Був початок травня 1937 року В цьому місяці у філії «Просвіти» Народного дому в м. Любачеві відбувалася виставка українських виробів з цілої Галичини. На цю виставку наш провідник з самоосвітнього гуртка п. Андріян Лебедович зорганізував нас, молодих хлопців в числі 14 осіб, і в другу неділю травня 1937 року ми всі вибрались на цю виставку, щоб пооглядати наші українські вироби і т. д.
Усі ми були в мазепинках і йшли пішки 16 км до м. Любачева. Тільки-но ввійшли в м. Чесанів, як з'явилась польська поліція, розігнала нас і сказала не йти разом, бо ми йшли парами по хідникам. Ми розійшлись на всі сторони, а тоді за містом на Дахнівській вулиці злучились і так прийшли до м. Любачева. На передмісті ми ступили на подвір'я панства Жуків, щоб напитись води і трохи почиститись з пороху. Коли виходили з подвір'я на дорогу, з'явилась польська поліція. Спитали, куди йдемо, тоді записали кожного ім'я, прізвища та адресу і наказали не йти разом, групово, парами.
Доходячи до ринку, ми знову парами рушили до Народного дому «Просвіти». І знову з'явилось двоє поліцаїв і порозганяли нас на всі сторони.
Місто Любачів нам знане, і ми з усіх сторін зійшлись та стрінулись в Народному домі у залі виставок. Там пооглядали всі українські вироби, різні експонати, знімки і надвечір повернулись до свого села Горайця. Всі ми були задоволені.
Після десяти днів нас повідомили, щоб 21 травня 1937 року з'явились в повітовий суд в Любачеві. В цей день ми знову всі вибрались в мазепинках на судову розправу. В Любачеві ми ступили до фотографа і зробили спільну знимку.
В суді викликували нас по азбуці і викликали кожного окремо. Судили нас за віком. Наймолодші з нас дістали по два тижні в'язниці, старші – по три тижні, а декільком найстаршим припало по чотири тижні. Після суду нам всім відібрали мазепинки, і ми пішли додому без шапок.
На другий вечір ми всі зібрались до нашої читальні, і наш провідник п. Андріян Лебедович сказав, що цю справу бере на себе і подасть до обласного суду у Львові. А за нашого оборонця взяв адвоката д-ра Степана Шухевича (оборонця політв'язнів).
На цьому все закінчилось, і ми всі забули про цю нашу судову справу. Аж через півтора року, 22 листопада 1938 року, після Михайлівської забави, о 6-30 ранку мене збудила сестра Єва і сказала, що поліція чекає мене коло кооперативи і забере до арешту в Чесанові. Я не знав, в чому справа. Забава пройшла гарно, спокійно, без бійки, а тут мене мають брати до арешту...
Після сніданку приходжу до кооперативи. Стоїть фірман з возом, біля нього поліцай Стасьо з Плазова і троє наших хлопців: Бумбар Роман, Пелипець Іван та Бень Олекса. До них прилучився і я.
Поліцай наказав нам іти попереду, а сам сів на віз, і так ми дійшли до Чесанова. В Чесанові пройшли судову браму через подвір'я. Ключник відкрив двері, впустив нас в коридор, відчинив камеру, впустив нас всередину і сказав до арештантів: «Але, хлопці, уважайте на них (себто на нас). Дайте їм добре на згадку!». Було в цій камері вже чотири особи, і ще нас четверо. Відсиділи ми всі по чотири доби, а хто не хотів сидіти, то батько мусив заплатити за нього 20 злотих.
Наш оборонець д-р Степан Шухевич зменшив наш арешт до 4-х діб, а кошти на судову розплату полагодив з адвокатом наш провідник Андріян Лебедович (пізніше – зв'язковий ОУН, загинув від рук гестапо разом з братами Козіями на залізничній станції в Горинці).
Був час Великого посту, і кожного року в половині березня відбувалась Великодня сповідь для всіх парафіян с. Жукова та Горайця. В 1939 році сповідь відбувалась 4 березня, а на другий день зранку всі приймали Святе Причастя. Після цього зустрівся я з Романом Бумбаром, Василем Козієм і сказав їм: «Ми за мазепинки відсиділи в арешті, в мазепинках можна ходити. А нині йдемо до Любачева в повітовий суд за нашими мазепинками».
Вони послухали моєї поради, і ми втрьох пішли таки із Жукова до Любачева. Прийшли ми до судової канцелярії, розповіли їм, в чому справа, вони нас вислухали і віддали нам наші мазепинки. Цим разом з нами говорили дуже чемно, а при відході сказали: «Хлопаки, як підете в місто, то не беріть шапок на голови...» Ми подякували їм, що перетримали наші мазепинки в порядку і вийшли надвір. Сховали цивільні шапки до кишень, а на голови заложили мазепинки і пішли до фотографа зробити в мазепинках знимку.
Ці фотографії в мазепинках я зберігаю у себе в альбомі на пам'ять про те, як християнська демократична держава Польща ставилась до нас, українців, і забороняла носити мазепинки.
Із 14-ти хлопців, що на знимці, один я залишився живий. Одні з них загинули в лавах УПА в боротьбі з ворогами, інші померли на вигнанні чи в еміграції. Дякую Всевишньому Богові, що дозволив мені дожити до того часу, коли Україна стала незалежною державою.
Джерело:
опубліковано 2 вер. 2012 р., 23:23 Степан Гринчишин. Автор: Михайло Франківський, народився в с. Гораєць на Любачівщині
Вісник Любачівщини №13, Львів –2005.–96 стор. Вокспопулі.
Немає коментарів:
Дописати коментар