Повернувшись після закінчення війни до Станіслава, юнак вирішує продовжити навчання і знову записується до третього класу гімназії, з якого, власне, і пішов захищати волю і незалежність рідного краю. Серед 13-річних школярів 18-річний хлопець виглядав як старший брат і дійсно був для своїх однокласників і братом, і батьком, і опікуном. На той час з усієї родини у нього залишився тільки батько, який не міг надати синові матеріальної підтримки. Василь доношував військову форму, голодував, проте за відмінне навчання мав змогу безкоштовно проживати в учнівській бурсі. Заробляв на прожиття репетиторством, але багато грошей витрачав на придбання книг.
Його шкільний товариш, згодом професор Львівського університету Юліян Редько, згадував: "Серед крайньої нужди і голоду закінчив гімназію. Мав одну пристрасть: був вродженим бібліофілом. Міг не їсти, але не міг не купити книжки". Ще навчаючись у гімназії, Пашницький став активним учасником пластового руху і одним із керівників пластового куреня ім. гетьмана Мазепи. Тоді ж захопився комуністичними ідеями і став членом КПЗУ. Однак на початку 30-х рр. він виходить з партії, розчарувавшись у комуністичній ідеології у зв'язку з голодом і репресіями на Великій Україні, та одружується з дочкою священика.
У 1927 р. Василь Пашницький стає студентом Львівського університету. Знову живе на мізерні заробітки з приватних уроків. І надалі майже усі гроші витрачає на книжки. Він був постійним відвідувачем усіх львівських книгарень і букіністичних магазинчиків. Його власна бібліотека вже тоді налічувала понад тисячу томів. Багато часу студент Пашницький проводив і у фондах Національного музею, і в бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка, часто консультувався і спілкувався з відомими львівськими професорами М. Возняком та І. Свєнціцьким. Навчаючись в університеті, він займається й науковими дослідженнями: збирає фольклорні та етнографічні матеріали, що згодом знайшли своє відображення в етнографічному нарисі "На лемківсько-бойківському пограниччі". Книга з'явилася друком польською мовою у 1935 р. у співавторстві з польським науковцем Яном Фальковським.
Після закінчення університету Василь Пашницький повертається до Станіслава і починає викладати польську мову і літературу в українській державній гімназії, а згодом стає вчителем української мови і літератури у новоорганізованій українській торговельній гімназії. За роки своєї педагогічної діяльності він зажив слави великого ерудита, талановитого вчителя, який ставився до своїх учнів з любов'ю, повагою і доброзичливістю. Діти тягнулися до нього, ділилися з ним своїми проблемами, сумнівами, бідами, і він намагався щиро їм допомогти. Особливо опікувався учнями з незаможних родин, домагався для них стипендій „Просвіти", часто запрошував до себе в гості, підгодовував, дозволяв користуватися своєю величезною бібліотекою.
З приходом радянської влади на Прикарпаття все змінилося. Станіславську гімназію ліквідували. І тільки через деякий час Паш-ницькому було доручено створити в місті обласну бібліотеку. Наказом від 19 січня 1940 р. по Станіславському обласному відділу народної освіти його призначено на посаду директора обласної державної бібліотеки. З великим ентузіазмом Василь Михайлович взявся до роботи: збирав рідкісні видання, твори світової та української літератури, галузеві книги. Разом зі своїми помічниками, членами „Просвіти" ходив від будинку до будинку і просив книги для ново-створеної бібліотеки. Люди з розумінням ставилися до прохання гімназіального професора і безкоштовно віддавали найцінніші видання. Багато було і чудових приватних бібліотек, залишених мешканцями міста, які не сприйняли більшовицької влади і виїхали зі Станіслава. Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення.
Та тривало це недовго. Наприкінці літа 1940р. з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи. Спочатку похвалили за порядок, за те, що у недавно створеній бібліотеці вже так багато книжок. З гордістю показував директор зібрані скарби, хвалився рідкісними примірниками. Та замість захоплення назви книг викликали у членів комісії злість і зневагу. Перевіривши каталоги, червоним олівцем позначили більшість зібраної літератури для подальшого її вилучення і знищення як контрреволюційної, націоналістичної і релігійної. За списком на підлогу полетіли понад півтори сотні томів „Наукових записок НТШ", вісім томів „Історії України-Руси" та „Історія української літератури" М. Грушевського, всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Британського біблійного товариства, 16-томник Тараса Шевченка, виданий у Варшаві, річники „Літературно-наукового вісника" і ще багато інших видань. Окрім українських було вилучено книги німецькою, польською, англійською мовами. В. Пашницький намагався захистити зібране, та голова комісії зауважив, що ці книги нікому не потрібні. Крім того, члени комісії вважали за неможливе залишити Пашницького на посаді директора і взагалі поставили питання про його неблагонадійність і негативне ставлення до нового режиму.
Вилучену літературу звалили на великі вантажні машини і вивезли у невідомому напрямку. 5 серпня 1940 р. наказом Василя Михайловича перевели на посаду заступника директора з тим, щоб у найкоротший термін передати новопризначеному керівникові всі справи і документацію. А вже 23 серпня Пашницький був звільнений і з цієї посади.
Невдовзі він став викладати українську мову і літературу в но-воствореному Станіславському учительському інституті, але й там був білою вороною. Викладачі, в основному вихідці зі Східної України та Росії, підозріло, якщо не сказати вороже, ставилися до місцевої галицької інтелігенції, у всьому бачачи прояви націоналізму. А професор не завжди вмів, та й не хотів приховувати свої погляди. Тому незабаром опинився під пильним наглядом НКВС.
А 22 червня, коли над Станіславом загули фашистські літаки і на місто впали перші бомби, Василя Пашницького заарештували. При обшуку забрали всю його величезну приватну бібліотеку, де було чимало унікальних видань. Книги ледь вмістилися у вантажний автомобіль, який вивіз усе на знищення. Відомо, що на третій день після арешту Пашницький був розстріляний. Коли через тиждень до Станіслава вступили угорські війська, його труп, разом з багатьма іншими, був спізнаний на подвір'ї НКВС. Жодних документів про арешт і розстріл професора ніде не залишилося, що довгий час давало підстави обласній прокуратурі відмовляти дочці Пашницького Іді Василівні у реабілітації її батька. І тільки 17 квітня 1991 р. він був реабілітований посмертно.
ДЖЕРЕЛА:
Горбань Г. Василь Пашницький - перший директор Станіславської обласної бібліотеки, педагог, книголюб, краєзнавець / Галина Горбань // Бібліотеки на західноукраїнських землях XVIII-XX ст. - Л., 2006. - С. 154-157.
http://www.geroi.if.ua/content&content_id=38
Немає коментарів:
Дописати коментар