Василь Левкович, полковник УПА, який продовжив боротьбу у Воркуті.

Історія життя Василя Левковича, останнього з тих, хто нагороджений Золотим Хрестом Бойової Заслуги УПА.

Василь Левкович народився 6 лютого 1920 року в с. Старий Люблинець (територія сучасної Польщі). В чотири роки став сиротою, ще через три роки померла його бабуся. Тоді семирічного Василя взяв на виховання дядько Костянтин Білий.

1939 року після розділу Польщі між СРСР і Німеччиною, Василь Левкович опинився на території окупованій німцями. Будучи членом ОУН проходив військовий вишкіл організований повітовим провідником ОУН Омеляном Грабцем, який відбувався під виглядом агрономічних курсів. Коли Омелян Грабець став обласним провідником на Рівнинщені, Василь став його заступником. Для легалізації він вступив в народну міліцію в Дубно. Роботу в міліції Василь Левкович поєднував з роботою інструктора військової та політико-виховної підготовки в підпіллі.

В вересні 1941 року народна міліція в Дубні була розформована, замість неї функції поліції були передані «Шуцманшафту». В «шуцманах» Василь Левкович проходив до 17 березня 1943 року, доки дубненський «Шуцманшафт» за наказом ОУН не перейшов у підпілля. В підпіллі Левкович став командиром двух чот. Левкович отримав наказ співдіяти з місцевою боївкою у Деражному. І хоча в новоствореному загоні автоматів і кулеметів не було, але перші сутички з німецькими гарнізономами з с.Цумані і с.Головина закінчилась для українських повстанців вдало. 7 квітня 1943 року загін українських повстанців під час постою у с.Бутейки був атакований спільними силами польських і червоних партизанів. Напад був відбитий, але загін Левкковича зазнав перших втрат. В квітні 1943 року загін з’єднався із сотнею «Яреми» і сотнею «Шаули». Сотні «Яреми» і «Шаули» були краще озброєні тому 23 квітня 1943 року разом атакували німецький гарнізон в містечку Іванова Долина, де їм також протистояли поляки. Під час цієї операції Левкович разом з своїми вояками перебував у резерві. Після цього його було призначено командиром 1-ої чоти в сотні «Яреми» та його заступником. Таким чином в травні 1943 року УПА хоч ще офіційно не існувала, але німецька влада на Рівненщині залишалась лише в таких центрах як Рівне, Сарни, Костопіль і вздовж залізної дороги. Коли «Ярему» було поранено, на якийсь час командиром сотні став Василь Левкович. Саме під час його командуванням сотнею 17 липня 1943 року була проведена «відплатна акція» проти села Гути Степанської, яка була базою польської Армії Крайови, вояки якої разом з місцевими жителями тероризували українські села.

На початку літа 1943 року Василя Левковича було призначено заступником куреню «Бористена». Рейд куреню дозволив витіснити радянських партизан з лісу і німецький гарнізон із Волимирця. Після успішного рейду Левкович став командиром загону ім. Петра Дорошенка в околицях с.Степаня. В цей же час в сусідніх Цуманських лісах діяв радянський партизанський загін Медведєва. Командування направило загін Левковича для спільної операції з загоном «Рубащенко». Але військова операція проти партизан Медведєва пройшла невдало, бо як потім з’ясувалось в штабі «Рубащенка» знаходився радянський агент.

6 червня 1944 Головнокомандувач УПА Роман Шухевич назначає Василя Левковича командиром воєнной округи «Буг» на Львівщині. Нове призначення припало на час, коли через воєнну округу «Буг» проходив радянсько-німецький фронт. Командиру воєнної коруги неодноразово доводилось перетинати радянсько-польський кордон. Під час інспекції відділів він так само наражався на небезпеку загинути під час облави. Так 13 грудня 1944 радянські прикордонники в с.Розджалів Радехівського району проводили операцію по ліквідації криївки УПА. За день до цього у розджалівській криївці перебував і сам Левкович, тож тільки необхідність рушати у службових справах врятувала його від смерті. Коли повстанці поранили службову собаку, то це так розлютило радянських військових, що ті спалили село, вбили 100 селян і 150 арештували.

Кінець активності УПА припав на лютий 1946 року. В цей період загони УПА проводили акції спрямовані на зрив виборів до Верховної Ради СРСР. Однак УПА не врахувало, що в виборах за радянської влади останнє слово завжди залишається за тим хто рахує. Тож кандидати комуністи отримали свої 100% незалежно від проведених акцій УПА. В травні 1946 року піді Львовом Василь Левкович отримав наказ про перехід від повстанської тактики боротьби до підпілля. Повстанські відділи мали бути розформовані на групи по 3-5 чоловік і розподілені між місцевими групами ОУН. Після розформування воєнною округу Василь Левкович був назначений військовим референтом Львівської області. В грудні 1946 р. Левкович зупинився в криївці в с.Яструбичах. 17 грудня під час облави був затриманий повстанець, який виказав місце знаходження криївки. Під час ліквідації криївки Левкович втратив свідомість, чи то від снодійного газу, який закачали в криївку, чи то від чадного газу після спалених документів і потрапив в полон.

Тортурами Левковича намагалися схилити до зради, але він на співпрацю з катами не пішов. За час ведення справи смертну кару в Радянському Союзі було скасовано. Тому вищою мірою покарання для Левковича стали 25 років виправних робіт. Два роки Левкович відсидів у тюрмі. В травні 1949 року після тюрми Левкович прибув на воркутинську пересилку і одразу потрапив в розряд «доходяг», тобто дистрофіків. Через місяць він потрапив в стаціонар на лікування і лише завдяки роботі на кухні зміг «одужати», тобто поїсти доситу. Однак спасіння від дистрофії означало направлення на роботу в шахту.

В Воркуті Левкович став керівником підпільної організації українських в’язнів, які працювали на 6-ій шахті. Смерть Сталіна наповнила в’язнів ГУЛАГу вірою в неминучі зміни. Потім до Воркути дійшла звістка про страйк в’язнів в Норильску і вивід Берії із складу ЦК КПРС. В’язні Воркути теж почали страйк з вимогою перегляду справ і пом’якшення режиму ув’язнення. Зміни режиму ув’язнення в ГУЛАГу відбулись в 1954 році, а в 1956 році почалися перегляди справ. 

Але справу командира УПА не брали навіть на розгляд. В лютому 1956 року в’язнів Воркути стали виводити на поселення. Дізнавшись, що з новим етапом прибула Ярослава Романина з Львівщини, Левкович вирішив знайти її і розпитати про стан підпілля. В листопаді 1956 року Василь Левкович і Ярослава одружилася. В вересні 1959 року Ярослава Романина-Левкович була амністована як матір з малолітньою дитиною. В грудні 1959 року Левковича відправляють у Мордовію.

В 1960 році Василь Левкович отримав шанс вийти на волю. В 1956 році максимальний термін покарання було зменшено до 15 років, але ця норма не поширювалась на раніше винесені вироки. Та адміністрація табору після відбуття ув’язненним половини строку мала право подавати справу на перегляд. В 1960 році термін ув’язнення Левковича був зменшений до 15 років. Після цього офіцер МДБ запропонував Левковичу підписати щиросердне розкаяння в діях вчиненних проти радянської влади. Та Левкович не просто відмовився, але заявив, що він вважає себе військовополоненим, а його служба в УПА не підпадає під норми кримінального кодексу. Після цього рішення про скорочення терміну його ув’язнення було скасовано. МДБ пробувало тиснути на Левковича через його дружину, але вона підтримала свого чоловіка.

17 грудня 1971 року Василь Левкович вийшов на волю. Оскільки він був засуджений як людина без громадянства, то перед звільненням йому пропонували оформити радянський паспорт. Але він вирішив залишитись особою без громадянства. В польському консульстві в Москві він спробував отримати польський паспорт, бо до війни проживав на території Польщі, але консульство заявило, що він втратив польське громадянство. Та все таки консульство видало Левковичу довідку завдяки якій він зміг прописатися в Червонограді. Після виснажливої праці в таборах Василь Левкович мав починати свій трудовий стаж з нуля і знову пішов працювати в шахту.

Після проголошення незалежності України в «Літописі УПА» були видані його спогади «Сторінки з пережитого комбатантом УПА».

Помер Василь Левкович 13 грудня 2012 року у Львові.

Олександр Вітолін

https://ua-news.liga.net/

01.08.2017 р.