31 рік керував хором в селищі Локачі на Волині. 1989-го створив народну аматорську хорову капелу «Посвіт». «Повертали із забуття пісні репресованого відродження: стрілецькі, повстанські. Першими на Волині виконували заборонені тоді гімн України, пісні-гімни „Ой у лузі червона калина“, „Не пора, не пора“. Довго не могли знайти приміщення для репетицій. Часто співали на вулиці, прикриваючись від дощу парасолями». Був одним із засновників Народного руху України на Волині.
До 10-ї річниці незалежності видав збірку «Оригінальні твори та обробки авторських, народних пісень» із репертуару хорової капели «Посвіт». У травні 2007-го — збірку «Ми зродилися із крові Народу», присвячену 65-й річниці створення Української повстанської армії. Читає без окулярів. Водить «Москвич». Має сестру 80-річну Клавдію. Ще дві померли дітьми. Старший брат Аполлінарій воював в УПА. Одружений удруге. Від першого шлюбу має доньку. Вона живе в Києві.
З раннього дитинства батько привчав до фізичної праці й естетики сільського господарства: на подвір’ї мало бути заметено й прибрано. Інші діти йшли купатися, а я не міг, бо батько ставив ломаччя сікти. Інколи ображався на нього за це. Мали два гектари сінокосу. Жниварки в усіх були, а в батька — косарка, єдина на кілька найближчих сіл.
Спільними зусиллями вирішили будувати церкву в селі. Батько запротестував: «Щоб діти не вешталися, треба спочатку школу звести. А вже тоді можна гроші на храм збирати». Школу добудували 1937 року, коли були під Польщею. Влада заявила, що буде польська. Батьки не схотіли туди віддавати. Ходив у сусіднє село — три кілометри понад річкою. Там польську вивчали двічі на тиждень — із другого класу.
Поляки національно й духовно гнобили українців, а по господарству — заохочували. Батько тричі отримував нагороди за розведення англо-арабської породи коней. Перший раз дали 25 злотих, другий — 40, а перед самою війною отримав 50. Це — половина вартості корови на той час.
Брат навчався в українській гімназії в Луцьку. Щодня їздив туди велосипедом, бо треба було дома по господарству помагати. Але, коли брав у руки книжку, батько ніколи його не зачіпав до роботи.
У рідних батькових сестер Анастасії та Ганни дітей не було, тому я багато часу проводив у них. За те, що були членкинями Організації українських націоналістів, 1940 року їх обох посадили до Луцької тюрми. Згодом арештували Ганниного чоловіка Петра Корольчука і ще сімох хлопців із нашого села. Усіх звинуватили у зв’язках з ОУН .
Війна почалася в неділю 22 червня 1941-го. Був ясний день. Прокинувся від того, що хата здригалася. Спросоння здалося, що грім. До вікна — на Луцьк по діагоналі летять три бомби. З нашого дому місто було добре видно.
Бій ущух за три дні. У нашому селі ховалися совєтські солдати. Коли просили води, тато казав: «Що їм та вода? Дай молока». Носив їм кисле молоко. Ввечері у Луцьк прийшли німці. Наступного дня в обідню пору вперше побачили в селі два німецькі мотоцикли і танк. Відбувся невеликий бій. Одного радянського солдата німці притягнули до сільських дівчат, щоб його перев’язали.
Коли по селу пішов поголос, що з тюрми йдуть люди, кинулися на вулицю. На шляху побачили двох батькових сестер і якусь дівчину з ними. Тато спитав, де Петро. «Постріляли всіх», — сказала тітка Ганна й упала. Інші розповіли: «Всіх жінок відпустили. Перед розстрілом чоловіків один із наглядачів заглянув до камери й гукнув: «Всем лежать тихо, иначе будет так, как вашим мужьям». Злодіїв і хуліганів відпустили. Розстріляли свідомих українців, яких вважали ворогами радянської влади.
У дворі в’язниці тіл не було: їх скидали в ями й посипали вапном. Приїжджі з горя кричали так, що страшно було. Того дня нарахували 3763 вбитих людини. У серпні, за півтора місяця, з дозволу німців організували похорон розстріляних. Поставили там чотири дубові хрести. 1944 року НКВДисти їх знесли. Все залили асфальтом.
Боротися за самостійну Україну почав у 11 років — разом із братом. Йому було 17, мав псевдо «Чорногуз». Спочатку не здогадувався, що він належить до ОУН. Якось Аполлінарій приніс додому кулемет Токарєва й сказав: «Треба відчистити. Пливи. Там, за Стиром, стоїть підбитий німецький „Мессершмітт“ (військовий літак. — Країна). З нього набереш бензину для чистки». Біля літака вже були сільські хлопчаки. Залазили в кабіну, роздивлялися. Тоді попливли човнами назад.
Тим часом німці видали указ: у кого знайдуть зброю — ліквідують його господарство, а то й ціле село. Про наш кулемет знали ми з братом і сусідський хлопець. Брат сказав, що кинув його в ріку — в найглибше місце. Насправді, як виявилося потім, здав його в самооборону.
Кулемет пригодився зовсім скоро. У сусідньому селі Сирники поляки зайшли в хату й закатували господаря. Його жінка вибігла на гору й стала кричати. Її почули хлопці з самооборони. Їх було троє, мали дві гвинтівки й кулемет мого брата. Один сказав: «Побіжу. Як почну стріляти, тоді ви відкривайте вогонь». Добіг майже до хати, закричав: «Друга сотня, вправо вперед!» І почав стріляти. Поляки відступили. І більше в це село не потикалися.
Брат пішов у підпілля 1942 року. Якось запріг коней у віз і сказав мені: «Поїхали. Будеш дивитися, щоб ніде машин не було». Під лісом на нас чекали хлопці. Розкрили сіно, а під ним — зброя.
На початку 1943-го батьки їздили до брата на зустріч. Тоді бачили його востаннє. Не знаю, яке звання мав, але статус був високий.
Товариш «Лисиця», який був в одній групі з моїм братом, розказував: «Спали в безпечному місці. Прокинулися від того, що до сердець приставили автомати. Нам підсипали снодійного й донесли. Відвезли в Горохівську тюрму. Двох там залишили, а твого брата і ще двох перевели до Луцької». Жодних слідів Аполлінарія там не знайшов. Вирок про розстріл двоюрідного брата Євгена 1946 року в архівах Служби безпеки відшукав, а про рідного — нічого.
УПА воювала на чотири фронти: нацисти, червона банда, польські загарбники і власні сексоти. Останні були найстрашнішими ворогами.
Червона нечисть, як шакали, набігала. Що їм потрібно було, те і брали. Вже при німцях якось наскочили до нас у двір. Коня Солов’я батько заховав. Але він почув інших коней і заіржав. Червоні знайшли його, вивели на подвір’я. Капітан сів верхи. Кінь поніс його та й скинув. Капітан приставив батькові до скроні пістолет і закричав: «Ты что-то сделал?! Он меня сбросил!» Плачем і криком вблагали, аби батька не застрелили.
Бачимо — німці йдуть. Швидко речі зібрали — і до тітки Ганни. У своєму обійсті лишили поросну свиню. Вирішили забрати її. Послали мене і ще одного хлопця. Нас перестрів німецький постовий із багнетом: «Куди йдете?» «Додому». «Добре, — відказав німець. — Ідіть». Біля нашої хати яблука пахли, але не взяв — боявся, щоб не застрелили. Нарахував 17 німців — квартирували, як у себе вдома. Ми кинулися до свині. З хліва ніяк вигнати її не могли. Побачив це постовий. Зняв зброю і давай нам допомагати. Насилу збили свиню на стежку. Навколо літали снаряди, а ми гнали її до тітчиного двору.
Удосвіта 28 жовтня 1944 року в двері постукали. Коли спитали — хто, чоловічий голос відповів: «То я — Макар, сусід». Батько відчинив. Чоловіки посунули в хату, як чорна хмара. Начальник караулу сів за стіл, наче господар, і почав читати: «За особо тяжкие злодеяния перед советской властью, за сотрудничество с немецко-фашистскими оккупантами и в связи с тем, что ваш cын, Кушнирук Аполлинарий, находится в бандах
ОУН-УПА , вы приговариваетесь к ссылке в отдельные края СССР сроком на пять лет. Имеете право взять полтонны груза, два часа сроку. Собирайтесь».
Батько спитав: «Можна свої дипломи за виховання коней узяти?» «Это вам больше не понадобится», — відповіли. Жодної фотографії теж не дозволили взяти. В хаті та нечисть усе перевернула. Принесли дров, затопили грубу. У хліві різали барана. Поцупили батьків срібний годинник, який йому вручили за службу в армії.
Речі повантажили на дві підводи. Привезли нас за колючий дріт, а там лише великий панський будинок. До 7 листопада туди звозили людей із районів. Там ми розводили коросту і вошей. Набирати воду з криниці водили під конвоєм. Дорослі чергували біля возів, бо конвоїри людські пожитки розтягували.
У село Синьогор’є Ногорського району Кіровської області наш ешелон їхав більше місяця. Через день усіх погнали на роботу. Щоб уберегти від лісоповалу, батько записав, що я народився 1932 року. Відправили в гараж помічником слюсаря. Батько працював на лісоповалі, а мати — у швейному цеху.
1946-го, коли сестрі треба було йти до школи, її не взяли — бо «враг народа». Сказали йти у ліс ягоди збирати. Батько не пустив. Написав своїй сестрі в Україну, щоб приїхала. Вирішили Клаву із нею відправити. З батьковою сестрою привселюдно попрощалися і посадили її на підводу до одного чоловіка. Клава рушила пішки понад річкою. Домовилися, що чекатиме підводу біля старої церкви.
Через три дні прийшов до нас поляк-сексот. Спитав у батька, де донька. Від нас одразу подався в комендатуру: 25 кілометрів полями і 16 — через тайгу. Написав, що сестра Григорія Кушнірука забрала із собою племінницю. А тепер і він із дружиною й сином готується до втечі. За кілька днів приїхала підвода. Мене, матір і батька відвезли ще глибше в Росію — у Комі.
Мене відправили в кузню. Ковалем був росіянин, старий куркуль, який двічі втікав із заслання. Коли попався втретє, заплатив гроші конвоїру, аби той його застрелив. Погодився, але, коли дійшло до діла, перелякався. Вистрелив у повітря. Я запитував його: «Федоре Олексійовичу, як ви могли платити за свою смерть?» Відповів: «Надоело все. Не хочу жить». Якось ішли з ним вулицею і співали: «Хлопці, підемо, боротися будемо за Україну, за вільнії права». За це могли вислати ще далі, але дядько Федір не мав чого втрачати — був у довічному засланні.
Працював у кузні 10 років. Потім два сезони трудився на лісовозі. 1957-го заставили здати його й очолити клуб. На гармошці сам навчився грати. За танго завжди виконував «Гуцулку Ксеню».
Листа про реабілітацію отримали 1958 року. Дільничний Шуплєцов показав папір: «С возвращением имущества или вырученной при реализации стоимости». Мали хату, коня, воза й реманент.
Влаштувався в Кірові — пройшов конкурс до Вятського народного хору.
1959-го Микита Хрущов (перший секретар ЦК КПРС. — КРАЇНА) видав указ про розформування професійних колективів і переведення їх на самодіяльність. Тоді ж прийшли до нас із військового заводу й запропонували всім роботу. Житлом забезпечували. Ми знову організували ансамбль. Репетирували чотири рази на тиждень.
На репетиції підійшов до мене чоловік і запропонував співпрацювати з КГБ. Директор заводу казав: «Где хочешь квартиру? Какую? Сколько комнат? Получишь». Відпрацював ще два тижні й розрахувався. Додому повернувся у вересні 1959 року.
—
Мар’яна Чорнієвич, фото автора; опубліковано у журналі «КРАЇНА»
Немає коментарів:
Дописати коментар