Розстріл московитами молодшого брата митрополита Андрея - Леона Шептицького та його дружини Ядвіги.

Фото: Родина Шептицького. 

27 вересня 1939 року у Прилбичах (село у Яворівському районі Львівської області) енкаведисти розстріляли молодшого брата митрополита Андрея - Леона Шептицького та його дружину Ядвігу.

Їх вигнали у парк поблизу маєтку разом із римо-католицьким священиком, якому не пощастило в цей час у них гостювати. Поки комуністи чинили розправу над родичами Шептицького, односельчан зігнали на виставу до будинку «Просвіти».

Вбитих було закопано у виритій поблизу помістя ямі. Останки перепоховані у листопаді 2004 року у каплиці-усипальниці родини Шептицьких у Прилбичах.

Ймовірно, Леона з дружиною було вбито лише тому, що мав родинні зв'язки із Андреєм Шептицьким, оскільки ліквідувати самого митрополита окупанти не наважувались.

Енкаведисти пограбували та знищили родинний маєток графів Шептицьких у Прилбичах.

Сьогодні на місці маєтку сільський дім, 23 червня 1941 року російські окупанти, виїжджаючи із Прилбич, підірвали будинок.

Про жорстоку розправу над родиною графа пригадує у листі його брат - блаженний Священномученик Климентій Шептицький, який був архімандритом монахів Студійського уставу.

Невідомі листи Климентія Шептицького

Він написав: "Нічого не залишили, все забрали, родинні фотографії та архіви, лише на підлозі зосталося багато газет".

Довідка:

Рід Шептицьких – це один із найстаріших аристократичних родів Галичини. Відомо, що грамоту на право земельного володіння рід Шептицьких отримав 1284 року від короля Лева Даниловича.

Графи Ян та Софія Шептицькі мали сімох синів: Роман (Митрополит Андрей), Олександр (загинув у Замості), Станіслав (генерал Війська Польського), Казимир (Блаженний архімандрит Климентій), Лев (Леон з дружиною Ядвіґою Шембек були вбиті радянськими солдатами у Прилбичах), Стефан (помер у 2 роки), Юрій (помер у 17 років).

за матеріалами : Локальна історія. 

Розстріляний вертеп у селі Мальчиці 1948 року.

Польовою дорогою, що пролягла між двома містечками Львівщини — Городком і Яновом, котилася військова полуторка. Вечоріло, де-не-де на димовому небі вже поблискували перші зірки. В кузові автомашини, стиснувши між колінами автомати, сиділо з десяток енкаведистів. Біля села Мальчичі, (Мальчиці - ред.) що широко розкинулось на березі річки Верещиця, лейтенант НКВС Плотніков наказав зупинитися. Був Святий вечір 1948 року. У вікнах сільських хат тьмяно поблискували гасові лампи і свічки, родини, помолившись, частували за святковим столом. То тут, то там чулися голоси колядників, що вітали господарів з Різдвом Христовим. Енкаведисти, зіскочивши з полуторки, залягли за плетеним тином крайньої хати. По якімсь часі за рогом сільської вулиці показався гурт вертепу. Зайшли на подвір’я, здійснюючи біблійське дійство про народження Сина Божого, вітали господаря дому. Колядували, жартували з дітьми, господинею обійстя. Рушили далі, та біля садиби Степана Янівського в гурт колядників вдарили автоматні черги. Ось, що розповідає про це небачене жахіття 87-річний ветеран Другої світової війни Михайло Микитин: «У вересні 1944-го я був мобілізований до Червоної армії, бойове хрещення отримав під Краковом, 2 травня 1945 року під Прагою осколком німецької міни був важко поранений і тільки після піврічного лікування повернувся додому. На Різдво 1948 року разом із сільською молоддю організували традиційний вертеп, щоб привітати односельчан із народженням Христа. Обійшовши кілька сільських хат, біля садиби пана Янівського потрапили під град куль енкаведистів, що зробили на нас засідку. У цей Святий вечір з тринадцяти колядників живими залишилися лиш двоє. Пізніше у своєму кожусі «Гуцула» я нарахував одинадцять кулевих отворів. Не загинув від німецької кулі, а отримав російську. На тілі вертепного «Ангела» нарахували шістнадцять (!) куль». Отак лютували окупанти у повоєнні роки в Галичині, палили церкви, руйнували монастирі, вбивали священиків, монахів, українську інтелігенцію, вивозили в Сибір господарів. А сьогодні онуки лейтенанта Плотнікова на Донбасі поливають українців вже не автоматним градом, а системами. Те, що відбувалося на Західній Україні в 1940—1950-х роках, був звичайний російський тероризм, аналогічний тероризму 1930-х років на сході країни, як Розстріляне відродження чи Голодомор. Донецькі події, шалена російська пропаганда проти України є не що інше, як державний фізичний і моральний тероризм. Цьому активно сприяє і контрреволюція в нашій державі. На наших телеканалах, переживши «майданний переляк», все частіше стали з’являтися потомственні енкаведисти типу колишнього речника МВС в уряді Азарова Волошка з його спогадами про свого діда, що в повоєнні роки встановлював «радянську владу на Західній Україні», і недавні регіонали й комуністи. Активізувалися й інші п’ятиколонники і російські диверсанти. Мені вже 80 років, я на власній шкурі відчув усі «принади» «Русского мира». Вболіваю за усю Україну, бо маю недобрі передчуття, що Росія, в своїй безмежній злобі до українців, не без допомоги наших запроданців, у якийсь Святий вечір накриє нашу землю автоматним і гарматним градом. Володимир ГИЖИЙ, Львівщина Газета: №39, (2015)

фото 1930 роки десь в Україні

Сьогодні, 22 січня, на Донбасі від кулі снайпера загинув військовий Микола Сорочук, який був родом з села Лище, що поблизу Луцька.

Про це написала українська волонтерка, медик Ярина Чорногуз у Facebook.

«Сьогодні з життя пішов хлопець, якого я любила. Сьогодні вночі він писав мені, що шкодує, що не зміг учора мене побачити й почути. А сьогодні зранку його вже нема. Я не вірю в це. Не вірю, що ніколи не почую цей голос більше. Хай слово мир застрягне вам у горлі і «вже не та війна» так само. Я хочу смерті тому снайперу, який це зробив. І він її отримає», – написала дівчина.

Інформацію про загибель волинянина в коментарі Інформаційному агентству Волинські Новини підтвердив голова Луцької РДА Тарас Яковлєв.

З Йорданських традицій. (Автор: Івасейко Степан) Солом’яні хрестики-узори

Так повелось в Україні, що вже з давніх-давен кожне своє велике свято Український народ намагається опоетизувати, прикрасити багатою творчою уявою, створюючи різні обрядові дійства, пісенні і мистецькі твори, огортаючи таким чином ці свята особливим душевним теплом.

«Імяхут бо обичаї свої, і закони отець своїх і преданія, каждо свої нрави», ‑ писав у «Повісті временних літ» літописець Нестор.

Серед багатих обрядово-творчих скарбів різдвяних свят, особливим, візуально чарівним витвором є декоративні вироби з соломи – хрестики-узори.

Їхній генезис сягає ще давніх дохристиянських часів, коли наші пращури-хлібороби, осмислюючи небо і землю, причини свого земного життя, сприймали свою хліборобську працю, як співпрацю з Творцем ‑ вони вкладали у землю зерно, а Пан-Бог вирощував плід.

Тому то як подяку Творцеві за вирощення життєдайних плодів, особливо хлібного колоса, і пошану до своєї праці, наші предки намагалися виразити у якихось символічних, чи магічних знаках, які були безпосередньо пов’язані з характером їхньої праці.

І так поставали: символічна страва ‑ кутя, обрядовий житній сніп – дідух, сіно, а серед них і прикраси виготовлені з соломи – хрестики-узори, якими прикрашали вікна на другу коляду, Йорданські свята.

Усі вечори між обома колядами вважалися святковими і якихось господарських робіт не належалося робити, в тому числі і прясти. І ось в ці вечори, переважно жіноцтво, і виготовляли такі хрестики, співаючи щедрівок. За звичаєм робили їх з того ж дідуха, що з першої коляди стояв у котромусь із кутів хати.

Творча душа нашого пращура намагалася дати своїм обрядам, чи виробам якоїсь особливої естетично досконалої форми; і так виростала орнаментика на керамічних виробах ще трипільської культури, чи на інших знаряддях праці, а із звичайних стеблин жита виростав чудовий, милуючи око, узір. Всі ці обряди, ритуали були так глибоко пов’язані з віруванням наших предків, їхнім способом життя, що в часи християнізації Руси-України, вони не тільки не згасли, а міцно злились з новою релігією, утворивши особливе самобутнє, багате на традиції українське християнство. Звернімо увагу ще і на такий факт, що в нинішній час, навіть при існуванні різних конфесій, їх конфесійних розбіжностей ‑ національні традиції у всіх спільні. Це те, що нас об’єднує в єдиний народ – націю.

На жаль при запровадженні колгоспів, коли селяни перестали вирощувати жито, пшеницю, а м’ята солома з-під комбайна на такі вироби не годилася, традиція солом’яних хрестиків-узорів погасла.

Шануймо і любім, свою культурну спадщину, оберігаймо її – це частинка нашої духовності – це наш генетичний код – це Ми – Українці