Незважаючи на відкриття архівів СБУ, агентурну справу "Вороги", в якій "розробляли" Василя Николина, розсекретили лише 2018р. І в ній знайшлися цікаві документи, які свідчать, що "оунівець" міг не загинути під час облави МГБ 1951 року.
У 90-х роках до старої хати в селі Олексинці Борщівського району Тернопільської області під`їхав чорний джип із невідомими, але дорого вдягненими чоловіками. Біля хати стояла Ганна Магас, родина якої раніше тут проживала.
Гості поцікавилися — чи знає пані бодай щось про Василя Николина, який жив у цій хаті і воював в УПА?
Питання неабияк спантеличило жінку. Хоч Василь Николин дійсно тут жив, вона відповіла: "Нічого не знаю, ніякого Василя тут не було".
Чоловіки були наполегливі і, на подив Ганни Магас, сказали, що в хаті є німецька оцинкована бочка, яку вони хочуть купити. Жінка була вражена, адже бочка там дійсно була. Злякавшись іще більше, вона втекла до іншої хати, так і не проронивши слова.
Цю історію розказала мені Марія Магас — вчителька зі села Ланівці Борщівського району Тернопільської області. Вона — родичка Василя Николина й донька пані Ганни, яка втекла від невідомих гостей, щоб не піддавати ризику родину.
Адже через зв'язок з Українською повстанською армією Николини достатньо постраждали, переживши Сибір, переслідування та нелюдські катування.
Хто були ці чоловіки і звідки вони знали про оцинковану бочку, досі лишається загадкою. Ще більше запитань викликає той факт, що після таємничого візиту бочка з хати зникла.
А з нею — і старий портрет Петра та Федори Николиних — батьків керівника підрайонного проводу ОУН на Борщівщині, а згодом — очільника надрайонного проводу ОУН на Кам`янець-Подільщині та Вінниччині.
Здавалося б, кому потрібні ці речі та інформація про Василя Николина, який згідно з офіційною версією радянських спецслужб, загинув 1951 року від рук МГБ на Хмельниччині? Дружини та дітей, за даними родини, у нього не було.
Родичка оунівця Марія Магас має власну версію. У неї досі жевріє надія, що насправді Василь Николин вижив і втік за кордон.
Смерть керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН дійсно сповнена таємниць. Адже крім офіційної версії радянських спецслужб, жодного доказу, що він загинув у 1951 році немає.
Пролити світло мало розсекречення архівів, але, на подив Марії Магас, справу Василя Николина повторно засекретили. СБУ не надіслало жінці навіть посмертне фото родича, яке не було виявлено в архівах.
Посилювали сумніви пані Марії й чутки, які ходили по селу Олексинці. Мовляв, у кінці 50-х Василя Николина бачили на базарі у рідному селі. До того ж, старший брат Николина Михайло, який є дідусем Марії Магас, розповідав, що завербований підпіллям районний начальник КГБ Заваригін зумів дати Василю Николину кілька чистих бланків паспортів з усіма печатками.
До речі, у 90-х Марія Магас записала спогади свого репресованого дідуся Михайла Николина. Вона зберігає їх у двох зошитах, один із яких присвячений керівнику Віньковецького надрайонного проводу ОУН Василю Николину, пам'ять про якого родина ретельно берегла. "Історична правда" публікує уривки зі спогадів родини про Василя.
Василь народився 14 червня 1924 року в селі Олексинці Борщівського повіту Тернопільської губернії. Був пізньою і найлюбимішою дитиною.
У сім’ї крім Василя росли ще три брати: Михайло, Павло, Іван. Всі працювали на своєму полі, тримали коні та худобу, сад та пасіку.
Василь змалечку був до всього цікавим, особливо до книжок та науки. В Олексинській школі вчився чотири класи. Історія, математика, мова, географія викладались польською мовою. Української мови та релігії вчили три дні на тиждень.
У 5-7 класах Василь та ще два хлопці з села навчались платно в Більче-Золотому. Після закінчення семирічки у 1938 році Василь вчиться у Бучацькому історико-філософському ліцеї, потім — Місійному інституті святого Йосафата отців Василіян на священника.
Ірина Гищук, родичка Василя, згадувала: "Коли Василь ішов по селу — високий, в костюмі і вишитій сорочці — діти малі крадькома бігли за ним і гукали: "Ксьондз пішов! Ксьондз пішов!".
Після закінчення інституту мріяв продовжити навчання у Львові — в Андрея Шептицького. Та не судилося…
Більшовицька влада в 1944 році закрила Бучацький місійний інститут, знищила навчальні посібники та документацію.
Більшість викладачів-священників висилають у Сибір як "ворогів радянської влади". Василь вступає в ОУН під псевдо "Мороз", повертається до батьків в Олексинці.
Спогади Прокопіва Ілька, 1928 р.н.:
"Василь серед молоді села був одним із лідерів. Олексинська ОУН організувалась 1936 року. Василь грав в оркестрі на трубі, в драмгуртку ставили різні українські вистави. В той час люди називали себе русинами. Просвітяни, в тому числі і Василь, вели серед людей велику роз’яснювальну роботу, щоб люди називались українцями. Василь Николин завжди був товариським, активним, відповідальним".
1941 рік, війна. В Олексинцях підпільно організувались у "кущ" 50 молодих хлопців і чоловіків для захисту свого села від німецьких та московських окупантів. Олексинське підпілля очолив Василь Николин під псевдо "Мороз.
Крім зовнішньої загрози була ще внутрішня. Кілька десятків чоловік з навколишніх сіл згрупувалися у банду, яка переодягалась в одяг партизанів і під їх виглядом грабувала населення, хто опирався — вбивали.
Група "Мороза" мала завдання знищити банду грабіжників, яких місцеві люди називали "соколотники". Підпільники знищили всіх бандитів, а в жовтні 1943 року був ліквідований їх ватажок. Його поховала родина, бо священник відмовився хоронити як звіра-бандита.
Між партизанами та односельцями існував тісний зв'язок. Діяла спеціальна служба повідомлень. Зв’язкові повідомляли село про час облав на чоловіків, щоб забирати на фронт. Попереджували про облави на поставки зерна, м’яса, продуктів.
У кінці березня 1944 року партизани повідомили село про фронт, який йшов з Більча-Золотого до Олексинець. Фронт тягнувся два тижні, велись запеклі бої з авіацією і артилерією. Тоді загинуло 20 німців і 600 солдатів радянської армії.
Трагедією стало ще й те, що друга лінія фронту з "катюш", які стояли за Більчем, перестріляли своїх же — першу лінію фронту. 12 людей задушились у схронах, коли німці палили село. За кілька годин фашисти дощенту спалили 2 вулиці.
Авіація та "катюші" зробили свою справу. Німецьких окупантів вигнали з рідної землі та лишились московські. Патріоти-націоналісти не хотіли з цим миритись. Народ ще більше згуртувався.
Але і вороги не дрімали, сильно діяла розвідка НКГБ—НКВД. Вони засилали до підпільних груп своїх завербованих агентів під виглядом підпільників. Але їх досить швидко викривали.
24 серпня 1945 року після вбивства облавниками підрайонного ОУН з Більча-Золотого Степана Козака, псевдо "Бір", підрайонний провід ОУН призначив керівником Василя Николина. У підрайон "Мороза" входили 10 сіл: Більче-Золоте, Доброкут, Глубічок, Олексинці, Мишків, Шупарка, Шершенівка, Юр`ямпіль, Лисівці, Монастирок.
"Мороз" очолював підрайон до осені 1948 року. Його поважали патріоти, боялися сексоти [секретных сотрудников, тобто донощиків — ІП]. Таких в Олексинцях було 25, їх списки і деякі доноси передав "Морозу" начальник районного МГБ Загаригін, якого націоналісти завербували до співпраці.
Олексинські патріоти називали сексотів "юдами", бо за московські срібняки продавали на смерть своїх братів-українців. Видавали сексоти не лише підпільників, але і їхніх сільських симпатиків і помічників.
Доносили, де звичайні люди ховають від поставок зерно, м'ясо, яйця, мед, спирт. Виказували, де викопані та побудовані схрони і криївки. Пиячили та ділили награбоване з владою майно.
Таких донощиків — "секретних сотрудников" бойова група УПА попереджувала три рази, потім на спільному суді виносили вирок і виконували його, якщо сексот вперто не переставав доносити москалям.
Тісно співпрацювали патріоти з місцевим головою сільської ради Амбросем Прокопів. Не раз переховував він їх у себе під час облави на село "стрибками" [бійцями винищувльних батальйонів при МГБ — ІП].
26 патріотів-націоналістів були вбиті комуністичною владою в Олексинцях із 1939 по 1955 рік. 110 жителів села — заарештовані й відбували заслання в Сибіру та інших тюрмах. Лише 23 жовтня 1947 року заарештували й вивезли в Сибір 24 олексинські сім’ї — 66 людей, яких московська влада називала "ворогами народу".
Ось проти такого "большевицього раю" боровся зі своїми побратимами "Мороз" — Николин Василь Петрович.
До 1950 року облави на повстанців ОУН надзвичайно жорстокі. За живого чи мертвого "Мороза" по району оголошують величезну премію. У жовтні 1947 року допитують і катують 69-річного батька "Мороза" — Николина Петра. Через кілька днів він помирає від травм, одержаних від катування чекістами.
У день похорон село, вулицю, город оточили кілька груп озброєних до зубів емгебістів. Вони гадали, що "Мороз" повинен з’явитися на похорон батька, мріяли схопити його живим чи мертвим. Але цього не сталося. Кілька місяців перед цим приїздили до матері "Мороза" — Федори, вмовляли, щоб Василь здався владі, обіцяли йому високу посаду в районі, квартиру та грошове забезпечення родині на багато років вперед.
Не вірила в це старенька мама, не вірила і родина. Не піддавався на провокації, вистояв на допитах, зазнавши нелюдських тортур, брат Михайло Николин. За відсутності зізнань його судила в Москві Особлива нарада при МГБ СРСР та вислала у Сибір як політв’язня на 9 років.
Повернувся з війни брат Павло — його теж висилають у Сибір як політв’язня на 25 років. Три роки ховалася по чужих хатах родина Василя, щоб не вбили емгебісти. Так порадив матерів Василя Федорі сам начальник районного МГБ Заваригін, який був подвійним агентом.
Усе майно Николиних і худобу конфіскувала радянська влада села, дещо передала в колгосп "Паризька комуна". Лише після 1950 року повернулися всі в порожній та розграбований дім.
Весною 1948 року Василь Николин зникає з Борщівського району. Однієї ночі прийшов додому попрощатись. Бабка Марія згадує як сумно стояв Василь у дверях, головою підпираючи одвірок вгорі. Більше ніколи він не появився у батьківському домі.
Родина вважала його зниклим безвісти. Лише старший брат Михайло знав, що керівництво ОУН перекинуло його "вищим керівником" в іншу область, на велику Україну. Аж із розсекреченням архівів, родина Николиних дізналась про те, що Василь Николин очолював надрайонний провід ОУН на Кам`янеччині та Вінниччині з 1948 по 1951 рік. Одержав псевдо "Богдан", в народі частіше його звали "Хмель".
Віньковецький надрайонний провід, який очолив Василь, охопив території Віньковецького, Солобковецького, Новоушицького Миньковецького, Деражнянського районів Кам’янець-Подільської [нині Хмельницької — ІП] області.
Група "Богдана" працювала в Копайгородському, Уманівському, Каменівському, Барському, Плисківському районах Вінницької області. Їхні завдання: посилення пропаганди українських націоналістичних ідей, розширення мережі конспіративних квартир, збільшення прихильників ОУН, виховання нових молодих кадрів для підпілля, підвищення загального рівня свідомості громадян.
Із цими завданнями хлопці із групи "Богдана" успішно справлялись. Вони керували молодіжною організацією "Молоді друзі", яку очолив Віталій Мельник-"Орлич". Юнаки та дівчата з "Молодих друзів" вчились по всій великій Україні, у Києві і там вели підпільну просвітницьку роботу з громадянами.
Розповсюджували листівки, давали людям читати патріотичну українську літературу — книги, брошури, які кликали на боротьбу проти комуністичного рабства не лише селян, але й пролетаріат, армію.
Анатолій Сухий, активний учасник організації "Молоді друзі" згадує один із виступів "Хмеля" перед ними: "Шлях підпільної боротьби дуже і дуже небезпечний. Можу вас запевнити, що він мало залишає шансів для життя. Кожен з нас знає, глибоко усвідомлює, що жити нам випадає недовго. Смерть чекає нас на кожному кроці, кожної секунди. І тільки обов’язок перед нашою Батьківщиною — Україною, перед її історією і майбутнім – вільною, самостійною, незалежною державою — дає нам сили твердо йти шляхом боротьби проти сталінського режиму".
26 грудня 1949 року співробітники МГБ УРСР виявили майно підпільної типографії Кам’янець-Подільського окружного проводу ОУН імені Ярослава Старуха. У травні 1950 року на хуторі Козак Кам’янець-Подільського району чекісти виявили криївку, звідки вилучили документи, фото Кам’янець-Подільського надрайонного проводу ОУН.
8 серпня 1951 року МГБ завело агентурну справу № 395 під назвою "Останні" на Дунаєвецький надрайонний провід, № 398 — "Схід" на Кам’янець-Подільський надрайонний провід і № 397 — "Вороги" на Віньковецький надрайон.
Василь Николин проходив по справі № 397. Влітку 1951 енкавдисти розкрили організацію підпільників-націоналістів "Молоді друзі", учасників арештовують і висилають у Сибір.
До осені 1951 року слідкували чекісти за Василем Николиним та його бойовою групою. 20 жовтня 1951 року в селі Майдан Олександрівський Віньковецького району сучасної Хмельницької області на конспіративній квартирі його було вбито. Разом із ним загинув вірний побратим Михайло Ганздюк-"Терентій".
Довгий час спогади Михайла Николина були ледь не єдиним повним джерелом інформації про Василя Николина для його рідних. Але, несподівано, на початку 2018 року Марії Магас прийшов лист, що агентурна справа "Вороги" нарешті розсекречена.
Далі тут
https://www.istpravda.com.ua/articles/2018/08/28/152839/
****
Справа "Вороги" може дати багато відповідей, але ставить не менше запитань. Тому необхідний час для її комплексного дослідження, на основі якого будуть написані статті про розробку та ліквідацію (чи не ліквідацію?) Василя Николина.
Якщо раптом хтось володіє інформацією про таємниці керівника Віньковецького надрайонного проводу ОУН, просимо написати Вас до редакції видання "Історична правда" istpravda.@gmail.com.
Вивчення загадкової історії Василя Николина лише починається.
Цей матеріал з'явився в рамках проекту Центру досліджень визвольного руху — "Deconstruction. Aрхіви КГБ для медіа", що став можливим завдяки підтримці Посольства Чеської Республіки в Україні у рамках програми Transition, а також Міжнародного Вишеградського Фонду спільно з Міністерством закордонних справ Королівства Нідерландів.
Нагадуємо, що в рамках реформи декомунізації, Україна надає вільний для кожного доступ до документів колишньої радянської спецслужби — ЧК-НКВД-КГБ. Звернутися до архіву можна особисто або написати електронного листа. Це право передбачено Законом "Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років"
Автор ДАРИНА РОГАЧУК
Журналістка, комунікаційниця Архіву національної пам'яті
Немає коментарів:
Дописати коментар