«Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата»: історії нащадків переселених у «Віслі»

Пам'ятний знак жертвам операції «Вісла» у Польщі (Хотинець, Закерзоння)

Депортація українців у рамках акції "Вісла", квітень 1947 р.

Автор - Анастасія Косодій – драматург.

Свідчення людей, які у 1947 році пережили операцію «Вісла», лягли в основу вистави «Пісня» PostPlay театру. Це вистава про маленьке село Ульгівок, де до 1946 року жило 90% українців, а після операції не лишилось жодного. Нащадки переселених розповіли свої історії авторам вистави.

«Коли остання маршрутка з Ульгівка?» – запитуємо водія перед тим, як вийти. «Через сорок хвилин», – відповідає. Через сорок хвилин їду назад. Чекати? Ні. Чекати не треба. Ми виходимо в селі Ульгівок, гміна Ульговек, з драматургом Олею Мацюпою. Друга година дня. Від нас тридцять кілометрів до Рави-Руської. Ну що, кажу я Олі. Ходімо. Подивимось український цвинтар?

Історія одна і повторюється по колу:

Ми були в полі, прийшов солдат, сказав збиратись. У вас є година. Мама взяла хліб з печі, він нас потім врятував. Чекали довго на вокзалі. Два тижні їхали потягом. Вагони для худоби. Приїхали в село на півночі Польщі. Заселили нас в будинки без дверей і вікон. Якось вижили. Завіса.

Або так:

Ми були у полі, прийшов солдат, у вас є година. Сіли на підводу, взяли все, що встигли. Їхали два тижні потягом, вагони для худоби. Приїхали в Україну. Якось вижили. Завіса.

Перша історія – 1947 рік, операція «Вісла». Друга історія – 1946 рік, Обмін народами. Великі поствоєнні людські ріки. Великі держави впроваджують свою національну політику.

Моя родина з боку батька потрапила у другу історію, Обмін народами, і нині в пам’яті лише відголоси. Ми сиділи з батьком за комп’ютером, він відкрив гугл-мепс. «Введи Ульгівок. Таке село. Бабця Груня про нього розповідала». Я ввела. Сім, здається, років пройшло – і я поїхала в Ульгівку.

Це майже українське село, тільки з плиточкою на пішохідних доріжках. Є піцерія. Магазин секонд-хенду з Британії. До 1946 року 90% населення були українці. Після 1946-го – поляки.

Але око не обдуриш: цей степ, ці кольори, це вже не Польща. Польща сіра, а тут яскраво – небо, і трава, і сонце, і земля. Достатньо зійти з головної дороги, і от вже цілком українська грунтовка. Ходімо подивимось цвинтар, кажу я Олі. І ми йдемо дивитись цвинтар.

«Новий ксьондз, – каже нам місцевий історик, – не любить українців».

Місцевого історика ми зустрічаємо вже чотири години потому, обпікшись кропивою на цвинтарі, поївши польської піци, яку традиційно обмазують майонезом.

«Хотів поставити громадські вбиральні на цвинтарі, – розповідає. – Був скандал. Українці саме приїхали на гробки. Зателефонував мені, я кажу йому: ну не став туалети. Він каже, але ж так громада хоче. Я кажу, а якщо поліція прийде, очевидно, за неналежне ставлення до історичної пам’ятки – кого заарештує, тебе чи громаду? Він не став ставити. Поставив навпроти. Але заборонив прибирати цвинтар. Ви там ходили?»

Ми ходили. В місцевого історика прорвало трубу вдома, на зустріч він запізнився, тож ми з Олею провели на цвинтарі стільки, скільки в принципі можна проводити. Я шукала кістки прадіда. Жив тут. Був в ОУН. Був в УПА. Був одружений. Мав доньку. Загинув у вогні. Ніхто не знав, як. Далі – флешбек.

Люблінський священик виконує за нас з Олею дослідницьку роботу. Телефонний дзвінок. Гучний зв’язок:

«Молода пані має родину з Ульгівка… пані драматург, пише п’єсу… хотіла би дізнатись про свою родину… про прадіда… як прізвище у пані? Прізвище...»

Він називає прізвище. Мовчання.

«А, – каже адресат на тому боці. – А. Це знане прізвище». Далі – польською. Що, питаю я в Олі, що він далі сказав? Потім, каже Оля, нервово сміючись, потім скажу тобі. «Твій прадід, – каже, – здається, був досить високо в ієрархії УПА. Був поліцієм».

Флешбек закінчується.

У Малгожати Сікорської-Ніщук є така п’єса, «Бургомістр». Бургомістр невеликого польського міста, всі знають – це про Єдвадбне. Бургомістр невеликого польського міста дізнається, що у місті колись вбили багато євреїв. Намагається вмовити містян встановити їм пам’ятник. Та містяни запевняють: євреїв тут ніколи не було. Приходить Матка Боска і спалює місто. І там є ще такий персонаж, син нациста. Водночас б’є себе і мастурбує на фото батька. Я думаю про це, поки навколо мене ще є Ульгівок.

Місцевий історик, старий дід років семидесяти, певно, дуже хороша людина, показує нам: тут була українська школа до 1946-го. Зараз поле. Тут була «Просвіта». УПА підірвали, коли зрозуміли, що українці сюди вже повертатися не будуть. Зараз просто ростуть дерева. Тут була хата вашої родини. Зараз це інша хата.

З іншої хати вибігає собака іншої родини погавкати на нас.

«Мабуть, підем», – каже історик.

«Як світ надземний і підземний, – каже Оля. – Надземний – Польща, підземний – Україна».

Якою, питаюсь я в історика, якою людиною був мій прадід? Історик показує дім, де мій прадід загинув. У криївці поруч із домом. Сидів, накритий соломою. Впала сигнальна ракета «совєтів». Згорів.

«З польської точки зору, – каже історик, – ваш прадід був поганою людиною».

«Пісню» покажуть 12-13 лютого у Post Play театрі. Постановка була створена в рамках фестивалю швидкої драми «Мовчання не золото», спільного проекту «Театру за два тижні», «Театру Переселенця» та «PostPlay театру». За форматом проекту, лише за два тижні вистава проходить шлях від зародження ідеї до її втілення на сцені; у ній задіяні як професійні, так і непрофесійні актори. Поставив виставу режисер Пьотр Армяновський: він є переселенцем, був змушений залишити Донецьк у 2014-му через російську агресію.