Цей Збірник праць Ювілейного Конгресу мабуть найкраще віддзеркалює багатогранну діяльність В. Янева і той широкий діяпазон його знання і його зацікавлень. Редагування збірника вимагало не тільки великого організаційного та редакційного хисту й неприборканої енергії, але й теж широкого знання з різних ділянок гуманістичних наук. Під цим оглядом цей збірник творить свого роду пам’ятник своєму редакторові.
Янів залишив свого духа печать на різних ділянках науки. Працював він у психології, етнопсихології, етнографії, богословії і літературознавстві. Залишив він теж праці з історії та історії Церкви, праці в ділянці естетики і мистецтвознавства, як і чотири збірки поезій.
Поетичний дорібок Яніва заслуговує на обширну та грунтовну аналізу. Можна сміло твердити, що якби обставини були інші, якби життя не вимагало від нього важких адміністративних та науково-громадських зусиль, то поезія грала би першу й провідну ролю в його житті. Але Янів був свідомий факту, що служіння українській справі вимагає перш усього муравлиної повсякденної праці, а поезія, як така, хоч він до неї ставився дуже серйозно, — це люксус, який мусів бути на другому пляні. Янів відчував, що бути поетом у його обставинах замало, що на першому місці мусить стояти прозаїчна громадська праця, і він жив і діяв згідно з цим імперативом. Це дається відчути у його поезії, дещо приховано у ще ранніх збірках: «Сонце й грати» та «Листопадові фрагменти», написаних в Україні в тюрмі в 1936-37 роках і виданих у Берліні 1941 p., ясно і яскраво у пізніших збірках «Шляхи» (1951 р.) і «Життя» (1975 p.). Вся його поезія сильно автобіографічна, а останні дві збірки включають, крім патріотичної тематики, яка притаманна всім його творам, теж релігійні мотиви. У них поет зумів створити вдалу синтезу духовно-інтелектуального світосприймання. Янів-поет шукає у своїй творчості «Доріг до істини буття» і в тих майже фавстівських пошуках турбує його проблема часу й значення людського життя — туземного і післясмертного:
Як рік лиш день, а день — година,
Що знов секундою стає,
В спішні століття йде людина
По ціле сповнення своє.
Сьогодні — завжди післязавтра
В далекім прицілі мети,
Сьогодні завжди тільки стартом
В далекі соняшні світи…
Але поезія у житті Янева грала ще іншу ролю. Автор старався пізнати глибше себе самого і своє довкілля через поетичну інтроспекцію. Щоб осягти це, він інколи втікав із метушні щоденної праці та намагався зробити певні підсумки дії життя поезією:
Бажалося б ще раз із лету птаха
Обняти поглядом усе життя —
Надії успіхів і сумнів жаху
В беззорянім шляху у забуття.
Бажалося б життя схопить в синтезі —
Із сальдом перемог і неудач.
В червоно-чорно-золотій мережі
Замкнути труд, і біль, і сміх, і плач.
І голим станути в яснім свічаді
Із відбиттям і хиб, і всіх прикмет,
Щоб без ідилій фальшу й без баляди
Людини залишивсь автопортрет.
Автопортрет постійного двобою
З прокльоном немочей в своїй душі,
З бажанням пристрасти у днях спокою, —
Спокою в океані метушні.
(Із збірки «Життя»)
Окремим розділом біографії Янева є його церковно-громадська праця. Розділ цей можна поділити на дві частини: етап Українського Християнського Руху і етап змагання за Патріярхат УКЦ. Діяльність з рамени УХР може чи не найкраще віддзеркалює документ в 1960 р. п.з. «Спільне звернення української спільноти у Вільному Світі з нагоди акції солідарности проти релігійних переслідувань в Україні», видрукований у його праці «Студії та матеріяли до новішої української історії» (1970). Згідно з Наталією Полонською-Василенко, яка написала передмову до цього видання, ту «цілу акцію оформлював та координував В.Янів, як Президент УХР, що — заініціювавши акцію — став водночас її Генеральним Секретарем». Згаданий документ підписали 239 осіб, які репрезентували 143 організації,— є це промовистий свідок солідарности українських християн і свідком величезної праці й соборного наставлення Володимира Янева.
Рівно ж вагомим є вклад Янева в акцію французьких інтелектуалістів та послів за звільнення тоді ще митрополита, Ісповідника Віри Йосифа Сліпого в 1961-62 pp. і його пізніша співпраця з Патріяхом Йосифом, як співдія між УВУ і УКУ. Все це моменти в історії української діяспори, які заслуговують на окремі студії. Можна надіятись, що раніше чи пізніше молоді науковці в Україні писатимуть докторські праці про цей етап життя української діяспори, у якому Янів відіграв провідну ролю.
Науково-публіцистична й поетична спадщина Яніва є вдячним матеріялом для дослідника. В бібліотеці та архівах УВУ, УКУ, як і в бібліотеці НТШ у Сарселі (Янів був довший час заступником голови НТШ у Европі та секретарем Історично-філософічної секції) зберігаються цінні друковані та недруковані матеріяли, чекаючи свого опрацювання і дослідження. Але цей, можна сказати, хоч важливий, але неживий матеріял слід доповнити спогадами про цю велику людину української діяспори. Тут перш усього прохання до достойної дружини бл.п. Володимира Янева, пані д-ра Софії, і до його співпрацівників та бувших студентів, які мали нагоду бути живими свідками його майже надлюдських зусиль. Вже тепер треба збирати спогади, листи й інші матеріяли про цю українську людину європейського формату, яка так багато зробила для піднесення престижу української науки й української культури на терені Европи.
Володимир Янів мав харизму. Він умів притягати людей до співпраці. Він вивів УВУ на світову арену. (Можна призадуматись, чи не додати до назви УВУ ще коротку фразу «імени Володимира Янева», на мою думку, він на це собі заслужив). Він був прекрасним промовцем, і його блискучі виступи з рамени УВУ французькою чи німецькою мовами були завжди на високому рівні. Його зустрічі з папами та з різними достойниками Церков, з президентами держав та міністрами, з ректорами університетів і чільними науковцями ставили українську культуру на міжнародній форум як рівну з рівними і закріплювали в пам’яті провідників Заходу ідею боротьби українського народу за незалежність і повноправність в руслі життя країн Европи.
Володимир Янів відійшов від нас на заслужений відпочинок. Нашим обов’язком є утривалити його пам’ять вивченням та опрацюванням його багатої інтелектуальної спадщини.
Джерело.http://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/volodymyr-yaniv-ukrajinska-lyudyna-jevropejskoho-formatu/
*****
Більше далі косу цікаво.
Навчання:
Середню освіту здобув у Львівській академічній гімназії, після закінчення якої у 1927 році, вступив до Університету Яна Казимира (нинішній Львівський національний університет імені Івана Франка), де й провчився до 1934 року. В університеті посилено студіював історію у Яна Птасьніка та психологію у Мечислава Кройца. З 1940 по 1944 рік отримував другу освіту у Берлінському університеті, де продовжував вивчати історію (у Ганса Юберсберґера), соціологію (у Шерінґа) та психологію (в О. Крога). Навчання завершив написанням дисертації на тему: «Душевні віддіювання тюремного ув'язнення».
Участь у Пласті:
З 1921 року бере активну участь в діяльності Пласту (член куреня «Лісові Чорти»), був референтом Волині при Верховній Пластовій Команді, а у період з 1928 по 1930 роки — командантом Управи Старших Пластунів.
З початку 1930-х «Пласт» вимушений працювати в підпіллі, під проводом конспіративного Пластового Центру, де Володимир Янів працює з 1930 по 1934 рік, та Верховної Пластової Команди. Через утиски з боку влади та офіційну заборону діяльності, пластуни перейшли у напівлегальне становище.
Перебуваючи в Німеччині у 1946 році продовжує активну пластову діяльність — формує ідейні спрямування Пласту.
Громадсько-політична діяльність Редагувати
З 1927 року є членом Української військової організації, провідним діячем Союзу української націоналістичної молоді, членом Організації українських націоналістів, працює співредактором підпільного журналу «Юнак». У 1932-33 рр. був головою Студентської Репрезентації Союзу українських студентських організацій під Польщею, а згодом редактором офіційного журналу організації аж до його заборони у 1934 році. 1933 року він також відповідав за часопис «Наш клич»
1937 року влаштовується на роботу у видавничий відділ «Промбанку».
Після початку Німецько-радянської війни бере активну участь у діяльності Українського Національного Комітету у Кракові.
Працював редактором журналу «Вісті НТШ», організатором шевченківських та франківських наукових сесій (1950 — 1960-х pp.) і редактором «Хроніки НТШ» та трьох томів ЗНТШ.
Володимир Янів був засновником і першим президентом Українського християнського руху, за значний внесок у релігійній сфері був нагороджений Папою Римським Орденом святого Григорія. З 1977 року є членом УВАН в Європі, з 1988 року — почесний член УВАН у Канаді. Був членом Міжнародної Вільної Академії в Парижі, Deutsche Gesellschaft fur Psychologie, Українського Богословського Наукового Товариства в Римі (автор його історії із бібліографією видання). 1963 року організував наукову Конференцію «Релігія в житті українського народу» в Рокка-ді-Папа, а у 1988 — Науковий Конгрес з приводу 1000-ліття хрещення Руси-України.
Переслідування владою:
Перший арешт Володимира Яніва стався у березні 1928 року, коли його затримали за недопущення школярів на службу з приводу іменин Юзефа Пілсудського у Соборі святого Юра. З того часу був під наглядом властей, тому знову був затриманий у березні-червні 1932 року, у зв'язку із вбивством комісара Е. Чеховського, звільнений за браком доказів. 17 червня того ж року, за бійку з поліцією під час Зелених Свят, знову був арештований і відправлений у концентраційний табір Береза-Картузька, потім був переведений у звичайну тюрму. На Львівському процесі був на лаві підсудних і отримав покарання у вигляді 5 років ув'язнення, однак через амністію вирок було зменшено до 2 років і 6 місяців, тобто на волі він опинився вже у 1937 році. Ще один арешт відбувся у 1939 році. Зміна польських властей на німецькі не змінила ставлення до українців — Володимир Янів перебував у в'язниці з 1941 по 1942 рр.
Наукова діяльність Редагувати
1946 року розпочинає наукову діяльність старшим асистентом при кафедрі психології (габілітаційна праця — «Психологічні основи окциденталізму», 1949 р.), у Українському вільному університеті, потім займається викладанням у Католицькій духовній семінарії у Ґіршберзі з 1947 по 1948 рік. У ділянці психології й соціології присвятив низку розвідок етнопсихології українця (на основі творів М. Костомарова, Григорія Ващенка, Миколи Шлемкевича, Івана Мірчука), дослідові мотивації тюремних переживань (у творах Т. Шевченка, І. Франка), ідеалам сім'ї (у Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, В. Симоненка, І. Калинця), філософії Григорія Сковороди, світогляду українського народу[3]. Дав мистецький аналіз творчості сучасних художників при нагоді їх виставок в УВУ (Куріци-Ціммерманн, В. Стрельнікова, А. й О. Пулюїв, О. Терзіева-Льопи, В. Сазонова, М. Мороза, О. Мазурика, Є. Світового), як і ст. з новішої історії (про німецькі концтабори). Здобуває ступінь доцента у 1949 році, приходить на посаду наукового секретаря Наукового товариства імені Шевченка, де й працює з 1952 по 1968 рік, у 1960 стає членом головної Ради НТШ. У 1963 році стає професором Українського католицького університету у Римі.
З 1968 по 1985 рік працює ректором Українського вільного університету, домігшись «нововизнання» університету баварським урядом і, водночас, є заступником голови Наукового товариства імені Шевченка, з 1985 по 1987 — голова.
Джерело інформації літопис УПА та Вікіпедія.
Немає коментарів:
Дописати коментар