Прикладом величі духу наших земляків може послужити південна частина Бібрецького повіту (сучасна Ходорівщина), вихідці з якої прославили наш край у період української революції як організатори та керівники ОУН-УПА. Одне з таких сіл, що славне своїми героями, - село Молодинче. Однак сьогодні моя розповідь про менш відомих широкому загалу героїв-революціонерів з села Черемхів, що розташоване поряд з Молодинчем, і в основу її лягли спогади однієї з останніх живих учасниць підпілля, члена ОУН з 1942 року Федорів (Стегній) Михайлини, в підпіллі «Галя». (На фото).
Михайлина Федорів (Стегній) народилась у 1924 році в селянській сім’ї Михайла та Параскевії Стегніїв у селі Черемхів. Із трьох сестер та двох братів у сім’ї Михайлина була найстаршою. В рідному селі отримала початкову освіту, паралельно зі школою, як і багато її подруг, займалась самоосвітою у читальні «Просвіти», яку очолював Труш Йосип. Також була учасницею аматорського хорового гуртка. За польської та першої більшовицької окупацій, всупереч більшовицькій пропаганді, Михайлина зі своїми подругами та юнаками у час Різдвяних свят звеселяли колядою та вертепами своїх односельчан та жителів сусідніх сіл. З чотирнадцяти років вона навчалась у просвітницькому гуртку «Дорост». Це був первинний осередок ОУН, при якому проводилась підготовка молодих патріотів.
Його вчителі та наставники прищеплювали юнакам і дівчатам глибоку повагу та любов до рідної землі на основі національної ідеї. «Мабуть, самотужки було б важко осягнути глибини українського патріотизму, - стверджує п. Михайлина, - якби Господь Бог не обдарував наше село Черемхів носіями духовного та культурного зерна, яке вони щедро засівали в молоді душі. Мабуть, друга половина мого життя була наповнена думками про моїх друзів-героїв.
Неодноразово разом зі своєю подругою Теклею Гребницькою ми бажали через наші уста передати їхні імена та правду про жертовну працю, яку вони вкладали в культурно-просвітницьку діяльність та національне відродження села тй округи. А в період Української революції, як настав час захищати українську землю, багато з них стали провідниками ОУН та командирами УПА. І кожен з нас, моїх друзів, не засумнівався в правильності обраного шляху і став поряд з ними, допомагаючи своєму знедоленому народові. Мабуть, в числі перших хочеться назвати одного з організаторів осередку «Дорост» Івана Зем’яка, який нещодавно покинув нас. Велику працю п. Іван проводив ще за панської Польщі і перших совітів зі своїми друзями Дудою Михайлом, Олійником Григорієм, Макаром Омеляном, Артимом Йосафатом, Казимиром Григорієм і ін. Усі вони належали до підпільної організації, засновниками якої ще в тридцятих роках були Грабницький Михайло, Івахів Іван, Масловський Михайло, Казимир Григорій, Говзер Михайло, Артим Йосафат. Їхня наука вселяла в наші серця гордість, що ми українці, ми вірили, що зможемо здійснити віковічне прагнення наших дідів і прадідів із часів козацтва та січового стрілецтва до створення своєї держави. Для цього кожен з нас в стінах «Просвіти» отримував глибокі знання з історії України. В театралізованому гуртку розучували історичні п’єси відомих українських письменників, вивчали та співали патріотичних пісень з часів запорожців та січовиків. З цього багатющого народного спадку ми пізнавали невмирущу славу українського народу, його історію. А яке духовне піднесення відбулось у свідомості односельчан, коли на Зелені свята 1938 року у селі біля церкви, на вершині високої сосни, вранці замайорів національний синьо-жовтий прапор. Польська поліція, яка негайно прибула, звинуватила в організації акції Михайла Грабницького. В його батьків було вчинено тотальний обшук, конфісковано багато просвітницької літератури, а самого Михайла запроторено у тюрму м. Ходорова. Через декілька днів помирає батько Михайла – Василь. На похорон приїхала дочка Анна з чоловіком Мар’яном Пакулою, котрий на той час був начальником поліції у м. Сколе. Тільки з його допомогою Михайла вдалось звільнити з тюрми. Та незабаром розпочалась німецько-польська війна, Західну Україну захопили більшовики. Їхня антирелігійна комуністична пропаганда суперечила нашим національним переконанням, тому уже протягом першого півроку репресивна машина НКВД розпочала арешти свідомих українців, нашої інтелігенції. В січні 1940 року каральні органи піддали виселенню до Сибіру тринадцять черемхівських родин. І знову Михайло Грабницький був взятий під варту, тепер уже більшовиками, за те, що відмовився перевозити до станції Ходорів своїх односельчан. І на цей раз йому пощастило. Після звільнення Михайло, порадившись з товаришами по організації, відійшов на захід з Казимиром Григорієм, але з часом повернувся за нареченою і був схоплений більшовиками.
Під час відступу більшовиків у 1941 році, його, як і сотні інших політичних в’язнів, енкаведисти в червні розстріляли. Його товариш Масловський Михайло загинув у німецькому концтаборі. Івахів Іван, крім підпільної діяльності, допомагав організації і матеріально, маючи свій магазин. Та з приходом других більшовиків у 1944 році був заарештований і пропав без вісті. У січні 1940 року було заарештовано під час занять в ходорівській школі нашого наставника, дев’ятнадцятирічного Івана Зім’яка, якого разом з батьками і рідними вислали у Сибіру. Та справа, яку вони започаткували, не погасла, її продовжили вірні друзі.
Джерело
https://www.newtime.lviv.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар