Козак Армії УНР, провідник ОУН(б) на Конотопщині Скиба Григорій Андрійович — «Гас».

Джерело. Благодійний фонд "Героїка"

Скиба ("Гас")Григорій Андрійович Армія - Армія УНР; ОУН (б)

Ранг/посада - козак 4-ої Сірожупанної дивізії; Конотопський окружний провідник ОУН (б)

Народження - 10.01.1893 - Чернігівська губ., Конотопський пов., с. Дептівка

Смерть - 10.04.1956 Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237, причина смерті - помер на засланні помер в таборі. Поховання - невідоме.

Біографічна довідка:

Скиба Григорій Андрійович — «Гас» (10.01.1893 — 10.04.1956) — козак 4-ої Сірожупанної дивізії, Конотопський окружний провідник ОУН(б).

Закінчив Конотопську вищу початкову школу, працював у Дмитрівській поштово-телеграфній конторі. У 1913 р. призначений урядовцем до Миронівської поштово-телеграфної контори (Канівський повіт Київської губернії).

Наприкінці 1914 р. був мобілізований до РІА, служив у 4-му окремому телеграфно-кабельному відділенні 34-ої піхотної дивізії. Наприкінці серпня 1917 р. захворів та залишив російську армію. Мешкав у рідному селі. Навесні 1918 р., після утворення УЦР, працював поштовотелеграфним урядовцем у с. Велика Топаль Новозибківського повіту Чернігівської губернії. У серпні того ж року був переведений до рідного села.

У липні 1919 р. приєднався до повстанського підрозділу отамана Сорочинського, який діяв у Конотопському і Роменському повітах. Наприкінці серпня 1919 р. перетнув фронт та дістався до Армії УНР. Зголосився на службу до 4-ої Сірожупанної дивізії. Наприкінці 1919 р. дезертирував з армії та подався на території, зайняті поляками, переховувався у знайомих. Згодом був схоплений польською жандармермією та відправлений до табору військовополонених. Зі спогадів самого Г.Скиби, знову піти на службу до Армії УНР у 1920 р. його змусили нестерпні таборові умови життя. Вступив на посаду телеграфіста до Окремої Запорізької залізничної сотні. По завершенні збройної боротьби Армії УНР був інтернований у таборі Пикуличі, а згодом у Вадовіце, Польща. Навесні 1921 р. виїхав на Познанщину для будівництва залізничної колії. Мешкав на косі Гель біля Ґданська. У березні 1922 р. був переведений до Віленської колійової дирекції і до кінця року працював на розробці лісу. Жив у с. Ахово біля Пінська.

26 грудня 1922 р. подав до радянського посольства покаянного листа та клопотання про повернення на батьківщину. У 1923 р. повернувся на Конотопщину. 17 березня 1923 р. був узятий Київським ГПУ на облік як «колишній сотник Армії УНР». Працював на лісорозробці Мєльстроя (державний трест із будівництва млинів і зернових елеваторів), мешкав на хуторі Галиця у будинку лісника Івана Михайловича Синенка. Згодом влаштувався на роботу до поштової контори Дептівки.

Заарештований у 1930 р. та засуджений за ст. 54-10 КК УРСР на 5 років ГУЛАГу. Покарання відбував у Норильських таборах, де провів 3½ роки. У 1933 р. повернувся до України та оселився у м. Кривий Ріг, працював бухгалтером у «Криворіжбуді».

Вдруге заарештований органами НКВД у Кривому Розі 22 червня 1938 р., звинувачений за статтями 54-2 та 54-11 КК УРСР. Відомості про покарання відсутні.

У період Другої світової війни проживав у Кривому Розі. Під час німецької окупації працював у статистичному відділі міської управи. Начальником статистичного відділу був колишній поручник Армії УНР, у минулому репресований, Петро Михайлович Петій. Саме Петій наприкінці грудня 1941 р. переконав Г. Скибу вступив до ОУН(б). Працюючи у міській управі, Скиба став залучати своїх колег до лав націоналістичного підпілля. Потенційних кандидатів у члени організації підбирав серед колишніх ветеранів визвольних змагань та репресованих. Активність Скиби помітило Гестапо. Німці заарештували його і 15 днів утримували у в’язниці. За браком доказів щодо причетності до націоналістичного підпілля вийшов на волю. У лютому 1944 р., після захоплення Кривого Рогу частинами РСЧА, більшовики розпочали арешти українських підпільників. Перейшов на нелегальне становище і виїхав до Конотопа. У Конотопі зупинився у будинку своєї сестри Неоніли Андріївни Романенко по вул. Будьонного, 18. Невдовзі Скибі вдалось влаштуватися сторожем до конотопської школи № 37. У червні 1944 р., під час міліцейської облави, Григорій Скиба був затриманий як особа без паспорта. На допиті в міліції заявив, що паспорт загубив, відтак був направлений до військомату, який розподілив його на роботу до Мєльстроя. Григорій Скиба розпочав листування зі своїм рідним братом Яковом, який перебував в окупованому німцями Києві. Через Якова вдалось встановити зв’язок із керівником київського підпілля ОУН(б) Михайлом Захаржевським (Скиба не знав, що «Київський провід» на чолі із Захаржевським є підставним). У грудні 1944 р. очолив Конотопський окружний провід ОУН(б), до складу якого входили 9 районів Сумської області. Проводив роботу з популяризації націоналістичних ідей на Конотопщині.

Втретє заарештований органами НКВД 22 січня 1946 р. у с. Жолдаки Конотопського району Сумської області та звинувачений в організації націоналістичного підпілля на Конотопщині. Під час обшуку у Скиби було вилучено різні документи, грипси та 5116 карбованців. На численних допитах в НКВД так і не надав вичерпної інформації про мережу ОУН(б) на Криворіжжі та Конотопщині. У 1946 р. засуджений до 15 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах. Помер на засланні.

Місце поховання невідоме.

Сім’я: батько — Андрій Кіндратович (1864 — 1937); мати — Єфросинія (1870 — 1908), брати — Пилип (1889 р.н.), Павло (1896 р.н.), Яків (1901 — 1956, працював шкільним учителем у Києві, член ОУН(б), заарештований у 1946 р. і засуджений до 10 років ГУЛАГу і 5 років поразки у громадянських правах, помер на засланні), Сергій, Олександр, сестри — Марія (1896 р.н., у шлюбі Назаренко) та Неоніла (1902 р.н.); дружина — Марія Леонтівна (у дівоцтві Максимович, уродженка с. Дептівка), донька — Агнеса (1926 р.н.), всі мешкали у Дептівці.

Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини:

Григорій Андрійович Скиба – становий козак, за сімейним переданням, цей рід походить від запорізьких козаків.

Батько Григорія – Андрій Кіндратович Скиба – був сільським старостою в Дептівці. Мати – Єпистимія Стефанівна (інші відомості відсутні).

Дружина – Марія Леонідівна Максимович (1893, с. Дептівка – 1973, м. Єреван), чи перебували вони у шлюбі – невідомо. Була вчителькою, працювала у Дептівці, в Кривому Розі і т.д.

Доньки: Агнеса, Галина, Валентина.

Зі слів доньок Григорія Андрійовича, був він людиною практичною, доброю та працьовитою, оскільки у родини під час численних його арештів відбирали все майно, по відбутті ж терміну він щоразу повертався і кожного разу наживав все заново. Під час відбування Григорієм Андрійовичем чергового терміну на початку 30-х років (на будівництві Біломорканалу) його родина жила в Дептівці. До села прийшли червоноармійці і, зайнявши їхній будинок (як ворогів народу), вигнали дружину і трьох малих доньок в холодну пору року на вулицю. Односельці лишилися байдужими до їх біди, окрім родини одного з учнів Марії Леонідівни, в хаті якого вони якийсь час і жили.

Цікаво, що червоноармійці напилися цього ж вечора та, вочевидь, розпаливши грубу в п’яному стані, насмерть угоріли наступного ранку.

Після 1946 р. Григорій Андрійович не повернувся вже до України.

Остання адреса, вказана на конверті останнього листа (від 02.03.1956 р): Іркутська область, Чунський район, п/в Сосновка, п/с №90/2-237. В цьому листі до своєї дружини він пише, що ходить на милицях, і що болить нога; що його не лікують і не направляють до лікарні для операції, без якої він примушений страждати… Пише, що на волю його не випускають…

10 квітня 1956 р. Григорій Андрійович помер…

Родина:

Утиски з боку влади, численні обшуки і конфіскації майна врешті-решт примусили шукати нові засоби для життя, спонукаючи членів родини покинути Батьківщину і загубитися на просторах СРСР.

З огляду на це, доля дружини та доньок склалась наступним чином:

Дружина Григорія Андрійовича, Марія Леонідівна на початку 1950-х років разом із дочкою Валентиною поїхала з України, спочатку до Молдавії, а потім у Вірменію. Останні роки життя мешкала у Вірменії, померла у 1973 р., похована в м. Єревані. Внаслідок пережитих подій, зазнавши на собі терор і утиски радянською владою, до кінця життя вона побоювалася її повноважних представників, навіть таких рядових як дільничний міліціонер, з пересторогою ставилася навіть до дзвінка у двері…

Старша дочка, Агнеса, вийшла заміж і з кінця 1940-х років не жила в Україні. Часто згадувала про те, як їх вигнали з дому; про батька, війну, страшний післявоєнний голод в Україні. Померла вона в Росії у 2015 р., де й була похована.

Середня дочка, Галина, більшу частину життя прожила на Камчатці, після виходу на пенсію переїхала в Україну, в м. Житомир. Померла у 1990-х – на початку 2000 рр. Єдина, що похована в українській землі.

Молодша дочка, Валентина, в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. з матір’ю покинула Україну. Більшу частину життя прожила у Вірменії, потім переїхала до Росії, де й померла у 2014 р.

P.S.

Члени родини Григорія Андрійовича дуже добре до нього ставилися, намагаючись підтримувати його в тюрмі. Регулярно відправляли йому в ув’язнення посилки та гроші, хоч і самі потерпали.

Доньки його любили і до кінця свого життя відгукувались про нього лише позитивно. Після відбуття останнього терміну одна з дочок збиралася їхати за ним у табір, купила йому пальто і необхідні речі, але … він помер.

Джерело інформації - Подобєд П. К. З під Конотопа до Аризони: невигадані історії вояків Армії УНР/Павло Подобєд.- Івано-Франківськ: Місто НВ, 2017. - 340 с.: іл., - С. 256; Інформація від нащадків Григорія Скиби з Німеччини; ЦДАВО України, ф. 4, оп. 1, спр.850