Свої спогади автор записав зараз після прибуття на Захід у 1947-1949 роках, коли ще всі події були міцно закріплені в пам’яті. Він описав їх щиро, безпретенсійно, так як бачив і пережив. Правда, він спостерігав їх очима молодої людини і з позиції рядового стрільця. Можливо, що в деяких випадках, коли б про ті події розповідав командир, який, звичайно, знав і бачив більше від стрільця, він дав би їм трохи іншу інтерпретацію. Але Іван Дмитрик не старається коментувати. Він тільки розповідає. І в цьому найбільша вартість його спогадів.
Частина 5.
Залишаючи по правому боці села Людвиківка і Солотвина, ми пішли на південний схід. Перескочивши дорогу, що нею часто проїжджали колони вантажних авт з радянським військом, ми перейшли ріку Свічку і опинилися в диких Ярщицьких лісах на горі Ґорґан Ілемський (1589 м.). Хребет цієї гори тягнеться понад мале сільце Осмолода, де річка Молода і Лімниця сходяться в одне річище.
Ми розтаборилися у справжній пущі. Сіл поблизу не було. З харчами було скупо. Запасне м’ясо з’їли ми ще в перших днях переходу через фронт. Залишилося ще трохи волів, їх розділено поміж сотні.
Фронт скорим темпом посувався на захід, хоч мадяри пробували щастя, пішли в протинаступ і на короткий час навіть відкинули більшовиків від свого кордону.
Ми були від фронту досить далеко. Кулеметів не було чути, тільки артилерію. Про життя під більшовицькою окупацією нам розказували селяни, яких ми зустрічали на полонинах.
З Яршицьких лісів ми згодом перенеслися в гори між річками Мшана й Молода і таборували на горах Шивана Долинська (1643 м.), Мшана (1723 м.), Яйце (1600 м.) і Кичова (1269 м.); тоді подалися на південь, в гори Ґрофецький кінь (1557 м.), Ґрофу (1752 м.), Попадю (1742 м.). Великий Конюш (1647 м.) і далі через ріку Лімницю ми пішли в ще вищі і стрімкіші гори – Кінець Ґорґанський (1611 м.) і Сивуля (1805 м.).
Дорога була дуже тяжка. Вояки падали з сил. З харчами ставало щораз гірше. Волів на м’ясо уже не було; прийшла черга на коней. Про бараболю не було й мови. Харчувалися м’ясом і квасолею, але і це незабаром скінчилося, і тоді якийсь час ми їли ріденьку юшку і то лише раз на день. Курінний Рен нікого не пускав до сіл, бо наша розвідка підглянула, що більшовики робили облави. До лісів вони не входили.
Але без харчової допомоги сіл годі було існувати, тому, коли ми зупинились під горою Ялова Клева (1563 м.) над потоком Петрось, курінний Рен був змушений вислати кілька роїв до сіл Осмолода, Підлюте, Кузьминець, Остодор, Ангелів і Ясінь, де місцеві кущі ОУН заготовляли для нас харчі. Пам’ятаю, одного дня пригнали нам п’ятдесят овець, подарунок місцевого харчового референта. Вівці паслися отарами на полонинах, ми їх не раз бачили, але, хоч як голодували, ніхто не посмів їх брати.
Назагал ми ніде не таборували довше, як кілька днів. І так ми далі пішли на гору Явірник (1125 м.), потім на гору Скородна (1290 м.), Сиглоса-Липовиці (1316 м.), Стовбаря (1078 м.), Магура (1142 м.) та інші. По дорозі ми заходили до деяких сіл. У селах діяла зразкова самооборона. Добре вишколені й озброєні хлопці вдень і вночі тримали стійки навколо сіл. Селяни допомагали нам, чим хто міг. Дівчата прали, латали білизну і подерті мундири, збирали військовий одяг і взуття, харчі та інше.
У половині жовтня 1944 року ми отаборилися на й горі Лопата (890 м.) Навіть побудували для охорони від дощу колиби. Але, рознюхавши, що НКВД готує на нас облаву, ми помандрували на південь, через гори Бабський Верх і Гринів, на Пасічний Верх (1435 м.).
Наступного дня, удосвіта, дві тисячі енкаведистів підійшли під гору Лопата, обстріляли її з мінометів і гарматок, а потім рушили наступом на наш залишений табір. Стрілянина і детонації тривали більше як півдня. Під вечір енкаведисти поділилися на три групи і обшукали села Перегінське, Солотвину та Маняву.
Наступного дня ввечері ми зайшли до села Пороги. Там напередодні побували червоні партизани, пограбували селян і забрали з собою багатьох молодих хлопців.
Не встигли ми ще повечеряти, як проголошено алярм. Енкаведисти оточили село. Але нам вдалося вискочити до лісу і скритися в лісових нетрях.
Мандруючи “з верху на верх і з бору в бір”, ми проводили дні в голоді й холоді. Ставало щораз холодніше, затяжні дощі, що часто переходили в мокрий сніг, періщили нас удень і вночі…
Кінець жовтня застав нас знову в Ярщицьких лісах. Скликано збірку всіх куренів, і курінний Рен промовив до нас приблизно так:
– Час байдикування скінчився. Відтепер почнемо воювати на життя і смерть! Навколо нас маємо ворога, що поневолив українські землі і несе національну смерть нашому народові. Нас чекає твердий шлях боротьби і зречення усяких вигод.
Далі він повідомив, що наші відділи будуть реорганізовані.
Наступні дні принесли поважні зміни в нашому житті. Один відділ розв’язано і вояків розділено поміж сотні інших куренів. Із стрільців, які походили з околиць Золочева, створено окрему сотню під командуванням Бульби і відправлено її в Золочівщину. Хворих стрільців передано до місцевих кущів на лікування, багатьох звільнено, бо вони не витримували важких умов нашої боротьби. З кращих стрільців створено окремі групи боївки (по 15 людей) і призначено їм терени діяння в різних районах. Щоб відтяжити курені від жінок (що не зважаючи на все, все ще перебували з нами), курінний Рен відіслав їх, за винятком тих, що мали відповідальні функції, до місцевих кущів. Кращими вояками поповнено польову жандармерію та спецгрупи.
У наслідок реорганізації постали два курені. Один під командою Рена (заступник – сотенний Байда), і другий під командою Євгена і його заступника Осипа. Курінь Рена нараховував шість сотень – Бурлаки, Байди, Веселого, Кармелюка, Нечая та Мирона, а в склад куреня Євгена входили сотні – Євгена, Осипа, Громенка і Хоми. Сотня Чорного відійшла, щоб з’єднатися з куренем Різуна.
Незабаром курінний Євген одержав наказ від головного командування УПА відмаршувати у Перемищину. Боже, що скоїлося з усіма нами, що походили з Перемищини, а які не були в курені Євгена. До мене прийшли товариші із сіл Красич, Вільшана, Мільнова і Ваповець і почали намовляти мене робити заходи, щоб перейти до куреня Євгена. Я не дуже вірив в успіх наших старань, але на всякий випадок зголосився з двадцятьома стрільцями до курінного Рена. Він і спухати нас не хотів.
– То ви тут хочете, пане брате, балаган мені заводити? То ви собі думаєте, що Україна тільки в Перемищині?
Мені було соромно, але й прикро. Надія повернутися в рідні сторони пропала. Але не всі так думали, як я. В сотнях поза плечима курінного почалася виміна між стрільцями. Стрільці у курені Євгена, які походили з Лемківщини, помінялися з хлопцями з Перемищини у нашому курені.
Тоді я під намовою друзів з Красич, рішився перейти на власну руку, тим більше, що нас зібралося таких більше. Я мав поважні сумніви відносно такого вчинку, але заспокоював себе думкою, що це не дезертирство, а перехід з сотні до сотні.
Увечорі, коли курені попрощалися і розходилися, “договірники” почали вимінюватися. Деякі рої помітно прорідли і ройові зголосили про це чотовим. Наслідок був такий, що почалася погоня за “дезертирами”. Зловили двадцять стрільців, між ними й мене.
Наступного дня польова жандармерія привела нас під колибу курінного. Скликано загальну збірку. Сотні уставилися квадратом, а ми, під ескортою, стали посередині. Із словом виступив курінний Рен. Він пригадав присягу УПА, в якій ми обіцяли бути мужніми, відважними і чесними, та зберігати дисципліну і слухати наказів. Кожний з нас мусить воювати там, де його призначать, а не там де він хоче. Після промови, курінний відбув нараду з старшинами, а потім звернувся до нас, підсудних, щоб виступили ті, що мають щось сказати на своє виправдання. Між тими, які виступили, був і я. Ми висловили свій жаль за невійськову поведінку і виправдували себе тим, що хотіли перейти до другого куреня лише тому, щоб воювати у рідних сторонах.
Вислухавши нас, курінний із старшинами пішов знову на нараду. Ми з хвилюванням чекали висліду. У відносно скорому часі, старшини і курінний вернулися і повідомили нас, що суд звільняє нас, але лише тому, що досі ми виявилися добрими вояками. Якби одначе ми порушили дисципліну в майбутньому – для нас не буде помилування.
Ми віддихнули і майже не вірили своєму щастю. Про долю куреня Євгена ми довідалися багато пізніше. По дорозі він мав часті сутички з НКВД та “стрибками” [1. “Істребітєльниє отряди” – організовані з молодих комуністів і вислужників окупантові для поборювання “банд українських буржуазних націоналістів”]. Коло Сколього, в Зелем’янських лісах, курінь Євгена розбив над Опором колону війська НКВД. Але потім курінь зазнав багато невдач. Після однієї з облав, багато стрільців згинули на замінованих полях, а ще більше було поранених. В околиці Старого Самбора на курінь наскочило військо НКВД і завдало йому важких втрат. Найбільшим нещастям для куреня було те, що кілька стрільців здезертирували і пішли на службу НКВД. Спираючись на їх інформаціях, ворог робив успішні засідки і застави по селах. Усе це разом довело до того, що в Перемищину прибилась тільки сотня Громенка, частина сотні Хоми і поодинокі гурти стрільців з розбитих частин.
Ми йшли в напрямі Любінецьких лісів. В околиці Надвірної, бічними дорогами, ми обійшли села Молодьків, Гвіздь, Бабче і Манява.
Була темна ніч. Хмари налягли на гори, дощ не вгавав. Маршувати було тяжко. Темрява була така, що ми мусіли триматися один одного, щоб не випасти з ряду. Хоч стрільці вже привикли маршувати поночі, то час від часу хтось стрімголов провалювався в яму або скочувався з обриву. Тоді зв’язок розривався і колона спинялася, щоб впорядкувати себе.
Між селами Манявою і Кричкою дощ і вітер подужчали. Всі промокли до нитки. Вояки сотні Байди, а може Нечая (вже не пригадую докладно) з головами втягнутими в коміри шинель, чалапали розмоклою дорогою. Ніхто з них не завважив, що по той бік дороги наближається до них інший військовий відділ. Щойно тоді, коли вояки обох колон змішалися між собою, хтось із наших байдужим голосом запитав: “А чому ви, хлопці, йдете назад?” У відповідь пролунав здивований голос: “А кто здесь?” Аж тоді наші здогадались, що вони змішалися з відділом НКВД. Стріляти в темноті неможливо, бо як тут розберешся хто свій, а хто чужий. Почалася бійка. Кожного, хто підбігав близько, били прикладами рушниць по голові – часто свій свого. Створилася страшна плутанина. Рукопашний бій тривав кільканадцять хвилин, нарешті усі розбіглися – кожний в ту сторону, куди його відділ ішов. Аж тоді відізвалися з обох боків автомати і рушниці. Не одному з наших стрільців від тієї зустрічі лишився на пам’ятку шрам на голові і порізана ножами шинель.
По кількох днях розвідка донесла, що кілька енкаведистів лежать в шпиталі, порізані ножами і з порозбиваними головами. Але хто кого покалічив – невідомо. Ми змінили напрям, замість в Любінецькі ліси, пішли в гори на південний захід, де розтаборилися на відпочинок.
Що далі посувався фронт на захід, то більше дезертирів з Червоної Армії зголошувалося до нас. Пехто з них мав підстаршинський вишкіл, а ті, що були без вишколу, мали бойовий досвід. Від них ми багато пізналися про перші дні радянської окупації в Галичині. Нам розповідали, що безпосередньо за фронтом ішли відділи НКВД і гнали мужчин від чотирнадцяти до шістдесяти років життя до мобілізаційних пунктів, а звідти неозброєних і не вишколених кидали на фронт. Тому й не диво, що наші люди гинули масово. З національно-свідомих районів Галичини (а про них більшовики знали ще з часів першої окупації в 1939 р.) “мобілізованих” приділювали до штрафних батальйонів і кидали їх на найбільше небезпечні відтинки фронту. Вони там поголовно гинули, і тільки дехто повертався живий. То ж нема чого дивуватися, що галичани при першій нагоді переходили на сторону німців або мадярів. Багато людей, навіть з регулярних червоноармійських відділів, ризикували втечою в запілля або зголошувалися до УПА.
Одного дня наша сотня зайшла до села Липовиці, щоб забрати для нашого куреня зібрані в районі харчі. Чекаючи на харчі, ми заквартирували в хатах над потоком, звідки можна було легко відступити до лісу.
Коло полудня, з нашої застави, що стояла на узліссі, затарабанив кулемет. За хвилину озвався другий, а у відповідь в лісі звучно заграла зброя. Ми швидко вийшли з села і зайняли позиції в лісі. Тим часом наша застава вже встигла встановити контакт з наближаючим відділом. Виявилося, що це був не ворог, а одна із сотень Різуна, одягнена в однострої НКВД. Нею командував командир Летун. Так ми познайомилися з славними повстанцями командира Різуна.
В останніх днях жовтня до нас прибули члени з місцевої підпільної сітки, щоб порадитися з нашими командирами. Наради тривали цілий день, і таємничі підпільники залишили наш табір пізно ввечорі.
Два дні пізніше на збірці проголошено, що наш курінь одержав наказ знищити в містечку Перегінську відділ енкаведистів, станицю міліції, ґарнізон “стрибків”, а також схопити поодиноких енкаведистів і доставити на збірний пункт для переслухання. Тієї ж ночі подібні акції переводитиме курінь Різуна на своєму терені.
Цивільна розвідка устійнила, що в Перегінську ворог має таку залогу: двісті енкаведистів, близько ста п’ятдесяти “стрибків”, понад двадцять п’ять міліціянтів, спецгрупу в силі п’ятдесяти осіб, понад двісті червоно-армійців, штаб і менші відділи окремого призначення. Міліція складалася здебільша з місцевих комуністів, які не дуже спішилися воювати, а в “стрибках” ми мали кількох своїх людей.
Залишивши для охорони табору лише кілька роїв, ми зійшли з гір до ріки Лімниці, а далі пішли поза села Осмолода, Підлюте, Остодір, Ангелів, Ясінь і Сливки. Марш був дуже форсовний, бо о дванадцятій годині всі ми були на призначених становищах. Акція мала початися о першій годині ночі.
Дощ, що спершу лише накрапав, розпадався на добре. Ми обминали дороги і йшли полями. На якомусь полі ми надибали масу брукви і кинулися на неї підкріплятися. Сира бруква була для нас справжнім делікатесом. Після переходу фронту ми їли кінські копита, шкуру з худоби, кору з дерев і різні гриби, проте ніхто ніколи не хворів.
Села вже спали, лише де-не-де блимали світла. Чути було гавкіт собак. Доходила дванадцята година ночі коли ми дійшли до Перегінська. Раптом, ліворуч від нас, за закрутом показалось невелике світло, яке почало збільшуватися. Зв’язковий сказав, що перед нами залізничий шлях і що це мабуть їде поїзд. Але поїзду не було, тільки світло бухнуло ясним полум’ям і в тому моменті пролунало кілька кулеметних серій, а за ними десь стався вибух. Ми захвилювалися; акція була призначена на першу годину ночі, а тут стрілянина виникла майже на годину скоріше. Вислана до таємничого світла розвідка ствердила, що це горить залізничий міст.
Ми перебігли через рейки і зупинилися на цвинтарі, де вже була група зв’язкових. Кожній чоті і бойовій групі призначено зв’язкових родом з цієї околиці, які добре знали Перегінсько й околицю.
Кожна сотня мала своє завдання. І так сотня Байди мала зайняти пошту і більшовицькі гнізда в центрі міста, Бурлаки зірвати мости, щоб більшовики не могли дістати допомоги ззовні; сотня Нечая тримати охорону вздовж ріки і знищити деякі будинки в місті. Наша сотня була призначена до дії в місті, а моя група дістала наказ схопити в одному будинку десять енкаведистів.
З цвинтаря через мочари і потічок ми подалися розстрільною до місця призначення. Навколо нас розгорілася вже кулеметна стрілянина. Це означало, що акція вже почалася.
Наша група підступила під хату. Зв’язковий показав нам на бункри коло хати, в яких міг бути ворог. Раптом, тут таки перед нами, з-поміж хат, мов перелякана птиця, вилетіла із сичінням ракета і розсипалася в пітьмі червоними зірками. Ми здогадалися, що це ворожа ракета сиґналізує про наш наступ. Ми щільно припали до землі; понад нашими головами кулі стинали бараболяне бадилля.
Була точно перша година ночі. За нами, праворуч і ліворуч, з гуком розривалися ручні мінометні набої. Більшовики безупинно освічували передпілля кольоровими ракетами і водночас скріплювали свій вогонь, щоб не дати нам змоги піднестися з землі. Під таким обстрілом годі було думати про відступ. Крім того ми на якийсь час втратили зв’язок з нашими чотами з лівого і правого боку. Щойно по якомусь часі розстрільною прийшов наказ відступати до потоку. Ми поповзли під обстрілом ворога. Я попав на глибшу воду і пірнув разом з зброєю по голову. Та не я один. Щоб видряпатися на берег, я та інші товариші вхопилися за якийсь паркан, але він завалився під нашим тягарем. Ми знову шубовснули у воду, цього разу з плотом, який нас прикрив. Пробивши кілька лат, я виліз на паркан, а з нього на берег, де замотався в якісь колючі дроти.
Перебігаючи полем я побачив квасолю, що стояла на тичках, і, не зважаючи на страх і свист куль, я похапцем зривав стручки і вкладав до хлібника.
Наша чота зібралася на цвинтарі. Я прибіг саме в той момент, коли чотовий звітував сотенному Байді про ситуацію. Байда вислухав чотового і сказав:
“Долучуйтеся до моєї сотні на правому крилі!”
З сотнею Байди ми завернули назад до містечка. Там горіли хати і стодоли, в повітрі розривалися ракети. Час від часу чути було вигуки: “ура… вперьод!”, а тарахкотіння кулеметів все дужчало.
Наша чота опинилася в дуже багнистому терені. Ми грузли по коліна в багні, а наше взуття залишалося в ньому. Мені відпали цілком підошви від чобіт і залишилися на ногах тільки халяви.
Біля перших хат ми залягли. Сотня Байди вдерлася до міста. Стрільці говорили між собою по-російськи, щоб змилити ворога. Це їм цілковито вдалося. Не розібравши де свої, а де чужі, більшовики почали битися між собою.
Бій сотні Байди то розгортався, то часом, здавалося, притихав. Він тривав довго і вже був майже білий день, як вони вийшли з міста.
Сонце вже високо піднялося над горами, коли ми виснажені, голодні й обдерті добилися до нашого полонинського табору. Кухарі вже чекали на нас з гарячою юшкою.
У таборі ми ствердили, що з нашої сотні загубився стрілець Колос. З сотні Байди загинуло кілька стрільців, а також було кілька ранених.
Після сніданку ми розібрали колиби і замаскували всі сліди нашого таборування. Розсипною ми пішли в глибину гір, під верх Яйце Ілемське (1685 м.). Там було досить вигідне місце на випадок нападу більшовиків.
Над горами кружляли літаки, розшукуючи за нами. Та ми добре сховалися в густому лісі. В нас був невеличкий запас харчів, і ми не виходили з лісу кілька днів. За той час по селах і горах перейшли більшовицькі облави, а ми трохи відпочили і сяк-так полатали одяг та взуття. Моїх чобіт вже не було як латати, тому я обмотав ноги шматтям, поверх обв’язав шнурком і так ходив. Таких “босяків” як я, було багато.
З-під Яйця Ілемського ми перейшли на гору Келебартин (1085 м.). До поблизьких сіл вислали одну сотню по харчі і на розвідку. На ранок з нею прийшло кілька зв’язкових до курінного Рена. Від них ми довідалися про наслідки нашої акції в Перегінську.
Із звіту, що його виготовила місцева розвідка виходило, що наша акція не була аж такою невдалою, як стрільці гадали. А тому що наша акція в Перегінську була пов’язана з такою ж акцією в інших навколишніх селах і містечках, більшовики таки добре налякалися. Переведення такої широкої акції мало довести ворогові, що УПА має силу і що може запалити пожежу в цілій країні. Втрати ворога встановлено на п’ятдесят енкаведистів, п’ятнадцять міліціонерів і кільканадцять з інших з’єднань. Деякою сенсацією було те, що напередодні нашої акції до Перегінська прибула якась спецделеґація з СРСР, в склад якої входили високопоставлені військовики і партійці. Дехто з них загинув. Виявилось також, що в наслідок якоїсь помилки, курінний Різун почав акцію годину скорше, ніж було запляновано.
Після кількох днів спокою більшовицькі літаки почали знову кружляти понад лісами. Ми думали, що це початок нової облави. Але цього разу літаки скинули масу летючок. Це був заклик, написаний доброю українською мовою, до стрільців і командирів УПА, щоб вони припинили “безглузду боротьбу”. Тим, хто покається, радянський уряд обіцював амнестію. В летючках говорилося також про перемогу Червоної Армії, яка визволила український народ від польських панів, а тепер від німецького фашизму, та про всі “блага” для українського народу, щедро подаровані йому “братньою” Москвою.
Стрілецтво прийняло ці більшовицькі заклики глузуванням і жартами. Більшість з нас знала більшовицьку дійсність, і тому ніхто не брав цього заклику серйозно. На цілий курінь було тільки кілька дезертирів. А втім летючки придалися всім курцям – цигаркового паперу не було, отже ми в летючки завивали бакун.
З кожним днем холоднеча дужчала. Віяли студені вітри. На зміну затяжним дощам щораз частіше падав мокрий сніг. Проникливе зимно залазило під наші немудрі одяги і сідало гусячою шкірою на тілі.
На початку листопада 1944 року прийшов наказ повертатися на Лемківщину. Тому що меншими групами безпечніше просуватися і прохарчуватися, курінний Рен зарядив, що на час перемаршу кожна сотня буде діяти як окрема одиниця.
Сотня Бурлаки відійшла перша. З нею пішов курінний Рен. Наша сотня Веселого зійшла з гір остання. В селі Суходол ми дістали досить багато бараболі і цілого вола. Радості нашій не було кінця. Потім наша сотня стала табором на горі Чертіж. Там, між іншим, стрільці пошили собі з волової шкіри постоли. Такі постоли ми формували і зшивали просто на ногах, добре їх припасовуючи, – сира шкіра скоро злітає з ніг, проте, як висохне, то її тяжко взагалі стягнути.
Звідси наш шлях вів через село Луги і через гору Клеву. В селі Ніяґрин ми заквартирували. Звідси рої розійшлися до села Лолин, Нижнього і Вижнього Струтина, недалеко від містечка Долина, а також до сіл Мізунь Старий, Кропивник, Княжлука, Витвиця та інших, щоб роздобути дещо з одягу. Решта сотні отаборилася на горі Лисій.
Коли ми перебували на цій горі, вояки із сотні командира Летуна привели до нас стрільця Колоса, що загубився під час акції на Перегінськ. Він оповідав нам про свої пригоди, як він блукав і всюди шукав нас, аж щасливо зустрів стрільців з сотні Летуна.
Фронт на Мадярщині посувався наперед дуже поволі. Мадяри ставили завзятий спротив. З комуністичної преси ми довідалися, що більшовики проголосили самостійну “радянську” Польщу і створили спеціяльні польські легіони для її визволення.
Коли за кілька днів наші рої вернулися з терену і принесли трохи взуття і мундирів, ми попрямували далі. У селі Пшеничник ми перейшли ріку Мізунку, обійшли село Кальне та розтаборилися над річкою Путна. Але вранці наступного дня наша розвідка повідомила нас, що більшовики нишпорять за нами по лісах і селах. Сотенний зарядив відмарш лісовими гущавинами в напрямі села Кальне.
Вже місяць викочувався з-за гори, коли ми, ідучи якимсь яром, підійшли до перших хат села. Селяни спочатку дивилися на нас підозріло через вікна, але згодом, побачивши хто ми, повиходили надвір і розпитувалися, звідки прийшли і куди йдемо. Незабаром ми сиділи в теплих гостинних хатах за вечерею.
Розвідка з дальших сіл – Таняви, Луковиці Вижньої та Нижньої і Семигиніва – повідомила, що до Болехова й Долини прийшли більші відділи енкаведистів.
На другий день перед полуднем навколишніми селами, а частинно й лісом перейшла більшовицька облава. Вони постріляли трохи по лісі, трохи по селах, поперевертали господиням скрині, пограбували, що вдалося та пішли геть. Опісля місцеві хлопці склали пісню:
Раз-два-три-чотири, лізуть до комори,
Розбивають старі скрині, шукають бандьорів.
З Кального ми пішли до села Розточки, де пересиділи цілу ніч і удосвіта лісом перейшли до села Свобода Болехівська. Навколо було спокійно і ми сміливо ввійшли в це велике і розлоге село, повечеряли та навіть дістали від селян дещо з одягу. Наступної ночі ми заночували в селі Липи, а далі, не затримуючись ніде довше, як одну ніч, квартирували в селах Лужки, Браза і Сукіль. Ці села оточують великі ліси і на півдні починаються вже безлюдні гори, що ними ми недавно переходили фронт. Селяни тут незаможні, але щирі й гостинні.
В селі Станківці ми зустрілися з нашою жандармерією і з роями, що були відряджені за мундирами і взуттям. Крім одягу, наші стрільці принесли також новини про інші сотні нашого куреня. І так, сотня Бурлаки зробила кілька вдалих засідок на ворога та здобула чимало зброї, взуття і одягу. Звела кілька успішних боїв також сотня Байди. Його сотня квартирувала здебільша по селах і ховалася в лісі тільки тоді, коли ворог появлявся в більшій силі. Сотенний Байда мав велику повагу в усьому курені. Стрільці казали про нього, що він справжній нащадок запорізьких козаків.
З Станківця ми попрямували до Таняви, а звідти до села Розгірче з наміром перейти там річку Стрий. Але переходити річку не довелося. Під натиском енкаведівських загонів, ми були змушені вернутися на південь до села Бубнище, а звідти до Поляниці, Ямерсталю та Сукелю. В цих селах ми квартирували кілька днів – ночами по хатах, днями в лісі. Перебувати ввесь час в горах ставало щораз важче, ночі були вже морозні і все частіше падав сніг. Правда, небезпечно було і по селах, бо енкаведисти зазнали кілька поразок у боях з УПА і шукали відплати. Розвідки вони не мали, і сексотів з-поміж населення тяжко їм було звербувати, бо люди дуже скоро викривали донощиків.
Коло нас було ще досить спокійно, але в сусідніх селах часто зривалися кулеметні перестрілки. Літаки кружляли над околицею в пошуках за партизанами. дим з наших вогнищ був для них доброю вказівкою. Інколи обстрілювали навіть невинних пастухів, що грілися біля вогню.
Як тільки закінчилася більшовицька облава, ми знову взяли напрям на річку Стрий. По дорозі ми затрималися на горі Ключ, на якій є могили наших усусусів. Ми помолилися за поляглих, а сотенний Веселий в короткім слові пригадав їх бойовий шлях. Через село Труханів ми вийшли на вершок гори Грабник і там коротко затримались. Густий ліс давав нам змогу розпалити вогні і загрітися.
Мені дошкулював біль ніг, бо я маршував холодним болотом, а то й по снігу, босоніж. В селі Труханів сотенний санітар казав мені мочити спухлі ноги в гарячій воді з борною кислотою, або сироваткою. Такого лікування я боявся, бо пам’ятав поради моєї матері й інших жінок з мого села, що в таких випадках краще вигрівати на сухо. Мої ноги побачив також сотенний і, покрутивши головою, наказав дати мені коня. Хоч я не хотів, та під примусом санітара мусів мочити ноги. Але це мені не вийшло на добре. Ноги почали боліти ще гірше, пекли, ніби хтось їх попарив вогнем, на них появилися великі піхурі, що потім тріскали і на їх місці творилися глибокі рани. Дійшло до того, що я взагалі не міг стати на ноги. Якби в той час наскочив на нас ворог, то я, не маючи змоги ані боронитися, ані тікати, був би підклав під себе ґранату. Я навіть приготував собі одну найпевнішу й один маґазинок набоїв до рушниці. Сотенний приділив до мене санітара Палія, який мав чимало клопоту зі мною, бо мусів у дорозі то висаджувати, то зсаджувати мене з коня.
З Труханова наша сотня пішла лісами до села Розгірче. Там було спокійно, і ми перебули в селі вечір, а вночі рушили в дорогу, щоб переправитися через Стрий. Над річкою сотня затрималася. Вислано дві чоти на застави, а дві інші в той час почали переходити річку вбрід. Вода сягала по пояс. На другім боці перші дві чоти створили застави, тоді почали переходити наступні. Мій кінь на схилі берега поковзнувся і на колінах з’їхав униз, а я полетів стрімголов у воду. Тільки з допомогою товаришів я виліз з води і викарабкався на коня.
Залізничий шлях ми перейшли легко, але перескочити через шосе було сутужніше, бо ним увесь час переїжджали авта, і ми часто мусіли залягати і ховатися по корчах. Мій кінь був дуже незалежної вдачі, і от йому забажалося постояти по середині дороги. Товариші, пробігаючи повз мене, пробували підганяти його, але кінь вперся ногами в землю і крутив головою. А тут, як на злість, з правого боку, за легким закрутом, дорогу освітила колона більшовицьких авт, що ось-ось в’їде на мене і мого коня. Я стрімголов скочив з коня і поплазував на животі. Але я ще не встиг переповзти й двадцять метрів, як кінь опинився коло мене. Я швиденько вхопився за його хвіст, і він потягнув мене далі від дороги.
В цій метушні ми втратили зв’язок з іншими чотами, і загубився мій санітар. Наші стежі кинулися на розшуки, але без успіху. Треба було маршувати швидкою ходою, щоб розігрітися, бо всі ми були мокрі – одяг на нас замерзав. Найгірше було мені, бо я їхав на коні і цілком закоцюб. Форсовний марш під гострим і морозним вітром, що проймав до костей, тривав добрих дві або й більше години, аж поки ми не зупинилися в густому лісі і не розпалили вогнища. Щоб замаскувати вогонь, ми поробили стіни з гілляк смереки. Дров було досить, бо стояли тут поскладані сяги.
Навколо нас темінь і густі ліси, тільки в далечині мигали час від часу світла авт на головному шляху, який ми щойно перейшли.
Про спання ніхто й не думав; стрільці мріяли тільки про те, щоб висушити одяг, і почали засинати аж над ранок, коли чотові перевірили застави.
Мене сон не брав; дуже боліли ноги і я грів їх біля жару. Опухлина все збільшувалася, і я боявся, що може кинутись ґанґрена. Час від часу я попадав у півсон, але відразу прокидався від болю.
Сонце вже було високо на небі, коли стрільці почали будитися і робити руханку, щоб загрітися. Усі трусилися від зимна, немов у лихоманці. Щастя, що густа мряка оповила гори, і це давало нам змогу палити вогонь, без страху, що нас розконспірує ворог. Під вечір ми порозкидали вогнища, замели всі сліди таборування і знову рушили в дорогу.
В селі Ямельниця ми стрінулися з нашими двома чотами, які відлучилися від нас під час нашого переходу Стрия. В цьому селі ми перебули добу. Це було саме на святого Дмитра. В моєму селі святкували в той день празник. Я лежав у теплій хаті на сухій соломі, і перед моїми очима переходили, наче на фільмовій стрічці, спогади з дитячих літ.
В селі Орове, одному з найбільших бойківських сіл, ми вперше зустріли учителів із східніх земель, що їх прислала нова влада. Вони були налякані і нерадо заводили з нами розмови, хібащо з стрільцями, які також походили зі Сходу.
Тут нас застукав перший більший сніг, що білою пеленою покрив усі гори – трагічний для нас, бо по ньому легко знайти наші сліди і навіть встановити скільки нас.
Залишивши Орове, ми не затримувалися ніде довше, як кілька годин, бо розвідка повідомила нас, що більшовики готують облаву.
Ми зайшли на коротко до села Східниця, де добрі люди нагодували нас, а один селянин подарував нам “на дорогу” веприка. Обійшовши Кропивник Новий і Старий, ми зупинилися на ніч в лісі під горою Битра. На другий день ми зварили собі на обід веприка. Це був справжній бенкет! Але, копи чоти з їдунками верталися від кухні, за горою пролунали кулеметні серії. Ковтаючи на ходу ґуляш, стрільці побігли на свої становища.
Наші стежі донесли, що попри присілок Гута перейшов відділ енкаведистів – яких триста вояків, а в напрямі на Бистрицю маршує двісті. Великий відділ завважили також коло села Опака. На наше щастя, все закінчилося кількома кулеметними серіями, які ворог випустив у ліс, але нас не побачив і не занюхав нашого смачного ґуляшу.
Увечорі ми зайшли до села Опаки, над річкою тієї ж назви, поблизу Борислава і перебули там до наступного дня, а потім вернулися до Кропивника Старого. Звідси сотенний вислав рій стрільців і польової жандармерії до Смільника і Жданої роздобути трохи харчів. І тут ми втратили нашого друга Липу. Він і ще один стрілець зайшли до сільради в Смільнику, щоб розвідати про нові радянські розпорядження. Але не встиг Липа відчинити двері, як його поцілила серія з автомата, і він впав мертвий. Другого стрільця поранено в руку, але він вискочив надвір. Наші стрільці, що збирали харчі, почули стрілянину в сільраді і негайно кинулися туди. В сінях застали тільки мертвого Липу із затиснутим в руці автоматом. Енкаведисти зникли під покровом ночі.
Після похорону Липи ми два дні перебували в лісі, бо розвідка передала нам, що більшовики роблять облави по селах. Стрілянина лунала то далеко, то зовсім близько. Вогнищ не дозволено було палити. Ми майже цілий час лежали на замерзлій і вкритій снігом землі, закоцюбнувши від зимна.
Почало знову сніжити. Горами понад села Топольниця, Туже, Іванівське і Волосянка Велика ми ввечорі дійшли до села Ісаї і зайшли до крайніх хат. Тут нас чекала неприємна новина – в селі Лопушанка Хоміцька згинуло в бою з більшовиками кілька членів нашої місцевої боївки. Вони боролися по-геройськи, віддавши своє життя за ціну кільканадцятьох енкаведистів. В селі Ясениця Замкова теж відбувся бій; згинуло кілька наших повстанців, були вбиті і ранені більшовики. Кілька днів перед цими боями одна наша сотня зробила засідку на енкаведистів і вирубала їх впень. Це й була причина, чому більшовики взялися до облав.
Ще не встигли ми обігрітися в хатах, а вже стійки повідомили, що в долішній кінець села увійшов відділ енкаведистів та що більшовицькі відділи з’явилися і в інших селах. Ми скоро відійшли у ліс і попри Явору і Волосянку Малу пішли на захід. День застав нас на горі Розлуч.
Тут було спокійно. Вночі, мабуть 16 листопада, ми перейшли Дністер коло села Вовче і стали табором під лісом. А кілька годин пізніше стежі повідомили, що до села прийшов відділ енкаведистів. Тоді ми лісами подалися в бік Дубового Дністрика. Тому що ліс там кінчався і починався відкритий терен, ми просиділи цілий день у високих корчах. Як тільки смерклося, ми перебігли поля і пішли повз село Лімна на гору Ломнянську Маґуру.
Маршуючи горами цілу ніч, на світанку наше переднє забезпечення підійшло до крайніх хат Грозьової. Це велике село, одне з найсвідоміших на Бойківщині, мало дуже добре зорганізовану самооборону. Сотенний, чотові і члени місцевої боївки оглянули терен і позначили місця для евентуальної оборони. У Грозьовій ми перебули два тижні; підхарчувалися, відпочили, а я навіть підлікував свої ноги.
Як це не дивно, а врятувала мої ноги проста стара селянка, в хаті якої ми квартирували. Побачивши мої ноги, червоні, опухлі до самих колін та з глибокими ранами, вона похитала головою і авторитетно заявила, що це рожа, яку я застудив, і, не питаючись моєї згоди, взялася мене лікувати. Обвинула ноги червоною ганчіркою, наскубала з кодильниці клоччя, поклала його поверх ганчірки, щось пошептала і виглянула у вікно.
– Ні, – каже – мусимо сину почекати аж сонце сховається за гору.
Не міг я второпати, що спільного мають мої хворі ноги із заходом сонця, але не перечив господині. А як сонечко сховалося за гору, стара взяла тріску, пішла з нею до печі, де вогонь ніколи не вигасав, запалила її, та бурмочучи щось під носом, підпалила клоччя на нозі. Таке лікування вона повторяла кожного дня, а то й кілька разів на день, а потім змащувала рани якоюсь мастю. І на велике здивування нашого санітара, медика за освітою, опух почав незабаром зникати, а рани присихати.
На другий чи четвертий день нашого постою у Грозьовій, до сотенного Веселого прибув стрілець Калина з сотні Байди з естафетою від курінного Рена. В наказі стояло, щоб наша сотня ще цієї ночі відмаршувала до села Скородне. Був поданий докладний маршрут, а навіть визначені хати, в яких ми повинні заквартирувати. Аж таких докладних інструкцій курінний Рен ніколи не давав, і тому естафета викликала у сотенного недовір’я. Порівнявши її із зразком письма курінного Рена він побачив, що вона написана іншою рукою. Він наказав заарештувати Калину і вислав негайно зв’язкових до Байди і Бурлаки.
Курінний Рен, який перебував тоді з сотнею Бурлаки, наказав їй змінити місце постою, а сам на коні примчав до нас. Приїхав також сотенний Байда, який вже з минулої ночі шукав по околиці стрільця Калину, що пропав із стійки.
Та коли старшини наказали привести Калину на переслухання, виявилося, що він втік. Його замкнули до льоху. Стійка стояла при дверях, а він викопав яму під протилежною стіною.
Про провокацію повідомлено усі сотні, а за втікачем вислано кілька роїв. Перешукано, всі навколишні села, але без успіху. І коли вже всі погодилися з думкою, що Калині пощастило добратися до Бандрова, де стояли енкаведисти, одна наша боївка випадково попала на його слід. В одному селі вона наткнулася на кількох дезертирів з Червоної Армії і від них довідалася, що якийсь вояк у німецькому мундирі хотів набути у них однострій і автомат.
Наша боївка кинулася в погоню за підозрілим вояком. Недалеко Бандрова вона наскочила на нього саме тоді, копи він вимагав від якогось селянина, щоб той дав йому зброю. На запити боївки він не хотів відповідати і його відставили до однієї з наших сотень.
Сотенний Байда пізнав дезертира Калину. На допиті він признався, що здезертирував і виявив енкаведистам плян нашого переходу на Лемківщину. Щоб втягнути нас у засідку, енкаведисти написали естафету і доручили Калині передати її котрійсь із сотень.
Польовий суд засудив зрадника до кари смерти.
Немає коментарів:
Дописати коментар