Навчався на теологічному факультеті Львівського університету. У 1905-1907 роках продовжив навчання в університеті. У 1907 році прийняв сан священика і переїхав до Золочева на Львівщині.
Обіймав посаду катехита місцевих шкіл і державної гімназії. Із 1913 до 1917 року о. Хмільовський очолював Золочівську школу імені Маркіяна Шашкевича. З початком Першої світової війни його вихованці зголосилися добровольцями до Легіону Українських січових стрільців. Під час національно-визвольних змагань 1918-1919 років Микола Хмільовський вступив до IV Золочівської бригади Української Галицької Армії, де був капеланом. Після поразки молодої ЗУНР він разом з основними силами УГА перейшов Збруч. На Наддніпрянській Україні о. Хмільовський продовжує службу у війську. Після повернення до Галичини польська окупаційна влада арештовувала о. Хмільовського й відіслала в концтабір Шкуличі. Звільнившись, він перебрався до Львова, де на короткий час став адміністратором Преображенської церкви. Невдовзі, повернувшись до Золочева, займався створенням української гімназії «класичного типу» Товариства «Рідна школа». У 1921 році о. Хмільовський став її директором. Серед вихованців гімназії Роман Кравчук, Степан Галамай, Василь Кук та інші. Окрім цього, о. Хмільовський опікується пластунами куреня імені Iвана Богуна, який діяв при Золочівській гімназії.
У 1930 році Микола Хмільовський захворів, що було зумовлено попередньою активною діяльністю, а також слабким від народження здоров'ям. Пішов у відпустку, а після повернення, його не допустили керувати гімназією. Польська влада поставила ультиматум: «Або Хмільовський піде, або буде закрито гімназію». Задля збереження навчального закладу, він змушений зректися посади директора. Про це писали провідні українські часописи, які високо оцінювали педагогічний хист о. Хмільовського та обурювалися свавіллям влади. Прощання з отцем-директором перетворилося у грандіозну маніфестацію українців Золочева.
Наприкінці 1931 року о. Хмільовський з родиною переїхав у село Мшана біля Львова, де йому було надано парафію. Тут він проводив релігійну і культурно-освітню діяльність. Від 1931 року о. Хмільовський працював, а у 1932-1939 роках очолював гімназію, створену при Малій духовній семінарії у Львові. Тут він проявив себе талановитим педагогом і організатором. У 1933-му він був одним з організаторів велелюдного з'їзду «Українська Молодь Христові». У 1934 році Миколу Хмільовського знову переслідувала польська влада. Був покараний судом, що всупереч застереженню поліції організував посвячення стрілецької могили у селі Суховоля.
У 1937 році о. Хмільовський написав брошуру під назвою «Коли ті замовчать, каміння заговорить», у якій гостро засудив асиміляційну політику польської влади і закликав українців зберігати національну ідентичність у боротьбі за самостійну українську державу. У середині 1930-х років його призначили радником Митрополичої Консисторії та членом митрополичого суду. На початку 1940-х років о. Хмільовський був іменований каноніком.
У 1944 році радянська влада розпочала наступ на Українську греко-католицьку церкву. 1945 року в Соборі Святого Юра у Львові відбулося таємне засідання, на якому було обрано нове керівництво УГКЦ. Від 1946 року церкву очолював Микола Хмільовський. Рішення так званого Львівського Собору від 1946 року про ліквідацію УГКЦ отець Хмільовський визнав недійсним. А пропозицію голови Ініціативної групи Гавриїла Костельника перейти у православ’я – відкинув.
Микола Хмільовський провів низку заходів задля згуртування тих священиків, які залишилися вірними присязі. Сам отець різко висловлювався не лише проти тих, хто перейшов у московське православ'я, але й проти тих, які у цей час не проводили активного душпастирського життя. Отець Хмільовський знаходить час і можливість надати фінансову та трудову допомогу тим єпископам і священикам, які були вже заарештовані. Зокрема, митрополиту Йосипу Сліпому, єпископу Миколаю Чарнецькому, архимандриту Климентію Шептицькому та іншим. Його стараннями було налагоджено чіткий механізм діяльності катакомбної УГКЦ, яка всупереч переслідуванням провадила свою діяльність.
У середині 1940-х років було встановлено зв'язок між о. Хмільовським і Проводом ОУН. На нелегальному становищі з 1939-го по 1950-й роки в 1943-му його обрали членом політради ОУН, а в 1944 році – другим віце-президентом Української Галицької визвольної ради. Отець Микола займався дипломатичною діяльністю. Зокрема, брав участь в офіційних переговорах у 1944 році з представниками Угорщини та Румунії про нейтралітет і передачу зброї для УПА.
3 квітня 1950 року о. Хмільовського заарештували радянські спецслужби. На допитах, які нерідко тривали цілу ніч тримався мужньо. Він не заперечував своєї антибільшовицької діяльності, спрямованої на здобуття незалежної України і збереження життєдіяльності УГКЦ. Його засудили до позбавлення волі на 10 років з конфіскацією майна. 30 листопада 1951 року відправили у Верхнє-Уральську в'язницю. Згодом його возили у Москву, де пропонували за зраду УГКЦ сан архієпископа РПЦ. Цю пропозицію о. Хмільовський з обуренням відкинув. Священика повернули до Владимирської в’язниці, де він перебував аж до звільнення 27 жовтня 1954 року.
Повернувся у село Мшана і проводив таємну душпастирську діяльність. Останні роки життя о. Хмільовський хворів. Помер 30 квітня 1963 року на 83 році життя.
Підготувала Леся Бондарук
© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП www.memory.gov.ua
Немає коментарів:
Дописати коментар