Поет-шістдесятник.
Батько, Григоренко Явтух Антонович, голова колгоспу, разом з бригадирами і рахівником був засуджений 1932 р. до розстрілу за «розбазарювання зерна»: видали селянам хліб на трудодні. Через кілька місяців етапований на Далекий Схід. Звільнений в 1937. Тим часом його перша дружина померла з голоду, дочка Надія і син Григорій дивом вижили.
Мати, Євдокія Сидорівна (дівоче прізвище Гончар, по першому чоловіку Бондар), народилася 14.03.1905 р. на Черкащині, в с. Вереміївна Чорнобаївського р-ну. Була ув`язнена 1932 р. на 5 р. за «контрреволюційну діяльність» – насправді як дочка «куркуля». Вдома залишилися два хлопчики, 5 і 7 років. У Кременчуцькій тюрмі, де її утримували, в`язнів не годували тижнями. 20 діб тривав етап до Владивостока. На її численні листи з рідного краю прийшла вістка: «Не журись і не плач, Явдошко, бо твоїх діток Господь прийняв, і не тільки твоїх, а багатьох дітей і дорослих, половини села не стало. А чоловік твій, Іван, теж віддав Богові душу в Архангельську, написав товариш його, а в хаті вашій живе Юхим-п'яничка, і город ваш заріс бур'янами, і садок теж пропадає. З тим бувай здорова і щаслива, а додому не повертайся, бо ще раз посадять». Прочитавши таке, Євдокія намагалася накласти на себе руки, та люди одвели від гріха.
Явтух і Євдокія познайомилася на Далекому Сході, 1937 р. повернулися в Бородаївку, Євдокія стала матір`ю дітям чоловіка, народила сина Сашка. Його батько в 1941 р. був призваний у діючу армію, 1943 р. потрапив у німецький полон у Каховці, а після звільнення в січні 1946 р. знову був ув`язнений у совєтському концтаборі. Написав про це спогади.
Сашко 1956 р. закінчив Верхньодніпровську середню школу. З юних літ писав вірші, але хотів бути військовим. Вступив у Васильківське авіатехнічне училище під Києвом, але через кілька місяців подав рапорт на звільнення: вроджена інтеліґентна натура не приймала військової муштри, казарменної одноманітності, чужомовне середовище відштовхувало його. У березні 1957 року повернувся до батьківської хати. Мав намір поступити в Київський університет на мовно-літературний факультет. Але районний військкомат призвав його на дійсну строкову службу. Служив у м. Кусари в Азербайджані.
Легко і просто писав вірші, сповнені мріями про кохання, любові до матері, до України, до друзів. Деякі відсилав до київських журналів та своїм однокласникам. Написав, зокрема, вірш про окупацію Угорщини 1956 року, де був рядок: "Піднімає прапор Імре Надь!"
Імовірно, що з військового училища навздогін за Г. послали депешу, що за ним треба стежити. Його патріотично забарвлені вірші потрапили в КГБ. Заарештований 2.10.1958 р., Засуджений 16-17 січня 1959 р. Військовим трибуналом Бакинського округу за ст. 72 ч.1 КК Азербайджанської РСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 6 р. позбавлення волі. Батьки написали листа на ім`я Хрущова. Воєнна Колегія Верховного Суду СРСР 2.08.1960 р. скоротила термін до 3 р.
Карався в таборі суворого режиму управління "Дубравлагу" ЖХ-385/11, сел. Явас, Мордовія. Мордовські табори часів «хрущовської відлиги» були своєрідними островами свободи. Тут Г. зустрів багатьох українців, які теж жили і дихали любов'ю до України, до її історії, культури, з інтересом спілкувався зі в`язнями інших національностей. Будучи оптимістом, від природи життєрадісним, він вважав, що в таборі йому легше і цікавіше, ніж в армії. Вивчав англійську, німецьку, французьку мови, польською пристойно розмовляв. Приятелював, зокрема, з одеситом, теж поетом, Олексою Різниківим, з яким разом займався йогою. Написав йому:
Та не забудь, що в дні похмурі
Звела нас доля, щоби ми
Були в своїй літературі
Крім всього – чесними людьми!
Дружив з Миколою Кучером з Кам`янського (Дніпродзержинськ). Вони – Різників і Кучер – зберегли світлу пам`ять про талановитого юнака, його вірші, зокрема, запам`ятали вірша «Бажаній нареченій», написаного 1961 р.:
Ти мене полюбиш не за пісню,
Ти мене полюбиш не за вроду –
Ти мене полюбиш за залізну
Відданість вкраїнському народу.
Звільнився Г. 1 жовтня 1961 р. Повернувся в рідну Бородаївку. Писав вірші, написав три прозові речі: «Повернення», «Мандрівка в юність». «Весняні бажання». Працював на будівництві комбінату, збирався вступати на філологічний факультет Київського університету. Листувався з поетами Миколою Гірником, Миколою Сомом, з літературним критиком Віктором Іванисенком, зокрема, на предмет видання збірки його віршів. Надсилав вірші в «Літературну газету» Володимиру П`янову, докоряв: «Чому мене не друкують? Невже мордовські «плями» тому виною? Га? Це найімовірніше… Адже я антидержавних віршів не пишу. Чи, може, вдатися до гімнів і од? Та ні ж. Я надто розумний та чесний, щоби тільки славословити, «як в старі добрі часи»».
Г. відгукнувся на добірку віршів юної поетеси з Вінниччини Олени Задворної, які були опубліковані в травні 1962 р. разом з портретом у «Літературній газеті». Відгуків на її вірші було багато, але дівчина відповіла лише йому. Пізніше вона написала: «Перший лист від Сашка з його поезіями справив не просто приємне враження, а й привабив особливою лаконічністю та стрункістю думок. Вірші зворушували одкровенням, емоційністю, мистецькою вправністю… Справді, я потай від усіх зробила свій вибір: так, це – мій хлопець, ідеалізуючи його за духовне, елегантне, багатовимірне слово». І скоро переконалася: «Сашко був людиною виняткової внутрішньої вроди, вольовою особистістю, завше сповнений духовної рівноваги і цілеспрямованості». Зав`язалося листування, що переросло в дружбу. У липні 1962 р. вони зустрілися в Києві, куди вона приїхала вступати до університету. Але вже у вересні одержала через другі руки листа від 18 серпня, якого Сашко не встиг відіслати. На Спаса, 19 серпня 1962 р., він з батьком і старшим братом пішов до Дніпра. На березі відпочивали й інші люди, і ніхто не зауважив, де подівся Сашко. Пошуки нічого не дали. Селом пішли чутки, що він сховався, щоб утекти за кордон. Кагебісти почали допитувати людей. Та на дев`ятий день тіло спливло нижче села. Мати впізнала його…
Опубліковано кілька добірок віршів Г, спогади по нього. Олекса Різників та Олена Затворна-Галай готують до друку збірку творів О.Григоренка та спогадів.
Джерело.http://museum.khpg.org/index.php?id=1198253378
********
Народився Олександр 22 лютого 1938 року в селі Бородаївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області в сім'ї репресованих. Його батько Явтух Антонович у 1932 році був засуджений до розтрілу. Невдовзі страту замінили на ув'язнення. Присудили п'ять років табору і відправили до Сибіру. Мати, із сім'ї розкуркулених, теж була засуджена і відправлена у табір.
В 1957 році Олександр Григоренко вступив до лав армії. Там його й заарештували за антирадянську діяльність і присудили шість років таборів. Відправили юнака до Мордовії в «Дубравтабір». Але хлопець не зламався, писав там вірші.
Згодом термін відбування покари скоротили до трьох років. Восени 1961 року Олександр повертається до рідної домівки. Писав вірші, оповідання, мріяв вступити до Київського університету.
Найвідомішим твором, який написав Григоренко. є «Ти мене полюбиш не за пісню…»
19 серпня 1962 року поет загинув за невідомими обставинами, його тіло знайшли у Дніпрі. Та, завдячуючи коханій дівчині Олександра, Олені Задворній і його товаришу Олексу Різниківу, збереглося декілька десятків його поезій і три оповідання, які залишалися невідомими широкому загалу аж до цього часу.
22 лютого 2018 року Олександру Григоренку, при фінансовій підтримці районної ради, зараз готується до виходу в світ перша і єдина збірка поезій, творів маловідомого нам автора «Залізна відданість вкраїнському народу».
Джерело Вікіпедія.
Немає коментарів:
Дописати коментар