ЕПОС — одне із найцінніших надбань світової культури. Билини.

Спочатку було слово. Воно визначило сенс епічної оповіді як такої, що результує певний етап мислення. В добу квантитативності епіка була співаною. Найдавніша пам'ятка індоаріїв “Рігведа” становить 1028 гімнів божеству Індрі, складених в середині ІІ тисячоліття до н.е.

У грецькій мові слово ЕПОС означає і слово, й пісню. Акт співного проголошення слова у супроводі музичного інструменту став мистецтвом і набув здатності оживляти в пам'яті і відтворювати образи завдяки піднесеному стану думки, творчій фантазії. Так складалася міфічність епосу — в широкому значенні цього слова — докладання нової думки “до маси вже пізнаного” (О.Потебня). Український учений розумів міф не тільки як твір, що відображає давноминулий світ, а як специфічну форму мислення, в тому числі мислення релігійного, філософського, наукового.

Епоси різних історичних часів різняться характером міфологізації відображених у них подій. Ідейна сутність епосів новішого часу, сконцентрована на інтересах захисту нації, відрізняється від ідейної сутності — захисту родової спільноти — у давноминулому епосі. Та й товща мисленнєвих нашарувань новішого епосу не обтяжена такою масою “загадок”, як давноминулого. Достатньо порівняти давньоіндійський епос “Махабхарата” і “Рамаяна” з південнослов'янським юнацьким епосом чи українськими народними думами.

Співаний епос цікавий для нас не тільки як оповідь, але й як мистецтво артикульованого донесення до слухача певної ідеї, сюжету: його рецитують, супроводжують інструментальною грою, іноді розігрують як сюжетне дійство (наприклад, якутські олонхо). Під час запису епічних хронік на Гуцульщині (а там і сьогодні побутує традиція складати довгі співані оповіді про незвичайні події, переважно на смерть якоїсь особи) не раз доводилося чути, що проговорена оповідь цілком відрізняється від проспіваної. І це абсолютно вірно, адже співана рецитація не тільки збагачує виразову палітру поетичного слова, а вияскравлює його художню драматургію. 

Не випадково Леся Українка назвала українські думи «вічними співами» і настійно радила записувати їх із мелодіями:

Були за гетьманів співці,

З них деякі вічнії співи зложили,

А як їх наймення і де їх могили,

Щоб скласти хоч пізні вінці?

УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ЕПІКА 

— це багата система пісенних і прозових наративів: думи, історичні пісні, балади, хроніки, легенди, казки, оповідання. Проте власне епічними творами (у вузькому розумінні цього слова) є лише думи, оскільки саме вони зв'язані з доленосними етапами розвитку нації, прагненням до самовизначення України як держави. К. Грушевська називає їх “українською святинею”. Історично їм передують билини київського циклу. З погляду стилю з думами зближаються духовні вірші, оскільки вони теж закорінені у старокиївській епічній традиції. Їх виконували мандрівні старці, каліки, перехожі, від яких перейняли духовні вірші кобзарі та лірники.

БИЛИНИ.

Найбагатша частина билин (так званий “київський цикл”) розповідає про події, що відбувалися у стольному граді Києві навколо князя Володимира; про богатирів — селянського сина Іллю Муромця (тіло якого, за згадками оршанського старости Фелона Кміти Чорнобильського, поховане в Софії Київській), Добриню, Микулу Селяниновича тощо. Вони формують початки української епіки, мають зв'язок із літописними творами часів Володимира, перекидаючи міст до героїчних дум, таких як “Козак Голота”, “Олексій Попович”, “Іван Коновченко”. Остаточне оформлення билинних сюжетів, поділ їх на цикли “київський” і пізніше “новгородський” відбулося після розпаду Київської Русі внаслідок татаро-монгольського нашестя в ХІІІ ст. З часом билинна традиція перейшла на північ. Творцями билин були епічні співці — гравці на гуслях, скоморохи і постійно присутні при княжих дворах каліки-перехожі. Великомасштабний епос билин складений тонічним віршем, виконується речитативом. Вартий уваги стилізований на сучасний лад зразок билини про Іллю Муромця й Солов'я-розбійника у виконанні відомого українського бандуриста Зиновія Штокалка, який яскраво ілюструє перегуки лексики й поетики билин і дум. Маємо тут нерівноскладовий вірш, поспіль вживану дієслівну риму, характерні для обох жанрів усталені епітетні сполучення, наприклад, добрий кінь, чисте поле, погані татарове, божії церкви, старий козак, буйні голови, славний стольний град і т. д. Музичний супровід бандури нагадує “дзвінчасті гуслі”, під які виконувалися билини. В інтерпретації З.Штокалка твір про Іллю Муромця трактуємо як мистецьку фантазію на тему билин, які в автентичному звучанні мали значно простіший мелос, цілком підпорядкований слову-оповіді і її смисловим цезурам.

http://bervy.org.ua