Спогади Заливчої Софії Яківної (1919 р.н.), яка пережила Голодомор в рідному селі Остап'є, Великобагачанського району Полтавської області.

«Батьки мої Заливчий Яків Сидорович та Одарка Калинівна мали десятеро дітей. Троє дітей умерло від голоду, а старші навесні тридцять третього порозлазились, як руді миші. Дві сестри поїхали в ялосавецький радгосп, а я, чотирнадцятирічна, слідом за ними. Садили висадки цукрових буряків та моркву, потім картоплю. Обробляли плантації. Для нас варили ріденький суп і давали пайки хліба по 200 грамів. Нас було три сестри, одержували три пайки, хліб економили. Від суботи до суботи, бувало, наскладаємо кілька пайок. Щосуботи виділяли автомашину, возили нас у село, з нас трьох одна неодмінно їхала. Так ми підтримували батьків, менших братів і сестер.

Якось приїхала додому, мати посилає до сусідки Палажки, каже, віднеси їй хоч пайку хліба, довідайся, чи жива вона там. Підходжу до сусідчиних дверей — не зачинені. Палажка лежить на печі за комином, голосу не чути. Стаю на припічок, подаю їй пайку хліба, кварту молока. Та що їй та пайка, коли вона лежить пухла, безмовна і нечисть лазить по ній. Так вимирали мої односельці.

Мій старший брат Заливчий Роман Якович, 1915 року народження. рятуючись від голоду, поїхав на завод, там працював, учився заочно. Він був здібний хлопець, писав вірші про наше життя. Я їх знаю напам’ять. 

«В тридцять третьому у город не з розкошів я попав, тяжке горе, холод, голод із села мене прогнав. Замість хліба їли кору та кропиву й лободу. Все село пішло в могилу в цьому згубному году». 

Отакі слова писав мій брат Роман. Після він закінчив авіаційне училище, воював, загинув під Ленінградом у 1942 році.»

На фото Роман Заливчий (ліворуч).

Джерело

Національний музей Голодомору-геноциду

33-й: голод: Народна Книга-Меморіал / Упоряд.: Л. Б. Коваленко, В.А. Маняк. – Київ : Радянський письменник, 1991 . – С. 472.