У пошуках "Вояка". Як родина сотника УПА віднайшла його історію.

Петро Ґудзоватий — "Вояк", "Василь", "Очеретенко"
фото Петра Ґудзоватого (крайній справа) періоду його служби в 201 батальйоні поліції, яке зберегла бабуся автора — мати Петра.
Петро Ґудзоватий у роки юності 
Меморіальна дошка в с. Володимирцях Жидачівського р-ну Львівської обл.
Сільський хор села Володимирці, яким керував Петро Ґудзоватий

На фото. Молодь із містечка Журавно та довколишніх сіл після вистави в Народному домі. По центру вирізняються високі постаті П. Ґудзоватого та Семена Снядецького.

"Герої не вмирають!" — цими словами, що з новою силою залунали в 2014 р. на Майдані у Києві й по всій Україні, вшановуємо всіх тих, хто своєю життєвою поставою та жертовністю заслуговує на них.

Серед таких і Петро Ґудзоватий (1912—1946) — учасник національно-визвольної боротьби, член Організації українських націоналістів ще з початку 1930-х років, вояк Дружини українських націоналістів ("Нахтігаль"), один із керівників Української повстанської армії, сотник, який очолював штаб Східної групи УПА "Тютюнник".

Розповідь про славного сина українського народу хочемо розпочати з того, як з небуття герої повертаються до нас, і ніщо ані їхнє фізичне знищення, ані замовчування і паплюження пам’яті про них безжальною імперською пропагандою, не спроможне цей процес зупинити.

Наша дорога до віднайдення бодай якоїсь інформації про батькового брата — Петра Ґудзоватого розпочалась з його портрету на стіні в батьківській хаті та скупих слів батьків та бабусі про нього. Бабуся таємно зберігала одне з поодиноких фото Петра Ґудзоватого періоду його перебування в лавах "Нахтігаля" [точніше, це 201 батальйон шуцманшафту, який утворився після розпуску "Нахтігаля" — ІП].

Наприкінці 1980-х років батько розпочав активні пошуки інформації про свого старшого брата, залучивши до цього і нас, своїх дітей. На той час ми знали лише те, що Петро Ґудзоватий був членом ОУН, активним розбудовником довоєнних товариств — Січі, Сокола, Просвіти у рідному селі Володимирцях Жидачівського району на Львівщині.

Після приходу "перших совєтів" у 1939 р. він разом з групою однодумців вирушив до Кракова, а в часи німецько-совєтської війни був активним учасником УПА і загинув десь на Волині.

Зі спогадів батька та бабусі Анни Ґудзоватої Петро поставав як людина дуже цілеспрямована і віддана національній ідеї — "в полон ворогам він би не здався ніколи, а радше заподіяв би собі смерть".

А в січні 1946 р., будучи в казахських степах на виселенні, материне серце відчуло непоправне: приснився їй сон, що вона мастить глиною долівку в хаті. Зранку, переповідаючи сон, промовила: "Не стало нашого Петра".

Поступово по крихтах вдавалося знаходити інформацію про життя та діяльність Петра Ґудзоватого. Важливою відправною точкою в наших пошуках став короткий енциклопедичний нарис в довіднику Петра Содоля:

"Ґудзоватий Петро (Очеретенко, Василь), нар. (?) 1912 в с. Володимирці Жидачівського р-ну Львівської области — заг. 29-ого січня 1946 к. с. Битень (або с. Батинь р-ну Теремно?) Ковельського р-ну Волинської области. Освіта й походження невідомі; одружений з Галиною. Працював дяком у Долині Івано-Франківської області (1935-37), політичний в’язень пол. тюрми в 1937.

На еміґрації вишколювався в вартівничих сотнях (1940—41), вояк леґіону "Нахтіґаль" і 201-ого батальйону (1941—42, диригент курінного хору. Шеф ШВО "Тютюнник" у ранзі хорунжого (1943—44), заступник командувача та шеф ШВО "444" УПА-Північ (1944—46). 

Важко поранений 5-ого жовтня 1944 в боях у р-ні Сарни. Часто провадив рейди на схід в Житомирщину. Загинув у сутичці з ВВ НКВД (ф?)". (Содоль П. Українська Повстанча Армія, 1943-49. Довідник. — Нью-Йорк, Пролог, 1994. — С. 78—79).

Скупа й не зовсім точна інформація з купою знаків запитань, однак для нас вона була справжнім відкриттям. Бо ми вперше отримали письмове підтвердження, про те, що Петро Ґудзоватий був одним із командирів УПА, а також сумну звістку про його загибель.

Зібравши все нам відоме про довоєнні роки Петра Ґудзоватого, його фотографії, записавши спогади батька Володимира Ґудзоватого, його двоюрідної сестри Тетяни Демчук (члена осередку ОУН в смт. Журавно) та жителів села Володимирці, ми надіслали ці дані досліднику.

Так почалась наша дорога до Петра Ґудзоватого, на якій нам щастило познайомитись і з сивочолими учасниками визвольної боротьби, і з багатьма дослідниками — істориками, краєзнавцями та журналістами. Кожен із них чи то доповнював, чи то скеровував нас по цьому шляху.

Знаменною віхою на ньому стало урочисте відкриття в січні 1996 р. меморіальної дошки на будівлі Народного дому в селі Володимирцях (скульптор Р. Романович).

Ця подія зібрала велику кількість людей — жителів Володимирець, Журавного та довколишніх сіл, учасників районних Братств ветеранів національно-визвольної боротьби Стрийщини і Жидачівщини та вкотре переконала нас, що пам’ять про наших родичів потрібна не лише нам, це важливо для всіх.

Місцева газета "Новий час" присвятила цій події цілий номер, львівський тележурналіст Василь Глинчак підготував телепередачу, багато людей різного віку підходили і дякували, що повертаємо пам’ять про знаменитих земляків, ділилися своїми спогадами, фотографіями.

Серед знахідок були кілька фотографій довоєнного часу — фото сільського хору села Володимирці (керівник — П. Ґудзоватий разом із святково одягненими в народні строї учасниками хору); групове фото молоді з містечка Журавно та довколишніх сіл після вистави в Народному домі (по центру — вирізняються високі постаті П. Ґудзоватого та Семена Снядецького).

Долі останніх тісно переплелись — однолітки, земляки, однодумці, активні члени ОУН з початку 30-х рр., разом підпільно проводили військовий вишкіл молоді. С. Снядецький — 1913 р. народження, уродженець з міста Журавно, закінчив торгівельну школу та старшинську школу підхорунжих Польської армії.

Обидва на еміграції вступили до лав ДУН "Нахтігаль", розпочинали розбудову УПА на Волині в 1943 р. Семен Снядецький ("Сійко") загинув у бою з німецьким підрозділом разом із частиною штабу УПА — першим командиром УПА на Волині Василем Іваховим та начальником штабу — Юліаном Ковальським біля села Чорниж Маневицького р-ну на Волині [13 травня 1943 р. — ІП].

Відомостями про довоєнні роки Семена Снядецького поділився з нами його брат — Юрій Снядецький, 1922 р. н. зі Львова.

Протягом 1990-х, 2000-х років відкривалися закриті до того архівні справи, публікувалися спогади учасників тих буремних подій. У спогадах Максима Скорупського знайшли розповідь про його перебування разом із П. Ґудзоватим у 1939 р. в містечку Страховиці біля Кракова у вартівничій сотні "Веркшуц" [воєнізована охорона заводів — ІП] (Скорупський М. Туди, де бій за волю. — Київ, 1992).

Сотник "Грабенко" (Микола Ніновский) у своїй книзі згадує свого давнього знайомого П. Ґудзоватого — диригента хору в легіоні "Соловей" ["Нахтігаль" — ІП] в 1941 р., якого згодом в 1944 р. зустрів вже як керівника у штабі Східної групи УПА в Корецькому районі на Житомирщині.

Неоціненну допомогу в пошуках правди про Петра Ґудзоватого нам надавали історики-дослідники визвольної боротьби Олександр Вовк, Ярослав Сватко, Микола Посівнич, Вікторія Жилюк та Ігор Марчук. Стараннями цих та багатьох інших істориків були науково опрацьовані сотні архівних справ, видані документи та матеріали.

Зокрема діяльності підрозділів УПА на Північно-Західних теренах (ПЗУЗ) присвячений восьмий том "Літопису УПА" нової серії, який вийшов друком у 2006 р.

У цьому виданні опубліковані десятки документів — інструкції, звіти, накази, підписані "Очеретенко", "Василь", "Василь Вечеря", "В.В.", "Очерет", "Радич", "Вояк". Такі псевдо в різні періоди використовував Петро Ґудзоватий, будучи керівником штабу Військової округи "Тютюнник", ВО "444" Групи УПА-Північ.

У них прослідковується бойовий шлях цього підрозділу УПА, який в різні часи налічував від 5-7 тисяч до 1 тисячі вояків, описуються бої з німецькими, совєтськими підрозділами, пропагандистські рейди по Житомирщині, Київщині, зокрема найдовший в історії УПА кінний рейд 23 січня — 15 лютого 1945 р.

За військові звитяги наказом Головного командира УПА (№ 42 від 11.11.1945 р.) хорунжого "Очеретенка" було підвищено до ступеня сотника з датою старшинства 24 квітня 1944 р. та нагороджено Срібним Хрестом Бойової заслуги 1-го класу.

Командиром ВО "Тютюнник" був Федір Воробець ("Верещака", "Олекса"). Шукаючи нові свідчення про Петра Ґудзоватого та його бойових побратимів, нам вдалось познайомитись зі справою, заведеною на Федора Воробця, після його поранення і ув’язнення в січні 1946 році (в цьому ж бою під с. Ботин біля Луцька був поранений і Петро Ґудзоватий, який з більшою частиною загону зумів відступити).

Із протоколів допитів "Верещаки" довідуємося, що з своїм заступником "Василем" він майже не розлучався, а у випадку від’їзду одного з них, кожен знав місце, де може знайти іншого. "Причому ми ніколи не ховались в підземних криївках, а мали постої в лісі чи зупинялись на певних кватирах на хуторах".

Енкаведиська машина намагалась схилити Федора Воробця до співпраці, однак не змогла зламати дух 24-річного патріота. Федір Воробець був засуджений на 25 років ув’язнення і загинув 1959 р. у концтаборі в Іркутській області.

З тієї ж справи ми довідались, що в "Очеретенка" був особистий ад’ютант на псевдо "Юсак" — Іван Паламарчук, уродженець с. Зозів на Рівненщині. Саме він залишався при Петрові Ґудзоватому до останніх хвилин його життя.

На жаль, нам не вдалося безпосередньо зустрітись з Іваном Паламарчуком (після заслання він повернувся до рідного села, дочекався проголошення Незалежності України і помер в 1999 р.), а батькові слова переповів нам його син Юрій Полевик.

Зокрема, розповідав про обставини загибелі командира "Василя", якого батько, Іван Паламарчук глибоко поважав: коли побачили, що втекти не було ніякої можливості, командир наказав "Юсакові" виходити, бо розумів, що полюють саме за ним: "Тобі треба жити, щоб розповісти про нас, що ми боролись і загинули за Україну".

Коли "Юсак" вийшов із криївки, Петро Ґудзоватий, не бажаючи здаватись в полон, застрелився… Певно тоді материне серце в далекому Казахстані відчуло непоправне…

Усі наші намагання поспілкуватись бодай з кимось із бойових побратимів Петра Ґудзоватого були безрезультатними. Одні загинули в боях, інші в тюрмах та каторгах, а тих, поодиноких, які вижили та повернулися на рідні землі, забирав невблаганний час.

Тому ми були надзвичайно раді, коли на наше прохання відгукнулась Ніна Олейнікова (Слюсаренко), зв’язкова УПА, яка з середини 1943 до Різдва 1944 р. перебувала в розташуванні ВО "Тютюнник".

Згодом її спогади ввійшли до книги І. Марчука про Петра Ґудзоватого. Передаючи, записані спогади своєї матері, Максим Олейніков сказав, що за 5 днів (після отримання від нас листа з проханням поділитися своїми спогадами та переданої книги Вікторії Жилюк "Діяльність ОУН та УПА на Житомирщині у 1941—1955 рр.") довідався про свою матір більше, аніж за 50 років свого життя.

Якось вже після цього пані Ніна, заглибившись в свої думки, раптом промовила: "Він (Петро Ґудзоватий) був великий чоловік, а я маленька … Та все ж я з ним за одним столом борщ їла!".

Свою розповідь ця сильна духом патріотка закінчила словами: "Але "ожиємо, брати, ожиєм! "ВСТАНУТЬ ЗІ СТЕПУ ХМЕЛІ Й МАЗЕПИ!".

Дуже зворушливими стали для нас зустрічі та знайомства з непересічними людьми. Згадується поїздка на Житомирщину та Рівненщину в 2010 р. На той час нам вже було доволі багато відомо про бойовий шлях Петра Ґудзоватого як керівника штабу ВО "Тютюнник", згодом ВО "444"" УПА-Північ, відомо, що у вихорі війни він зустрів своє кохання — "Ганю", "Квітку" — Ганну Дзьобас, яка була родом з с. Андрушівка на Житомирщині.

Ми рушили спочатку до Житомира, щоб дізнатися більше про Ганну Дзьобас, знайти бодай якісь відомості про їхнього сина (з різних джерел знали, що у Петра Ґудзоватого та Гані скоріш за все в 1945 р. народився син), а ще жевріла надія — можливо знайдемо його.

І от перша зустріч в Житомирі з Святославом Карповичем Васильчуком — головою місцевої "Просвіти", привітним та надзвичайно діяльним чоловіком. Разом з ним поїхали в село Яроповичі, де в 1951 р. в одній з останніх криївок загинула Ганна Дзьобас-"Нонка" (дружина Петра Ґудзоватого).

У 2006 р. стараннями членів Житомирської "Просвіти" неподалік цього місця був встановлений хрест з надписом "20 грудня 1951 року в цьому яру в садибі Шостаків загинули члени ОУН Артем Малимон, Нонка, Марта. Вічна слава і пам’ять борцям за волю України".

Зустрічалися й з іншими людьми, які були свідками або чули з розповідей старших людей про ці буремні і трагічні події.

І до нині залишаємося під враженням: до кінця 1951 року в "совєтській" Україні в мальовничому житомирському селі в садибі, що розташувалась неподалік витоку річки Ірпінь, в криївці, в якій була облаштована типографія, діяв осередок підпільників ОУН в складі керівника технічної ланки Житомирського окружного проводу ОУН Івана Малимона-"Артема" та двох підпільниць: Ірини Чорної-"Марти" та Ганни Дзьобас-"Нонки".

Звідтіля література та листівки доставляли до Житомира, інших міст і сіл, а також до Києва. Неймовірна відданість і героїзм! Чекістам вдалось вистежити криївку — оточені з усіх боків підпільники максимально знищували документи і наприкінці, обнявшись, застрелились.

Результати спільних пошуків — записані спогади, фото Петра Ґудзоватого, його дружини, побратимів, опубліковані та архівні матеріали та документи, лягли в основу книги історика, дослідника визвольного руху Ігоря Марчука: "Сотник УПА Петро Ґудзоватий-"Очеретенко", яка вийшла друком у Львові в 2011 р.

Презентуємо цю книгу широкій інтернетівській громаді і сподіваємось, що вона заповнить ще одну білу пляму в історії визвольної боротьби нашого народу, познайомить з людьми, які своє життя присвятили Україні та принесли його в жертву. Маємо знати своїх героїв і пам’ятати про них.

З цією метою в 2012 р. в Українському Католицькому університеті (м. Львів) родина Ґудзоватих заснувала іменну щорічну студентську стипендію ім. Петра Ґудзоватого, яка спрямована на підтримку талановитої молоді.

А з 2016 р. діє Благодійний фонд ім. Петра Ґудзоватого — "Соловей", предметом діяльності якого є допомога воїнам АТО, членам сімей полеглих героїв сьогодення.

Джерело. Історична правда. Сайт.