Народився Іван Макарович Гончар у 1911 році в селі Лип’янка (тепер Шполянський район Черкаської області) в багатодітній сім’ї. З дитинства ліпив, малював, вирізував з дерева та паперу.
«В 1927 роцi я закiнчив Лип’янську семирiчну трудову школу. Вчителi наполягали, щоб я йшов до художньої школи. А батьки боялися вiдпускати мене далеко вiд себе, знаючи мою неспокiйну вдачу, яка приносила менi чимало прикростей. Ще маленьким я перевернув на себе казан кип’ятку, падав з клунi, куди лазив за горобцями, i мене вiдливали водою. А ще топився в копанцi, i мене ледве вiдкачали, а одного разу на скаку впав з коня на борону. Мене пiсля того нiкуди не пускали. Я став здичавiлим i замкнутим», – писав Іван Гончар в автобіографії.
1927 року до його села приїхав музикант і фольклорист Максим Коросташ, який, дізнавшись про талановитого хлопця, взяв його під свою опіку, допоміг поступити в Київську художньо-індустріальну школу й оселив у своїй квартирі на Гоголівській вулиці. У домі Коросташа Іван Гончар познайомився з музикознавцем Климентом Квіткою, чоловіком Лесі Українки, та Оленою Пчілкою, мамою поетки.
Гончар отримав два дипломи – скульптора та агронома – і обрав мистецтво. Перша самостійна робота Івана Гончара, яку експонували на виставці «Квітуча соціалістична Україна» – скульптура «Давид Гурамішвілі». Як живописець і скульптор він створив цілу галерею портретів переважно українських культурних діячів – для музеїв, на замовлення центральної і місцевої влади: Наталі Ужвій, Івана Франка, Лесі Українки, Володимира Сосюри, Степана Васильченка, Максима Горького, Бориса Гмирі, Тараса Шевченка, пам’ятник Катерині Білокур в селі Богданівка, надгробок Павлу Грабовському в Тобольську, пам’ятник Степану Руданському, пам’ятник Григорію Сковороді, погруддя Iвана Котляревського для Меморiального будинку-музею письменника в Полтавi. А також портрети історичних героїв, передовиків праці.
Іван Гончар воював на фронтах Другої світової, а з травня 1945 року, разом з художниками Центральної групи військ, працював у Віденській академії мистецтв, де створив кілька скульптурних композицій на воєнну тематику. Збереглося понад 200 акварелей, ескізів, замальовок художника, зроблених під час війни.
Влітку 1946 року одружився з дівчиною зі свого села Яриною Костенко, шлюб протривав близько року. Як пригадують його знайомі, скульптор не любив про це згадувати.
Його близьким другом і супутником життя стала Аделя Петрівна Юрченко – хатня робітниця, яка прожила в домі Гончара понад 30 років (пережила його на півроку).
Не маючи формально сім’ї, Іван Гончар усиновив Петра, сина свого рідного брата. Нині Петро Гончар – художник, директор УЦНК «Музей Івана Гончара».
Іван Гончар брав участь в утворенні Товариства охорони пам’яток історії та культури; розробив живописно-графічні альбоми, в яких зафіксовано архітектурні пам’ятки та історичні пейзажі України, народний одяг різних регіонів, зразки народного мистецтва – вишивання, килимарства, ткацтва, гаптування; створив 18-томний історико-етнографічний художній альбом «Україна і Українці», впорядкований на основі фотоматеріалів початку ХХ століття, історичних та етнографічних відомостей.
Художник їздив в експедиції, займався краєзнавчою роботою, колекціонував зразки народного мистецтва, стародруки, сімейні архіви – фактично рятував їх від нищення і небуття.
Іван Гончар зібрав велику колекцію етнографічних матеріалів, творів народного мистецтва; створив перший в УРСР приватний музей, який облаштував у власному будинку, спорудженому на виділеній Спілкою художників землі – неподалік від Києво-Печерської лаври.
Музей став місцем зустрічі інтелігенції, митців, етнографічно-мистецькою лабораторією самого Івана Гончара. Експонати для музею він збирав під час імпровізованих експедицій Україною. Уже наприкінці 1960-х років колекція налічувала понад 7000 першокласних експонатів, серед яких: ікони, прикраси, народні інструменти, народний одяг, дерев’яні скульптури, музичні інструменти, іграшки, вироби з металу, кераміка, наївне малярство, килими, ткані та вишивані речі. Окремий масив колекції становлять 20 тисяч архівних світлин із різних регіонів України.
Сам Іван Гончар писав у щоденнику: «Прийду я з міста в свою рідну хату-музей, – і ніби прийду з чужої країни в свою рідну. Вирує Хрещатик, гомонять вулиці і установи сивого Києва чужою, хоч і сусідньою мовою, а моя хата дзвенить рідною мовою, рідною піснею. Скрізь по місту кують брехні проти мого народу, плюють йому в душу, ображають його, зневажають, лицемірять і обпльовують його. А в моїй хаті своя свята правда, палке серце народу, його теплий дух, що огріває наші змучені душі».
Музей було відкрито для загального огляду 1959 року. Невдовзі він став одним із найвідвідуваніших у Києві. Тут збиралися шістдесятники, сюди приходили закордонні гості. Навіть державні туристичні організації потайки водили до нього іноземців.
Гості допомагали поратися з експонатами – перекладали папером і витирали посуд, розбирали фотоархіви, вичищали одяг, сушили вироби з дерева. Проте працівники музею говорять – частину експонатів не вдалося зберегти як слід.
Із зростанням популярності Гончара, як колекціонера, почав посилюватися й тиск на нього. Петро Гончар (прийомний син) пригадує, що вже наприкінці 1960-х років були перші погрози – нарівні зі словесними атаками вдавалися й до конкретних дій: одного разу підпалили двері, згодом згоріла майстерня у дворі.
Подвижницька діяльність Івана Гончара викликала відверте роздратування першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста. Зібрана ним колекція унікальних етнографічних експонатів не поступалася за своєю цінністю збіркам ряду провідних державних музеїв. Петра Шелеста непокоїла та обставина, що «приватну збірку українського народного мистецтва в будинку скульптора І. Гончара систематично відвідують представники різних областей республіки, в тому числі націоналістично настроєні елементи, які використовують своє перебування там для ідеологічного впливу на відвідувачів». У 1968 році Шелест підтримав комплекс заходів КДБ УРСР, які мали на меті примусити Гончара передати зібрані ним старожитності до державних музеїв. Дізнавшись через рік, що музей І. Гончара продовжує існувати, Шелест звинуватив спецслужби у бездіяльності.
У 1972 році І. Гончара після низки попереджень виключили з партії «за невиконання рішення бюро Печерського райкому КПУ, за пропаганду антипартійних поглядів з національного питання» з одночасною вимогою передати збірку до державних музеїв. Порушувалося питання про позбавлення його звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Ця подія стала великим ударом для митця. Втратити партійний квиток означало позбутися роботи, бо тоді все робилося через держзамовлення. «Його могли посадити, але на те не було вагомих причин: він не боровся з владою, правильно цитував думки Леніна щодо розвитку нації, – згадує Петро Гончар. – Звісно, його провокували: підсилали людей, які просили продати за валюту старожитності. І якби він продав, то це був би привід. Крім того, він був настільки впливовий своїм просвітництвом, що його знали за кордоном».
На основі своєї збірки І. Гончар уклав альбом «Україна й українці», в якому певну місцевість ілюстрував фотографіями характерних типажів місцевих мешканців, замальовками церков і жител, зразками вишивки, ткацтва, гончарства. Усе це супроводили підписи, зроблені каліграфічним почерком. З цієї праці утворилося 18 томів унікальних даних.
У серпні 1973 року за рішенням Київського бюро обласного комітету КПУ було заборонено для демонстрування кінострічку «Соната про художника», присвячену І. Гончару (режисер В. Шкурін).
У 1993 році Іван Гончар помер від лейкемії у лікарні в Феофанії. Похований у Києві на Байковому кладовищі, поруч із могилами Івана Світличного та Івана Миколайчука. Того ж року Указом Президента України було створено музей його імені. Сьогодні це Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара».
Зважаючи на багаторічні клопотання, музею було надано окремий будинок – колишню канцелярію генерал-губернатора, пам’ятку архітектури XVIII-XIX століть.
Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара» має значні здобутки у розробці низки науково-практичних проблем, апробованих, зокрема, у п’яти міжнародних наукових конференціях – Гончарівських читаннях (1994-2000). До головних напрямків наукової та просвітницької роботи музею належать комплексні фольклорно-етнографічні експедиції, мистецькі виставки (у тому числі і за кордоном), міжнародне співробітництво в галузі музеології.
Тут проводяться численні культурно-мистецькі заходи: виставки, фольклорні свята, творчі та музичні вечори, лекторії. Наукові співробітники музею беруть участь у національних та міжнародних конференціях. Музей надає науково-методичну допомогу осередкам народної культури, окремим дослідникам, навчальним та освітнім установам. Тут систематично працює фольклорна студія «Дай Боже», де діти різного віку вивчають і відтворюють на сцені українські народні пісні, забавлянки, давні обряди та звичаї. А ще працюють студії народного побутового танцю і народної пісні, проводяться майстер-класи з різних видів народного мистецтва. Музей надає консультації з питань української традиційної культури, тут створюються науково-популярні фільми, організовуються семінари-практикуми з народного мистецтва. Діє студія українського народного вишивання, учасники якої опановують понад 150 різних технік.
Р. Кухаренко, власкор
газети "Міграція"
Джерело. http://migraciya.com.ua/news/open-forum/ua-ivan-gonchar-is-an-artist-and-collector-of-works-of-ukrainian-folk-art/
Немає коментарів:
Дописати коментар