Василь Гуменюк, Світлана Кравченко, Іван Маківничук. Бахмут — Верховина — КОСІВ «Гуцульський край», №17, 24.04.2020 рокуУкраїнський резистанс 40–50-х років ХХ-го століття може служити яскравим прикладом того, як за серйозного підходу до справи можна зрушити ситуацію зі, здавалось би, «мертвої точки» і від «декларацій про наміри» перейти до практичної реалізації конче необхідного порозуміння та єдності народу в боротьбі за омріяний ідеал.
Всі, хто здатний до неупередженого аналізу історичних подій на підставі не ворожої антиукраїнської пропаганди, а ознайомлення з різноплановими об’єктивними публікаціями, добре знають, що Українська Повстанська Армія (УПА) не була: 1) створена «фашистами» для боротьби з «радянською владою», а також 2) локальним (Галицьким чи Волинським) проявом — лише загальноукраїнським феноменом, посталим з ініціативи революційної ОУН. Адже в лавах УПА воювали вихідці з практично усіх областей України (включаючи Крим), як також з етнічних українських земель, котрі нині перебувають поза межами нашої держави!
Підтверджують тогочасні відомості, а найбільше — документальні фотографії.
Саме одну таку світлину, яку передав нам для дослідження недавно спочилий голова Верховинського районного Братства ветеранів УПА Дмитро Сливчук-«Дмитрик», й хочемо оприлюднити у цьому повідомленні, максимально докладно проаналізувавши її сюжет, але спочатку бодай конспективно охарактеризувавши ситуацію, яка складалася у цьому регіоні у часовому інтервалі 1942–1952 рр.
До вересня 1939-го року такої адміністративної одиниці, як «Верховинський район», не існувало, — територія входила до складу Косівського повіту. Селище Верховина називалося Жаб’є.
Гуцули розмовляють на специфічному діалекті, й реалізуючи відомий принцип divide et impera («поділяй і владарюй» — хто не знає), польська влада всерйоз намагалася утвердити думку, що гуцули — то окрема національність, яка нічого спільного з українцями не має. Але на відміну від аналогічних потуг на Закарпатті, де так звані «русіни» таки декларують себе «окремим народом», гуцули на таку приманку «не клюнули» і вважають себе частиною українського народу. Не дивно, що в 40–50-х роках ХХ-го століття тут оперували численні підвідділи УПА — ще належні до ТВ-21 «Гуцульщина» округи ВО-4 «Говерла» групи «УПА-Захід», а політичне керівництво підпіллям на цій території здійснював Провід Коломийської округи Організації Українських Націоналістів-революційної (ОУНр).
Здавалось би, що де-де, а на цих віддалених теренах шукати серед повстанців вихідців зі Сходу — справа марна, але факти — річ несподівана й уперта. Бо організаторами й командирами двох куренів УПА на Гуцульщині були чернігівчанин «Лісовий» та уродженець Дніпропетровщини (за іншими даними — Полтавщини) «Степовий». Обидва — колишні офіцери червоної армії. Згідно зі спогадами сотенного «Недобитого» — Юліана Матвіїва, названих ним «Бій з німцями під Лостуном» («Літопис УПА»), у складі його сотні була «чота наддніпрянців» чисельністю 25 осіб!
Але, мабуть, найбільш «знаковим» учасником підпілля на Гуцульщині — вихідцем навіть не зі Сходу, а правильніше сказати, «крайнього сходу України», був Іван Дмитрович Кулик — уродженець с.Грабове Шахтарського району Донецької (тоді Сталінської) області. Того самого населеного пункту, де в липні 2014-го року впав підбитий московським «Буком» пасажирський «Боїнг» рейсу МН-17 Малазійських авіаліній. Згідно з найбільш поширеною версією, будучи старшим лейтенантом ЧА, він потрапив у німецький полон, але під час етапування бранців до нацистського концтабору групу полонених відбила якась боївка УПА, й Іван Кулик опинився у ТВ-22 «Чорний ліс» — на території Станіславівської округи ОУНр (нині це Івано-Франківська область).
Іншу версію появи Івана Кулика в українському підпіллі на Прикарпатті подає Ярослав Коретчук, посилаючись на записки Петра Мельника-«Хмари» — на той час командира куреня «Дзвони» в ТВ-22 «Чорний ліс». Згідно з цими нотатками полковник «Української Національної Армії» (УНА; це залишок колишньої дивізії Ваффек СС «Галичина») Павло Терещенко разом з представниками УЦК Володимира Кубійовича «вмовив» німців відпустити групу військо-вополонених-червоноармійців, аби ті перетнули лінію фронту й виступили «повпредами» у справі налагодження зв’язку між УНА та УПА. Було нібито сформовано дві групи, і одна з них під керівництвом Івана Кулика аж в червні 1945-го опинилилася в «Чорному лісі», де й увійшла в контакт з УПА. Ця версія непевна, оскільки в нас наявні свідчення кількох підпільників проте, що Іван Кулик вже взимку 1944-го перебував на Коломийщині, отож, у «Чорному лісі» мав бути як мінімум у грудні 1943-го…
Вже ніхто не знає деталей, як саме перевіряла радянського офіцера — німецького бранця Служба безпеки (СБ) і хто з провідників підпілля переконував його вступити до лав повстанців, але вже у скорім часі Іван Кулик стає воїном УПА на псевдо «Сірий», а згодом вступає до ОУНр. Вишколює новобранців, планує бойові операції, але командування переводить його в ТВ-21 «Гуцульщина», де він стає членом військової ради Тактичного відтинка. Паралельно залучають до роботи у референтурі пропаганди і з весни 1944-го й аж до загибелі 2 жовтня 1951-го патріот-східняк залишається вірним присязі про боротьбу за Українську Самостійну Соборну Державу (УССД).
Світлин з «Чорного лісу», які б зафіксували Івана Кулика-«Сірого» серед повстанців тамтешнього терену поки-що не виявлено, а ось на Гуцульщині — відомо більше десяти. Але ми хочемо зупинитися на одному сюжеті — багатогранному для інтерпретації і який дозволяє багато розповісти про будні в УПА. Світлина (дивіться на 1-й стор.), як вже сказано, була виявлена у збірці Дмитра Сливчука.
Цей знімок вже публікували два автори у 2004-му році: Володимир Близнюк у книжечці «Безсмертні герої» (підписано — «Перша справа: Могорук-Остащук Василина, д.Гаврила, псевдо «Косачка» на стаї у полонині з повстанцями») та Михайло Андрусяк у книзі «Брати вогню» (підписано — «Повстанський підвідділ на полонині»). В обох випадках, як бачимо, названо лише одного персонажа, тоді як знаковою фігурою знімка є Іван Кулик-«Сірий», котрий сидить у центрі в другому ряді — у смушковій шапці набакир. Його упізнав голова Косівського районного Братства ветеранів УПА Петро Підлетейчук-«Спартак» — з провідником «Сірим» він мав честь зустрічатися у 1950–51 роках.
3 вісімнадцяти осіб, зафіксованих на цьому знімкові, окрім Івана Кулика-«Сірого» та Василини Остащук, на сьогодні опізнані також її чоловік Микола Остащук-«Косак», Василь Небесійчук-«3аведія», Прокіп Хімчак-«Степ», Іван Манчук-«Білогруд» та Дмитро Небесійчук-«Кіт». Всі вони були задіяні в структурі референтури СБ Жаб’ївського району, а фотографував — є вагома підстава припускати — теж «есбіст» Дмитро Витощук-«Діброва», бо саме в його розпорядженні був апарат на формат кадра 6×9 см — відбитки у підпіллі виготовляли виключно так званим «контактним способом», при якому розміри негатива і готової світлини повністю співпадають.
На якій підставі Володимир Близнюк та Михайло Андрусяк зробили висновок, що сюжет відзнято «на полонині», нам незрозуміло. Судячи з того, що більшість підпільників мають на головах шапки, можна припускати з великою вірогідністю, що це було ранньою весною або пізно восени. Тоді на полонинах нікого нема, і в 40-х роках таких капітальних стай ще не будували — пастухи обходилися полегшеними будівлями типу куренів. Це радше було в якомусь глухому лісі, де підпільники спорудили будівлю з кругляків, котра мала слугувати складом продукції або тимчасовим пристанищем на випадок негоди.
Можна думати, що провідник «Сірий» прибув на Жаб’ївщину з метою інспекції та ознайомленням зі структурами місцевого підпілля — як представник Коломийського окружного проводу ОУНр і член військової ради ТВ-21 «Гуцульщина». У групі, очевидно, є 2–3 його охоронці, але безпеку високого гостя забезпечує районна референтура СБ, мабуть, у повному складі — на чолі з районним референтом «Білогрудом» і його заступником «Заведією». Останній практично завжди ходить у формі капітана НКВД-МҐБ і з медалями СССР — вся ця атрибутика «позичена» в ліквідованих загарбників, котрі прийшли непрошеними у Карпати для утвердження тут імперських порядків.
Неодноразово «Заведія», який досконало розмовляє російською мовою, провідує різноманітні установи райцентру й від імені відомства чекістів вимагає докладних звітів, котрі йому надають швидко і негайно, а потім місцевий гарнізон марно прочісує територію — за «капітаном» слід пропав!.. Є в «Заведії» вірна подруга — собака «Тигра»; на цьому знімку вона лежить на першому плані; багато разів розумна «Тигра» допомагала уникнути облав, на які мала неймовірний нюх! «Заведія», окрім того, прекрасно грає на сопілці без денця, яку гуцули називають «фоярка», а «Степ» — на скрипці. Чи володів «Білогруд» акордеоном — нам невідомо, але з того, як він тримає праву руку на клавішах — то дуже сумнівно, вправні музиканти так не практикують.
Для чого ж тоді такий антураж, невже для одного-єдиного кадра фотохроніки УПА? Таке навряд чи можливе і доцільне з будь-якої позиції здорового глузду — припускаємо, що це було, мабуть, так: по лінії зв’язку з Округи прийшла «штефета» (таку підпіллі називали письмове повідомлення) до референтури СБ: «У ваш терен прибуде для ознайомлення член Проводу — уродженець Великої України. Необхідно забезпечити його охорону і конспіративне відвідання постоїв, а після того — супровід при поверненні. Ж-38». Криптонім «Ж-38» референтурі був добре відомий — так дуже часто підписував комунікати окружний провідник Коломийської округи «Борис» — вимогливий і грамотний керівник підпілля на Гуцульщині.
Ймовірно, що прийом, охорону і супровід високого гостя було доручено Василеві Небесійчуку-«Заведії». Метикуватий на екстраординарні витівки, заступник районного референта СБ вирішив організувати високому гостю — як тепер кажуть — «неформальний прийом» — із музикою і застіллям. Хай і скромними за розмахом, але щоб у «східняка» склалося відповідне враження про гуцулів, яких він побачить, може, вперше. Обід мали приготувати жінки — дружина бойовика «Косака» і поки нам невідома — очевидно теж родичка котрогось з присутніх на фото. Ну, а з музикою справа проста: дві фоярки, скрипка і акордеон — цілком достатньо, аби зіграти для шановного гостя кілька гуцульських мелодій — навіть без бубна і цимбал. Облава чекістів? Є стійкові та мудра «Тигра». Але хіба опергрупа запідозрить присутність повстанців там, де виграє музика? Толока, подумають, або хрестини…
Так воно було, чи ні — достовірно сказати важко. Важливіше з’ясувати, коли приблизно могла статися подія, зафіксована на знімкові. І тут нам допоможуть… медалі «Заведії». Одна з них, яку легко ідентифікувати, — найпоширеніша в СССР нагорода «За победу над Германией», указ про заснування якої був виданий 9 травня 1945 р., а перші нагороджені — маршали й генерали — отримали її в другій половині червня того ж року. У положенні про осіб, які мали право на її одержання, були не лише солдати й офіцери ЧА, але й, як там сказано «…військовослужбовці НКВД, які… забезпечували перемогу своєю роботою в округах» — тобто в тилу, а не на фронті.
До боротьби з УПА, як відомо, підрозділи ЧА практично не залучали, це була прерогатива відділів саме НКВД-МҐБ, особовий склад яких мав право на отримання медалей «За победу над Германией». І саме в когось із них «Заведія» й «позичив поносити» цю нагороду СССР. Нам не вдалося з’ясувати, коли така медаль могла з’явитися на Прикарпатті («Вікіпедія» повідомляє, що її вручали «з другої половини 1945 по 1951 рр., а декому й пізніше), але зрозуміло: цей повстанський сюжет, де фігурує Іван Кулик-«Сірий» в колі «троїстих музик» і собаки «Тигри», не міг бути зроблений раніше осені 1945-го.
Ми, однак, схильні думати, що його знято ранньою весною 1946-го. Справа в тому, що в грудні 1945-го загинув командир ТВ-21 Микола Яворський-«Козак» і замість нього був призначений сотник Петро Мельник-«Хмара» — курінний з «Чорного лісу». Новому очільникові належало ввійти в курс справ підпілля на Гуцульщині, а для цього ситуацією мали докладно володіти члени військової ради Відтинка, й саме з такою метою «Сірий» міг прибути в Жаб’ївський район.
Згодом Іван Кулик часто з’являтиметься на карпатських верхах — його знімки періоду другої половини 40-х років є на фоні гір, скель, лісів. Карпати й Гуцульщина стали для донеччанина «другою батьківщиною», бо саме тут він поляже в бою 2 жовтня 1951 року у селі Великому Ключеві — вже як останній окружний провідник підпілля Коломийщини…
Нині родинне село Івана Кулика — Грабове у Шахтарському районі Донецької області знаходиться в зоні окупації московськими збройними відділами — такими собі «іхтамнєтамі». Твердо віримо: після того, як «іхтамнєти» кануть в Лету, в центрі Грабового буде встановлено пам’ятник Іванові Кулику-«Сірому» — вірному синові України, котрий власним життям заплатив за торжество принципу «Схід і Захід разом» заради утвердження незалежної і процвітаючої Української Самостійної Соборної Держави!
Василь Гуменюк,
Світлана Кравченко,
Іван Маківничук.
Бахмут — Верховина — КОСІВ
«Гуцульський край», №17, 24.04.2020 року
Джерело
https://huculia.info/west-east-together/
Немає коментарів:
Дописати коментар