Тематика, функція й стиль дум становлять гармонійну цілісність, що виокремлює ці твори у неповторний жанр. На довершеність їх поетики і музичної форми вплинула індивідуалізація творчого процесу в XVI-XVII століттях — бароковий майстер, спираючись на народну стихію, зумів піднятися на якісно новий щабель творчості. З козацького середовища, яке творило думовий епос у трансі воєнних дій і перепочинків, від покалічених козацьких лицарів думи перейшли до кобзарів і лірників, здебільшого сліпих музикантів, що були типологічно подібними до грецьких аедів, південнослов'янських слєпцов — гуслярів, тамбурашів. З останніми українських “епіків” об'єднували ідеї боротьби зі спільним ворогом — турками-османами, мандрівки по півдню слов'янських країн. З XVII-XIX століть дійшли відомості про братства, школи, цехи епічних співців в Україні, Болгарії, Сербії. Навчання у таких осередках, якими керували “пан-майстри”, “пан-отці”, зобов'язувало учнів вивчити епічний репертуар (в Україні це були думи, духовні вірші, псальми, історичні пісні), оволодіти конспіративною лебійською мовою (від грецького лебій — дід), навчитися грати на музичних інструментах — кобзі, бандурі чи лірі, пройти посвяту в кобзарі чи лірники в присутності майстрів, або т.зв. “визвілку” (іспит). Цей інститут народного професіоналізму [2]був типовим продуктом патріархальних феодально-корпоративних відносин і правового захисту майстра від зазіхань владних структур. У бездержавному на той час українському суспільстві кобзарські братства, школи відігравали роль важливих народно-просвітницьких осередків світсько-релігійного характеру. Харизматичність постатей кобзарів і лірників, наділених поетичним даром, мистецьким хистом, зумовила особливий інтерес до них в епоху романтизму і національного відродження в Україні й Славії. Не випадково свою доленосну збірку поезій Тарас Шевченко назвав “Кобзар”.
Великий обсяг наукової літератури про думи є свідченням їх особливого значення для української культури. Перші публікації поетичних текстів дум здійснили О.Цертелєв у збірці “Опыт собрания малорусских народных песней” (1819), П.Лукашевич (1836), М. Максимович (1849), А.Метлинський (1854), П.Куліш (1856), П.Житецький (1893) та інші [3]. Перші повноцінні записи текстів дум із музикою подав М.Лисенко від славнозвісного кобзаря Остапа Вересая [4]. Багато зусиль для збереження й консервації дум, розшуків відомостей про їх носіїв у другій половині ХІХ і на початку ХХ століття доклала українська інтелігенція, зокрема М.Куліш, П.Мартинович, М.Сперанський, О.Сластіон та ін. Відкрито десятки імен видатних кобзарів і лірників, таких як Андрій Шут, Павло Братиця, Федір Холодний, Іван Кравченко-Крюковський, Архип Никоненко, Михайло Кравченко, Гнат Гончаренко, Іван Скубій, Степан Пасюга, Терешко Пархоменко, Єгор Мовчан, Петро Гудзь, Аврам Гребінь та інші. У 1908 р. Леся Українка субсидувала експедицію Ф.Колесси на Полтавщину для запису дум на фонограф. Завдяки цьому з'явилася унікальна праця Ф.Колесси “Мелодії українських народних дум” у двох серіях (1910—1913), в якій уперше в 65 зразках (записаних від 13 епічних виконавців Полтавщини і Харківщини) були опубліковані тексти дум з мелодіями, розкрито особливості імпровізаційного мистецтва кобзарів та лірників М.Кравченка, Г.Гончаренка, І.Скубія, М.Дубини та ін. У 1921 р. вийшло друком ґрунтовне дослідження Ф.Колесси “Про генезу українських народних дум”, а в 1927—1931 рр. з'явились два найбільших корпуси словесних текстів дум К.Грушевської “Українські народні думи” (1927; 1931), де серед уже відомих творів вперше з рукописів надруковано кілька десятків давніх записів (М.Білозерського, П.Куліша, В.Горленка, І.Манжури, М.Дашкевича, П.Мартиновича, О.Сластіона та ін.) — усього 33 думових сюжети у 274 варіантах. Вагомість видання суттєво зросла завдяки ґрунтовній студії “Збирання й видання дум у ХІХ і в початках ХХ ст.”, що містила оцінку важливих праць про думи того періоду.
Від часу виходу в світ відомої збірки І.Срезневського “Запорожская старина” (1834—1835) думи прийнято розподіляти на старшу й новішу верстви: про боротьбу з турецько-татарською навалою (“Плач невільників”, “Невільники на каторзі”, “Про втечу трьох братів з міста Азова”, “Маруся Богуславка”, “Самарські брати”, “Іван Богуславець”, “Федір безродний, бездольний”, ”Смерть козака в долині Кодимі”, ”Олексій Попович”); про героїчне лицарство (“Козак Голота”, “Самійло Кішка”, “Отаман Матяш старий”) — останні перегукуються з богатирськими билинами київського циклу. До нової верстви належать думи про Хмельниччину (“Хмельницький і Барабаш”, “Корсунська перемога”, “Богдан Хмельницький і Василій Молдовський”, “Дума про смерть Богдана Хмельницького”). Названий поділ досить умовний з огляду на зображені в них історичні події. Адже захисні війни від турків і татар в Україні не припинялися і в час визвольних війн проти польсько-шляхетського гніту, виснажуючи край зі сходу й заходу. Відносну правдивість історичних фактів, які в устах десятків поколінь епічних виконавців міфологізувалися (особливо в думах проти турецько-татарських нападів), компенсують їх психологічна глибина й наснаженість, поетичні й музичні цінності, які віддзеркалюють складну й багатобарвну палітру граней національного характеру, творчого хисту епічних співців. Усі думи, можливо, лише за винятком суто побутових (“Про сестру й брата”, “Про бідну вдову”, ”Проводи козака”) пройняті почуттям громадянського обов'язку перед рідною землею, козацькою громадою: “Весь народ, од старшини козацької і до останнього посполитого був однією масою з національно-політичного погляду та й соціальні різниці за тих бурхливих часів були невеликі. У всіх була “воля й дума єдина”, бо один ворог усім допікав” [5] .
Головний герой дум, історичних пісень — козацтво. Воно діє як військова організація в межах трьох імперій у складній, неоднозначній ролі оборонця національних та релігійних інтересів України і охоронця кордонів чужих держав. Драматизмом такої ситуації пройняті думи, історичні пісні. Про небувалу відвагу і спартанський дух козаків пишуть політичні діячі, історики, письменники XVI-XVII століть — Б.Папроцький, Е.Ляссота, Дж.Сміт та інші. Постать Б.Хмельницького — “мужа…, який наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути” — порівнюють з Кромвелем [6] .
Збірний образ козака з мушкетом, з кобзою, в одязі з атрибутами східного й західного оздобництва, “співочої душі” у десятках картин “Козаків Мамаїв” XVII-XVIII століть на диво збігається з образами козаків у думах “Самійло Кішка”, “Козак Голота”:
Хотів червоними на мене шликами брати.
А тепер, татарине, жарту козацького не знаєш
Та із коні сє валяєш…
Тепер буду скарби твоє брати,
До войска, до табору козацького прибивати,
Буду Килимскоє поле вихваляти... [7]
Наведений фрагмент найдавнішого із досі відомих записів дум про козака Голоту з рукописної збірки Кондрацького (1684) свідчить, що стиль дум був уже на той час сформованим. Уживання назви дума пов'язують із згадками в літературі XVI ст., зокрема в “Анналах” С.Сарніцького (1567 р.) про те, як українці співали сумних пісень з приводу загибелі хоробрих воїнів, братів Струсів, називаючи ці пісні думами.
Поняття захисту рідної землі в думах, історичних піснях ототожнюється з поняттям християнської православної віри, яка в ситуації протистояння магометанству й католицизму набирає сенсу ідеологічного захисного щита. Він прочитується в думах про Самійла Кішку, козака Голоту, Івася Коновченка, в усіх піснях про Б. Хмельницького. Самійло Кішка (історичним прототипом його був запорозький гетьман), взятий у турецький полон, піднімає повстання невільників, захоплює кращу турецьку галеру і, звільнивши більше двохсот невільників-християн, повертається з ними в Україну. Малолітній Івась Коновченко, котрий, незважаючи на заборону матері, йде у бій з татарами, щоб захистити Вітчизну і “отцовської слави не втеряти”, гине як герой. Козак Голота — переможець у герці з татарином — це образ відчайдушного українського воїна-спартанця, для якого свобода вища за усякі життєві привілеї. До останньої думи близька за характером дума про Ганджу Андибера. Вони співзвучні духові “другого ренесансу” — європейському бароко, ідеалом якого стає аскет-мудрець [8], що для нього життєві блага не є самоціллю. Степ, мандри, лицарська смерть, покладена на вівтар козацької честі й слави,- така суть високопоетичної думи “Федір безрідний, бездольний”. Вона звучить у виконанні талановитого бандуриста Георгія Ткаченка (1898—1993), який володів винятковим даром ейдетичної реконструкції давньої епіки.
Розмах і масштабність думового епосу помітний також у художньому просторі життя героїв, які діють на суші і на морі, від азійського сходу і до заходу Європи. Це визначає його нові зв'язки зі світом, знаходить відображення у стилістиці, оновленій лексикою, іншим світобаченням. Адже козацька епоха розсуває мури патріархальності, міксує різні культури, із якими козацтву доводиться перетинатися на історичних шляхах. У жодному із попередніх періодів свого розвитку Україна не мала таких широких міжнародних зв'язків, як у XVI-XVII століттях. Це було друге пасіонарне піднесення народу після тривалої й вимушеної ізоляції, прагнення до компенсації культурних завоювань Київської Русі.
За поетичною й музичною структурами кваліфікуємо думи як масштабні твори у двісті і більше віршів, виконувані соло, речитативом, у супроводі музичних інструментів (кобзи, бандури, ліри). Вони не поділяються на строфи, як пісні, а розгортаються більшими чи меншими тирадами залежно від логічних цезур у поетичному тексті та від індивідуальної манери виконавця. Їм властивий широкий розмах, величавість епічної розповіді, вільний вірш нерівноскладової будови, поєднаний здебільшого дієслівною римою, типові формули, як, наприклад, поетичні паралелізми у зачинах:
Не ясний сокол квилить-проквиляє,
То син до отця, до матері в города християнські поклон посилає,
Сокола ясного рідним братом називає…(Плач невільника в турецькій неволі) [9] .
У жодному з жанрів українського фольклору немає такої колоритної орнаментації слова, музики, як у думах. Канонічність середньовічної поезії та музики поєдналися в них із бароковим оздобництвом, орнаментикою. Важливе місце в поетиці відіграють характерні саме для дум риторичні фігури, які посилюють емоційну наснаженість розповіді шляхом градації синонімів: грає-виграває, плаче-ридає, рече-промовляє [10]; специфічні ампліфіковані словосполучення, нетипові для інших епічних жанрів: хвиля хвилешна, піший-пішаниця, чужий-чужаниця, бездольний-безродний.
Часті повтори вияскравлюють образи, увиразнюючи їх поетичну вагомість:
Стали козаки вечера дожидати,
Стали терновиє огні розкладати,
Стали по чистому полю коні козацкіє пускати… [11]
Стилістична виразність образів підсилюється і в музичній декламації дум, в інструментальному супроводі, відіграючи важливу роль у драматургії думової оповіді. Про індивідуальну неповторність музичної декламації дум О.Вересая писав М.Лисенко; про інших відомих майстрів-виконавців думового епосу (М.Кравченка, П.Кравченка, лірника І.Скубія та інших) — Ф.Колесса; про Г.Гончаренка — Леся Українка, К.Квітка. Крім фахової підготовки, яку отримували епічні виконавці у своїх “пан-майстрів”, кожен повинен був поповнювати і вдосконалювати свій епічний репертуар та виконавське мистецтво власними силами.
Композиційна модель дум старша за їх сюжети. Тип декламаційно-ораторського виголошення тексту “на музиці” бере свій початок ще у давньоіндійських ведах, грецькій і візантійській гімнодіях. Думам властиві традиційні зачини, які в народі називали “заплачки”. Вони розпочинаються емоційним вигуком “гей”,”ой”,”ей”: “Ей на Чорному морі, на камені біленькім, там сидить сокіл ясненький, жалібненько квиле-проквиляє і на Чорне море стиха поглядає”. Типові для дум також формули-закінчення “слави” на зразок “Тоді-то Фесько Ганджа Андибер, гетьман запорозький, хоча помер, дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього часу, Господи, утверди і піддержи люду царського, народу християнського на многая літа”. Такі “слави” в думах є логічними завершеннями епічних оповідей.
В основі музичного речитативу дум лежать сталі мелодичні формули, які співець здебільшого варіює. Музична декламація думи не знає кратного поділу, як строфічна пісня. Вона поділяється на нерівномірні більші й менші уступи, що залежать від логічних цезур словесного тексту. Рецитовані уступи перемежовуються мелодично орнаментованими кадансами та інструментальними переграми на кобзі-бандурі чи лірі. І саме у цих деталях найвиразніше виявляється імпровізаційний хист співця у розвитку думового канону. Важливу семантично-знакову функцію відіграє у думах лад — найчастіше дорійський з підвищеним ІV ступенем і чітко орієнтальним забарвленням та хроматичними інтонаціями. Модель широковживаного звукоряду в думах: e f gis a h c dis e fis g (a) може варіюватися.
Незалежно від сюжету оповіді, співець не відходив від однієї мелодичної моделі, видозмінюючи її лише в деталях,- це надавало цілісності його репертуару. Така специфіка світового епосу не є винятком і для дум. На характер думових рецитацій впливав супровідний інструмент. Так, у супроводі кобзи чи бандури співці зазвичай виконували думи у швидшому темпі та із ширшою агогічною амплітудою, ніж у супроводі малорухливої колісної ліри, яка наближала речитатив до пісенного мелосу.
Доба творення великого національного епосу минула. Ще в кінці 20-х років К.Грушевська слушно відзначила: “інтерес до самих артистів кобзарів перевищує інтерес до їх творів” [12]. Сьогодні він зберігається завдяки діяльності окремих творчих індивідів, які репрезентують його в сценічному виконавстві. Здійснювані з метою політичної апологетики і штучно підтримувані спроби та намагання відродити жанр великого епосу в побуті (наприклад, билини, думи) закінчились повним крахом. Думи залишаються емблемою національної ідеї епохи козаччини і подальших волелюбних змагань українського народу.
Якісно новим явищем є сучасне бандурне мистецтво, яке постало внаслідок удосконалення старовинного українського інструменту кобзи, і, зокрема, бандури та їх нової ролі у концертному виконавстві, якому навчаються у професійних вузах.
http://bervy.org.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар