Липинський В'ячеслав Казимирович - Український історик, політик, соціолог, історіософ, громадський та державний діяч.

В’ячеслав Липинський (1882-1931р.) автор «Листів до братів-хліборобів», праці «Шляхта на Україні». Поет Євген Маланюк називав Липинського «Кантом української думки», а поміщик і меценат Євген Чикаленко вважав його «за найбільший інтелект в Україні після Грушевського…» Втім, Чикаленко тут же додавав: «Але вони обидва… спіткнулися. Один думає збудувати державу мужиками, другий – панами, але ні одна держава не будується на одному класі».

Події 1917 року 35-річний офіцер кавалерії Липинський зустрів у Полтаві – він марно намагався сформувати український кавалерійський полк і передати у розпорядження Центральної Ради – соціалісти йому прозоро натякнули, що не потребують його послуг.

Натомість він був свідком «української вольниці», коли майже 17 тисяч непідвладних нікому солдатів громили місцеві погреби зі спиртним, п’яні як чіп солдати лежали на вулицях і в канавах, а ті, хто тримався на ногах, займалися погромами і грабежем – обікрали навіть місцевого прокурора і Музей Полтавської битви. До всього по місту їздили броньовики і стріляли по погромниках. Після цього Липинський ще більше утвердився в думці, що «Україна демократична – це фікція!».

На Полтавщині В’ячеслав Липинський був одним із організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917). Саме ця партія була однією з тих сил, завдяки яким до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. Липинський підтримував гетьмана і був у його близькому оточенні впродовж 10 років (і в еміграції також), аж поки їхні політичні погляди остаточно не розійшлися. За гетьманата йому пропонували посаду міністра Закордонних справ, але він відмовився. Натомість став послом у Відні (1918-1919).

Прихід до влади Директорії Липинський не вітав. Особливо вразив його політичний розстріл полковника Болбочана у 1919 році. Після цього він подав у відставку і назавжди залишився в еміграції.

Помер у санаторії під Віднем від туберкульозу. Йому було лише 49 років. Тіло перевезли на батьківщину у село Затурці (нині Локачинський район Волинської області) і поховали в родинному склепі.

****

Помер 14 червня 1931 (49 років) Перніц коло Відня, Австрійська Республіка туберкульоз.

****

У 1960-х роках могилу було вщент зруйновано. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто за нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути…» (З «Листів до братів-хліборобів» В’ячеслава Липинськогого)

Джерело.1.https://galinfo.com.ua/news/5_kvitnya_narodyvsya_vyacheslav_lypynskyy_361604.html

*******

Джерело. 2.http://www.nbuv.gov.ua/node/4796

17 (18) квітня 1882 народився В’ячеслав Липинський, Український історик, громадсько-політичний діяч, публіцист, ідеолог консервативного напряму в українській суспільно-політичній думці й основоположник державницького напряму в українській історіографії, засновник українського монархічного руху. Дійсний член НТШ (1914). Закінчив 1-у класичну Київську гімназію (1902), філософський факультет Яґеллонського університету в Кракові (1908), навчався у Вищій школі політичних наук у Женеві (1906–1908). Видавав часопис «Przegląd Krajowy» (Київ, 1909–1910) і альманах «Z dziejόw Ukrainy» (Краків, 1912). Учасник 1-ї світової вій­ни у складі російської армії (1914–1917). Один з організаторів Української демократично-хліборобської партії (1917), повноважний міністр і посол Української Держави гетьмана П. Скоропадського та УНР у Відні (1918–1919). Відтоді – на еміграції в Австрії. Співзасновник Українського союзу хліборобів-державників, автор його програмного статуту та організаційного регламенту (1920). Один із засновників Українського вільного університету в Празі. Редактор і дописувач журналу «Хліборобська Україна» – головного ідеологічного органу українського консервативного руху. Завідувач кафедри української державності Українського наукового інституту в Берліні (1926–1927).

1930 заснував «Братство українських класократів-монархістів». Діяльність Липинського у галузях науки, політики та ідеології поділяють на два основні етапи: 1905–1910 він був польським монархістом і чільним представником польського територіального патріотизму, від 1915 і до кінця життя – українським монархістом. Липинський вважав найбільш придатною формою правління для України класократію з правовою, обмеженою законом монархією. Він пояснював це тим, що вибори до демократичної республіки (парламенту) – це політична бутафорія. Для українського руху, міркував він, можуть стати фатальними гасла демократії й громадянського суспільства, оскільки вони спричинять штучне копіювання демократії за взірцями інших країн, а політична культура однієї нації не може бути механічно перейнята іншою. Ідеологія Липинського відіграла значну роль в утвердженні ліберально-демократичних принципів і поборюванні тоталітарних тенденцій в українській політичній думці.