Легенда про село Підзахаричі...

На одній горі у Підзахаричах є невелике озеро. Мало хто з теперішніх людий знає, що тут відбувалоси колис. А було таке. По долах казилиси татари. Не мали наші люди тогди спокою ні вдень, ні вночи. Тєжко було засівати поле, а ще тєжче — збирати урожай. Віскочє яничєри, заберут майно, людей до ясиру, а хату з димом пуски. Люди ратувалиси як могли. Хто був дужчий, той втікав. Старі і слабі тікали у нетрі й там будували собі колиби.

Так на цій найвищій горі, недалеко від озера, вселивси чоловік на мнє Захарій. Він був розумний, кмітливий і відважний. Зачєв якос розводити ґаздівство: коні, корови, бики і вівці. Без пастуха обходився, бо земня в горах не була помежована і товар ходив собі пустопаш.

Дивитси раз Захарій, а надворі стало темно, єк серед ночи. За тим єк блисне та єк гримне — аж з вітром злива зашуміла. “Пек сему лиху, що це таке?” — гадає собі Захарій і став шукати худібки. Шукав недовго, бо вес товар був у кошєрі. Коні стригли вухами і фуркотіли, а корови і вівці перепуджено роззиралиси. Зачєв Захарій рахувати майно, але найкращого бичка не було. Таке нещєсті повторювалоси майже шоднини. “Шо це за біда найшла мене тут, у горах, на новому місци?” — думав Захарій, а сам зачєв назирати за худобов. Так минуло кілька днів.

Одного разу, в неділю, стоїт Захарій на горі та й дивитси в долини. Та раптом все потемніло. Блискавка засліпила очи, а від зливи з вітром у Захарія не знайшлоси сухого рубцє. Від озера шосили тікала бідна маржина. Дес загубиласи найкраща телиця. “Шо за дідча сила?” — бідкавси Захарій і наблизивси до озера. Але там лиш филювала закривавлена вода. Віднині Захарій зрозумів, де діваласи худобина. Іго не браласи робота. З голови не сходила думка, єк знищити зло. День і ніч чітував на ворога з рушницев у руках. Раз під вечір підійшов бик пити воду. Відти віскочило двоголове Страшило — і до бика. Захарій приціливси, віпалив, а Страшило єк закричит та до неба єк шугне… Блискавка з громом, вітер з дощем, вогніна сила Страшила так і прибила Захарія доземлі. Вона полютувала над Захарієвими горами, перелетіла Черемош і сіла коло озера на Сокільськім.

На перший раз Захарієви не вдалоси знищити Страшила, бо задрібні набої мав, але напудив їго від свої колиби. Та не встиг Захарій забути про всьо, єк пропала ще одна худобина. “Вернувси Страшило”, — думав господар. Тепер він набив свою рушницу не дрібним шротом, а лезами ножів. Узєв острий топірец, причєк коло бука і чітує.

Довго мусів чітувати. На третий день Захарій зачєв дрімати. Тут з води вілізло Страшило і кинулоси на Захарія. Несамовито вістрілила рушниці Захарієва. Блиск вогню і розпечених лез засліпили Страшило, і він простромивси на сук бука. Захарій протер свої очі і уздрів, єк ранений змій звиваєтси, скаженіє і намагаєтси зірватиси з сука. З їго тіла капала чорна кров, єк деготь. Острий топірец Захарія відрубав одну, а потому другу голови Страшила від простромленої туші на суці.

Відтогди озеро стало чистим, а вода в нему солодкава. Береги вкрилиси густов травов. І більше не зникала людска маржинка.

Кажут, що той Страшило — то був злий дух найстаршого начальника татарської орди. І уздріли ті, що втікали від біди, у Захарії свого оборонці та й стали селитиси під їго горов. Так зробилоси село. Перший раз їго назвали Захарич, потому Підзахарич, а тепер — Підзахаричі. А Бісків називається так, бо кажуть, як там багачка скам’яніла, то під каменем коло кринички щось завжди грало на скрипці. То люди говорили, що коли йшли отако вночі, то так грало, що мож було плакати. Говорят, що то грав біс. І за того назвали Бісків. Люди потім там заселилися і так назвали хутір Бісків.

Джерело інформації сайт:

http://www.kosivart.com/index.cfm/fuseaction/legends.pidzakharychi/

http://www.kosivart.com

Підзаха́ричі — село в Усть-Путильській сільській громаді Вижницького району Чернівецькій області України.

Трагедія села Нивиці. Психічно хворі московити робили це не поспішаючи...

27 – 28 січня 1944 року в селах Нивиці і Трійця на Львівщині радянські партизани загону особливого призначення НКДБ СРСР «Побєдітєлі» під командуванням Дмітрія Медведєва вчинили один з численних злочинів проти людяності над мирними мешканцями, що було звичною практикою червоних партизансько-терористичних загонів. 

Вночі, 27 січня у Нивиці зайшов більшовицький загін чисельністю 700-800 добре озброєних терористів. Мешканець села Богдан Куць зумів непомітно вислизнути та попередити самооборону й селян сусіднього села Трійця, яке межувало з Нивицями. Рій Української Національної Самооборони Володимира Феденишина-«Кармелюка» чисельністю 24 стрільці, не провівши розвідки та вважаючи це нападом невідомої банди, вирушив на допомогу селянам Нивиць. Повстанці атакували хату, де було до 10 ворогів і зуміли закинути всередину гранату. У висліді 20-хвилинного бою загинуло 11 стрільців, в тому числі Феденишин-«Кармелюк», після чого решта самооборони відступила в ліс. Більшовики не переслідували повстанців, а усією масою кинулись грабувати та катувати мирних мешканців. Сусідню Трійцю, з якої селяни встигли утекти нападники спалили (згоріло 40 садиб), а в Нивицях, хто не зумів сховатися – хапали та вели до будинку Семена Панасюка на «допит» – загалом зігнали близько 70 чоловіків і жінок. «Допит» зводився до відрубування сокирою чи відпилювання ступнів ніг, рук, здирання живцем шкіри, відрізання в жінок грудей, виривання язиків та інших звірств після яких жертву вбивали. Причому, відповідно до своєї схибленої московсько-більшовицької психіки, робили це, не поспішаючи, щоби насолодитися муками катованих.

Василь Прус, уродженець сусіднього села Дмитрів, на основі спогадів свідків, розповів про комуністичну різанину у книжці «Трагедія в Нивицях». Навіть з окремих фрагментів цього документу можна збагнути злочинну сутність радянського режиму:

«Медведєвці пограбували нашу хату: позабирали всю одіж і всі добрі речі. Ввечері… медведєвці палили село… Труп мого брата в тій спаленій стодолі був без язика, ноги відрубані».

«Зранку того дня по селі ходили ті партизани, грабували хати і хапали людей. З нашої хати забрали геть все. Мого чоловіка Леона Лавного теж схопили. Я чула, як один з тих партизанів сказав: «Мы вас жалеть не будем, будем жечь, резать, рубить».

«...Коли я втікав, за мною стріляли. Ранком 28 січня у згорілій стодолі Бортника у Нивицях була купа трупів. Мій брат лежав під самим низом тої купи. На шиї в нього був пасок, зуби вибиті, ноги вкорочені (без ступнів)».

«Коли підвода зупинилася, з неї зняли два згортки в домотканих простирадлах. Коли згортки розгорнули, ми побачили знівечені тіла. У доньки Смаля були відрубані ноги, її розбитий скривавлений рот був розкритий, зубів і язика в ньому не було, коси обгорілі, груди обрізані, на шиї був затягнутий поясок, яким дядько Смаль підперезував штани...».

Незадіяні до катувань «асвабадітєлі» займались звичною для себе справою – мародерством. Червоні забирали все, що потрапляло в їхнє захланне око: коні, корови, свині, домашню птицю, одяг, на кінські сідла стелили вкрадені подушки, жіночі хустки намотували на ноги як онучі та багато іншого.

Під ранок, 28 січня партизани Медведєва спішно почали втікати, підпалюючи хати, стодоли, хліви, так як приїхали німці на панцерниках і почали стріляти. Коли до стодоли Максима Бортника почали збігатися люди, то побачили останки дерев’яних стін і купу обгорілих тіл з слідами катувань.

Українські підпільники вистежили та покарали польських колаборантів, які разом з московитами приймали діяльну участь у здійсненні цього страшного злочину. Так, 14 лютого 1944-го Служба Безпеки ОУН стратила провідника польської боївки села Адами Владислава Філяровського та його зв’язкового Миколу Забаву, який нахвалявся, що «ще прийде час, коли українців будуть мордувати в страшний спосіб, а з української шкіри будуть поляки шити чоботи», а 11 квітня 1944-го СБ ОУН стратила Андрія Завадського з села Дмитрів, який за перших більшовиків видав трьох українських патріотів на заслання в Сибір, працював донощиком за німців, а в Нивицях безпосередньо приймав участь в мордуванні людей.

Тут відразу пригадується той страшний вереск поляків про «Волинську трагедію»... 

Коли після війни Дмітрій Медведєв опублікував книжку «Сильні духом», то селяни на одній із світлин впізнали партизанку Марію Кіх, яка у 1947-1979 беззмінно «обиралася» депутатом Верховної Ради УРСР і тричі була заступником голови ВР, займала у Львові високі партійні посади, а тоді, у січні 1944-го, брутально забрала увесь найкращий жіночий одяг в хаті вбитого Феденишина та ще й примовляла, що «их всех здесь нужно вырезать к ноге». За фотографіями у книжці Медведєва селяни впізнали чимало інших мародерів і злочинців.

На світлині: 

– хрест на могилі на місці Бортникової стодоли, що був поставлений у 1989 році;

– книга Василя Пруса «Трагедія в Нивицях» про злочини більшовицьких нелюдів;

– вшанування жертв «Нивицької різні» – невинно убієнних жителів сіл Нивиці і Трійця.

Nik Bron

Джерело інформації фейсбук сторінка 

Ukrainian People Magazine

Легенда про Дністер. В народі існує така..

В народі існує така легенда про р. Дністер. Знаєте чому наша річка Дністром називається?

Ні?! То я вам розкажу. Про це чув від старих людей. Колись в давнину тут, де Дністер тече, плюскотів собі маленький безіменний струмок, а вздовж нього подекуди жили люди. Були серед них мисливці, хлібороби. I вели вони свій незвичайний календар. Чи то сіяти треба було, чи свята якогось чекали, то, щоб не збитися з ліку, кожний день позначали на піску, щоб був на березі струмка, мітками. Що не день нова мітка. По них вони знали, скільки днів лишилося, наприклад, до весни.

Але одногозавантаження разу струмок розлився водами на довколишні поля і затопив береги. Коли вранці вода спала, вийшли люди на берег, а їхніх позначок нема. Хто дні стер?-бідкалися люди і самі ж відповідали: «Та хто?» Струмок дні стер. З того часу і стали називати струмок, який дні стер, ДHICTEP. Тепер це не струмок, а велика річка. А початок бере вона аж у Карпатах з-під могутнього дуба, де вона пробила одного разу дно, і б’є догори водограєм.

Джерело інформації 

https://tehnikweb.wordpress.com/2016/05/12/horaivka-tsikavi-istorii/

Інформація із Сайту Литвинюка Миколи.

Легенди мого села. Легенда про село Ружичанка Урочище «Безодня».

Ружичанка, озеро. Автор фото Bogdan_iz_Grechan

На берегах болотистої річечки, притоки річки Вовк, у глибоку давнину, ще до нашої ери розташувалось слов'янське селище. Кілька хаток, невеличка каплиця, все було обнесене частоколом.

 А знаходилось поселення на пагорбі, як на острівці. Навкруги була така густа та непрохідна роща, що людей, які там жили прозвали рощанами.

Село було вгорі, а велика, широка річечка знаходилась внизу і коли дивишся згори униз то здається, що внизу бездна. Люди займалися землеробством, ловили рибу, та із рощі мали непоганий урожай.

Та одного дня на село насунулась страшна, чорна хмара, смерч змів із лиця землі поселення, задвигтіла земля, розкололася і весь острівець упав у ту розщелину, як у безодню. Річка зробилась вузенька, але глибока. Над річкою височіє ліс, мовби хоче розказати давню легенду. Адже говорять, що коли приложиш вухо до землі біля тієї річки, здається, що там б'є церковний дзвін. Люди, які чудом залишились живі, перебрались жити далі від отого страшного місця. Знову побудували хатки, завели господарство. Село розросталось, і біля кожної хати, в пам'ять про свої предків росли красиві квіти - ружі. Можливо і тому наше сучасне село називається Ружичанка.

Джерело інформації 

https://ruzuchankabiblioteka.mozello.com/kraznavstvo/legendi-mogo-sela/

Закарпатська народна Казка без правди. Пішли раз три брати у хащу по дрова. За один день не нарубали дров і залишилися ночувати. Назбирали сухого ріща, аби розкласти вогонь. Айбо забули з собою взяти шваб-лики, та нічим підпалити ріща.

Пішли глядати когось, хто би їм дав вогню. Ідуть і зустрічають старенького діда, що курив піпу. Старший брат каже:

— Дідику, будьте добрі, дайте нам вогню.

— Я, синку, дам тобі вогню, якщо вповіж мені таку казку, аби в ній не було правди.

Подумав, подумав старший брат і почав:

— Жили собі чоловік з жоною. Мали вони трьох синів, два були розумні, а третій дурний...

— Овва! — перервав його мову дід.— Таке могло бути. Не сяку казку мені треба.

Почав свою казку середущий брат:

— За царя Тимка, коли була земля тонка, де перстом пробив, там ся води напив. Жили собі дід та баба...

— Стій! — перервав йому бесіду дід.— Сяке може бути, що жили собі дід та баба.

Прийшла черга на молодшого брата.

— Коли мама хотіла родити няня, та не було у нас муки.

Набрав я повні міхи мелаю, беру один міх — не можу підняти, беру два — не можу підняти, тоді я взяв усі три і зметав на віз. Запряг я у віз мацура та когута — і гайда у млин. Мельника не було у млині, бо пішов на свадьбу його мамки з його мамкою. Думаю собі: «Лишу голову, най дивиться, аби хтось мелай не украв, а сам побіжу за мельником». Іду вулицею і вишу: два ґазди сидять на п'ятьох дубах і молотять ціпами пшеницю. Кажу їм:

— Я ще такого не видів, аби зерно вимолочене залишалося на дереві, а солома падала вниз.

Бо так було: солома падала вниз, а пшениця залишалася на стовпах. А ґазди кажуть:

— А ми такого не виділи, аби чоловік ходив без голови.

Перевірив руками — а у мене нема голови. Вернувся я за головою у млин, а на ній стільки ворон сидить, що її зовсім не видно. Я вхопив сокиру і верг у ворон — вони полетіли, а пір'я з них залишилося. Глядаю у тому пір'ю голову — не можу найти. Тоді я взяв і підпалив пір'я. Все пір'я згоріло, і сокира згоріла, лиш голова залишилася та топорище з сокири. Доки я се зробив, сам млин без мельника мій мелай помолов.

Узяв я голову на плечі, зметав міхи з мукою на віз і вертаюся додому.

Привіз муку додому — біда: ніяк не годен знести міхи до хижі. Пхаю через двері — не влізають, пхаю через вікно — не влізають. Що робити? Забіг я до хижі, взяв шило, проді-равив стіну і через ту дірку запхав міхи до хижі.

Айбо се ще не все. Треба на хрестини купити м'яса. А де? Догадався я, що збір на небі. Та як на небо вилізти? А тоді якраз місяць був щербавий. «А що, треба зсукати мотуз, засилити за кінець місяця і по тому мотузу вилізти на небо»,— подумав я собі. Прийшло мені в голову, що мотузок би добре сплести із отрубів. Взяв я сито і почав муку сіяти, та отруби пе залишаються. Тоді я взяв сак для ловлі риби і просіяв муку через нього. Висіяв я два міхи отрубів і висукав із тих отрубів мотуз.

Засилив я мотуз за кінець місяця і виліз по ньому на небо.

А на небі народу — не пройти: ачей двоє чи троє людей. Купив я у одного телицю. Таку велику, як віл. Узяв я її в жеб і почав спускатися вниз. Вже був близько до землі, аж тут мотуз кінчився. То його птахи потеребили. Що робити? Я почав зверху мотуз прирізувати і внизу надсиляти. Айбо і так не вистало. Та я був вже близько до землі і скочив униз. Айбо що сталося? Я вгруз у землю до пояса. Як вилізти?

Довго не роздумовуючи, я побіг додому за лопатою і викопав себе із землі. Так я прийшов додому і приніс телицю па м'ясо.

Та ще залишилося принести щось випити. Думав я, думав і придумав...

— Досить, досить,—каже дідо.— Оце справді казка, у якій нема правди. Беріть собі вогню та йдіть і слухайте молодшого брата.

Пішли брати веселі до того місця, де рубали дрова, розпалили ватру.

Від того часу старші брати слухали молодшого, бо так їм сказав старий дідо, котрий любив слухати казки без правди.

Записав Іван Цицей.

Джерело інформації 

https://www.kolyba.org.ua/biblioteka/zakarpatski-kazki/560-202

Різдвяна історія про баранчика з села Куземин. Легенду про незвичайного баранчика від бабусі Марти переповіла жителька села Куземин Охтирського району Оксана Філатова 1967 року народження.

«Їхній будинок стояв під замком і було це напередодні Різдва. Вся сім’я зібралася за святковим столом і почали вечеряти. Світла не було, і в той час ніхто двері не запирав. Надворі розігралася велика завірюха. І от різко двері відчинилися і забіг до їхньої хати баранчик. І почав бігати по будинку, круги намотувати. «Ми сиділи, наче зачаровані, — розповідала бабуся, — Не могли поворухнутися». Баранчик побігав-побігав і вибіг із будинку. А вранці вся сім’я пішла до церкви і стали розповідати цю історію старим людям. І один із дідусів сказав, що якби до цього баранчика ми доторкнулись рукою, то він би розсипався кучою золота»

Джерело інформації: 

https://cukr.city/people/2024/davnia-kazka/