Ярослава Василівна Александрович (Держак)
За свідченнями очевидця, Ярослави Василівни Держак, дізнаємось про криваві події 1941 року:
"Коли мені було 11 років, 28 травня раптово вночі до нашої хати увірвалися бійці НКВД, без будь-яких пояснень арештували мого батька і повезли в Чортківську в'язницю. Ще довго мати їздила туди, намагалась з ним побачитись або просто дізнатись як він. Але, на жаль, ніхто нічого й не збирався розповідати і тим паче допускати маму "не до її справи". Аж через декілька місяців нам повідомили, що його погнали в Умань.
Мого батька звали Держак Василь Миколайович, народжений 1903 року. Він мешкав у селі Мушкатівка Борщівського району Тернопільської області".
"Я добре пам'ятаю, як батько читав якісь революційні газети, книги та листівки, слухав підпільне націоналістичне радіо. Але нас він не підпускав до того, напевно оберігав", - зазначає донька Ярослава.
Ймовірну причину арешту Василя Держака дізнаємося з довідки про реабілітацію від 13 вересня 1994 року. Видана вона комісією з питань поновлення прав реабілітованих Борщівської районної ради народних депутатів Тернопільської області.
№ 230 Довідка Про реабілітацію.
Видана громадянці Держак Марії Федорівні – вдові репресованого Держака Василя Миколайовича, в тому, що він був безпідставно підданий репресіям, заарештований 28 травня 1941 року, в підозрі скоєння злочину по ст. 54-2, УЦ – 11 К. к.
УРСР і 21 липня 1941 року розстріляний в Умані.
Підстава: Довідка-висновок Тернопільського обласного управління Служби Безпеки від 14 липня 1994 року. № Д – 66/3701 – П..
Стаття 54 Кримінального кодексу УРСР (1927 і 1934) — стаття, що передбачала відповідальність за "контрреволюційну діяльність", "зраду батьківщини". Введена до Кримінального Кодексу УРСР 1927 р. в редакції від 20.07.1934 р. ст. 54-2 — збройне повстання: розстріл або оголошення ворогом трудящих з конфіскацією майна і з позбавленням громадянства..
У Василя Держака був ще молодший брат Микола, якого забрали в армію. Але пробув він там недовго, 27 травня 1941 року до нього ввірвалися співробітники НКВД, так само як і брата, звинувативши в підозрі контрреволюційної діяльності.
У книзі "Українська Голгофа - Уманський розстріл 1941 року" автор Нестор Мизак розповідає, що Чортківський етап прибув до Умані 19 липня 1941 року. Дійшли далеко не всі в'язні. Багато загинуло в дорозі. Після виснажливого переходу люди не могли рухатися, а на п'яти колоні наступав німецький фронт. Тоді енкаведисти вирішили всіх розстріляти.
20-21 липня червоні завершили свою чорну справу. Невеликими групами людей заганяли в підвал і під гудіння автомашин розстрілювали їх.
31 липня 1941 року заступник начальника тюремного управління НКВД СРСР політрук Деймохін надіслав доповідну начальнику тюремного управління НКВД СРСР капітану держбезпеки тов. Нікольському, в якій повідомляв:
"…В тюрмі м. Чорткова утримувалось 954 в'язні, евакуація яких відбувалась 2 липня 1941 р. В зв'язку з тим, що вагонів для відправки в'язнів у тил не було, тому силами наглядового складу в кількості 56 чоловік і прикомандированою півротою бійців буд батальйону з місцевого гарнізону всі в'язні були етаповані пішим порядком".
Із міста Чорткова етап слідував через пункти Кам'янець-Подільський, Жмеринку, Тиврів, Ситківці, Христинівка, Умань. Багато людей ішли босими. Під кінним та пішим конвоєм до колони по дорозі нікого не підпускали, а попереду йшла кінна розвідка. На гостинці в с. Лосяч місцеві патріоти звели барикади, щоб зупинити колону, але енкаведисти з кулеметів рознесли їх вщент. У Гуштині чекісти побачили двох хлопців, які виглядали з-за хати. Їх негайно заарештували й прилучили до колони.
З етапного переходу Чортків-Умань врятувалися кілька щасливців, які залишили нам свої спогади. Так, Омеляна Чернегу, уродженця Мушкатівки, енкаведисти чотири місяці на початку 1941 року протримали у борщівській тюрмі, потім перевезли до Чорткова. Допитували, щоб зізнався про діяльність сільської ОУН , а далі погнали до Умані.
Свідчення Чернеги записала його донька:
"У дорозі їсти нам майже не давали. А якщо й давали, то лише солену рибу, а води – ні. Люди на етапі згиналися й пили воду з калюжі. Енкаведисти тоді били їх прикладами до смерті. Хто не мав сили, і ті, кого добивали, так і залишалися на дорозі.
Я ішов у четвірці з двома братами Держаками з мого села – Василем та Миколою , та борщівським лікарем Шалаутою. Спочатку йшов узутий в чоботи, які мав з дому, але вони мене так нагризли, що далі йти не міг. Тоді роззувся і йшов босий по шутрованій дорозі. Всі ноги мої були в крові.
Конвой був дуже щільний, тому про втечу годі було думати. Одного дня я почув, що сили мене покидають, і далі йти не можу. Я тоді сказав хлопцям: нехай доб'ють. Хлопці по боках, як могли, підтримували мене. Коли смеркало і конвоїри заговорились між собою, я скористався тим, що був крайнім, і скочив у бокову траншею. Довго чекав, думав, що будуть стріляти, але, на щастя, ніхто не побачив.
Як колона зникла, я з усієї сили не побіг, а покотився в ліс, що виднівся. Там і переночував. Рано прокинувся, оглянувся, навколо не було нікого. Вийшов на край лісу, неподалеку побачив горохове поле. Поїв гороху, вигріб яму, накрився бадиллям і знову заснув. Вранці за горохом прийшла жінка. Вона й сказала мені, що знаходжусь біля Вінниці…".
Тридцятисемилітній Омелян Чернега 1941 року повернувся додому, де на нього чекали дружина і п'ятеро дітей. Але 1944 року його вдруге заарештували. Через 10 років він загинув у Воркуті.
Отже, на шляху слідування при спробі повстання і втечі було розстріляно близько 120 в'язнів (членів ОУН), але ці дані не є точними.
20 липня 1941-го в Умані за розпорядженням військового прокурора фронту і заступника народного комісара держбезпеки Ткаченка - розстріляно і закопано 767 в'язнів, засуджених і підслідних за контрреволюційними статтями.
В'язні, що слідували етапом, засуджені по побутових статтях у кількості 64 чоловік, звільнені, з яких 32 в'язні (поляки) були тимчасово залишені в тюрмі м. Умані.
Розстріл контингенту був викликаний ситуацією на фронті, оскільки противник, який прорвався, розташовувався за 20-30 км від Умані. Весь наглядовий склад тюрми м. Чорткова прибув до Харкова. Цінності в'язнів привезені в м. Харків і здані у фінвідділ НКВД УРСР".
Якщо вірити звіту карального відомства від вересня 1941 року, то з тюрми Чорткова 2 липня 1941 р. виведено пішим ходом 954 арештанти. На шляху до Умані при спробі втечі або виснаження розстріляно 187, на місці злочину в Умані – 767 осіб.
З невідомих причин енкаведисти не дорахувались певної кількості людей, серед яких знайшлися й такі, що врятувались втечею.
Знайомлячись з документом, заступник Берії Сєров власноручно написав начальнику тюремного управління Нікольському резолюцію, в якій засумнівався у цифрі "187" й зауважив, що такі звіти з місць треба перевіряти, чи бачив хто факт розстрілу, чи закопані розстріляні і т. д.
Звісно, що у хаосі перших тижнів війни ніхто з вищих чинів НКВД точності поданих цифр не перевіряв, ба й навіть не думали, що через сімдесят з гаком років історія у повний голос заговорить про злочини СРСР.
З мюнхенського часопису "Християнський голос" (№ 36, 1950 р.) і передрукованій інформації з "Галицького вісника (№ 46, 21 липня 2006 р.) дізнаємося такі факти:
"19 липня 1941 року до Умані привели більшовики з Чортківської тюрми близько 700 в'язнів. Разом з ними прибуло й Чортківське НКВД. Після 12 днів в Умань вступили німці. Приблизно 20 серпня німці доручили упорядкувати тюрму; коли ж призначений бургомістром начальник в'язниці пішов оглядати тюремний будинок, то виявилось, що у дворі дому, за мурами, розкидано багато верхнього одягу. Цей одяг не був схожий на той, що його носили люди Східної України.
При огляді будинку тюрми й тюремного господарського двору не знайшли нічого, що свідчило б про будь-які злочини. Всі урядовці, що працювали при тюрмі, виїхали з більшовиками. Тож, не було можливості розпитати про це когось, але випадково вони зустріли одного з колишніх урядовців тюрми, що працював там як помічник лікаря, чи не знає він що-небудь про долю тих людей, які перебували у в'язниці під час відходу більшовиків з Умані. Однак він не дав ніяких пояснень.
Та вже наступного дня цей чоловік зайшов до начальника тюрми і сказав, що в господарському дворі, в одному з хлівів, де був великий льох, тепер все застелене суцільною дерев'яною долівкою і він зауважив, що слід було б зняти цю долівку й оглянути замаскований льох.
Чоловіки негайно ж зірвали долівку, але ввійти в льох було неможливо, адже вхід був засипаний вугіллям і різними уламками дерева. Коли ж його очистили, то виявилось, що вхід до тунелю, де на зиму складали городину, є замурований і зацементований. Його одразу ж розбили й з тунелю долинуло таке повітря, що робітники знепритомніли. Розгледіти, що було в тому тунелі, не було ніякої змоги.
Про це негайно повідомили місцеву владу. Отож, приїхали німці з протигазовими масками, але з тунелю доносилось таке важке повітря, що ледве в масках вдавалось бачити складені там людські трупи. Майже два тижні вони чекали, щоб освіжилось повітря в тунелі та звідти можна було виносити й ховати тіла".
Через деякий проміжок часу все тюремне подвір'я було встелене тілами нещасних українських в'язнів. При викопуванні тіл виявлено, що вони були розташовані в три верстви, пересипані сіллю та землею. А над ними звалкували землю, щоб не можна було нічого впізнати і зверху посадили квіти…
Було також багато трупів у казематах і навіть під підлогою. Свідки оповідали, що безліч трупів ще рухались, стогнали, а енкаведисти накривали їх дошками та прибивали підлогу. Немало людських тіл знайдено також у ровах довкола в'язниці.
Усіх трупів в Уманській тюрмі-різниці начислено 863. Але впізнати вдалось дуже мало жертв. Більшість були в стані розкладу і дико знівечені. На всіх тілах виднілися сліди катування; у багатьох були виколоті очі, відрізані вуха, розбиті голови, перерізане горло, зламані в ліктях руки й шкіра задерта аж до плеча; багато трупів мали кулі в потилиці… Були між ними дві жінки: одна мала відрізані груди, вирваний кліщами ніс і втятий язик. А друга була обкручена дротом.
Висів той грубий дріт на подвір'ї, а на ньому гаки. Мабуть, там вішали людей з колючим дротом на шиї (знаходили такі тіла) і пускали електричний струм. Душили людей також дошками, інших зв'язаних кидали згори в яму. В камерах повсюди була одежа… Кров досягала навіть стелі. Сліди закривавлених рук на стінах – це сьогодні німі свідки жорстоко-каральних сцен 1941 року.
Тлінні останки закатованих мучеників потім перевезли на місцевий цвинтар і поховали по-християнськи в шести братських могилах. Частину тіл безжально вбитих патріотів захоронили німці.
Повертаючись до Василя Миколайовича Держака та його рідного брата Миколи зазначимо, що їх імена, разом з односельчанами знайдено у книзі "Українська Голгофа – Уманський розстріл 1941 року":
******
Витяг зі загального списку в'язнів Чортківської тюрми, розстріляних в Умані 20-21 липня 1941 року (село Мушкатівка)
1. 1. Держак Василь Миколайович – 1903 року народження, дата арешту: 28.05.1941, номер слідчої справи: 3701, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);
2. 2. Держак Микола Миколайович – 1918 року народження, дата арешту: 27.05.1941, номер слідчої справи: 3701, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);
3. Деркач Василь Григорович – 1917 року народження, дата арешту: 30.03.1941, номер слідчої справи: 25292, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район);
4. Дудка Іван Гнатович – 1911 року народження, дата арешту: 16.01.1941, номер слідчої справи: 9816, с. Мушкатівка (Борщівський район);
5. Чернега Мирослав Васильович – 1922 року народження, дата арешту: 28.03.1941, номер слідчої справи: 4166, місце народження: с. Мушкатівка (Борщівський район).
******
Аналізуючи свідчення очевидця, доньки Василя Держака – Ярослави та їхнього односельчанина Омеляна Чернеги, якому вдалось уникнути жорстокого катування, дізнаємось, що Омеляна допитувало НКВС про діяльність сільської ОУН в Мушкатівці; він йшов в четвірці з двома братами-односельчанами Держаками. Варто зауважити, що Омелян Чернега був двоюрідним братом Василя та Миколи Держаків.
Василь Держак читав революційні газети, листівки, книги та слухав підпільне націоналістичне радіо. Логічно, що тримати літературу такої тематики в 1941 році було вкрай небезпечно. Але й хтось мав довірити її Василеві Держаку.
Очевидно, що він не був випадковою людиною, яка отримала одну газету чи книгу. Постачання літератури відбувалось стабільно, отже, йому мали довіряти ці "розповсюджувачі" націоналістичного продукту. В той час це і були представники ОУН (а на теренах Тернопільщини, власне, ОУН (бандерівці)).
Виходить, що Василь Держак або був членом сільської ОУН, або їхнім зв'язковим. Те ж саме можна припускати щодо його брата Миколи, якого також звинуватили в підозрі скоєння злочину по ст. 54-2, УЦ – 11 КК УРСР.
"Більше 70 років відділяє нас від уманського розстрілу. Давно уже відійшли у вічність їхні батьки, матері загиблих. Постаріли їхні брати та сестри. А скільки було смутку, скільки сліз пролито ними.
В уманській катівні лягли кістьми зовсім юні, молоді хлопці та дівчата, хлібороби, інтелігенція, встеливши трупами кривавий кремлівський шлях до соціалізму. Нечуваними методами у забризканих кров'ю і мозком мундирах московіти вранці 21 липня ще добивали останні жертви" - зазначає автор книги Нестор Мизак.
Джерело
https://www.istpravda.com.ua/articles/2014/09/25/144857/
Немає коментарів:
Дописати коментар