УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.
Пітик В. в кігтях смерти//Гомін України. – №40. – 26 жовтня 2010 – С.37
"Свій спомин присвячую тим друзям, що загинули з руки німецького окупанта під час транспорту в’язнів із тюрми на Лонцького (Львів) до концентраційного табору Гросс Розен в дні 21 січня 1944 року.
Про те, що такий транспорт буде, в’язні говорили вже довший час. Говорили багато про нього тому, що це була єдина надія залишитися живим, бо з тюрми майже нікого вже в той час не випускали на волю, а вивозили «на пісок» і там розстрілювали. Наприкінці 1943 та з початком 1944 року розстрілювали масово і то людей зовсім ні в чому не винних. Брали їх до тюрми, як закладників, тоді робили список, розвішували на публічних місцях і повідомляли «коли буде вбитий один німецький солдат, то ті люди, що є на списку, будуть розстріляні...
...В тій другій келії я зустрів Михайла Морду з Пітрич коло Золочева, з яким я перебував перед тим у «Золочівській тюрмі». Окреслення «Золочівська тюрма» беру в лапки тому, що це не була тюрма, а тимчасовий арешт у будинку, де приміщувалось гестапо. В правдивій тюрмі в Золочеві німці тримали французьких полонених. Від Морди я довідався про долю мого рідного брата Івана, який теж був у тій самій келії, але захворів і його забрали до шпиталю. Михайло потішав мене, що Іван, правдоподібно, повернеться знову до цієї келії.
...Хоч мій брат і був членом ОУН, то німці на те не мали жодних доказів, бо навіть не брали його на переслухання, а тримали в тюрмі, як закладника.... Зустріч з братом була для мене великою радістю, але не надовго, бо за місяць мене викликали на транспорт до концентраційного табору, а брата залишили надалі в тюрмі... Моя надія на те, що брат повернеться додому, не сповнилася, він залишився в тюрмі аж до приходу большевиків. Дальша його доля мені не відома. Додому він не повернувся і на еміграції його нема. Значить, загинув у тюрмі на Лонцького або на Сибірі...
...Пробудили нас скоростріли, що тарахкотіли коло нашого поїзда. Зразу ми думали, що нас відбиває польська партизанка, але зараз зорієнтувалися в ситуації, побачивши двері нашого вагона частинно відкритими. Напевно, наш поїзд задержався на котрійсь зі станцій, знову хтось підкрався до нашого вагона, віддротував двері і зник, тоді ті в’язні, що були коло дверей, повискакували. Але тим разом втікло не багато, не більше десяти осіб. Зараз за втікачами посипалися постріли, але есмани не зловили нікого, хіба що може застрелили кого під час втечі. Поїзд зразу задержався, есмани обступили наш вагон і зі всіх сторін почали його обстрілювати, а відтак відчинили двері з криком «хенде хох!» (руки вгору!).
23 січня, о шостій годині вранці ми прибули на залізничну станцію Бреслау. Трупів і поранених забрали на тягарові авто, а нас уставили чвірками і повели на гору, на південь від Бреслау до концентраційного табору Гросс Розен..."
Немає коментарів:
Дописати коментар