100 років тому: 9.03.1924 – у с. Роп’янка, нині в Польщі народився Михайло Федак «Смирний; Черник», райпровідник ОУН, громадський діяч на еміграції.

Навчався у Перемишльській гімназії (1936-1939; не завершив з початком війни) та Холмському технічному ліцеї (1941). Закінчив Українську учительську семінарію у м. Криниця (1943), вчителював у с. Мшана на Лемківщині. Член ОУН (1943), провідник району № 2 надрайону «Верховина» (1-ша округа ОУН). Заарештований німцями (1944), проте дивом видобувся на волю та перейшов у підпілля. 

Після депортаційної акції «Вісла» частину своїх підлеглих вислав рейдом на Захід, а сам залишився із 22-ма підпільниками. Взимку загинуло 6 побратимів тож на весну 1948 із 16-ма стрільцями рейдом пробився до Західної Німеччини. У 1949 в складі кур’єрської групи прибув на рідні землі, в листопаді 1949 знову повернувся в Німеччину. 

Одружився з Марією Баюс (1950), в шлюбі народилися донька Мирослава-Анна та син Мстислав-Теодор. Фінансовий референт Головної управи братства колишніх вояків УПА (від 09.1954) та організаційний референт Спілки української молоді. З сім’єю емігрував до Канади (1957). Засновник і керівник української друкарні «Київ», директор Свято-Миколаївської української школи, голова Об’єднання педагогів Канади (1960-ті – 1970-ті). Перший голова Об’єднання лемків Канади, секретар Головної управи колишніх вояків УПА США та Канади, співорганізатор (1973), головний адміністратор (1973-1983) та член Видавничого комітету «Літопису УПА». Помер у м. Торонто, Канада 2005.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

80 років тому: 7.03.1944 – за рішенням військово-польового суду УПА розстріляний Порфир Антонюк-«Сосенко; Кліщ», командир загону УПА ім. Богуна ВО «Турів».

Освіта неповна середня. Під час служби в польському війську закінчив школу підстаршин, отримав звання капрала (сержанта). Під час німецької окупації комендант постерунку поліції в селі Олевськ, нині Любомльського району. За наказом ОУН покинув службу та перейшов в Свинаринський ліс (Володимир-Волинський район), де організував сотню «ім. Івана Мазепи» (03.1943). Невдовзі в непрохідній лісистій місцевості, оточеній болотами, створив бойову базу «Січ», штаб якої локалізувався у с. Вовчак. На базі функціонувала підстаршинська школа ім. С. Петлюри. Тут працювали майстерня зброї, різноманітні допоміжні майстерні, млин, тартак, до роботи в яких залучено серед інших фахівців не українців. Гарбарнею і м’ясним цехом керували чехи, головним лікарем військового шпиталю був єврей Варм з Варшави, а його дружина працювала медсестрою, другим лікарем був єврей Грифель з Луцька, який мешкав тут з родиною. 

У військовому підрозділі, який виріс до рівня загону (полк), воював Азійський легіон сформований із колишніх солдат і офіцерів Червоної армії (переважно вірмен, узбеків, татар) у складі 5-ти чот (взводів) під командуванням майора ЧА Соловйова-«Солом’яного» та його заступника капітана Краснова-«Чубатого». До загону ім. Богуна входив також єдиний в УПА польський підрозділ із колишніх польських поліцаїв, які покинули німецьку службу та зі зброєю перейшли в ліс. Проте наприкінці січня 1944 цей підрозділ перейшов до 27-ї Волинської піхотної дивізії Армії крайової. Пізніше на сторону червоних партизан перейшли азербайджанець, старший лейтенант «Козаченко», лейтенанти Микола Семенюк-«Орел» та Андрій Пілішенко-«Бортенко», декілька московитів, 35 вірмен, 40 узбеків.

Станом на 30.11.1943 чисельність загону складала 1049 стрільців, в грудні через наближення фронту частину місцевих вояків відпущено в рідні села. В числі найважливіших боїв загону знищення німецької залоги у Домінополі (17.04.1943), відбиття нападу німецько-польського карального формування чисельністю понад 500 вояків при підтримці авіації біля с. Літин (24.07.1943; загинуло від 80 до 180 гітлерівців, 22 повстанці та більше 100 мешканців с. Туличів), бій з німецьким полком при підтримці бронеавтомобілів, кількох танків, бронепотяга біля с. Радовичі (7-9.09.1943; за німецькими даними вбито і поранено 208 вояків), бій чоти Андрія Марцинюка-«Берези» біля с. Новий Загорів (8-11.09.1943). 

В літературі повстанцям Антонюка-«Сосенка» інколи приписують знищення на шляху Брест-Ковель шефа спецвідділів СА та особистого друга Гітлера, обергрупенфюрера Віктора Лютце (3.05.1943), проте більшість дослідників заперечує цю подію. Важкі бої загін ім. Богуна звів із рейдуючою дивізією червоних партизанів «ім. Сидора Ковпака» під командуванням генерал-майора Петра Вершигори (кінець січня 1944) чисельністю від 1400 до 1500 вояків. Сили повстанців на той час нараховували від 400 до 500 стрільців (приблизно один курінь). Перед появою більшовицьких партизан із загону відібрано 25 осіб для навчання в старшинській школі (12.1943), відтак 90 вояків згідно наказу Групи УПА «Турів» (01.1944), а перед самим наступом червоних сотню Павла Микитюка-«Нерозлучного». В критичний момент боїв чота Азійського легіону під командуванням «Ташкента» здала греблю і міст в Домінополі через річку Турію, перейшла на бік червоних, що відкрило шлях до штабу «Січі» та дало можливість знищити повстанську базу. В літературі подекуди стверджується про розгром загону (на той час фактично куреня), проте це не відповідає дійсності. Згідно свідчень учасників боїв повстанські втрати були великі, проте більшовиками не вдалося розбити жодного відділу. Курінь Антонюка втратив близько 160 вояків: 96 полонених і тих, хто перейшов на бік червоних і від 60 до 70 загиблих. Вийшли з боїв більше як 300 стрільців.

6 березня 1944 «Сосенко» заарештований СБ ОУН за звинуваченням у здійсненні, в порушення наказу Головної команди УПА, переговорів із німецьким окупантом, «чим виступив проти генеральної політичної лінії УПА». На контакт з німецьким командуванням Антонюк виходив тричі. В листопаді 1943 делегація на чолі з «Сосенком» пробувала домовитись з Володимир-Волинським крайсляндвіртом Остеном про звільнення курінного політреферента Івана Андрощука-«Андрія» та його секретарки «Оксани». Ці перемовини були безуспішними. Вдруге пробував порозумітись з командуванням 16-ї німецької танкової дивізії четвертої танкової армії про припинення репресій проти місцевого населення в обмін на відмову повстанців від диверсій на залізничних коліях. Було поставлено питання про обмін військовополоненими, а німецька сторона наполягала на спільній боротьбі з червоними партизанами. Після того як про контакти з німцями дізналось керівництво УПА вони були заборонені, проте «Сосенко» таємно вислав шефа розвідки «Остапа» на третій раунд переговорів. Після цього СБ заарештувала учасників переговорів та передала їх військово-польовому суду УПА, за рішенням якого курінний Антонюк-«Сосенко» був розстріляний. Народився у с. Бискупичі Руські, нині с. Нехвороща на Волині 1909.

До сьогодні дослідники дискутують стосовно мотивів розстрілу курінного «Сосенка». Одні виправдовують крайню міру неприпустимістю порушення наказів вищого командування в умовах непримиренної війни з окупантом, інші шукають причин у надмірній підозріливости та жорстокости з боку СБ або ж на рівні особистісних стосунків. Важко, якщо взагалі це можливо, об’єктивно оцінити події, що відбулись 80 років тому, особливо за браком документів та очевидців подій. Тому такий велетенський простір залишається для здогадок, версій, домислів, фантазій і звинувачень. Очевидною є лише істина, що реальне життя ніяк не вкладається у прокрустове ложе чорно-білого сприйняття складних історичних подій.

Джерело інформації фейсбук сторінка Zenon Borovets 

Ліваки..... (автор Анатолій Матвійчук)

Останнім часом намагаюсь утримуватись від гострих і емоційних публікацій. Не хочу додавати бензину в наше шалене полум"я повсюдної війни, в яке й так хтось регулярно підливає нафти ( а чи нафтодоларів?). Але ось, прочитав гостру публікацію Михайла Сидоржевського на черговий "культурний молодіжний проект" під назвою "Ти (романтика)". Увагу привернула дещо дивна назва статті "«А КОЦЮБИНСЬКИЙ ПОЗІХАВ, ДОЧУВАЮЧИ КУПЛЕТИ…»

Одразу скажу, Михайло Сидоржевський - один із найкращих публіцистів сучасності, Голова НСП України, випускник КНУ імені Шевченка, людина солідна і стримана і раптом - такий шквал болю, прикрості і гіркоти від нього, ніби за всією цією історією стоїть якась особиста і невиліковна образа. Чому саме невиліковна? 

Та тому, що якщо хтось хоч трохи розуміється на процесах, які охопили нашу країну пару десятиліть тому і досягли свого "апофігею" в останні часи, розуміють, що такі образи не особисті, а суспільні, а отже майже невиліковні. А якщо іноді лікуються, то лише при постановці точного діагнозу.

 

Діагноз можливий лише при дослідженні певної симптоматики, яку лікарів учать відстежувати на основі холоднокровних спостережень за паціентом, і тоді будь-які емоції - співчуття, страх, розгубленість чи гнів змазують картину. Тож, говоритимемо спокійно про симптоми. Особливо, давні.

Отож, я повертаю вас до тих славних часів, коли Україна щойно отримала свою Незалежність, а в її інформаційному просторі, як гриби після дощу, почали буйно з"являтися комерційні телеканали та радіостанції. І, схоже, що повітря свободи зіграло з українцями злий жарт. Не знаючи і не розуміючи, як функціонує вільне демократичне суспільство, яким чином воно захищається від соціальних хвороб і зберігає свою цілісність, не маючи того імунітету, який мають громадяни західних країн, ми одразу потрапили в страшну пастку бездуховності. Як це могло трапитись? Поясню докладніше, оскільки цього за мене не зробить ніхто.

Отож, західні демократії, на відміну від тоталітарних (чи посттоталітарних країн) мають дуже міцну релігійну основу. У переважній більшості громадяни Європи і США - це люди, виховані в християнській чи мусульманській традиції. І це не "захожани", як іноді називають тих, хто забігає раз на тиждень на пару хвилин до храму, аби перехреститися чи поставити свічку. Люди на Заході мають у душі певні релігійно-етичні і моральні принципи, які сформовані ще з діда-прадіда, де прийнято читати святі книжки, обговорювати окремі світоглядні питання, діяти за заповідями, тощо.  

Згодьтесь, що це багатьом у нас здається певним анахронізмом! Як у 21 столітті, можна вірити давнім байкам та ще з тими

застарілими і незрозумілими більшості обрядами, де потрібно вистоювати годинами у душному і тісному приміщенні.

Кажу вам, - якщо ви і досі так думаєте ви нічого не знаєте про релігійні інституції на заході, про ті хвилі реформаторства, які змінили їх докорінно, але не виплеснули головного - християнської етики ставлення до ближнього, як до самого себе, а ще смиренності і терплячості.

Якщо ви поцікавитесь, то зрозумієте, що церков у світі - у тому числі суто українських - значно більше, аніж у нас в Україні - і охоплюють вони приблизно 80 відсотків населення, від найменших до найстарших. А хто ж ті 20 відсотків спитаєте ви? Хто ті бунтівники, революціонери і ренегати, до яких так лояльно ставиться демократичне суспільство?

Я не задавася конкретним статистичним дослідженням соціальних груп, що складають цю категорію, але якщо якось охарактеризувати цей конгломерат, то можна сказати так - це ЛІВАЦТВО. Сюди можна віднести всіх - від соціальних критиків існуючих систем та соціальних бунтарів, що спираються на різні ультрамодні течії, до відвертих сатаністів. По суті, вони не мають нічого спільного з Божими заповідями...

Я навмисне не заглиблююсь в цю тему, хай про це дискутують відповідні фахівці - бо це не є темою мого аналізу. І ярозумію, чому західне суспільство досить стабільне - бо воно має міцний духовний фундамент. Але мене турбує зовсім інше - як так сталося, що в сучасному інформаційному демократичному світі вся оця меншість так активно представлена неймовірною кількістю телеканалів, радіостанцій, паперових видань, всіляких суспільних і міжнародних фондів, які просувають свої, по суті, антигуманні ідеї по світу.

А тепер увага! Для мене залишається ще більшою загадкою - як уся оця лівацька конгломерація так буйно розрослася і поширилася саме у нас на Україні? Чому так легко і швидко вона змогла відтіснити від влади у тоді ще юній України 90-х усіх наших романтиків - письменників, істориків, культурознавців, героїчних дисидентів і справжніх українських інтелігентів, які мріяли про вільну Україну! І як швидко ця Україна впала під тиском усих цих, "авантюристів", і "решал", які, не маючи жодних моральних принципів і правил, могли дбати лише про свої кишені. Як ця "пасіонарна меншість" так швидко розвернула Україну в бік, протилежний від Європи і всього вільного світу, ніби й закликаючи нас до нього? Як швидко вона, ця меншість зорієнтувалася у всій цій новій для України фразеології про свободу особистості, вільний ринок, закони підприємництва і підім"яла під себе всю нашу багату країну, зробивши з неї, якусь "безродну повію" готову підставлятися усім, хто добре платить.

На практиці ідеологію цього лівацтва і знімання штанів перед роботодавцями озвучив мені якось публічно один із ідеологів нашого сучасного "шоу-бізу", кинувши напівжартома мені через плече: "Тут дехто на "нетленку" замахнувся, - ну, а ми люди прості, нам нада баблішко зарабативать"...

Оце, "баблішко" відмите від будь_яких моральних принципів і правил і було поставлене нашими "комерційними" теле та радіоканалами наріжним каменем усього сучасного інформаційного простору України.

 

Того простору, де й посьогодні немає жодного місця для традиційної української пісні.

  

Того простору, де могла б звучати традиційна українська поезія чи проза, яка б надихала і звеличувала людей.

Того простору в якому б звучала рідна дитяча колискова та пісні для зовсім маленьких українців, як це є у світі.

Того простору, де могли б спілкуватися із глядачем українські філософи, мистецтвознавці, краєзнавці, і просто інтелектуали своєї країни...

 

Натомість цей простір був навмисно відданий відвертим фрікам, скандалістам чи блазням, який ловили свій хайп, стаючи каліфами на годину.

Новітній буржуазно-лівацькій моделі інфопростору не потрібні були більше довготривалі проекти з лідерами суспільної думки, які б гуртували країну на основі спільних національних цінностей. Їм потрібно було маніпульоване суспільство, яке легко натравити на будь-кого при першій потребі.

Новітній буржуазії потрібні були нові лідери суспільної думки і масового впливу, які б озброїлится "картонними мечами" та ще тими високими гаслами, суть і важливість яких ніхто навіть не встиг їм пояснити до кінця. І слова та гасла почали втрачати свою сакральну цінність!

А щоб молоде покоління не дуже озиралося на дідів і батьків - то топ-менеджери "провідних українських каналів" зробили все, аби ізолювати і спаплюжити все те, чим покоління наших пращурів дорожило і пишалося.

Але хтось мав бути ідейним лідером цього замаскованого і переодягненого у вишиванки лівацтва. Були спроби, які закінчувалися або невдало, або трагічно. І нарешті знайшлася така фігура, яку довго і терпляче вели, формували і випещували саме вони - володарі інформаційного простору...

"Зустрічайте, Король українських поетів Сергій Жадан - так улесливо оголосив його на якомусь концерті багато років тому шановний поет і видавець Іван Малкович. І я не повірив своїм вухам і очам. Я став прислухатися. І почув від Жадана, що:

"Все, що необхідне для щоденного життя

Церква, супермаркет і мобільне покриття..."

але:

"Ми навіть не буваємо в збудованих церквах

Святі нам все детально пояснили на словах..."

Або ж:

"Казала мені мама що зневіра це зло

Мене виженуть із пекла за мати і бухло...

...Квітнуть мальви на маминому ганку,

Я в трьох країнах сидів за хуліганку."

Бо, ось як воно, виявляється, є насправді:

"Ей, братан, ти ж тримався цих мелодій.

Х*лі ти тепер почуваєшся як злодій?..

Х*лі ти тепер соромишся коріння?..

Хто ще розповість про героїчне покоління?.."

Вибачте, це цитати не просто цитати з поетичного збірника "Короля поетів України". Це фрагменти з його новорічного пісенного "шоу", яке канал "1+1" поставив цієї Новорічної ночі. Про якість вокалу я просто промовчу - бо смаки у нас різні і хорошого смаку в Україні стає все менше, оскількі відсутні будь-які професійні критерії. Я зараз говорю про мистецтво, але впевнений, що зараз мені почнуть закидати, що він збирає мільйони для армії, а що зробив ти. Оце і є суть лівацтва - говорити про одне, а потім перекидатися на інше. А що ти зробив для революції? Ми говоримо зараз про інші фундаментальні речі.

А тепер безпосередньо про той проект, який згадав Михайло Сидоржевський. Саме той Михайло, який сьогодні очолює Спілку Письменників, котра вже давно перебуває в немилості новітніх мас-медіа, котрі, як тільки можуть, кепкують і знущаються над цією організацією.

Це саме той Михайло, який розуміє, як і я, як і тисячі наших земляків, що усе до чого торкнулася рука "кварталу" не може мати жодної культурно-естетичної цінності, а виглядає, як ганьба і наруга над українською культурою і всіма поколіннями справжніх митців України.

Але Михайло не сказав однієї речі, яку скажу зараз я:

Такого могло не статися і не сталося б, якби в якийсь момент не сталася ця жахлива підміна усіх українських цінностей. І не нав"язане нам духовне лівацтво.

І найжахливіша підмінна, за яку ми тепер всі розплачуємося вона найболючіша - підміна "Культурного проекту Україна" на ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЕКТ УКРАЇНА.

Політика ніколи не може йти попереду культури. Народ дозріває до якісних змін по мірі того, як дозріває і міцнішає його кровна еліта. А якщо українцям випав такий історичний шанс, - потрібно було понад усе захищати свій інформаційний простір - і передати наступним поколінням у спадок усіх наших поетів, прозаїків, науковців, наших духовних та моральних світочів - передати їх чистими - неспаплюженими у лівацьких нечистотах. І не збезчещеними у цих лівацьких судилищах, не приреченими на знищення від руки своїх же нащадків.

І поки це нищення продовжується з середини країни всіма оцими "лівими культурхерами", з пролетарським мисленням і глобальними амбіціями, я не впевнений що Україну можна врятувати. Не можна врятувати пацієнта, якщо він не вірить у лікування.

Такий на жаль діагноз.

3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 р.

На світанку 3 березня 1945 року українське село Павлокома, що на захід від Перемишля, атакував відділ Армії Крайової на чолі з поручиком Юзефом Біссом (псевдо Вацлав). Польський напад, жертвою якого стали 366 українців, був мікросюжетом українсько-польської війни 1942–1947 років. 

 Село Павлокома простяглося у долині Сяну за 40 км на захід від Перемишля (зараз це Жешувський повіт Підкарпатського воєводства Республіки Польща). Перша письмова згадка про село датується 13 жовтня 1441 року, коли воно перейшло у власність перемишльського каштеляна Миколая Кміти. Документи свідчать, що вже 1595-го там діяла парафія східного обряду.

Нині Павлокома – село з етнічно однорідним населенням – польським. Проте ще напередодні Другої світової війни воно було переважно українським: тут діяли греко-католицька церква, українська школа, Народний дім і читальня товариства «Просвіта», молочний кооператив. У селі нараховувалось 1370 мешканців, серед яких було 1190 українців, 170 поляків (з них 100 колоністів) і 10 євреїв. Стосунки між українцями та поляками у міжвоєнний період складались нелегко. Перші часто перебували під впливом ОУН і симпатизували ідеї відновлення української незалежності, натомість другі вкрай неприхильно ставились до українських прагнень.

Відплата за зниклих поляків?

Під час війни цей населений пункт почергово перебував під німецькою та радянською окупацією. Нарешті на початку 1945-го Червона армія залишила Павлокому – і місцеве населення залишилося сам на сам із польським підпіллям, котре, як виявилось згодом, чекало саме цього.

Польські історики, зокрема Здзіслав Конєчний, вважають, що «акція» у Павлокомі мала виключно відплатний характер – 21 січня збройний відділ чисельністю близько 60 чоловік викрав сімох поляків і одну пропольськи налаштовану українку. Здзіслав Конєчний услід за польськими мешканцями села стверджує, що це був відділ УПА. Натомість Євген Місило, український історик у Польщі, у своїй книжці «Павлокома. 3.ІІІ.1945», спираючись на свідчення тих, хто вижив, доводить, що це була спецгрупа НКВС, про що свідчать однакове військове вбрання учасників групи, а також той факт, що на початку 1945-го у Березівському повіті (до якого входила Павлокома) не було відділів УПА, позаяк більшість із них відійшли у гори або саморозпустилися з огляду на значну чисельну перевагу радянських військ у регіоні. Він так само наголошує, що в околицях Павлокоми діяли підрозділи НКВС і траплялося так, що відділи АК сприймали їх за УПА.

У будь-якому разі, чи можна вважати криваву розправу над мешканцями села відплатною акцією за зникнення за нез’ясованих обставин кількох людей?

Спланована акція?

Завершення Другої світової і звільнення від німецьких окупантів не принесло українцям Надсяння довгоочікуваного миру і спокою, навпаки – лише горе, поневіряння і нерідко смерть. 27 липня 1944 року між урядами ПНР та СРСР було укладено таємну угоду про встановлення східного кордону Польщі, а вже 9 вересня – угоду про переселення поляків з України до Польщі й українців із Польщі на територію УРСР. Тож за лінією Керзона опинилися понад 700 тис. українців. І це лише за офіційними даними. Ніхто з цих людей добровільно не хотів залишати рідні землі й шукати долі у Країні Рад.

З відходом на початку лютого 1945-го Червоної армії розпочалися активні польські напади на українські села, метою яких було змусити людей виїхати з Польщі. Грабунки, вбивства і знущання над українцями тривали протягом березня – квітня і лише 29 квітня 1945 року було досягнуто порозуміння між українським і польським підпіллям: на зустрічі у Селиськах (Березівський повіт) підписано протокол про співпрацю та утримання від насильства проти мирного населення.

Місцеві польські чиновники, які займалися евакуацією українського населення неодноразово зверталися до уряду з листами, в яких описували насильницькі дії польського населення стосовно українців і просили «вжити якихось заходів». Такі листи надсилалися ледь не щодня протягом березня 1945-го. Щоразу до переліку додавалися нові села, однак очікуваної реакції не було. Отже, йшлося не лише про Павлокому.

Як зазначає Петро-Йосиф Потічний, професор Макмастерського університету й уродженець Павлокоми: «Це була, так би мовити, політика польського націоналістичного підпілля. Але не лише націоналістичного. Так же комуністичні власті робили подібні історії. Їм хотілося нарешті очистити ці землі від українців. І тому Павлокома – це тільки символ того всього. Навколишні села, такі як Костава, Бахів, Коровичі, Майковичі, Завадка Морохівська і так далі. Вони всі були знищені менш-більш в тому часі – березень – квітень 1945 року».

Знищення Павлокоми не було подією спонтанною. Термін й хід проведення акції польського підпілля були узгодженні на нараді наприкінці лютого 1945-го. Таємне зібрання було проведено в Динові за участю керівників місцевого підпілля, поляків із довколишніх сіл і поляків – жителів Павлокоми. Останні після наради залишили село. Цей дивний виїзд не викликав підозри в українців.

Польський погром

Подіям 3 березня передувала низка атак, метою яких було виявити рівень озброєності мешканців і переконатися у відсутності відділів УПА. Як і передбачалося, село було цілком безборонним.

О 4-й годині ранку 3 березня нападники пішли в атаку на Павлокому. Нажахані мешканці почали бігти до церкви, щоб урятуватися, дехто вже ночував тут з кінця лютого, побоюючись атак поляків. Чоловіки переховувались у підготовлених заздалегідь криївках, однак їх швидко знаходили, вбивали або гнали до церкви. Дорогою до центру села відділ АК розстрілював усіх, хто траплявся на шляху (за даними Євгена Місила, загинуло 50 осіб, зокрема, жінки і діти).

Попри сподівання людей на порятунок у святих стінах, храм став місцем селекції: одних тут допитували, інших катували, а декого вбивали. Особливо жорстоким тортурам піддали греко-католицького пароха Павлокоми отця Володимира Лемця: спочатку його кіньми волочили довкола церкви, обмотали колючим дротом і до смерті забили ланцюгами. Стіни і підлога храму були рясно залиті кров’ю.

У правій частині церкви перебували ті, кого відібрали на розстріл, у лівій – жінки з малими дітьми (не вбивали дівчаток до семи і хлопчиків до п’яти років), а також дівчата-підлітки, які тримали на руках немовлят. Відбір проводився плановано: перевіряли національність, конфесійну належність, свідоцтва про хрещення. Навіть одяг жертв підлягав сортуванню, не зробили винятку й для «помилуваних» – жінки з малюками опинилися голі й босі у негоду.

На недіючому греко-католицькому цвинтарі убивці наказали кільканадцятьом чоловікам викопати глибоку яму, поблизу якої, власне, й відбувалася страта. Коли ця яма була заповнена, викопали другу. Загалом було три могили. Людей вели з церкви й розстрілювали групами, спочатку чоловіків, відтак жінок, наостанок дітей.

До тих, хто залишився у церкві, особисто звернувся «керівник акції» Вацлав. Він оголосив, що дарує їм життя, за що віднині Павлокому буде перейменовано у Вацлавівку, і наказав жінкам з дітьми йти «за Збруч, на Україну».

Коли з українцями було скінчено, до Павлокоми приїхали на возах поляки з довколишніх сіл, щоб грабувати покинуте майно. Не чіпали лише позначених будинків – з польськими прапорами чи написами dom polski. Тих, кому не пощастило і їхню криївку знаходили, вбивали на місці. Цього дня цивільні поляки з Павлокоми і близьких сіл брали активну участь у винищенні своїх сусідів.

Відпущених жінок із дітьми, кількість яких сягала приблизно 40 осіб, погнали під конвоєм через кілька сіл аж до Селиська, де також проживали українці. Звідси у вересні 1945 року більшість уцілілих виселили до Радянської України, зокрема на Тернопільщину. Проте й тут не був край їхнім поневірянням, люди мали починати все з нуля, жебрати й наймитувати.

Край історії української Павлокоми

У своїй книжці «Павлокома 1441–1945. Історія села» професор Петро Йосип Потічний наводить імена 366 убитих українців. Цей список був складений на основі спогадів Олени Потічної, яка подає відомості про 324 жертви 3 березня 1945 року. До цієї кількості було додано ще 22 людини, вбиті під час попередніх атак наприкінці лютого – початку березня, а також тих, хто загинув після 3 березня дорогою до Павлокоми. Здебільшого це була молодь, яка поверталася з примусових робіт у Німеччині і не підозрювала про небезпеку у рідному селі.

Здзіслав Конєчний піддає сумніву список професора Потічного і схиляється до версії про 150 убитих, саме таку кількість подавали у своїх свідченнях вояки АК, які брали участь у знищенні села.

Українська історія Павлокоми завершилася на початку жовтня 1945-го, коли об’єднані сотні УПА організували відплатну акцію. На той час до села вже повернулися місцеві поляки, а на колишніх українських обійстях оселилися нові. Павлокома була повністю спалена, залишилася лише греко-католицька церква, проте її 1963 року розібрали до фундаменту, щоб не нагадувала про українців.

Зосталася лише напівзруйнована дзвіниця і занедбаний цвинтар, який нові павлокомці перетворили на смітник. Жахлива трагедія була би приречена залишитися лише у спогадах уцілілих, якби не такі люди, як Діонізій Радонь – павлокомський поляк, який чимало зробив для збереження пам’яті про невинно знищених та поширення правди про злочин. Саме він доклав найбільше зусиль до впорядкування цвинтаря, попри атмосферу цілковитої ворожості з боку односельчан – пана Діонізія не раз били, погрожували, спалили стодолу.

Однак відновлений цвинтар 1998-го таки вдалося освятити. Протягом кількох років тривали суперечки щодо питання встановлення пам’ятника жертвам, а особливо, щодо напису на ньому. Рішення тривалий час блокували мешканці села. Нарешті 13 травня 2006 року у Павлокомі відбулося урочисте відкриття пам’ятника (його важко назвати меморіалом), у якому взяли участь президенти України та Польщі – Віктор Ющенко і Лех Качинський. На кам’яному хресті (за первісним задумом це мала бути фігура жінки з дитям на руках, але поляки не погодилися) написано: «Вічная пам’ять 366 жертвам, трагічно загиблим 1–3 березня 1945 року в селі Павлокома». На жаль, не вказано, що вбиті були українцями і від чиїх рук вони «трагічно загинули»...

на фото - павлокомська молодь взимку

Джерело інформації фейсбук сторінка

УПА (Ukrainian Insurgent Army)

reenacting