Відповідав за організацію рейдів УПА у Західну Європу. Займався інформаційною роботою: керував підпільною друкарнею, редагував видання та журнали ОУН. Був нагороджений Золотим Хрестом Заслуги і медаллю "За боротьбу в особливо важких умовах".
У 1953-му році Галасу разом із дружиною Марією Савчин схопило МҐБ за допомогою легендованої (несправжньої) групи повстанців. У 1958-му — засуджений до 10-ти років виправних таборів. Після звільнення 1960-го жив у Києві під постійним наглядом спецслужб.
З 1991-го збирав та впорядковував матеріали про історію українського визвольного руху. Помер 5 жовтня 2002 року, похований у Києві на Берковецькому цвинтарі. Автор книги спогадів "Наше життя і боротьба".
Джерело інформації. https://www.istpravda.com.ua/short/2020/11/12/158449/
*******
Детальніше читайте тутка.
Молоді роки та праця в ОУН і УПА
Народився Василь Галаса 12 листопада 1920 року в селі Білокриниця (тепер Підгаєцький район Тернопільської області) в бідній селянській родині Михайла та Розалії Галас. Окрім Василя, у родині були ще двоє дівчаток: Софія – найстарша дитина та Поліна – середуща. Батько був робітником-мулярем і постійно працював на будовах. Мати працювала кухаркою в повітового адвоката. Коли Василь мав півтора роки, внаслідок нещасного випадку на будові загинув батько.
«Поки жив батько, – згадував у своїх спогадах «Наше життя і боротьба» Василь Галаса – забезпечення сім’ї було задовільне. Коли ж мама овдовіла, її заробітку не вистачало нам на життя. Тому сімнадцятирічну Софію віддали в найми до чиновника в Трускавці».
Ледве даючи собі раду, мати 1926 року вирішила продати хатину в Білокриниці, придбати півгектара землі в селі, де мешкали її родичі, та побудувати там хатину. Але доти Розалія мусила віддавати дітей у найми. Не оминула ця доля й маленького Василя. У 6 років він уже доглядав однорічну дівчинку своїх господарів і пас овець. Ось як Василь Галаса згадував цей період свого життя: «Пам’ятаю, був прекрасний сонячний день. Незнайомі села, поля, люди здавалися цікавим світом. Але на душі було важко, бо наближалася розлука з мамою і життя в чужих, незнайомих людей».
Господарі малого Василя виявилися добрими людьми, ніколи його не кривдили. За згодою матері вони віддали хлопця до чотирикласної школи. Там він подружився з Осипом Дяковим (майбутнім провідним діячем ОУН "Горновим"). Ця дружба трохи скрасила Василеву самотність. У школі він виявив неабиякі здібності до навчання. Коли чогось не розумів, завжди запитував у Осипа, найкращого учня школи.
Патріотичні почуття у Василя Галаси зародилися ще в школі, а поштовх до цього дала вчителька-полька. «Учителька висвітлювала все з антиукраїнських позицій. Формальною мовою навчання була українська, але вчителька – полька, та ще й шовіністка – викладала предмети переважно польською. Запорожців називала бунтівниками, різунами. Проте для нас, учнів, козаки були лицарями, українцями, а вчителька – «ненашою», ворогом. Пригадую, вразив мене такий факт. У класі на стіні висіла велика мапа. Я часто вдивлявся в неї, запам’ятовував міста. Одного разу зродилася думка: міста наші, а України на мапі нема. Осип пояснив, що українські землі з містами й селами силою загарбали наші сусіди. З почутого від Осипа та прочитаних книжок я вже знав, що ми, русини-українці, – інший народ, ніж поляки, що Польща завоювала ту частину України, де ми живемо».
Найбільший вплив на Галасу, за його спогадами, мав «Кобзар» Тараса Шевченка. А довершила формування національної свідомості польська пацифікація 1930 року.
Не оминула ця біда й Галасу. У віці 10 років його побили польські жандарми під час пацифікації українського села. Розлючений хлопець уважно слухав розповіді старших селян, побитих поляками. «Після від’їзду пацифікаторів село виглядало зруйнованим, – згадував Василь Галаса. – Селяни збиралися в гурти, розповідали, як кого били. Казали, що били «за Україну». У цьому вислові втілювався цілий комплекс почуттів: і те, що ти українець, і те, що постраждав за Україну, і те, що твій кривдник – чужинець, ворог. «Отже, б’ють нас чужинці-загарбники за те, що ми не відстояли незалежності своєї держави у 1917-20 роках», – підказували висновок свідоміші селяни».
Після закінчення школи молодий Василь Галаса пішов працювати наймитом (випасав корів) до рідного дядька свого друга Левка Дякова, який був на той час головою «Просвіти». Помітивши охоту хлопця до знань, господар залучив і його до просвітницької роботи. Тепер Галаса організовував самоосвітні гуртки для молоді, де вивчали історію та географію України.
У 1934 році родина Галас нарешті докінчила побудову власної хати. Василь повернувся додому, куди переїхала й мати. За зароблені гроші купили корову. Життя трохи полегшало. Василь влаштувався працювати до бригади мулярів. «Робота була важка, від зорі до зорі, та я звик до праці, а добрий заробіток заохочував».
У бригаді працював до жнив, відтак жнивував разом із сестрою Поліною та її чоловіком. Мали з того 17-19 центнерів зерна, з чого могли якось жити. Намагаючись підтримувати сімейний бюджет, Василь навчився грати на скрипці й організував маленький оркестр, який грав на сільських весіллях чи різноманітних забавах. Втім, не забував і про самоосвіту.
Навесні 1937 року Василь Галаса від сусіда Осипа Кусеня випадково дізнався про існування Організації Українських Націоналістів, яка боролася за незалежність України. Сусід пояснив, що ОУН діє таємно, про приналежність до неї нікому не можна говорити, а за участь у ній загрожує тюрма і навіть смерть. А потім спокійно запитав: чи готовий Василь стати членом організації. Василь одразу погодився, бо був певний, що морально вже давно готовий. Улітку 1937 року його прийняли до лав ОУН під псевдом «Назар». За роки своєї підпільної діяльності мав ще кілька псевдо: «В’юн», «Орест», «Зенон», «Орлан» і літературний – «Зенон Савченко».
Відтак життя 17-річного юнака різко змінилося. Ось як він згадував про той час: «Після вступу до ОУН мій робочий час розподілявся на день і ніч. Удень – звичайна господарська праця, вночі – кілометрові марші на сходини, зустрічі. Після кількох місяців мене призначили районним провідником юнацької мережі ОУН… Тепер уже не було не тільки вільної ночі, але й неділі. Я почувався не безіменним наймитом, а сином свого великого поневоленого народу, борцем за його визволення. Вступивши до лав ОУН, я наче відгукнувся на заклик Тараса Шевченка: «Вставайте, кайдани порвіте» – та Івана Франка: «Не пора москалеві й ляхові служить». Тому й працював з піднесенням, не відчуваючи перевантаження».
Перші, недосвідчені ще кроки юнака на полі нелегальної діяльності проти польських окупантів завершилися у травні 1939-го арештом, і лише початок Другої світової війни посприяв звільненню з в’язниці. Але на волі Василь був недовго. Вже в листопаді його заарештували органи НКВД і запроторили до Бережанської в’язниці, де він перебував до червня 1940 року. «З того часу, – згадував Василь Кук, – він уже постійно був під пильним наглядом органів совєтської безпеки, і щоб не попасти в тюрму і там загинути, перейшов у грудні 1940 р. в підпілля, став професійним революціонером».
З початком німецько-радянської війни повністю поринув у справи ОУН. У 1942-1943 роках провів десятки вишколів на Тернопіллі. Після кількох таких вишколів Василя призначили керівником Тернопільської округи. Помалу почав підійматися по східцях повстанської ієрархії. Влітку 1943 року Провід ОУН призначив Галасу провідником Перемишльської округи. На своїх теренах 1944 року разом із військовим референтом Яковом Чорнієм («Ударником»), за наказом Романа Шухевича брав активну участь у створенні УПА. Уже 1945 року Галасу призначають заступником крайового провідника ОУН Закерзонського краю Ярослава Старуха («Стяга»). Паралельно керує загонами УПА на Перемишльщині та Лемківщині, де працює до 1947 року. Також відповідав за зв'язок УПА з Західною Європою, який тримали через Чехословаччину. За цей час написав брошуру «Українсько-польські взаємини» та десятки листівок і звернень із закликом до поляків припинити протиукраїнські виступи та зосередити сили проти спільного ворога – більшовицької московії.
Побратими характеризували Василя Галасу як дуже комунікабельного командира. Завжди вмів знаходити спільну мову з іншими, був дуже чуйним. У поведінці з підлеглими ніколи не вів себе зверхньо, а навпаки намагався не підкреслювати свій ранг, довіряв іншим, чим прихиляв до себе простих вояків (власне ця довіра й привела до його арешту). «Мене дивувала його розважливість, шанобливе ставлення до всіх людей, холоднокровність і спокій у будь-яких ситуаціях, неначе він давно їх передбачав. Ніколи не нав’язував своєї думки, ініціативи підлеглих не обмежував. Відправи нагадували наради, а не видання наказів», – характеризує Галасу вояк УПА Іван Кревуцький
Любов до освіти розвинула в ньому неабиякі якості лектора. «Зенон навіть відомий мені матеріял подавав так свіжо й цікаво, що ми всі слухали його, як заворожені, – писала Марія Савчин у своїх спогадах «Тисяча доріг». – Бувало, вже скінчив говорити, а ми й далі сидимо тихо, з місця не ворухнемося. Кожна пильно вивчала його лекції, бо тут не вшахруєш і підказати нема як».
Під час спільного відпочинку з повстанцями полюбляв грати в шахи. Він, як зауважує Марія Савчин, був найкращим грачем. Дружина теж нерідко грала з Василем, але дуже гарячкувала, коли програвала. Після кожної виграної в «Марічки» партії Василь із сарказмом говорив: «Біднятко, програла», – що її дуже дратувало.
Як і всі повстанські командири, велике значення надавав конспірації. Скажімо, проживаючи на Волині ніколи не називав дружину по імені, а завжди уживав слово «знаєш», а потім після одного кумедного випадку з’явилося слово «тьотя». Якось під час маршу «Марічка» натерла чоботами ноги та дуже сповільнювала рух групи, тоді один із повстанців не витерпів та жартома сказав: «Ну й погана ходка у вас, тьотю». Галасі цей вислів дуже сподобався. «Відтепер Орлан жартома звав мене «тьотею», а за ним і хлопці. «Здоровіть тьотю», — переказували йому на зустрічах або писали в записках», – згадувала Марія Савчин.
Що вищі посади Василь Галаса обіймав в УПА, тим більше починав цікавити радянські «органи». Спочатку на нього завели окрему справа, а потім почалося відкрите полювання. Кілька разів його ледь не викрили разом із побратимами та дружиною в сільських криївках на Волині, але, як кажуть, «Бог милував». Потім, коли емдебісти вийшли на зв’язкових між Василем Куком і Галасою, вирішили підірвати останнього. Навмисно для цього у перехоплену емдебістами пошту від Кука вмонтували вибухівку. Сталося це на свято Покрови 1951 року. Пакет випадково відкрив не адресат, а повстанець «Ат». Вся сила вибуху прийшла на нього.
Ось як описує цей замах сам Василь Галаса: «Десь після півночі прийшли зв’язкові з поштою. Принесли два пакети літератури та записки від «Леміша» та «Уліяна». Я почав читати при вогні, а «Ата» попросив розпакувати літературу. Він відкрив один пакет, потім другий, але там не було списку літератури, що повинна була знаходитись у пакеті. «Ат» звернув на це увагу, і я, не відриваючись від читання, порадив заглянути в середину пакета. Між мною і «Атом» лежала «Марічка». Нараз пролунав сильний вибух. Усі, хто був живий і непоранений, схопили зброю і відскочили від вогню, чекаючи атаки ворога. Минула хвилина. Я наблизився до місця, де було вогнище… наткнувся на тіло «Марічки» [дружина була поранена – В.Г.]… Підійшли й інші. «Колодка» був поранений у груди, рана кривавила. Не було тільки «Ата». Коли розклали невеличкий вогонь, побачили його пошматоване тіло – без голови, рук і ніг».
Сімейна драма:
Перше, ніж перейти до розповіді про арештантське та післяарештантське життя Василя Галаси, варто розповісти про найтрагічніший етап у його житті, а саме подружні роки. Одружившись у підпіллі 27 травня 1945 року з повстанкою Марією Савчин («Марічка»), він разом із молодою дружиною до самого арешту боролися в лавах УПА за незалежність України і, як зауважує історик Вадим Прокопов, «замість спокійного сімейного затишку мали життя, сповнене нуждою та болем, тривогами та втратами». «Марічка» була зв’язковою та друкаркою, постійно допомагала Галасі у підготовці статей.
На жаль, подружжю так і не судилося прожити разом спільне щасливе життя. Після арешту Марія, виконуючи завдання радянських спецслужб, прибула до Західного Берліну, звідки втекла до США. Там вона вдруге вийшла заміж і народила двох дітей – сина і доньку.
Але ще до арешту подружжя двічі пережило розставання зі своїми дітьми, що все життя було важким тягарем для обох. Свого первістка Зенона Галаси втратили 1947 року. Його відібрали у матері емгебісти у Польщі, а вона втекла до повстанського лісу. Зенона В.Галаса бачив лише раз у житті. Уже після звільнення з в’язниці 1960 року спробував домогтися його повернення, але отримав відповідь від «органів» про те, що «цього зробити неможливо, начальник високого рангу всиновив його і відмовляється віддати». Варто додати, що Василь Галаса з Марією Савчин намагалися знайти сина і після розпаду СРСР, але марно.
Зі своїм другим сином Петром, який народився в підпіллі 18 жовтня 1948 року, вперше побачився, коли тому було 6 років. А показали сина Василеві та «Марічці» гебісти напередодні її від’їзду до Західного Берліну. Цю зворушливу мить Галаса описав у своїх спогадах так:
«У Львові переночували в готелі і вранці поїхали в село Гаї Великі біля Тернополя, де в моєї родички Анастасії Сути перебував Петрусь. Машину зупинили неподалік будинку: начебто щось у машині зламалося. Двоє пішли до хати, а двоє залишилися з нами в машині. Відтак один з гебістів викликав Петруся, щоб забрав молоток і викрутку, яку вони брали нібито для ремонту. Хлопчик підійшов до машини. Побачивши сина ми з «Марічкою» здригнулися.
– Ні слова, – тихо сказав один з конвоїрів. Вони схопили «Марічку» за руки, притискаючи до сидіння.
– Синочку, – беззвучно шептали її губи.
Я вдивлявся у кожну його рисочку. Оце я вперше побачив свого сина. У той час йому було шість рочків. Помітивши в машині жінку, він, усміхаючись, вдивлявся в неї.
- Як тебе зовуть? – запитав конвоїр.
- Петро, – почули ми дитячий голосок.
Заревів мотор, машина поїхала. Хлопчик ще стояв і дивився нам услід. Довго ми не могли вийти із шокового стану, особливо «Марічка». Перед нашими очима весь час стояв усміхнений Петрусь».
Лише після звільнення з в’язниці Василь Галаса забрав у своєї родички сина, якого виховував із другою дружиною Людмилою.
Були в повстанського подружжя і важки часи в особистих відносинах. Марію інколи обурювала позиція чоловіка, який не давав їй права голосу. Мабуть, боявся закидів підлеглих, що дозволяє дружині втручатися в повстанські справи. В УПА таке не віталося. Якось ображена жінка звернула йому на це увагу, але ніяких поблажок і далі не відчула, тому насуплена пішла на місяць до іншої криївки. Повернулася лише після того, як Галаса перепросився, сказавши, що скучив за нею.
Також на Волині був випадок, коли Марія, доглядаючи пораненого повстанця в криївці, надто захопилася ним. Але з часом ці почуття вщухли, і вона залишилася з чоловіком до арешту.
Арешт і життя після ув'язнення:
На Хмельниччині влітку 1953 року Василя Галасу разом із дружиною впіймали перевербовані емгебістами колишні повстанці, що стало для Василя цілковитою несподіванкою, адже, як уже було зауважено, завжди довіряв людям: «Важко описати наші почуття в ту хвилину. То був не арешт. Не раптовий напад ворога, не облава, коли над криївкою копають, і земля сиплеться через продуху. Тут свої, точніше, колишні свої, віддали тебе в руки ворога. Я кипів від обурення, що дав перехитрити себе агентам і емгебістам. За десять років перебування в лісах та підземеллі я звик будувати свої відносини з підзвітними мені людьми на щирості… Я звик до того, що мене не видавали навіть ті, що попадали живими в руки ворога. На цей раз мій метод не дав бажаної віддачі».
В’язнів літаком доправили з Хмельниччини до Києва, де на Галасу вже чекало вище керівництво МГБ УРСР. Бранця привели на зустріч із самим міністром МГБ республіки Тимофієм Строкачом.
- Здрастуйте, Василь Михайлович. От ви у нас. Бачите, самі ваші люди віддали вас у наші руки, бо зрозуміли шкідливість вашої боротьби, – із задоволенням прокоментував подію міністр.
- Усяке трапляється в підпільній роботі. Колись у вашій партії за царських часів також був Азеф. Але не провокатори визначають суть ідеї, за яку ведеться боротьба, – відповів Галаса.
- Це різні категорії, їх не можна порівнювати, – обірвав розмову Строкач.
Міністр відразу розпочав свою прорадянську агітацію та запевняв, що подальша доля повстанського командира залежить від нього самого. Він, мовляв, має покаятися, і його чекає прощення. Потім почали розпитувати про зв’язки, які могли би вивести на слід головного командира УПА Василя Кука, цікавилися роботою на Закерзонні, пов’язаною з посольствами західних держав у Варшаві. Слідство вів майор Птічкін – жорстокий, грубий росіянин, згадував згодом Василь Галаса.
Не зумівши отримати потрібної їм інформації про Кука, слідчі почали розігрувати іншу карту – зв’язки з «Закордонними частинами ОУН» та закордонним представництвом УГВР. Гебісти намагалися відправити за кордон від імені Галаси кур’єрів, аби витягти на зв'язок представників УГВР. Після кількатижневих перемовин запропонували відправити туди кур’єром «Марічку». Василь Галаса відразу підтримав цю ідею, бо розумів, що зможе в такий спосіб врятувати дружину та багатьох українців за кордоном. Адже знав, що вона ніякої шкоди там не зробить, але залишиться за кордоном, що, власне, і сталося. Гебісти покладалися на те, що заручниками в Україні залишаються син, чоловік і рідні «Марічки», але Василь переконав дружину не повертатися назад.
Цей епізод із їхнього життя у багатьох за кордоном не знайшов розуміння. Їх звинуватили у зраді. Марії ще й закидали: як могла залишити рідного сина ворогові? Звичайно, людям, які не зіштовхувалися з такими життєвими викликами, легко судити інших. Уже в роки незалежності на захист своїх побратимів став останній командуючий УПА Василь Кук. «Не змігши загинути в бою, «Орлан» і «Марічка» зробили все можливе в їх становищі, щоби зірвати провокаційні плани московського центру щодо знищення українських визвольних осередків за кордоном, – зауважував він. – Даючи згоду на вислання своєї дружини «Марічки» за кордон, він не рятував своє життя, а свідомо йшов на очевидну смерть, бо завдання «Марічки» було розкрити заплановані нові провокаційні дії Москви, скеровані на фізичне знищення провідних націоналістичних особистостей, що жили за кордоном. І вона це завдання чесно виконала. Співпраця з ворожими установами, спрямована на їх нищення, не є зрадою, а одною з форм боротьби. Такі методи практикувалися проти німецьких, а в окремих випадках також проти російських окупантів. Не загинув В.Галаса лише тому, що непередбачено для усіх почала гинути й остаточно загинула російська імперія – СССР, а на її руїнах 24 серпня 1991 року постала Незалежна Українська Держава».
Після того як «Марічка» не повернулася, Василя, який жив на квартирі в Києві під пильної охороною, знову арештували. А 1958 року засудили до 10 років виправних таборів за «антирадянську діяльність». Втім, за два роки випустили з в’язниці, хоча після звільнення за ним постійно наглядали працівники держбезпеки. Згадуючи роки після звільнення, Галаса писав: «Після звільнення я проживав під постійним наглядом і тиском. Влаштували мене на завод медичного устаткування учнем слюсаря-складальника, строго заборонивши відкривати перед будь-ким, хто я насправді. «Опікунові» з КГБ я зобов’язаний був доповідати, де буваю, хто буває в мене. Там увесь час сподівалися, що хто-небудь із-за кордону пробуватиме встановити зі мною зв'язок, тому кімнати нашпигували підслуховувальними пристроями, оточили сусідами-агентами. Постійно відчував за собою «хвіст». Щоб не наражати людей на репресії з боку КГБ за контакти зі мною, довгі роки не відвідував рідного села. Був тільки в Гаях в Анастасії, яка колись виховувала Петруся».
Після проголошення незалежності України Василь Галаса був членом Київського братства ОУН і УПА. Часто виступав перед молоддю – зазвичай студентами та військовими – на теми повстанської боротьби та необхідності побудови Української держави. На початках незалежності такі лекції представників національно-визвольних змагань, членів ОУН були досить популярними. З часом В.Галаса став позаштатним співробітником Інституту археографії НАНУ, де збирав і опрацьовував архівні матеріали з історії УПА, УГВР і ОУН.
5 жовтня 2002 року серце Василя Галаси перестало битися. Поховали легендарного полковника УПА в Києві на Берковецькому цвинтарі.
Джерело інформації
https://zbruc.eu/
Немає коментарів:
Дописати коментар