Моторошні спогади свідків визвольної боротьби (записано 7 серпня 2016 р.на фестивалі «Бандерштат»).

Фото Волинські новини.

1. Антон Костюк розповів, що народився на Холмщині, на території, що зараз належить Польщі. У 1943 році закінчив семирічну школу, а в 1944 році його депортували в Одеську область, де він жив до 1946 року. Там люди отримували лише 100 грамів хліба на трудодень. Там він був свідком випадку, коли двоє хлопців збирали колоски на полі біля села і їх затримав дільничний, наказавши потім Антону Костюку пильнувати їх. Той дозволив хлопцям втекти, однак їх знайшли – один з них отримав 5, а інший 7 років ув’язнення. Повертаючись на Волинь, Костюку довелося пішки йти з Одещини до Луцька, адже потрібно було пригнати корову.

Оселившись з родиною поблизу Луцька, він познайомився з повстанцями та вступив у юнацьку мережу ОУН. Прийнявши присягу на вірність Україні, отримав завдання законспіруватися і влаштуватися на роботу в Луцьку. Протягом 3 років він був зв’язковим УПА, підтримував зв'язок зі Львовом та Рівним, куди їздив на конспіративну квартиру. У 1950 році його заарештували, однак не змогли вибити жодної інформації. Прокурор просив для нього вищої міри покарання, але суд виніс вирок про 25 років ув’язнення. У Магаданській області чоловік змушений був працювати на урановій шахті. У 1956 році, коли в усьому світі стали говорити про політв’язнів в СРСР, до них приїжджала комісія Верховної Ради СРСР. В результаті пана Антона звільнили з-під варти зі зняттям судимості.

2. Уродженка села Жидичин Софія Королик розповіла, що у 1948 році її брата заарештували за те, що він вів націоналістичну пропаганду серед студентів і надсилав націоналістичну літературу в східні області України. Йому присудили 25 років каторги, які він відбував в Комі АРСР, а його родина стала вважатися «ворогами народу», яким один шлях – у Сибір.

«Нас повантажили у товарні вагони і відправили аж на далекий Схід, в Хабаровський край. Жахіття депортації я пережила в 15 років – ми їхали в товарних вагонах понад місяць, їсти нам не давали, а воду давали лише на великих станціях. Ми всі були брудними, завошивленими», - ділилася моторошними спогадами Софія Королик.

На засланні пані Софія працювала на лісоповалі. Умови були жахливі, жили у барках, а згодом - у наметах. Доводилося вантажити деревину на вагони, ремонтувати залізницю тощо. Після смерті ката Сталіна родина змогла збудувати будинок, окрім того, вдалося добитися перегляду справи засудженого брата. Таким чином, через 7 років і 8 місяців, його звільнили за відсутністю складу злочину. Родині дозволили повернутися зі спецпоселення на батьківщину в 1956 році.

3. Анастасія Грабовська розповіла, що була засуджена у 1944 році на 10 років заслання. У 1954 році її звільнили з Воркути.

«У 1941 році, вступивши у Сокальський торговельно-економічний технікум, я вже була членом ОУН, мене прийняли у 16 років. До цього я читала історію України своїм однокласникам. У 1942 році нас направили на курси медсестер-санітарок, на практику ми ходили в госпіталь у Сокалі, щоб бути готовими допомагати повстанцям», - розповіла Анастасія Грабовська.

4. Корінна волинянка, уродженка Турійського району Віра Рябко каже, що належала до родини українських патріотів, а її батька засудили ще в далекому 1940 році. Жінці довелося пережити жахіття подій польсько-українського протистояння.

«На очах у мене, маленької дитини, мама зі своїм братом відкопувала своїх батьків – мого дідуся, якого зарубали, і мою бабусю, яку живою вкинули до нього в яму. Мій дядько був організатором Волинської січі на урочищі Вовчак. Він був сотенним, потім – курінним, мені доводилося його бачити, коли він повертався з Володимир-Волинської тюрми на початку війни. Він мав псевдо Вітер і був засуджений на 25 років, відбував покарання у Воркуті, де помер», - згадувала Віра Рябко.

Завершили спілкування з ветеранами і дітьми повстанців спільним виконанням Державного Гімну України.