Походив із родини німецьких колоністів, що оселилася на Поділлі. Написав поему "Прокляті роки", поетичну збірку "Каравели", епопею "Попіл імперій". У цих творах писав про нищення української культури в добу сталінізму.
Йому належать переклади сонетів Миколи Зерова німецькою мовою.
Джерело: © 2020 Офіційний веб-сайт УІНП
www.memory.gov.ua
**********
Народився 4 жовтня 1891 р. у с. Сербинівка на Поділлі у сім’ї німецьких протестантів купця-колоніста Фрідріха Бурґгардта та Каттіни Сідонії Тіль. Домашньою була німецька мова. Закінчив у селищі Воронівка російську початкову школу, а в містечку Славуті на Поділлі — гімназію. У 1911 вступив до Київського університету Св. Володимира, де здобув ґрунтовну філологічну освіту.
На здібного студента звернув увагу професор Перетц і благословив на першу наукову розвідку "Нові обрії на терені дослідження поетичного стилю". Під час першої світової Освальда – як німецького підданого – було вислано в Архангельську губернію, на Кольський півострів. "Чотири роки відірваний ти від культурного життя. Чотири роки серед сніжних полів, дрімливих ялинових, з білими літніми ночами і довгими зимовими, в яких тремтіли миготливі блиски північного сяйва", – написав він.
Дмитро Чижевський згадував: "Пізніше, вже в Німеччині, Бурґгардт розповідав мені кілька разів про своє заслання. Він зовсім не жалівся на умови життя (до речі, на радянській Україні йому довелось пережити значно гірше). Він лише розповідав про те, як його вразила повна несхожість селянського життя та мови (бо жив він як засланець десь в глухому селі на російській півночі), не лише з життям і мовою на Україні, але і з тими уявленнями, що він мав про Великоросію. Разів зо два він згадував, як його там вразило, що навіть звичайне російське слово "куріца" мало там зовсім інший та цілком непристойний сенс. Здається, саме примусова подорож на північ була не без значення для розвитку його української свідомості! Північна "екзотика" не змогла його захопити…"
Після закінчення війни добирався до Курська, куди були заслані мати й сестра. Освальд не міг втиснутися в поїзд, тому довелося мандрувати на даху вагона, де його речі поцупили сусіди. Пропала кількарічна сумлінна праця фольклориста.
Після повернення Бурґгардт закінчив аспірантуру при АН України, захопився педагогікою. Пережив голод 1919-1920 рр., сценарій якого більшовики вигадали для міст, щоб вимордувати інтелігенцію і вилучити дорогі речі, антикваріат. Ось як писав В. Петров : "Село довкола було сите, мало, як то кажуть, хліб і до хліба. Місто було ізольоване й замкнене. На шляхах під Києвом стояли "заградиловки", що їх завданням було не допустити до Києва довозу продуктів, які були потрібні для фабричних центрів та армії й підлягали реквізиції на селі в порядку "продразверстки".
Про зиму 19–20 р. згадує Ю. Клен. "Київ був без палива, люди рубали дерева в Кадетському гаю і котили їх додому (для цього в кожний кінець колоди вбивалося по цвяху, до якого прив’язувано мотузка), воду носили з криниць поза містом, вночі палили каганці, а базари були порожні".
Ночами стій в черзі по хліб,
У місті не тече вода по трубах,
Не мився ти вже десять діб,
І не тріщать дрова в холодних грубах.
Як тут жити людині?
Щодня міняєш на харчі
Десь на Євбазі рушники й обруси,
Коли ж подзвонять уночі,
То сподівайся – щонайменше – трусу.
Голод 1919-го пережив у Баришівці, де разом із Миколою Зеровим, Віктором Петровим викладали у технікумі. У спогадах він писав: "Баришівка стала культурним центром, який випромінював своє світло на всю округу, що сягало навіть Києва".
Та саме тоді в різних кінцях України вибухали селянські повстання, очолювані здебільшого вчительством, влада почала безжально викошувати інтелігенцію: синхронно кулі червоних убивць поставили крапки життю Грицька Чупринки, Олександра Мурашка , Льва Симиренка й Миколи Леонтовича . Влітку 1921 р. на селище наскочила пирятинська міліція та арештувала майже всіх київських інтелігентів, які перебували тут. Освальд Бурґгардт, нічого не підозрюючи, прогулювався в саду побіля дому священика, в якого він мешкав, де його застукав наряд міліції.
Трус, перший допит. Він так і не збагнув, чого шукали. Якщо зброї, то чому нишпорили в паперах і книгах? І чому майже всі заарештовані були вчителями? Чому така закономірність? Як з’ясувалося потім, у Баришівці готувалося повстання і хтось про те доніс. Влада швидко вжила превентивних заходів – уся інтелігенція опинилася за ґратами. Місяць він провів у в’язниці. Як писав у спогадах, по ночах їх водили на допити. З ними поводилися як з небезпечними злочинцями. Тоді молодий вчений подумав про час, коли "вірні малороси за хліб і цукор, жир і дрібний крам ще голови стинатимуть братам".
Хто зна, що було б далі, якби за в’язнів не заступився Володимир Короленко, який жив у Полтаві. Бургардт навіть не вірив собі, що ось він опинився на волі.
Юрій Клен – м’яка, інтелігентна людина з тонким почуттям гумору, з якоюсь "європейськістю". М. Зеров зумів переконати друга, що українська поезія не безнадійно провінційна та безперспективна. Надзвичайно самокритичний Бурґгардт не відразу зважився писати українською. Спочатку перекладав із Вінклера, Шеллі, Рільке, "Дон Жуана" Байрона. У 1928 р. Микола Зеров тріумфуючи оголосив: "Перший оригінальний український вірш Освальда Федоровича!" Це був сонет "Сковорода", потім усе життя поет звертався до філософії " життєрадісного аскета ".
На жаль, творче спілкування митців було недовгим: рептильна критика затаврувала поезії Драй-Хмари, допити Миколи Зерова у справі СВУ, несподіваний арешт Максима Рильського. Класова ненависть затруїла людські душі й Юрій Клен 1931 року виїхав до Німеччини. На землі предків він написав кілька віршів німецькою, потім почав перекладати українських поетів, антологію назвав "Поезія приречених", зрештою визнав себе українським поетом. Твори Клена були даниною пам’яті друзям – "Прокляті роки", "Попіл імперій", збірка "Каравели". За цей час Юрій Клен захистив докторську дисертацію на тему: "Голові мотиви творчості Леоніда Андреєва" (1936).
У творах сум за батьківщиною:
Ти втратив все, лише зірчасте небо, І де б ти не блукав, у кожнім краї
Мов плахту дорогу в дорогу взяв. Той самий напинається намет.
А що тобі бездомному ще треба? О, скрізь під рідним небом спочиває
Вже у дитинстві в ньому ти втопав. Жебрак, мандрівник, лицар і поет."
І разом із тим хвилююча віра Юрія Клена в майбутнє України. Царства падають, бо вже в своїх ідеологічних первнях вони мали зародок гріха і падіння.
"Прийдешність України має покоїтись на духових підвалинах, полярних тим силам, що її нищили. Є імперативом, щоб....
"Строгі закони лицарські
Владу держав берегли,
Їм в підмурівок лягли".
Друга світова одягла поета у військове, німецьким солдатом-перекладачем при штабі 17-ї армії був в Україні, побачив окупацію. Довелося йому побувати й у Полтаві, у тому тюремному підвалі, зайти в ту ж камеру, де він чекав собі присуду в 1921 р., де на стінах "залишили різні написи люди, що тут добували години свого життя перед розстрілом, і ми читали ті їхні останні слова, з якими вони зверталися до світу…"
У січні 1942 року, коли Бургардт був у штабі на станції Лозова, туди прорвалися радянські війська. Німці дали наказ відступати. Авто з перекладачем безнадійно застрягло в снігах, тому довелося долати снігові замети пішки. Бургардт зліг з плевритом. Його відправили на лікування до Німеччини, де виявили рак шлунку й звільнили з військової служби.
З 1943 р. працював викладачем в Українському вільному університеті в Празі. Коли чехи закрили всі кордони з Німеччиною, він з дружиною та двома дітьми у березні 1945-го перебрався до Австрії, де вони поселилися в приватному гірському пансіоні біля Інсбрука. Там разом із Леонідом Мосендзом написали "Дияболічні параболи", за підписом Порфирій Горотак.
Якось Юрій Клен виступав у таборі Карлсфельді поблизу Мюнхена, де перебувала Наталя Полонська-Василенко. Вона описала, що тримався поет сором’язливо й скромно. Читав "тихим, наче приглушеним голосом", але в його манері було "щось індивідуальне, властиве тільки йому, без афектації, не підносячи голосу, він вкладав у кожне слово стільки почуття і так викарбовував його, що навіть тепер (…), коли я сама для себе читаю "Попіл імперій", я мимо волі надаю кожному рядкові тон, у якому читав його Юрій Клен". Авторка спогадів підкреслила, що Клен приїхав дуже застудженим, а зодягнений – як на холодну осінь – зовсім благенько. Запалення легенів. В останню хвилину зауважив, що найчастіше у житті відчував голод. 30 жовтня 1947 року у Аугсбурзі помер.
Джерело
https://uamodna.com/articles/yuriy-klen/
Ганна Черкаська
Немає коментарів:
Дописати коментар