пʼятниця, 29 січня 2021 р.

Спогади Остапа Воронка 1931 р.н. (на фото) Народився 17 вересня 1931 р. у с. Дорогів Станіславівського воєводства (тепер Галицький район Івано-Франківської області).

Початкову освіту здобув у місцевій початковій школі. На поч. німецько-радянської війни 1941 р. вся родина була в підпіллі. Батько був станичним, два старші брати – у повстанських сотнях. За участь в українському Русі опору 8 травня 1949 р. Остапа разом з родиною етапували на спецпоселення в Нижньо-Амурську область Хабаровського краю, куди вони прибули 20 червня 1949 р. Там він працював на будівництві гідроелектростанції на р. Уда. 1954 р. переїхав до м. Хабаровськ, де працював водієм. Повернувся в Україну в 1958 р., оселився у м. Миколаїв Львівської області. У 1962 р. переїхав до м. Львів, де мешкає дотепер.
Уривки зі спогадів:
«Перші совіти» у с. Дорогів, 1939 р.
«Наше село розділяє ріка. А ми жили якраз на трасі Рогатин-Бурштин-Калуш. І там повно війська зупинилося радянського. Я ж молодий ше був, було мені в тридцять дев’ятому році (я з тридцять першого). І тоді побіг туда, бо то цікавило військо. Потім я вернувся додому, набрав яблук в якусь сумку і поніс тим воякам. Одному офіцерові я запропонував ті яблука. Він в кабіні сидів, в машині. Він хтів мені платити гроші. Я не хтів брати. Він тоді каже: «Якщо ти не хочеш грошей, то я мушу йти до твоїх батьків, похвалити, шо ти такий вихований, шо ти не береш гроші». І він прийшов зо мною додому. То була неділя. Всі були на подвір’ї, сиділи. Те сонце, була гарна погода. Так, як літо, то вересень. І там його прийняли, того офіцера. Стали розмовляти, його вгостили. І він розказує: «Якщо ви можете, продавайте всю ту господарку. Бо вас з часом знищать дотла». То був офіцер-українець. Він вже то все бачив, шо робилось на Східній Україні. Але де хто таке міг подумати. Кидай господарку таку розвинуту. В нас було сімнадцять гектарів поля. То було шо обробляти. Був інвентар ріжний, до того засоби. І точно. До року нас оголили повністю. Без коней, тілько з батогом лишились. Всю худобу забрали, і коні треба було продати. – «До суду! Ми його судити будем. Він на велосипеді катався. В колгосп ми його не приймем. Дамо таку землю, де нічо не росте. Як він нам урожай виростить, тоді ми його приймем в колгосп». Отак поставились ті радянські урядовці.»

Радянський агент у Службі Безпеки ОУН, 2-а пол. 1940-х рр.

«Один учитель поїхав в район по роботі з школи. Назустріч йому йшов провідник тої боївки СБ «Гонтаренко». Він сі з ним обміняв очима. І тоді він прийшов в село і зразу сказав одній вчительці, одному хлопаку сказав. Тілько сі змеркло, вже з лісу прийшли – його арештували, того вчителя. Його брат був в тій боївці, обстоював за ним – і його убрали. Настілько він був сильний, як говорять рускі – вліятєльний, над тими хлопцями, шо тілько йому вірили. Він виходив додому, тобто казав, шо я йду додому, помиюся вночі. А він виходив на трасу (то вже пізніше розказали самі кагебісти), виходив він на трасу, там воєнна машина, на студебекері зо п’ять солдатів було. Він туда виходив – і в район. І під його вказівку знищили тих людей. Так кегебісти робили, шо вони використовували, шоб зненавиділи. Наприклад, батька вбили – восьмеро дітей. Так вони проклинали ту організацію і про нього чути не хотіли. Тому шо явно вбили, але тепер може сі розібрали. То невідомо, чи вони дальше такими, але так воно було. Отак він знищував. Аж потім він привів на ту криївку – повністю всі загинули. Він спочатку посилав хлопців три на якісь заданія, а вони попадали в засідки, погибали. Отакий “Ґонтаренко”.»

Заслання в Хабаровському краї, 1949–1958 рр. «Спочатку привезли під «голе» небо. Ще сніг був. Восьмого травня виїхали, двадцятого червня ми на місце приїхали. І там ше купа снігу було. Там, де холод. Вже і ліс розвивався, але сніг ше був. Кору дерли з ялиць і будували такі балагани. Такі, як палатки, з кори. До зими будувалисьмо паралельно хати. Там такі були примітивні шахти – добували золото. Але то всьо в ручну, ніякої техніки не було. Всьо воротком витягували, двадцять п’ять метрів знизу, дівчата ту проруб. Такі гори землі витягнули. Всьо дівчата на воротках працювали, і мили то надворі під такой прикритой, даже морози були. Якшо був сорок один градус мороза – тоді звільнювали з роботи. А так – весь час працювали.

Джерело.
матеріял з сайту: Територія терору. Рубрика: Очевидці. 

Немає коментарів:

Дописати коментар