьмі ночі побачити щось там, а тим більше - розпізнати, не було жодної змоги. Став розмірковувати, що почну робити, коли раптом появиться така необхідність. Найкраще, думаю, жбурну гранату і... щезну в пітьмі між будинками. Для Дуба і всіх у селі це буде сигнал тривоги. Головне, щоб вони не були заскочені зненацька. Роздумуючи про такі ризиковні трафунки, я заспокоював себе думкою, що нічого такого не станеться, що у таку глуху ніч жоден “шмірак” не то що шукати пригод, а й до кнайпи йти полінується.
Час минав у глухій непроглядній темряві. Здавалося, що Дуб зловживає сприятливою нагодою і забагато собі дозволяє. Забув, напевно, що й мені треба забігти до своїх і щось прихопити, хоча б на завтрашній сніданок. Стою оце на віддалі п'ятнадцяти кроків від рідного порога і кроків десять від порога хати рідної тітки, а зайти на пару хвилин, хлепнути якоїсь теплої страви, нема змоги. Гей, що за світ настав? І коли тому якийсь кінець буде?
Утім, почув якесь підозріле чалапання. Насторожуюсь, напружую зір зі слухом і за хвилину бачу – коні йдуть. Придивляюсь, пізнаю – сусідські. Коли йдуть коні, думаю, то хтось, напевне, йде за ними. Іде хвилинка затаєного чекання і ось... показався і він. Силует сусіда зрівнявся зі мною, а я все ще не рішусь: зупинити його і запитати, як там в долині, чи сидіти тихо-ша? Вуйко йшов похнюпившись і, розуміється, й гадки не мав, що три кроки від нього причаївся стійковий, та ще й сусід. Ні, вирішив, не буду його лякати і зраджувати свою тут присутність. Стою далі і наслухую.
По десяти-п’ятнадцяти хвилинах (час чекання напам’ять важко визначити) знову почулися кроки. Вони чулись із протилежного боку. Я, може би, відразу розпізнав їх, але... кроків чулося більше. Виходило, Дуб йшов не сам. Я насторожився.
Постаті, що наближались до мене, я розпізнав з віддалі, і це мене неприємно здивувало. З Дубом йшла його сестрінка, сімнадцятилітня дівчина. Мені страх не хотілося, щоб вона бачила мене озброєного, і вже пообіцяв собі вичитати Михайлові за його глупу необачність.
Ньонка (Февронія) – так звали дівчину, побачивши мене, не виявила найменшого здивування. Це свідчило про те, що Дуб уже поінформував її, як кажуть, не відавши, не питавши.
- Відходимо, – сказав до мене, добуваючи із сухого кукурудзиння свого німецького маузера. – Дорогою все поясню... А це – твоя вечеря... Давай покладу у твій наплечник.
- Але я хочу вступити додому... Хоч сорочку поміняти, – нагадую.
- Не можемо гаяти ні хвилини, – шепотів він збентежено, запихаючи у мій рюкзак дві пляшки з молоком та буханець хліба, що пахнув лляною олією. – А тебе, – звернувся до дівчини, – ще раз прошу: вертайся до хати. Тобі нема чого боятись...
- Боюсь, – відповіла рішучо. – Одну ніч переночую з вами в лісі Мама знає, і я тепло вбрана.
Розмова на цьому обірвалась, і ми рушили тими самими загуменками, якими прийшли сюди. Темінь стала такою непроглядною, що на кілька кроків ледве проглядалися садові дерева. Дуб йшов напереді і, пам’ятаю, ще сказав: треба якось попередити наших. Ідучи третім, я розмірковував над причиною його потривоження. До хати він ішов спокійним і зрівноваженим. Тривога дівчини теж потребувала пояснень. Я скупо догадувався, що, можливо, його старший брат, який служив в. о. голови сільради, остеріг його перед якоюсь небезпекою. Перед мною йшла Ньонка, і я шарпнув її за рукав.
- Чому такий поспіх? Що трапилось? – шепнув.
- Почуєш потому, – теж шепнула і відвернула голову.
Ми вже підходили до рову, до перелазу, коли збоку почув "пастой!” – і бахнув вистріл.
Мене обсипав сліпучий рій іскор з м’яким поштовхом у голову. В останню мить свідомості я ще побачив Михайла з Ньонкою, що відходили у протилежний бік, але, може, це мені тільки так привиділось.
Прийшов до пам’яті, напевно, від зимна, яке проймало все тіло. Перша думка, яка дала себе піймати, була якась неясна, приблудна, ніби не моя: “Я вбитий”. Друга, уже виразніша, заперечила: ’’Вбиті не думають, а ти... при свідомості”. І справді – свідомість поверталась дуже швидко. Пригадую, був вистріл, світляний сніп іскор і удар по голові, який, здається, збив мене з ніг. Отже, я поранений і тому лежу... Лежу ниць і... не на тому місці, де впав. Головне – не відчуваю болю, тільки холод. Обережно ворушу руками і ногами – вони здорові. Ворухнув головою – навколо пітьма і... ні душі. Якась блудна догадка підбадьорює: ’’Вони вирішили, що вбили мене. Забрали зброю, наплечник, куртку, чоботи – і залишили”.
Щоб краще зорієнтуватись у ситуації, я підвів голову.
Тупий біль її лівого боку змусив положити голову на землю. Помацав болюче місце рукою і... вжахнувся. Замість лиця відчув розірвану глибоку рану, що ще кровавила й ослаблювала в’язи. Усвідомлюю, що я тяжко поранений і не те, що втікати, – навіть підвестись нездужаю.
У цю мить я уже не хотів жити. Поранене обличчя здалось мені настільки спотвореним, що показуватись з ним на людях було гірше смерті. Згадав Михайла і Ньонку. Що з ними сталося? Чи втекли, чи попались?.. Ця думка спровокувала мене знову ворухнутись і ще раз переконатись, чи справді я тут сам. Спробував повернутись на бік і... раптом почув десь близько півголос: ’’Живой, живой!”.
В одній миті до мене підбігли три, а може, й чотири постаті. Один, накритий плащ-палаткою, схопив мене за рам’я і перевернув навзнак. Я не побачив його лиця – лише руку, яка спритним ривком добула з кобури револьвер, і... я зажмурив очі. Не відчув найменшого страху. Навпаки, дивно заспокоївся і навіть зогрівся. Чекав вистрілу і вільного злету душі, яка вже не матиме жодних світських перепон. На порозі життя і смерті час зупиняється, і само чекання – безконечне.
І тут, замість вистрілу, я почув: “Нє нада... маладой...”.
Я відкрив очі. Наді мною стояв чоловік у цивільному, одітий цілком по-нашому. Під чорною баранковою кучмою чорніли густі кошлаті брови, а ще нижче – невеличкі, а ля Адольф, вуса. Здається, він першим відізвався до мене голосом цього світу.
- Ти хто? Фамілія?
- Називаюсь Писарчук Роман Антонович, – відповідаю з такою впевненістю, що сам в це повірив. – З Тернопільської області я, з села Гаї Тернопільського району.
Якась думка протестує: ”Що ти верзеш, ненормальний? Гадаєш, вони повірять твоєму надуманому алібі? Хіба їм важко дізнатись про твої надумані Гаї, яких, можливо, там, у Тернопільському районі, зовсім нема? А якщо таке ти випадково вгадав, то чи тепер вдасться назвати хоч одно сусідське село або район? Бідна твоя тернопільська географія! То буде довга і крута байка, яка потребує логічного закінчення”.
Два солдати підняли мене з землі, принесли мої чоботи, шапку та якусь стару фуфайку і, шарпаючи зневажливо на всі боки, допомогли одягнутись. Разом з тим інші вели безперервний допит.
Хоч лице вже роздувала пухлина, а поранений язик смішно шепелявив слова, я без вдумчивої застанови імпровізував своє алібі, стараючись зацікавити їх своїми пригодами “під час нічних переходів із Тернопільщини аж до оцього села, назви якою я, звичайно, не міг знати”. Теревенячи свою вигадку, я не переставав думати про Дуба та Ньонку. І коли їхній старший запитав мене, хто ці двоє, що були зі мною, я з полегшею віддихнув. Виходило, їм вдалось вислизнути і вони зараз повідомлять, що я ”в руках”. А відповідь на запит я вже мав готову: "Хлопець пристав до нашого відділу по дорозі зо три дні тому і звуть його по псевду – Починок. Дівчина, вочевидь, місцева, а може, й з сусіднього села, але я її не знаю і не можу сказати, коли і яким чином до нас прив'язалась”.
Себе я подумки запевняв: “Ти – новонароджений і маєш стати зовсім іншим. Все йде добре. Тепер ти ніби в ролі Шехеризади, що рятувала своє життя казками. Тільки твоя оповідка мусить бути стовідсотково схожа на правду. Пам'ятай про це!”.
Хтось з темноти подав незрозумілу мені команду, і облавники рушили вигоном у село. Було їх з десять солдат. Один підхопив мене під руку (сам я йти не міг) і потягнув за собою. “Ведуть у сільраду, – здогадувався я. – А куди ж ще?” Однак я помилявся.
Проходячи мимо тітчиної хати, вони звернули на подвір’я. Такого я не сподівався і не на жарт стривожився. Хоча моє обличчя, голос, вимова були тепер не до пізнання, та й одежа була на мені з чужого плеча, рідні все одно мене впізнають. А тоді.. Як вони раптом зреагують, як поведуть себе? Особливо – діти, мої тіточні браття... Моє надумане алібі може тріснути, як мильна булька. Тільки в цю хвилину я збагнув, яка небезпека нависла над моєю долею. По всьому тілі пробігла зимна дрож, я цілком розгубився і, здається, вперше у цій скрутній ситуації згадав Бога та душею звернувся до нього за допомогою.
Почувши на подвір’ї тупіт ніг, з хати вийшов мій вуйко, збентежений, але цілком спокійний. У моїй голові заплуталась думка, яким чином попередити його, як непомітно порозумітись щодо мого алібі? Негадано допоміг сам облавник. Очевидно, виправдовуючи своє нічне вторгнення, він відозвався до господаря: “Відіш, хазяїн, ти спіш, а возлє твоєво дома – ваші бандіти разгулєвают...”. І тут я вирвався: “Я не тутешній і ніколи тут не бував”.
- Малчать! – крикнув облавець і так мене стусонув у груди, що я ледве встояв на ногах. Але порозуміння відбулося, і я був певний, вуйко все втямив.
У хаті відбувся другий попередній допит. Вуйко вивів до кухні дітей, щоб не дивились на пораненого, окровавленого партизана, а тітка з чоловіковою сестрою, що саме того вечора прийшла чогось до родини, в кімнату навіть не входили. Як я вже пізніше довідався, діти і тітка мене не пізнали, за що потім дякували Богу.
І все ж таки моя рана, якої я ще не міг побачити, захистила мене не тільки від ідентифікації, а й від побиття, без якого не обходилося жодне попереднє дізнання. Лише один удар рукояткою нагана я отримав у потилицю як попередження, що другий може бути останнім.
В убогій хаті облавники, як правило, довго не затримувались. Пісна вечеря – картопля з квашеною капустою або огірками – їх не цікавила. Тому, перекинувшись між собою кількома півсловами, вони підхопили мене під пахви і повели до хати в. о. голови сільради, де сподівалися ситніше повечеряти і обов’язково хильнути міцного перваку.
Вікна у моїй хаті не світились. Мої вже спали і, напевно, в снах не снили про те, що біля їх хати відбувалось. У хаті Дуба світилось одно вікно – там ще не лягали, а може, хтось розбудив, бо господар стояв на подвір’ї, наче уже чекав гостей. На мене навіть не глянув. Я був певний, тут мене не видадуть. Проте сталося щось несподіваного.
Мене помістили у кімнаті старих господарів, де були лише лави, стіл і двоспальне ліжко. Приставили конвоїра, якогось немолодого вже єфрейтора. Старий господар приніс в’язанку вівсяної соломи і дбайливо розстелив її на підлозі між ліжком і пенею. Відходячи, глянув на мене, і я зрозумів, що їм все відомо і що тут моє алібі в повній безпеці. Зрештою, я це й сам усвідомлював. Воно для них важило не менше, ніж для мене. Адже Дуб був його наймолодшим любим сином, а дівчина – внучкою.
Небавом зайшла в кімнату з білими шматинами в руках маги Дуба. Вона теж мовчки, сяк-так перев’язала мені обличчя і вийшла. Оскільки єфрейтор не забороняв її того робити, виходило, що хтось про це розпорядився.
Запах самогону з кімнати, де вечеряли “гості”, дразнив нюх мого вартового, і він, щохвилини зиркаючи на двері, не надто мною цікавився. Врешті, форкнув носом і відозвався: “Чево кімариш? Ложісь спать!”.
У тій хвилині я ліг на м’яку запашну солому і справді почав дрімати. Але заснути не встиг. З передньої кімнати почулись якісь знервовані голоси, суматоха. Єфрейтор вибіг до сіней і, забувши зачинити двері, дав мені змогу почути дві-три фрази, які відразу прогнали сон і хвилеве заспокоєння. Мова йшла про Корецьку Зофію, яка мешкала поблизу в селі, але чим вона могла зацікавити оперативників – не міг уявити. Допоміг єфрейтор.
- Попалась дура-молочніца, – сказав з явним вдоволенням, так наче викрито зв’язок між мною і тою дівчиною.
І хоч я був певний, що ніякого зв’язку між нами не було, проте догадувався, що її в чомусь запідозріли і, напевно, арештують. А коли арештують, то, річ ясна, приведуть сюди для пізнавання. Мені це не обіцяло нічого доброго.
Тому, коли з сіней почулися тупотіння ніг і знайомий жіночий голос, я приготувався до будь-що-будь.
Зоньку ввели до кімнати таким порядком, як і мене. Я лежав на соломі, звернутий, як їжак, клубком і вдавав сплячого. Єфрейтор штовхнув мене чоботом в ногу і наказав встати. Однак це мені вдалось не відразу. Закрутилась голова, ноги цілком ослабли і, якщо б не сперся об лаву, напевно, впав би знову на солому.
Ті, що привели дівчину, підвели її ближче до мене і сказали:
- Посмотрі хорошенько... узнайош єво? Вєдь молоко ти єму давала..
- Я нікому молока не давала. Самі молока не маємо, бо корова запустилася, – відповіла рішуче. – А його на очі не бачила. Чого ви від мене хочете?
- Вреш, сука! – гаркнув до неї другий. – Пробку к бутилкє ти, по глупості, с конверта скрутіла, а на конверте – адрес твой... – він злорадно хіхікнув. – Другой Софіі Корецкой в деревне то нет. Что скажеш, а?..
Я запримітив, як вона змішалася, збентежилась і пару секунд не знала, що сказати.
- Тоді... покажіть мені цей конверт, – видусила з себе, але вже з тремтінням у голосі.
- Канєчно покажем, – відповів без надуми старший і добув з планшета пом’ятий клапоть паперу. – На, сматрі і чітай, – він підніс папір її до очей. – Твой адрес, алі отріцать станеш?
Прочитавши, дівчина цілком оторопіла.
- Адреса то моя, але... але мені ніхто ніколи не писав листів, – відповіла вже з плачем.
- Не пісал? Нікагда?.. Ах дура ти сельская! Да кто тебе повєріт? Ето неоспорімоє доказательство, і етого, – він потрясав папером перед її носом, – вполне достаточно, чтоби завєсті на тебя дело. А дать дополнітельниє показаній ми тебя, міленькая, попросім. І єво – тоже... – показав на мене.
Вони обидва вийшли, а за хвилину прийшов інший солдат і змінив ефрейтора.
Зонька хлипала і весь час зиркала на мене як на причину її негаданого нещастя. Тоді, скориставшись з хвилевої неуваги конвоїрів, я вловив погляд дівчини і положив собі палець на губи. Вона зрозуміла і заспокоїлась.
Старший господар приніс якийсь старий курман і маленьку подушку. Положив усе це на лаві, а вартовий наказав Зонці постелити собі і лягати спати. Я теж ліг на свою солому. Ліг, але сон і близько не підходив. Дошкульно щеміла рана, боліли зуби, голова і шия. Проганяло сон і загадкове питання, яким чином у хаті моїх найближчих сусідів, що теж писалися Корецькими, появився лист до Корецької Зофії, якої, за моєї пам’яті, тут ніколи не було. А те, що молоко і корок з конверту походили з цієї хати, у мене не було найменшого сумніву.
Я вже почав засинати, а може, це вже був сон, коли з глибин пам’яті виплив спомин давніх, не дуже тоді мені цікавих, розповідей, малого ще Михайла. Хвалився колись мій друг, що мав десь на Чехах тітку, тобто батькову рідну сестру. Вона служила колись у Дрогобичі в багатих панів. Там познайомилась з якимсь австрійцем, що шукав нафту у Бориславі, і вже готувалась до весілля. Але вибухла війна, нареченого мобілізували, і він з фронту, а згодом – зі шпиталю писав їй листи. Писав по-польськи, а оскільки тітка була неписьменна, то листи читав її брат, себто Михайлів тато. Скоро по війні тітка виїхала до Чехословаччини, віддалася за свого австрійця і там невдовзі померла. Отже, якщо її звали Зофія, то дуже імовірно, що листи до неї, які пролежали забутими десь на дні скрині, можуть тепер здатися чекістам доказовим матеріалом кримінальної справи. Хоча, блиснула думка, є спосіб розвіяти всі підозри, якщо... якщо на конверті зберігся поштовий значок або штемпель. Але чи Зонька здогадається?.. Чи здогадається?..
Скільки я спав – не знаю, але спав. Розбудили мене туркіт воза та команда вартового: ’’Подйом!”. Надворі світало, і розбуджена свідомість відразу пояснила мені всю незавидну ситуацію. Вартовий і Зонька (вона, певно, і ока не зімкнула) були вже на ногах. Обоє допомогли мені підвестися і підвели на дорогу до запряженого воза. Фірман – знайомий мій ровесник – тільки миттєво глянув на мене і... відвернувся. Можна було не сумніватись – мій провал знає уже ціле село.
Зоньку посадили на возі біля мене, а стерегти нас залишилося три конвоїри. Решта солдат пішли вигоном вниз до потоку, а фірманові наказали їхати дорогою. Фірман цмокнув на коні, і вони рушили. Я притьмом глянув на свою хату, яка дивилась на мене темними вікнами, наче хотіла щось сказати на прощання. Справа почув сухий кашель і, глянувши, побачив спину свого діда, який ішов до стодоли, може, по сіно корові. Він не оглядався, і це мене заспокоїло. Заспокоїло, хоча якась віща думка шепнула мені: “Бачиш його востаннє”.
На похилій Барбарській (так звали дорогу) солдати мусили підтримувати воза, який злітав по нерівній поверхні, а слабі конята ледве його втримували. На ямах нас так колисало, що я, нахилившись, шепнув дівчині: ”На кожному листі мусить бути штамп і марка...”. Вона подивилась на мене таким поглядом, який міг означати: ”Я тебе не розумію”. Адже моя вимова через пухлину лівого боку обличчя та заціпеніння щелеп цілком втратила виразність. Але, як вияснилося багато пізніше, вона здогадалася сама, і ця щаслива догадка врятувала її.
Дорогою до району ніхто з облавників не турбував нас розмовами. Четверо з них йшли біля підводи, а решта розтяглись дорогою і, здавалось, арештантами зовсім не цікавились. Тільки, під’їжджаючи до міста, кілька із них підбігли до воза, принесли мого карабіна і, повісивши його мені на шию, відзначили, як я зрозумів, у такий спосіб свій бойовий тріумф.
Я, напевно, виглядав жалюгідно. Зонька, бліда і заціпеніла, як камінна статуя, дивилась на мене з острахом відчуження. В її уяві моя доля уже була вирішена, і вона, звичайно, думала більш про свою. Мене ж турбувала лише одна думка – можливість зустрінути в камері когось знайомого, який, навіть поневолі, міг би мене викрити. Ще гірше, якщо такий знайомий уже завербований сексот. Тоді моє алібі – багно.
Роздумуючи над можливими непередбаченими ситуаціями, я якось притьмом глянув на свого кріса і... побачив на його дерев’яній оправі заскалений знак. “Звідки він взявся? – думаю. – Вчора його не було. Така заскалина могла появитись хіба... від кулі. Так, так. Куля трафила прямо в цівку карабіна, а осколки розпанахали мені лице. Як воно тепер виглядає?.. Напевно, краще не бачити.”
А ще краще – про це не думати. Особливо тепер, коли полуторка зупинилась перед самою брамою Миколаївського КПЗ. Вартовий при брамі зміряв мене цікавим поглядом і відвернувся. Моє серце наче спіткнулось і... руки чутливо затерпли. Вартовий у цивільній одежі, з пятизарядною гвинтівкою – мій товариш по школі, який, рятуючись від призову на військову службу, пішов у “стрибки”. Тепер – він наш ворог, часто не менш небезпечний і підступний, ніж гарнізонний оперативник. Невже ж пізнав мене і... стане Юдою? Ні, не стане. Навіщо йому розповідати про його, хай і давнішні, приятелювання з націоналістами? На його теперішній службі це зовсім недоречно, та й не зовсім безпечно. Я потішав себе як міг, хоча рівновага духу не надходила.
Думки мої перервав вигляд дверей, які я побачив уперше. Чорні, оковані залізними штабами, з маленькими дверцятками посередині. Так, це казня. Тут мене замкнуть і будуть тримати до дня суду, думав я, оглядаючись крадькома і наслухуючи якісь шерхоти і голоси. Не міг второпати, як Зонька пропала з моїх очей і коли зняли з мене мій карабін.
Пристаркуватий тюремник ключем відкрив двері. Звідтіль війнуло на мене теплим сопухом нездорового повітря. У сутінках, попід стінами на долівці, сиділи арештанти. На моє шипляче привітання відповів середніх літ тюремник і попросив камерну челядь зробити мені місце ближче вікна. Такий привілей, як я зрозумів пізніше, тут належався хворим і пораненим. Приглянувшись до їх облич, не знайшов жодного знайомого. Це мене заспокоїло, оскільки я знав, що в котрійсь із камер сидить наш сільський солтис.
В’язні саме закінчили снідання, і один з них, чоловік середніх літ, запропонував мені два підсмажених пиріжки і горнятко кави.
- Візьми, підкріпись, – сказав співчутливо і, хвилину застановившись, запитав: – А сам звідки будеш? І де тебе так? Господи!..
Я спокійно повторив крізь зуби скорочено свою легенду. Вся камера стишилася, слухала і дивувалась. Це ще раз переконало мене, що оповідка моя просто цікава і цілком правдоподібна. А від пиріжків довелося відмовитись. Від пухлини мої щелепи зімкнулись так, що, здавалось, не відкриються довіку.
Ще до вечора я, слухаючи міжосібні розмови, довідався, хто ці люди і за що попали в буцегарню. Старші – нижчого рангу окупаційна адміністрація: солтиси, мужі довір'я, секретарі громад і один фольксдойчер. Знайшлися між ними і один вчитель, один доброволець-остарбайтер, що, приїхавши у відпустку, залишився вдома, і навіть один дяк – диригент церковного хору, який під час окупації співав “Ще не вмерла Україна... ”. Два молоді хлопці попались за втечу з призивного пункту. І тільки чотирьох (в тому числі і я) – за безпосередню участь в повстанському русі.
Справа від мене лежав на долівці київецький станичний – Микола Феденчишин. Жорстоко тортурований на допитах, температурив і майже не говорив. Його земляк і подільник Михайло Іваськів мокрою шматиною змочував йому чоло і губи. Про те, що він став жертвою мучених свідчень Миколи, я довідався пізніше. Тут кожний своє тримав у таємниці, а те, що стосується слідства особистої справи, особливо. Тому, пам'ятаючи інструкції вишколу, думав тільки про своє і слухав лише те, що можна почути без запитань.
Мій жалюгідний вигляд був увесь час під обстрілом співчутливих поглядів старших арештантів, які, стиха мугикаючи стародавні пісеньки, воювали з вошвою. На пару їх запитань, які стосувалися новин “на світі", я відповів неохоче кількома словами. Присівши на підлогу під стіною, я відчув знемогу всього тіла і сонливість. Монотонна пісня в'язнів швидко вколисала мене, і я задрімав.
Хоча у снах часу не запримічують, але, як мені здавалося, проспав я зо дві години.
Розбудили мене різкий, як вистріл, тріск дверного замка і запах тюремного обіду, який принесли вартові наглядачі. Тут я спостеріг, що декотрі в'язні брали лише хліб, інші відмовлялись навіть від хліба. Проте свіжої провізії мали досить. Кожен щотижня, а то й двічі на тиждень отримував з дому передачу, і тюремний харч був їм не до смаку. Це було вигідно і тюремній адміністрації, оскільки вдавалося значно економити в'язничні витрати.
Запах вареного та смаженого загострив мій притуплений апетит. Згадав про вчорашній сніданок у лісі із трьох галушок і здивувався, що досі не відчував ні голоду, ні спраги. Тепер відчув голод. Пробую хоч трішки розімкнути щелепи, хоча, поправді, нема для чого, тільки біль рани став дошкульнішим. Один роздільський в’язень, що весь час спостерігав за мною, люб’язно запропонував мені горнятко росолу з макаронами, який можна було випити, кажучи при тому:
- Випий, хлопче, бо ти, мабуть, давно крихти в роті не мав. А тюремний харч тобі принесуть аж завтра. Тут такий порядок... Але ти не смутись, – додав усміхнувшись, – між нами голодним не будеш. Лиш би їсти міг...
Я дякував людям, які стали пригощати мене наввипередки, хоча не все міг прийняти і спожити через пухлину. Це саме повторилося вечором. Виглядало, я став повноправним членом тюремної родини.
Уже заґратоване віконце зовсім потемніло, коли в камеру прийшов наглядач.
Порахувавши всіх в’язнів, скомандував “отбой” і замкнув двері. В’язні ще трохи пововтузились, відвідали “по-першому парашу” і почали укладатись до сну. Тоді старший на камері попросив усіх до вечірньої молитви. За винятком Феденчишина, всі арештанти приклякли на коліна і разом тихо помолились. Ніхто нам не заважав.
Правду кажучи, для мене тюремні “вигоди” не були настільки обтяжливими, як для тих старших людей, котрі були взяті із своєї хати, з вигідних ліжок. Цілу зиму мені дуже рідко доводилося ночувати у теплій хаті, а про чисту постелю і не думалось. Тому я, положивши легко голову на змотану фуфайку, заснув, як бувало літом на оборозі, на пахучім сіні. То була моя перша тюремна ніч, а скільки їх ще буде – я, повірте, й не думав.
Новий тюремний день почався з перевірки, снідання, потім в камеру наглядач впустив... лікаря. То був міський судовий експерт д-р Дмитро Стасів. Я відразу впізнав його, і він теж притьмом звернув на мене увагу, хоча перше підійшов до Феденчишина. Хвилини часу мені вистачило придумати лаконічне прохання до нього. Інстинкт самозахисту дозволив довіритися цій людині, секретна допомога якої була для мене більш важливою, ніж лікарська.
- Пане доктор, нагадайте Славі Сєрантовій, щоб усі мене там забули...
Лікар глянув на мене, наче проколов своїм поглядом мої очі.
- Постараюсь... о дозволення взяти тебе, хоч на один день, до лікарні, – сказав голосніше, щоб усі почули. – У рані застрягли дрібні осколки – їх треба повитягати, щоб швидше гоїлась рана. Постараюсь.
“Постараюсь” він вимовив з такою інтонацією, яка впевнено підтверджувала, що моє прохання йому зрозуміле. Проте переконався я в тому аж багато років пізніше.
Щодня, а то й серед ночі, когось викликали до слідчих на допит. Їх кабінет знаходився на другому поверсі. Повертались люди, як правило, пригніченими, зажуреними, але не побитими. Очевидно, критичні години допитів для них вже минули і залишались тільки формальності. Зрештою, вони не запідозрювались у зв’язках з оунівським підпіллям і, звісно, не могли мати таємниць, які чекісти добували катуванням. Минав другий день, але мене нікуди не викликали. Перед обідом наглядач, в погонах старшини і з чорними вусиками, приніс мені в камеру пайку хліба з двома кістками цукру. То цілком міг бути той самий чекіст, який врятував мені життя. Тим імовірніше, що він кликнув мене по імені. Але... твердої впевненості не було.
Після перев’язки лікаря моя голова наче освіжіла. І хоча розімкнути щелепи ще не вдавалось, я уже міг між зубами пропхати скибку їжі. Тому терпляче чекав приходу доктора та його обіцянки шпиталізації. Він мав би прийти наступного дня, і тому я був розчаровано здивований, коли замість нього увійшла в камеру якась нікому не знайома медсестра і мовчки почала свій огляд. Її погляд, непрофесійна поведінка свідчили про те, що вона не з тутешніх. Миколі дала в руку якісь таблетки, комусь – мазь проти корости, а до мене підійшла з паперовим бандажем, цілком схожим на сучасний туалетний рулончик. Нашвидкуруч зняла попередню перев’язку і без слова обмотала рану тим бинтпапером. Така несподівана заміна в’язничного медперсоналу здивувала всіх в’язнів, а мене – тим паче. Виглядало, що шпитальки мені не бачити.
Двічі на день виводили в’язнів до туалету, де, крім звичайних процедур, можна було із сорочок навитрясати грубші воші і освіжити чистою водою з крана руки і лице.
Раз чи два в тиждень біля входу до виходків стояв наглядач з ложкою і в кожну “парашу” насипав хлорного вапна. Іноді, на прохання в’язнів, він зменшував норму, а то й зовсім “забував” насипати, що теж рахувалось поблажливим добродійством.
Четвер – день передач. Уся камерна братія смакувала розмаїті страви і приправи, приготовані на домашніх кухнях, як здавалось, з особливим старанням. Я ще ніколи і ніде не відчував такої щедрої гостинності, як тут, у буцегарні попереднього арешту. Добрий харч у певній мірі компенсував людям нестачу світла, повітря та вигідного місця, передбаченого для в’язнів у тюрмах з людськими умовами.
По п'ятницях випадало проріджування переповнених камер, санітарні умови яких не відповідали навіть нормам для утримання худоби. По закінченні попереднього слідства в'язнів відвозили до більших тюрем Стрия і Дрогобича, де санітарні умови були під строгішим наглядом прокуратури та лікарів-епідеміологів.
Проте камери не ставали вільнішими. На місце етапованих приводили “свіжих”, і тіснота не свіжішала. Однак це мало відбутися завтра, а сьогодні – день передач – найвеселіший із всіх тюремних буднів. І тут то сталася пригода, про яку я не забув до сьогодні. Нікого, гадаю, не здивує, коли признаюсь, що моя окровавлена сорочка справляла на співкамерників неприємне, гнітюче враження. Звичайно, арештанти мовчали, але мої спостереження мене не обманювали і при тому навіювали гірке почуття безпорадності. Третім від мене сидів молодий хлопець, на вигляд мій ровесник. Він був (якщо по такому часі пам'ять мені не зраджує) з Демні. Отримавши передачу, зібрав випорожнену посуду у звичайну домашню лляну торбу, вкинув туди свою брудну сорочку і... раптом до мене: “Слухай, друже! Коли хочеш, давай свою сорочку і я передам додому. Мама або сестра переперуть її і з передачею повернуть тобі чисту”. Пропозиція хлопця всім сподобалась, а мені – тим паче. “Побуду тиждень без сорочки”, – думаю. Менше буде роботи з вошвою. Але я не встиг ще віддати зняту свою плямисту, коли від протилежної стіни другий молодий хлопчина без слова кинув мені чисту, з домашнього полотна, сорочину і, сміючись, додав: “Бери, бери. Вона міцніша твої “швабської” і... чухатись практичніша”. Мені й самому стало веселіше. Може, не так від “практичнішої”, як від щирої добродушності співчутливого незнайомого товариства, до якого я почав звикати, як до рідних По певному часі наглядач відкрив двері і забрав горшки, миски та брудну білизну арештантів, щоб передати все це тим, кому належало. Не минуло після того й п’яти хвилин, як за дверими, у коридорі, відчувся якийсь загадковий рух, якась суматоха з ледве чутними криками. Всі почали наслухувати, гадати, але раптом відкрились двері і до камери вскочив знайомий старшина. Збентежений, вигукнув прізвище в'язня, якому я щойно віддав свою сорочку.
- Ти що, поранений чи порізався здуру? – крикнув знервовано до хлопця. – Чому рубаха в крові?.. Там мама в розпачі істерику завела... В чому річ?..
- Та то, громадянине начальнику, не моя сорочка. Тут хлопець поранений нетутешній, а я взяв та й передав його сорочку, щоб випрали.
- То чому не попередив, дурню?
- Та я гадав, догадаються, пізнають, що не моя...
- Ясно... Швидко йди сюди, підеш покажешся матері і сам поясниш їй що до чого. Мені вона не повірить, – сказав старшина, і на тому прикрий інцидент минувся.
Проте у камері ще довго про нього балакали. Дехто навіть прогнозував йому широкий розголос, але, правдоподібно, він був швидко забутий, оскільки у ті часи такі випадки швидко стирались у пам’яті свіжими, більш значущими, подіями. Але про це я довідався уже багато пізніше.
Вечором мене викликали на допит. Не думаю, що пригода з сорочкою нагадала оперативникам про пораненого бандерівця. Слідчий Юрченко у розмові зі мною навіть не натякнув, що йому щось про це відомо. Коли я увійшов у його кабінет, він щось писав і на моє стандартне “здрастуйте” навіть не підвів голови, лише лівою вказав на табурет і буркнув “сідай”. Перше, на що я звернув увагу, був його стіл. З правого боку на ньому лежав голий наган, з лівого – мундирна шапка. Я ще мав час подумати, з чого почнеться наша розмова і що цього чекіста найбільше зацікавить.
Минали хвилини, а він все писав і писав... Нарешті акуратно відложив авторучку, видув у хустку носа і почав розглядати мене наче музейний експонат.
- Ну что, гєрой хрєновий, довоевался? – не то запитав, не то підтвердив моє положення. – І дєла твої хрєновиє, – продовжував, розтягуючи слова. – То с чего начинать будем?.. Нє знаєш?.. А я знаю. Начньом с суті дела, чтоби дєло подгатовіть суду... – він ще хвилину просвічував мене поглядом, а потім додав: – Поскольку смерть тебя поміловала, суд наверняка ісправіт ету глупую ошибку... Фамілія?
- Моя фамілія в селі... – відповідаю, ніби не зрозумів питання.
- Я питаю, як тебе звати? – запитав уже українською.
- Писарчук Роман Антонович.
- Дата і місце народження?
- Другого листопада 1928 року у селі Гаї Тернопільського району Тернопільської області, – слово в слово повторюю свою легенду, уважно слідкуючи за обличчям слідчого. Воно було по-діловому зосереджене, даючи підставу надіятись, що моя легенда сприймається всерйоз.
- Освіта?..
- До війни закінчив шість клясів сільської школи.
- Грамотний, значить?
- Та трохи письменний...
- І тому в банду пішов, дурень недоварений?..
- Та хіба ж я туди просився?
- Просився чи ні – відповідати прийдеться...
- Та я знаю.
- Запізно довідався... – він знову взявся писати, а я – думати над тим, чи мої відповіді годяться для справи і чи вони не навіють йому якоїсь підозри щодо їх правдивості. Власне того я найбільше боявся і старався тримати його при сюжеті своєї легенди.
Хтось постукав у двері, і слідчий дозволив увійти. Дебелий оперативник, обличчя якого здалось мені знайомим, зміряв мене хижим поглядом і мовчки сів на стільці біля слідчого.
- Ну, как, етот бандіт нєдострєляний понял, куда єму дорога? – запитав не то мене, не то слідчого. Оскільки йому ніхто не відповів, він з їдким цинізмом продовжував:
- Жаль, промахнулся я... Тємєнь помешала... Чуть би посветлее і... те двоє не ушлі би... – досадно виправдував свій промах.
- Каму ти ето расказиваєш? Ведь он в русском... слабак.
- Нічево, научат! Научат, как по-русски хлеба просіть, – він ледве вгамовував свою лють. – Не в моі руки попал, падло. Я із нево отбівную стряпал би, а ти, віжу, ліберальнічаєш с нім, – сказавши це, він пішов, а слідчий – до мене:
- Зрозумів? То будеш говорити правду чи далі крутитимеш бублики?
- Я не маю що скривати від вас, громадянине слідчий, – відповідаю з простодушністю дитини. – Мені лише відомо, що нас вели у Карпати на якийсь вишкіл. Озброїли у лісі десь, мені здається, біля Бережан. Тоді було нас зовсім небагато, може, п’ятнадцять-двадцять...
- То ти навіть не зволив їх порахувати? – він скривився з недовірою.
- Чому ні... Та ж разом днювали, їли, спали... Але не всі пішли з нами далі. Одні приходили і відходили, інші залишались... А чому так – цікавитись було недозволено. Самі розумієте.
Не знаю, чи все він хотів розуміти, але щось записував і навіть поцікавився псевдами наших командирів, а також їх віком та званнями. Але придумати на те відповідь було для мене значно простіше, ніж на все інше.
Дивувало мене також, що мою трудну вимову він розумів без повторів і навіть не вимагав говорити голосніше. Видно було, що спішив. На дворі уже цілком смеркло, і його робочий день закінчився. Я вже теж відчував втому і чекав закінчення його писанини. Тому, коли він відложив ручку і підсунув мені для підпису чотири чи п’ять листків моїх зізнань, я готовий був підписати їх, не читаючи. Проте він запитав:
- Чому не читаєш? А що, коли я там понаписував такого, що тебе за це розстріляють?
- Мені однаково, – кажу.
- Ну, не бреши... Бо хоч життя ти сам собі запаскудив – воно в тебе одно. І хай стане воно важким і безпросвітним – ніколи не стане безнадійним, – завважив повчаюче. – Ми ще поговоримо... А зараз підеш в камеру.
І тут мене скортіло, не знаю чому, запитати його.
- А звідкіля будете, громадянине слідчий?
Він глянув на мене так, наче недочув питання, скривив лукаву гримасу:
- А тобі яке до того діло?
- Та ніякого... Гарно розмовляєте по-нашому.
Увійшов наглядач і вивів мене з кабінету. По дорозі до камери я роздумував над своїм глупим запитанням. Виправдовував себе: глупе воно чи ні, але тепер я більш упевнений – він не з Тернопільської області. Бо якщо б, не дай Боже, він походив з тих країв, то вже ніяк не дав би мені викрутитись.
У камері всі зустріли мене запитливими поглядами. Але тільки Іваськів запитав з добродушною цікавістю: “Ну, як тобі пішло?.. ”.
- Може, не повіриш, – кажу, – але все відбулось мирно. Юрченко навіть не крикнув на мене. Все писав і писав. Хоча – це ще не кінець.
Рівно за тиждень мого перебування у буцегарні туди привезли когось важко пораненого і кинули просто під двері нашої камери. Його страсні зойки і стогін лунали не менше двох годин, поки в’язні врешті почали гримати в двері, вимагаючи припинити це нелюдське знущання. Наглядач із місцевих “стрибків” відкрив “кормушку” і став винувато пояснювати, що, мовляв, нема лікаря. “Чому нема? – крикнув хтось з арештантів. – Прецінь є доктор Стасів.” Тоді наглядач показав перехрестя із чотирьох пальців і зачинив віконце. Всім стало ясно: Стасіва посадили і тому його не було на обході. Ця новина стала приводом нових стишених розмов, домислів та дискусій. У районі всі доктора добре знали не від нині. Ще задовго до війни Дмитро Стасів був у місті відомим лікарем і судовим експертом. Належав до патріотичної української інтелігенції, хоча політичні процеси його не надто цікавили. Однак про себе я домислював, чим лікар согрішив перед радянським правосуддям.
На початку липня 1941 року у місті хоронили жертв російського терору Доктор Стасів разом з німецьким медекспертом проводив ексгумацію дванадцяти тіл замордованих, а на їх похоронах виступав із жалобною промовою, яка мала виразний антиросійський підтекст. Такого червоні “визволителі” не дарували, тим більше тоді, коли місцеві інформатори запопадливо їм про це нагадували.
Небавом пораненого з-під дверей забрали і всім стало легше на душі. Однак ми так і не дізналися, хто він був, звідкіль і чи залишився живим.
Ранком третього квітня викликали з нашої камери п’ять арештантів “с вєщамі”. Між ними й хлопця, що позичив мені сорочку. Побачивши, що він збирається відходити, я взявся скидати з себе його річ, хоча ще не отримав своєї. Хлопчина глянув, усміхнувся і сказав: “І не подумай. Хто знає, чи дочекаєшся своєї? А ця завжди нагадає тобі хлопця з-над Дністра”.
Виходячи, він моргнув мені на прощання як до доброго приятеля, а мені зібралось на плач. Почав вдягати сорочку. Вона була ще тепла і мовби прилипала до тіла. “І як це ти, – докоряв я собі, – навіть не поцікавився, як його звати?” Це питання ще довго наповнювало моє серце жалем.
Я не забув тебе, юний друже з-над Дністра. Пам’ятаю, хоч минула, як кажуть, копа літ. І сорочку твою, з не в міру довгими рукавами, пам’ятаю. Вона мене й досі гріє... Іноді запах її пропотілий почую і... сам собі усміхнуся. Усміхнуся, бо по таких часах уже й друзів не гріх забути. А тут... сорочка! Звичайна, повстяна, яку тепер побачиш хіба в музеї.
По двох днях мене знову повели до слідчого. Привітавшись, я спершу кинув оком на стіл і на тих, хто сидів біля нього. Юрченко сидів на своєму місці, сортуючи якісь списані папери. Шапка теж лежала там, де попереднього разу, але нагана вже не було. На мене навіть не глянув, тільки рукою вказав на табурет, який теж стояв у куті на свойому місці. Але на цей раз збоку стола сидів другий офіцер в погонах капітана. Він дивився на мене таким поглядом, наче старався у котромусь місці продірявити мене наскрізь. Обидва мовчали, а я роздумував, що вони думають. Невже ж дізнались? Невже ж Зонька не витримала, розкололась?.. Я пропав? Ось зараз Юрченко відкладе свої папери і з їдким цинізмом вдоволено запитає:
“Так вот... таку твою мать, скисло твоє тернопільське варення... Прийдеться починати все спочатку! ...”
Від таких думок в мене почали щеміти ступні і потіти долоні. Аж тепер я уздрів глибину пропасті, у яку сам себе штовхнув. “Починати все спочатку” я не був готовий і взагалі... Від таких думок орієнтація і перспектива щезали, розчиняючись у безмежній пустині безпорадності.
Мене охопив удушливий ляк. Здавалося, що втрачаю свідомість... Але тут капітан, нагнувшись над столом, сказав півголосом щось до слідчого. Той кивнув головою і, звернувшись до мене, представив особу капітана: “Це прокурор воєнной прокуратури. Якщо маєш щось додати до своїх зізнань, то ми ще допишемо, а коли не маєш, то на тому попереднє слідство закінчимо ”.
- Я все сказав, – відповідаю, почувши відразу в серці таку відлигу, такий благодатний спокій, якого ніколи перше не відчував.
Значить, вони повірили. Ось зараз я, у присутності прокурора, підпишу закінчення слідства, а завтра-позавтру мене перевезуть кудись далі від Миколаєва, де мене ніхто не знає і не стане мною цікавитись. Приємне відчуття гордості за свою вдало імпровізовану легенду повертало мені сили і впевненість у собі. А коли прокурор запитав, чи гоїться рана і чи роблять мені перев’язки, я зовсім душевно обм’як і мало не подякував тим чекістам за їх виняткову добродушність.
Ранком у понеділок, 9 квітня 1945 року, мене, Іваськіва, Феденчишина та їх односельчанина Левицького викликали з камери “с вєщамі” і вивели на вузьке подвір’я буцегарні. Конвой стояв по кутах уже під штиком, чекаючи на решту призначених до відправки. Вивели ще чотирьох дівчат. Зоньки між ними не було, але... серце мені стиснулось, коли побачив між ними русокосу дівчину з Прийми – цю саму, що восени частувала наш юнацький загін пирогом. Глянувши мені в очі, вона півголосом сказала щось співчутливе. Я вдав, що це не до мене, і відвернувся. На щастя, вона зрозуміла і закусила язик, а начальник конвою, хоч і запримітив контакт, окрім формального “молчать!”, залишив цей момент без зацікавлення.
За муром засигналила машина, і конвоїри відкрили браму. Стара полуторка ледве втислася задом на подвір’я. По команді залазимо в кузов і містимося тісно на дно, під самі ноги конвою, що зайняв лавку при віконці кабіни. Потім сіли дівчата і ще два автоматники. Перед авта з незаглушеним мотором стоїть майже на хіднику, і ми чуємо голоси жінок, яких розганяють солдати. Піднімати голови не дозволено, і ми тримаємо їх на колінах. Збігають секунди... З дверей вибігає якийсь офіцер з парусиновою течкою і на бігу заскакує у кабіну. Машина рушає на зворушливі крики жінок і відразу набирає повну швидкість. І раптом... зойк розпачу наздоганяє нас. “Олю, Олю, донечко!!!” – заломивши руки, біжить за нами літня жінка. Біжить, біжить... впала...
Але ось – закрут вулиці, і ми щезаємо за будинками. Чи дочекається скорботна мати своєї Олі?.. Ось вона сидить тепер у моїх ногах і мочить слізьми свої коліна. Маленька, чорненька... Чия вона?.. Раніше я її ніколи не бачив.
Згадую свою матір. Вона ще не скоро дізнається, що мене вже вивезли з Миколаєва. Та й дізнаватись не посміє... Навіть молитись буде тільки тихцем і на самоті. Так треба.
І я теж мовлю в душі молитву на слова великого Кобзаря:
“Молюся, Господи, молюсь,
Хвалить Тебе не перестану,
що я з ніким не поділю
свою тюрму, свої кайдани...”.
Джерело інформації VOX-POPULI-CRIMES-OF-THE-NKVD
https://sites.google.com/vox-populi.com.ua/vox-populi-crimes-of-the-nkvd