Одним із останніх повстанців був Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року.

На фото.Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».

Одним із останніх повстанців був член реферантури СБ ОУН Тернопільської області – Оберишин Ілля «Стецько», «Кобзар».

У підпіллі ОУН він перебував із 1944 року. Працював в реферантурі СБ, а також, маючи медичну освіту, проводив санітарні курси для повстанців. У 1951 році втратив зв’язок з підпіллям, певний час діяв самостійно, а згодом почав переховуватись у Турчин Емілії. Був на нелегальному становищі 20 років. У підпіллі у них з Емілією народився син – Аркадій, однак, познайомитись із батьком йому вдалось лише в дорослому віці, коли міг усвідомлювати, чому він переховується.

«Кобзар» вийшов з підпілля лише 3 грудня 1991 року, коли почув про результати Всеукраїнського референдуму за незалежність.

Схожий випадок був і на Івано-Франківщині. Повстанець Я. Галущак переховувався в криївці, облаштованій у хаті сестри біля м. Тлумач і вийшов з підпілля лише у серпні 1991 року.

Ці люди до кінця залишились вірними своїй присязі, не зрадивши ідеалів національного визволення УПА.

Джерело. https://m.tyzhden.ua

**********

Коротко про патріота. За словами Ілька він народився у 1921 р. в с.Потік, що на Рогатинщині і виростав у національно-патріотичній сім’ї.

У своїх 17 років вступив до лав Юнацтва ОУН і з того часу не припиняв боротися за волю України: боровся і словом і зброєю. Ілько вступив на фізико-математичний факультет Львівського університету, але постійні переслідування, арешти і страти студентів більшовицьким режимом, заставили Ілька покинути навчання і перейти у підпілля. Вже, будучи членом ОУН, вступає до медичного інституту, щоб освоїти медицину, розумітися на ліках, бо цього вимагали обставини, але і медінституту він не закінчив. В підпіллі він діє під різними псевдами, зокрема, «Стецько», «Кобзар», «Охрім», «Р-5». І якби не зрада, то й не знали б енкаведисти хто такий цей легендарний «Стецько». За роки окупації Ількові Оберишину вдалося обходити пастки і провокації німецького гестапо, а з другим приходом «визволителів» він переходить в бойові лави УПА, стає членом Служби безпеки (СБ) і діє під керівництвом свого командира «Гора».

Щоденні бої, постійні переходи, загибель друзів і керівників і, як підкреслював повстанець, 35 членів групи СБ на території Тернопільщини, загинуло 20 повстанців. Інші полягли в подальших боях. Вже в 1947 р. керівництво УПА призначило відважного повстанця надрайоновим провідником ОУН, надрайоновим керівником СБ, очолив він і референтуру пропаганди обласного проводу. Роботи не бракувало і це в умовах тотального терору і переслідувань з боку чекістів. Керівництво МГБ і окремі оперативні загони, збиваючись з ніг, шукали обласного керівника СБ «Стецька», але даремно. Вони навіть не знали його справжнього прізвища. Їм допомагала зрада. Все менше і менше залишалося підпільників, більшість з них гинули або опинялися, у більшості через зраду, в пазурах чекістів. А Ілько Оберишин з кількома солдатами УПА продовжував щоденну боротьбу з режимом. В 1951 р. попали вони в засідку і в тяжкому бою, в оточеній хаті полягли останні вояки, останні друзі Оберишина, а він знову вирвався з оточення і сам продовжував боротьбу. Уже ніхто не приходив на явочні квартири, уже не було зв’язкових, не було інших загонів, полягло все керівництво. Він діяв сам. Чекісти нишпорили за Ільком Оберишиним по всій Галичині, по всьому СРСР, шукали його, через свою агентуру, у США і в Канаді, але даремно. Лише п’ятеро незламних патріотів знали, що над районний провідник живий.

Життя повстанця ставало дуже важким. Ось як згадує про ці часи сам Ілько Оберишин: «Я не боявся покарання. Я просто хотів лишитися вірним своїм ідеям: не говорити з ворогом, не виправдовуватися. Навіть, якби мені довелося вмерти в лісі. Коли я захворів, я намагався залізти подалі в хащі, як ведмідь: так, щоб мої рештки, якщо і знайдуть, не змогли б упізнати. Звичайній людині важко уявити як тяжко довгі роки бути одному. Я терпів голод, непритомність, доводилося лизати росу з трави, коли не було сил знайти воду. І все ж я вважаю, що переміг я, а не більшовики».

В підпіллі легендарний партизан друкував листівки, відозви і вірні друзі розповсюджували їх по всьому краю. Серед тих, кому він вірив до кінця була Емілія Турчин,що у підпіллі стала його дружиною. Що довелося пережити цій відважній і мудрій жінці! Син Ілька Оберишина до 12 років нічого не знав про свого батька. Це тільки українська родина могла витримати такі нелюдські умови існування, витримати все за любов до України, до Бога, зберегти вірність своїм ідеалам.

 Десятки років Ілько Оберишин ніколи не ночував в одому місці, а так, таємно, де в копиці сіна, найбільше в лісі, в старих, забутих криївках. Дружина несла величезну психологічно-моральну напругу, але не покинула Ілька, не зрадила його, а допомагала всім чим могла і в тому числі у підпільній антибільшовицькій діяльності. У вічному страху, у вічній напрузі, ніколи ні про що не розказувала, хоча сексoти і різного роду опери та партфункціонери вели за нею довголітні спостереження. І витримала все. Бог дав їй сили і наснаги. Куди там античним героїням, куди там чужинським жінкам і чоловікам, що були оспівані поетами чи письменниками.

Про життя і боротьбу Ілька Оберишина та його дружини Емілії, про їх несхитну стійкість в боротьбі за волю України слід зняти багатосерійний фільм.

Весілля свого сина Ілько спостерігав через просвіт у даху, а роль батька відігравав інший чоловік – теж великий патріот і вірний друг подружжя оберишиних. Хай читач не думає, що в нелюдських умовах, Ілько з дружиною жили так собі на «віру». Ризикуючи життям та волею, обвінчався Ілько з Емілією у Львові і там теж хрестили свого єдиного сина.

А КГБісти продовжували шукати «Стецька» із всією енкаведистською впертістю, хоча знали, що надрайоновий Провідник СБ та ОУН у руки не здається: або гине у бою, або закінчує життя прибереженою останньою кулею. Її для себе Ілько Оберишин носив майже п’ятдесяти років.

Надійшов 1991 р. Україна стала незалежною. І вийшов з підпілля останній солдат УПА, який боровся і дожив до цієї святої для нього хвилини. І коли вперше почув мелодію Національного Гімну, очевидно, вперше не стримував сльози. Яке ж було здивування тернопільських рухівців, що побачили живого і озброєного командира УПА! Не меншим було здивування і офіцерів СБУ, очевидно, вони знали про нього.

Великим святом був той день, коли незламний Ілько Оберишин отримав паспорт України. Він нічого не просив, а далі працював на укріплення нашої незалежності, ставши керівником Тернопільського обласного Товариства «Меморіал», членом Народного Руху.

Без сумніву, що Ілько Оберишин мав бути Героєм України, хай посмертно, бо 11 листопада 2007 р. помер він у м.Тернополі, помер непереможеним, віддавши все своє життя в боротьбі за волю свого народу, дорогої йому України. Хай рідна земля буде йому пухом!

https://vgolos.com.ua/news/ilko-oberyshyn-vijna-tryvalistyu-v-zhyttya_113320.html

*******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель - єдине чого ще у нас не забрали.....

Спогади Українців про події в селі Охнівка 1943-44 рр. у В.Волинському р-ні Волинської обл.

церква Іоанна Богослова с. Охнівка.

Фото.http://mistovechirne.in.ua

*******

У селі мешкало близько 15 сімей поляків. Жили мирно, були мішані сім’ї. Фрося Тарасюк була замужем за поляком Франеком Ройком. Одного разу він, Франек, і розповів таємно своєму швагру Тарасюку Івану, що того дня вночі поляки прийдуть з Білина і будуть убивати всіх підряд.

Так що, мовляв, тікайте з дому подалі… Тарасюки всі звечора втекли з села. Сказали сусідові Оливку Кантону, щоб і його сім’я тікала, але той засумнівався, не повірив. У нього збиралися на ніч сусіди і вирішили: що б не було, нікуди не втікати. Зима, холод, малі діти. Тут були Чуйко Павло Кузьмич, Сас Михайло Семенович з жінкою і двома дітьми, Оливко (дитя), Сенатор Карпо і його дружина, Сойко Яків Пилипович, син Андрій. Загалом 12 осіб. Усі вони тієї ночі були закатовані в хаті, а вдень спалені. 9 лютого 1944 р. тріщав мороз, снігу багато було. Коли поляки з Білина напали, то одні тікали, інші ховались, ще інші молились і просились, щоб їх не вбивали, але не було таких, щоб боронились.

У день перед масовими вбивствами поляки наїхали в Охнівку, брали свиней, бичків, курей і всю живність. Зайшли на подвір’я до одного господаря і в хату. Тут були дорослий син, дочка на виданні, і наречений дівчини. Всіх вигнали з хати, запрягли коней у сани, вкинули на них кабана, причепились до дівчини, за неї заступились брат і наречений. Брата вбили пострілом, а нареченого закатували, відрізавши носа, вуха, поколовши штиками. У хліві застрелено Клименчуків – Марію (38 років), Любу (9 років), Марію (7 років), Антонівних. Сенатор Карпо (45 років) і Сенатор Марія вбиті за хлівом, бо втікали. Залишилося дві сестри – чотирнадцятирічна Ніна й Віра (16 років). Куди подітись? А тут ніч, і знову смерть прийде. У попередню зуміли врятуватись, а як пережити ще цю? Чули від людей, що в білоруса Римара збираються люди, а він живе в хаті осадника Круліковського, якого в 1940 р. більшовики вивезли на Сибір, і що цей білорус знається з поляками. Хата була побіч села і сподівались там у нього врятуватися. Мали на плечах по клуночку з білизною й харчами і пішли до Римара. Дорогою зустрілись з одним українцем, жонатим на польці. Він вихрестився на поляка. Вихрест дівчаток знав, бо не раз на своєму вітряку молов зерно для їхньої сім’ї. Тут впізнав:

- Доконд, дзеці, ідзецє ?

- Ми йдемо до Римара, бо там збираються люди, і там не будуть вбивати.

- Я слишалем, же вашо матке забілі. Забілі йов Голуб Юзек і Гратський. Ви нє ідзьцє там, бо напевнє, в те ноц там побійом вшисткіх.

- А ви куди йдете ? – насмілились.

- Я ідем по сани. Може ґдзє знайде, бо нє мам.

- То ви наші заберіть, все одно нам вони не потрібні.

Подякували навзаєм, на цьому і розійшлися. Дівчатка по глибокому снігу навпростець пішли на Овадне і там перебули всю війну.

Тієї ночі в Римара було вбито з 15 людей. Серед них: Хміль Трохим (45 р.), дружина Санька (36 р.), дочка Галя (9 р.). Одна жінка, звати Катерина (40 р.), залишилась живою. Їх виводили з хати по двоє і розстрілювали. Куля пройшла між рукою і тілом Катерини. Вона впала, а коли вбивці пішли по нові жертви, то вона відповзла до купки соломи, що була на подвір’ї, присіла і на себе соломи накидала. Так і залишилась живою. Клименчук Марфу (50 років) щосили вдарили городником по голові, на третій день очуняла і поволі добралась до села Овадного. Ще прожила до 1951 р.

А ввечері наступного дня, десь о 23 годині, знову на село напала польська банда з Білина. Мокрицький Йосип Демянович (30 р.) був смертельно поранений у живіт розривною кулею, дружина, вийшовши зі схованки, сиділа біля помираючого чоловіка. Віктора Татарчука, 19 років, порубали сокирою. У цій хаті була вбита жінка Надя з двома маленькими дівчатками, бабуся, два хлопці, бабуся Куган. Хати і все майно пограбоване, а будівлі опісля спалено. До хати, де жила Лідія Карпівна Големб, зайшли поляки, повибивавши вікна прикладами. В Ліди був хлопчик двох з половиною років, який дуже злякався і почав плакати, аж захлинався. Ще була донечка Галя, рік від роду. Поляки зайшли і вже хотіли стріляти просто з порога в Ліду з хлопчиком на руках, але та випередила їх, мовивши: “Я єстем полька!” Ледве впросила. Знайшла посвідку, що вона замужем за поляком Голембом, що вінчалися в костелі. Діти розплакались, вона теж. З хати не випускали, все шукали чоловіків. 

Знайомий поляк Карий, що був серед нападників, запряг коні в сани, поїхала ночувати до свекрів, що жили під самим Білином, на колонії Калінувка. Всю дорогу доводилось пояснювати зустрічним полякам, хто їде, показувати посвідчення, переконувати, що їде до свекрів-поляків, і лише завдяки тому, що їх супроводжував поляк Карий і що він весь час за них заступався, залишились живі. А вже вночі бандити прийшли до свекрів Ліди і, незважаючи на те, що вони поляки, вимагали віддати її на розтерзання. Був передранковий туман, і полька (свекруха Ліди) шептала невістці : “Дзєцко моє, уцекай. Та банда цєбє забіє, і дзєцє твоє, і внукув моїх”. Туман прикривав усе. Свекруха спорядила коней, сани, до яких прив’язана корова, на руках дочка Галя, майже гола, в одне одіяльце загорнута, хлопчик на санях.

Добрались до Володимира, потім до сестри в село Заріччя. Так і залишились живими.

Рой Ганна (с.Охнівка):

“Це було 12 лютого 1944 р. Зима була снігова й холодна. Кругом палали села, а в нас, Богу дякувати, було в селі більш-менш спокійно, хоча вже кілька разів навідувались поляки з Білина, грабували і навіть вбивали людей. Біда, страх зближують, єднають люд, і ми, селяни, сходились до якоїсь хати по кілька родин на ніч, часто виставляли якусь варту з палицями аби вона попередила про небезпеку. І цього вечора з сином Іванком, якому було 8 років та шестирічним Сергійком я з чоловіком пішли до сусіда Млинара Якова. У хаті були його дружина Марія Калинківна, сусідка Параска з чоловіком Панасом Климчуком, ще був Гергель Клим, його дружина, моя мама і ще люди, я вже й призабула хто. Чоловіки спали, де хто примостився, тим більше, що в хаті була настелено соломи, діти також спали. У той час спали одягненими та взутими на випадок тривоги, щоб зразу вискочити надвір і в поле. Жінки сиділи тихо, інколи перешіптуючись. Горіла-диміла гасова лампа, вікна були щільно завішені ряднами. Було вже за північ. Якийсь неспокій не давав мені бути в хаті, і уже вкотре вийшла надвір. Коли чую, від агронома біжать люди, якісь голоси, рух. Сумніву не було – це чужинці. Вбігла в хату і крикнула: “Вставайте та втікайте. Швидше!” В одну мить чоловіки, хлопці, підлітки вискочили з хати з білими ряденцями, які кожний мав при собі аби на снігу накритись і зіллятись з білим снігом. Діти так швидко не повставали і поки я їх розворушила, то поляки вже тут. Жінки – хто під ліжко сховався, хто в запічок, а моя мама з онуками хотіла вискочити надвір, аж в хату вскочив поляк з лопатою в руках і маму вдарив лопатою по голові, вона впала, а він ще хлопця Іванка вдарив і цей заплакав-закричав на все горло, на всю хату. Нас усіх вигнали на повір’я і тут від сусідів пригнали жінок і дітей. На подвір’ї був колодязь і всіх до нього зігнали, а тоді поляк настромив дівчинку на вила-двійчата (залізні вила з двома зубами, що використовувались для скирдування снопів) і підніс та вкинув в криницю, а тоді настромив восьмирічну Христину Мазур і піднісши, – дівчинка звивалась на вилах, плакала, кричала, – жбурнув в криницю за першою дівчинкою. Аж тут підтягнули до криниці збитого з ніг якимсь прутом військовополоненого (що перебував серед селян, втікши з німецького табору) і теж шпурнули в криницю за дівчатами, а за ним вкинули коловорот. “Нехай їм м’яко спиться (по-польськи)”, вишкірився в усмішці бандит і кинув у криницю подушку і якесь лахміття. Це пройшло дуже швидко, всі заціпеніли, а нападники вирвали з рук безтямної матері шестирічного Василька, рідного братика Христини Мазур і теж вкинули у колодязь.

І тут моя мама впізнала одного поляка в темноті снігової ночі, що був родом з Охнівки і лише проживав на другій вулиці та крикнула: “Вікторцю (так кликали поляка), що то ви робите?”. Цей відвернувся і крикнув по-московськи: “Женщін і дєтєй нє трогать!”. Тут же підійшов ще один і сказав: “Нє руш кобєте з децьми!”.

Коли грабіжники та бандити все пограбувавши, що тільки можна, пішли і поїхали, ми зайшли в хату. Не було вікон, виламані двері, окрім соломи на землі не було нічого. Холодно, весь час чути глухий стогін з криниці. Почали повертатися з поля хлопці та чоловіки. Знайшли ліца (віжки), прив’язали до кошика і спустились в колодязь.

- Синок! – кричав Петро Мазур в криницю.

- Васильку! Сідай в кошик і тримайся за ліца.

Потихеньку витягли з чорного провалля сина Петра Мазура, шестирічного Василька. Ще витягли побитого, покаліченого коловоротом військовополоненого, який сказав, що обидві дівчинки мертві.

“Васю, а тебе прохромили вилами, як мене?” – питала в братика восьмирічна Христина, перебуваючи в тісному колодязі на десятиметровій глибині. “Як мене пече всередині, як болить” – говорила плачучи.

Аж тут знову почувся шум, крики. Всі живі та поранені, понакривалися білими ряденцями на снігу. Військовополонений залишився біля колодязя. Коли вранці повернулись з поля, то біля криниці нікого не було. Його таки вкинули туди. В цю ніч до 80 людей було вбито і замордовано поляками в Охнівці”.

Розповідали:

Сойко Василь, Чуйко Костянтин, Млинар Яків, Млинар Федір, Рой Ганна, Пакуш (Мазур) Ніна, Скіць Єва, Круп Микола, Калиш Марія, Калиш Михайло, Тарасюк Петро, Багнич Люба, Оливка (Тарасюк) Домна, Каляпуха Петро, Мокрицька Олександра, Савицька Ніна про події в селі Охнівці.

Джерело. http://www.ji.lviv.ua

20 березня 1944 р. загинув Олексій Шум (псевдо Вовчак) один із найвидатніших командирів УПА.

Фото. Вікіпедія.

20 березня 1944 р. загинув один із найвидатніших командирів УПА – Олексій Шум (псевдо Вовчак), який уславився багатьма серйозними військовими операціями проти німців та московитів. Найвідоміша з них – ліквідація генерала Вермахту Віктора Лютце.

Олексій Шум народився 14 травня 1919 р. в с. Шайно (тепер Журавлине) Старовижівського району на Волині. Навчався в Луцькій гімназії, служив у Польській армії. У 1938 році став членом Організації українських націоналістів, за що був ув’язнений у польській тюрмі. Після звільнення у 1939-1940 рр. пройшов старшинський вишкіл ОУН в Німеччині.

Із початком Другої Світової війни працював у комендатурі Української допоміжної поліції в с. Деревок Любешівського району. Протягом 1941-1943 рр. був організаційним референтом Ковельського окружного проводу ОУН. На початку березня 1943 р. організував перехід до УПА всієї української міліції Ковеля. При відході з міста під керівництвом Олекси Шума повстанці звільнили в'язнів з тюрми і невільників із табору полонених. Усі, хто пішов за ним 28 березня 1943 р., у травні склали першу на Ковельщині сотню УПА «Стохід». Олексій Шум – засновник підстаршинської школи УПА Військової округи «Турів» УПА-Північ.

15 травня 1943 р. О. Шум організував на трасі Секунь-Буцин засідку на німецьку автоколону. У результаті вдалого короткого, але запеклого бою було ліквідовано обергрупенфюрера СА Віктора Лютце. Гітлер призначив його керувати 400-тисячною армією СА, а сам генерал обіцяв швидко покінчити з українським рухом опору. Німецькі газети на території рейху, що вийшли з траурним повідомленням про смерть генерала, приховали дійсну її причину. Так, «Берлінер Ілюстрайте Цайтунг» повідомила, що генерал Лютце загинув у автомобільній катастрофі на східному фронті.

Влітку 1943 р. сотню Олексія Шума включено до загону УПА «Озеро» ВО «Тури». З серпня 1943 р. О. Шум був командиром цієї військової групи.

8-10 вересня 1943 р. Вовчак керував триденним боєм з німцями та польською допоміжною поліцією під с. Радовичі Ковельського району. Це був один з найбільших відомих боїв УПА на Волині. Як відомо, німці з поляками підтягнули туди свої найкращі сили з добре укріпленого залізничного вузла Ковель. У тому бою брали участь дев’ять сотень УПА, тобто понад 1000 повстанців, а з німецького боку близько 2000 гітлерівців, яких вогнем підтримував бронепоїзд. У бою з групою Вовчака німці мали багато поранених, втратили 208 убитих. Пошкодили й ворожий бронепоїзд. З боку УПА в бою під с. Радовичами загинуло 16 вояків, яких з повстанськими почестями поховано на Володимирщині. Налякані поразкою нацисти, боячись штурму УПА залізничного вузла Ковель, ввели у місті особливий стан.

У листопаді 1943 р. О. Шум очолив Військовий штаб УПА, а невдовзі став заступником командира Північно-Західної військової округи Турів Рудого (Юрія Стельмащука). Територія цієї округи охоплювала сьогоднішню Волинську область, а також теперішні Брестську, Кобринську та Пінську області Білорусі.

Під час переходу відділом УПА лінії фронту на трасі Володимир-Волинський – Луцьк Олексій Шум прийняв бій з німецьким розвідувальним відділом поблизу с. Луковичі Іваничівського району, у якому загинув. Бойові побратими поховали свого командира в с. Жашковичі Іваничівського району на Волині.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

20 березня 1921р. у с. Верхнє Синьовидне (Сколівський р-н.) народився Дмитро Цмоць "Улас" - працівник надрайонного осередку пропоганди ОУН Стрийщини, заступник райпровідника Стрийщини.

Село Верхнє Синьовидне.

****

Джерело інформації. Літопис УПА. Календар на 2021р.

20 березня 1889р. в селі Данилівка на Чернігівщині народився Олександр Корнієвський, бандурист, майстер з виготовлення музичних інструментів.

******

Походив із простої селянської родини, нащадків запорозьких козаків. Парубком грав на скрипці на весіллях і святах. Але одного разу почув гру мандрівного кобзаря і на все життя захопився бандурою.

Закінчив ремісниче училище в Мені. Працював столярем-червонодеревником, славився майстерно виготовленими бандурами. Першим із майстрів створив хроматичну концертну бандуру: добавив поміж струнами півтонові приструнки, значно збільшив кількість струн, придумав на струнах демпфер-перемикач. У 1913-му відзначений бронзовою медаллю на Всеросійській кустарно-промисловій виставці в Києві.

Під час Першої світової війни давав платні концерти, зібрані кошти передавав у фонд поранених. На думку деяких дослідників, брав активну участь в Українській революції 1917-1921 років, хоча сам кобзар у своїх спогадах цей період ретельно оминав.

За радянської влади мешкав у Корюківці. Через загрозу арешту (мав багато замовлень на виготовлення бандур, тож його діяльність почала привертати увагу представників каральних органів), в 1929-му виїхав до Лохвиці. Однак у 1937-му був ув’язнений на 10 років за доносом. Як згадував Олександр Корнієвський: «…думали: я великий злочинець, а не розуміли, що був засланий тільки за те, що я робив бандури й, таким чином, підтримував українську культуру, і в той час усі тюрми забивали таким людьми, які мріяли про Україну…».

Покарання відбував у таборах на Далекому Сході. Його донька Віра загинула в блокадному Ленінграді, дружина Олександра спалена нацистами в 1943-му в Корюківці.

Після звільнення деякий час мешкав у Сибіру, в 1962-му повернувся до Корюківки.

Стенд у Корюківському краєзнавчому музеї, де представлені інструменти, зроблені Олександром Корнієвським.

Репертуар Олександра Самійловича налічував близько 160 творів. Майже все своє життя присвятив виготовленню музичних інструментів –скрипок, гітар, мандолін, балалайок, лір, арф. Але головним його доробком стали понад 180 бандур, які користувалися великим попитом серед самодіяльних і професійних виконавців. Кожен інструмент не повторював попереднього і являв собою справжній витвір мистецтва. Бандури Корнієвського стали зразком для серійного виробництва бандур на Чернігівській фабриці музичних інструментів, а нині експонуються в музеях України, Канади, Австралії та інших країн.

Помер 31 січня 1988-го в Корюківці на Чернігівщині, на 99-му році життя.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/20/1889-narodyvsya-oleksandr-korniyevskyy-banduryst

Публікується вперше. Документ: "Про переслідування Українців поляками не тільки в Галичині, а й в Білорусії" Таємно. (З архіву Львів'янина Степана Гуцула.)

19 березня 1950р. біля с. Бистриця Надвірнянського р-ну. прикриваючи відхід 2 груп по 6 бойовиків окружної боївки СБ (УПА) - загинула кулеметниця Ольга Левицька - "Христя", "Віра".

Село Бистриця.

******

Того ж дня у бою з московитами у місті Стрий загинув Юрій Грица "Юрко" Стрийський надрайонний провідник.

Джерело. Літопис УПА. Календар на 2020р.

*******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Вчора 18 березня 2021р. у бою з московитами під Горлівкою загинув 55-річний командир відділення Віктор Пасєка із Хмельниччини. Загинув захищаючи Рідну Українську Землю!

Боєць Пасєка служив у 109-му окремому гірсько-штурмовому батальйоні (109 огшб), що входить до складу 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

18.03.2021 року, біля 12-ї години дня, представниками ЗС РФ було відкрито вогонь зі сторони окупованого міста Горлівка по позиціях взводного опорного пункту військової частини А3892 біля н.п. Південне, із застосуванням великокаліберних кулеметів (50 черг), гранатометів АГС-17 (40 гранат), РПГ-7 (10 пострілів), СПГ-9 (10 пострілів), мінометів калібру 82 мм (8 мін) та 120 мм (4 міни). О 12.10 отримав кульове смертельне поранення в голову військовослужбовець служби за контрактом (…) молодший сержант ПАСЄКА Віктор Степанович, 08.06.1965 року народження, командир бойової машини – командир відділення 2-ї гірсько-штурмової роти військової частини А3892“,

********

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1918р. за рішенням Центральної Ради 27 студентів розстріляних московитами на станції Крути наприкінці січня, перепоховали на Аскольдовій могилі в Києві. З цього приводу відбулася багатотисячна маніфестація. На церемонії виступив Михайло Грушевський, який назвав вчинок Київської молоді героїчним.

Тоді ж із будинку Педагогічного музею, де працювала Центральна Рада, зняли зображення двоголового орла - герба московії.

Джерело.https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/19/32341/

https://nubip.edu.ua/node/55502

19 березня 1904р. народився Марко Миколайович Вороний, Український поет і перекладач. Розстріляний в лісовому карельському урочищі Сандармох 1937р.

******

19 березня 1904 народився український поет розстріляного відродження Марко Миколайович Вороний (1904-1937). Народився в сім'ї великого українського поета і письменника Миколи Вороного і Віри Вербицької-Антіох, дочки поета Миколи Вербицького, одного з авторів слів гімну України «Ще не вмерла Україна». Навчався в Чернігівській Гімназії. Хрещеним батьком Марка був Михайло Коцюбинський. Після розлучення батьків жив у сім'ї Вербицьких, в садибі Вербицьких (вул. Успенська - тепер Антонова-Овсієнко).

Вже в 6 років бабуся навчила його читати по Шевченківському "Букварю". Семирічний Марко став гімназистом, був першим учнем у класі. З дитинства йому подобалося читати і слухати вірші, багато поетів відвідували будинок Вербицьких. Особливо йому подобалися вірші його ровесниці і кращої подруги сестри Талюсі Ладі Могилянської. Писати почав з 14 років, навчаючись у Чернігівській гімназії. «Спалахнула Лютнева революція. Місто заполонили веселі люди у червоних бантах. Росія визнала незалежність України. Та на цьому все і закінчилось, - пише племінник М. Вороного Володимир Сиротенко (Вербицький). - А потім їхній світ і долю висадив в повітря жовтневий переворот. У відповідь в Києві створили УНР, а на Галичині ЗУНР. Вирізавши під Крутами нечисленний загін хлопців-гімназистів влетіла "залізна дивізія" Муравйова. Почались грабунки й нищення "гнилої інтелігенції”. Порубали на куски їх вуйка Григорія Вербицького, поміщика з Ріпок. Біля садиби Вербицьких п’яні патрульні закололи штиками красуню-гімназистку Тому Мещерську». 14-річний Марко пише:

Господи, в день твого гніву неспинного

Дай мені мужність і віру в небеснеє,

Дай чути в шепоті саду звіриного

Царство Ісусове Хрестовоскреснеє

О пам’ятаю, розкинувши косами

Впала вона під рукою ворожою

Вкрито її сніговими покосами

Я усій зграї звірячій загрожую

Господи, дай мені сили помститися

За її душу - за синєокую

Господи Боже! Не можу молитися -

Кров її кров – борозною глибокою...

У 1918 році добровільно записався в армію Денікіна, однак через неповноліття його не взяли. Марко лишився у Катеринодарі у Григорія Вербицького, відомого земського лікаря.

У 1920 році повернувся з Польщі в Україну, став працювати вантажником. У 1926 році Микола Вороний прийняв пропозицію Радянської влади й повернувся в Україну. Оселився він спочатку в Харкові й очолив музичну частину оперного театру. Марко із задоволенням кинув Чернігів і переїхав до батька. Харків здався йому настільки романтичним, про що пише у своїх віршах "трамваї сині линуть в вирій"... Батько допомагає йому вступити в інститут Нарпросвіти, дає змогу підробляти в театрі. Познайомився тут Марко з Бажаном, Сосюрою, Рильським. 

Потім разом з батьком переїздить до Києва і переводиться в Київський інститут народної освіти, одночасно навчається на режисерському факультеті Київського музично-драматичного інституту ім. Лисенка. Поступивши в Музично-драматичний інститут він в якості курсової пише російською на мотив старовинної німецької матроської пісні: «Всё выше и выше, и выше/Стремим мы полёт наших птиц/ И в каждом пропеллере дышит/ Спокойствие наших границ!» (Згодом цю пісню переробили у нас Павло Герман з Юлієм Хайтом у офіційний Гімн авіаторів РККА). З 1928 року працював на кіностудії, переводячи титри з російської мови на українську. У 1920-х роках почав друкуватися в журналах:

ОТЧИЗНА

Моя отчизна! Знаю я, тобі

Судилась крізь війну в віках дорога.

Ти Бога бачила, такого Бога,

Що віти опустилися в журбі.

Ще колії татарської гарби

Лишилися і з полум'я грізного

Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,

Поглянь, горить на степовім горбі.

Так, од могил земля наша горбата...

О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!

На переможцях скрізь печать проклята.

Он на бурхливім небі знак страшний.

То крові з хмар напухнув хрест гігантський:

Не вийти з бід країні цій селянскій.

ВІЗІЯ

Я раз лежав. Спокійна течія

Несла вгорі золотосяйні хмари...

Коли здалось - мов у глухім ударі,

Блакить розкрилась і стряслась земля!

Як божевільна, мрія палія,

Палала сфера. Огняні примари

Розходились і сходились у пари...

І в спеці шкіра тріскалась моя.

І я побачив: неслась земна куля

Серед пекельного того розгулля

У хорі незчистелнному планет.

Зотліло все в страшнім огні свободи:

Гляділо сонце лиш в холодні води

І диски місяців, як мідь монет.

Перший тривожний дзвінок долі пролунав ще в 1929, коли за участь у "Союзі визволення селян" заарештували сестру Мусю, разом з подругами - Галею Левицькою та Ладою Могилянською, у яких знайшли листівки проти колективізації. Навесні 1933 року, коли почалися репресії проти українських письменників, змушений був восени 1933 виїхати до Москви, де працював у журналі "Наши достижения", подорожував по всьому Союзу. Навесні 1934 заарештували батька. Дали йому три роки таборів, які по дзвінку з Москви, замінили на 3 роки заслання. Дізнавшись про батькове нещастя Марко звільняється з редакції і їде до Києва, щоб разом з ним вже поїхати до столиці - Харкова і там добитися перегляду справи, що не вдалося. На той момент був безробітним.

19 березня 1935, в день народження Марка Вороного, його заарештували у справі "українських націоналістів", за яким проходили М. Зеров, А. Лебідь та ін. Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1-4 лютого 1936 засудив Марка Миколайовича Вороного до восьми років виправно-трудових таборів.

Покарання відбував у місті Кемь, пізніше в Соловках. У червні він пише вже з Соловецького острова: «Зеленіють берези.. Живу я в монастирському Кремлі, за стіни виходжу тільки на роботу або на стадіон по вихідним. Працюю я до цього часу на ріллі: саджав буряки та полов моркву та ріпу... Не писав я так довго тому, що звідси дозволяють лише один лист на місяць... Живеться ні добре, ні погано – сплю в теплі, не голодую. Життя таке рівне, день в день, що зовсім втрачаєш лік часу і від цього така туга! А якщо згадую про Вас, то зовсім стає погано... Ріднесенька моя, так би хотілось, щоб все це швидше проходило, та дні біжать швидко, а роки тягнуться довго. Подумаєш про майбутнє – і тривожно робиться – коли доведеться повернутись додому всі давним-давно знімуться зі своїх міст і будеш усім чужий...».

Останні листи він вимушений писати вже російською. Він пише у липні 1937: «Я понемногу занимаюсь английским языком и стараюсь побольше читать. Теперь, когда пришло лето, ещё больше тянет домой на юг. На днях я получил посылку от отца, а в начале месяца получил и деньги... Единственное, что я прошу тебя выслать – это карточки. Снимись и пришли мне свою большую, хорошую карточку, я вставлю её в рамочку под стекло и повешу над моей койкой. Ты мне пишешь большие хорошие письма, и я не могу представить себе, как бы я здесь существовал без них... мне остаётся только сесть у моря – ждать погоды. Отчего ж не ждать. Будто воды наши годы станут прибывать, поразвеет пыл горячий, проминут года, и под камень, под лежачий потечёт вода… Мамуся, как здоровье дяди Феди, как окончилась у тёти Жени операция, как дела у её Ирочки и Евгения? Приехала ли Муся, что пишет Талюся? Я тебя очень люблю потому, что мама единственный человек в нашей жизни, а остальные для нас только люди…». Це був його останній лист.

Особливою трійкою управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 був засуджений до розстрілу. До розстрілу було засуджено 1825 соловецьких в'язнів. У справі № 103010/37 р засудили до розстрілу більшість саме українців (134 "українських буржуазних націоналістів") - Омеляна Волоха, Марка Вороного, Миколу Зерова, Антона Крушельницького, Миколу Куліша, Леся Курбаса, Юрія Мазуренка, Валеріана Підмогильного, Павла Филиповича, Клима Поліщука ... Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що "залишаючись на попередніх контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію". 3 листопада 1937, напередодні святкування 20-ї річниці Жовтневого перевороту, Марко Вороний був розстріляний в лісовому карельському урочищі Сандармох під Медвеж'єгорськом. (В ознаменування 20-річчя Великого Жовтня з 27 жовтня по 4 листопада 1937 були розстріляні 1111 колишніх в'язнів Соловецького табору особливого призначення). Зараз у тому лісі меморіальне кладовище. Хрести скорботи. Дерев'яна капличка. І пам'ятник - гранітна брила з написом: "Люди, не вбивайте один одного".

Марк Вороний видав п'ять книг для дітей (все в 1930): "Будівнікі", "Коники", "носоріг", "Ставок", "Червоні краватки", а також збірка віршів «Форвард» (1932). Перекладав з німецької (Райнер Марія Рільке, Георг Гайм, Альберт Ліхтенштайн), французької (Сюллі-Прюдом, Шарль Бодлер, крім відомого «Альбатроса»), італійського (Джованні Боккаччо мов, а також з івриту (Давид Гофштейн).

Джерело.http://incognita.day.kyiv.ua/marko-voronij.html

Андрій Безсмертний-Анзіміров

Есеїст, кінокритик. Проживає в США

*******

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1951р. у с. Бірче (Городоцький р-н.) у бою з московитами загинули Григорій Глушко - "Смерека" підпільник та Пишко - "Степан" кур'єр Миколаївського надрайонного проводу ОУН.

Село Бірче.

*****

Джерело інформації. Літопис УПА. Календар на 2021р.

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

19 березня 1877 р. народився Василь Доманицький, філолог, історик, фольклорист та бібліограф. (с. Колодисте на Черкащині)

Фото: gazeta.ua

Походив із родини священика. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету, був одним із кращих учнів Володимира Антоновича. Вчителював у гімназії в Києві. У 1905 році ініціював заснування Всеукраїнської учительської спілки.

Доманицький – автор багатьох праць з історії України, зокрема: «Друкарська справа у Малоросії на початку ХІХ ст.» (1900), «Козаччина на переломі ХVІ-ХVІІ ст.» (1905), «Життя Тараса Шевченка» (1918). 

Співпрацював із такими виданнями як «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Громадська думка», «Рада».

Василь Доманицький, червень 1906 року. 

На сторінках часопису «Київська старовина» Василь Доманицький розпочав бібліографічний облік української друкованої продукції. В одній зі своїх статей він описав цю свою роботу: «Почав я стежити за літературною продукцією на Вкраїні, то вже й стежитиму. Нудна ця робота, – та що робити? Треба од часу й до часу «подавати рахунок» нашої творчості. Треба, щоб про цю творчість знали і свої і чужі. Як знатимемо, на що ми спромоглися за певний час, то може прикладатимемо більш енергії до нашої праці, щоб не топтатися на одному місці…».

Відзначався надзвичайною працьовитістю та енергією. «То була звичайнісінька річ, що Василь по 12-14 годин на день сидів коло столу… Навіть у театр, куди ми ходили звичайно теж гуртом, приносив він свої паки і в антрактах щоб довбався в них. Хвилини він не хотів змарнувати», – згадував Сергій Єфремов. При цьому «завжди приходив на наші товариські зібрання чи до театру страшенно втомлений, виснажений, голодний і сонний, -доповнює Ф. Матушевський. – Не доїдав і не досипляв він систематично й хронічно… Василь не вмів поділяти роботу на білу й чорну, – він однаково захожувався коло всякої роботи, як тільки бачив, що її нема кому зробити… У всякій роботі, аби вона тільки йшла на користь українству, знаходив він інтерес і задоволення».

Активна громадська позиція спричинила переслідування поліції, тож деякий час Василь Доманицький перебував на нелегальному становищі. В 1906 р. під чужим паспортом оселився в Петербурзі. Тоді ж підготував фундаментальну літературознавчу працю «Критичний розслід над творами «Кобзаря» Шевченка» (1907) і вперше видав найповніший варіант «Кобзаря». Автор ретельно дослідив усі прижиттєві та посмертні видання поета, а також його 270 автографів, упорядкував хронологію, вперше опублікував ряд невідомих віршів Тараса Шевченка і спростував його авторство щодо деяких творів, які тому приписували.

За рік був висланий на північ, але заслання замінили на трирічне перебування за кордоном. Наприкінці 1907 р. емігрував до Польщі (територія тодішньої Австро-Угорщини). Редагував «Історію України-Русі» Миколи Аркаса. Попри важку хворобу легенів, до останнього працював над купою проектів. Помер 10 вересня 1910 р. в м. Аркашон (Франція), де лікувався.

Похований у рідному селі.

© 2020 Офіційний веб-сайт УІНП

www.memory.gov.ua 

Цей день в історії УПА 19 березня.

******

1943 рік

У селі Дем’янів на Станіславщині повстанці влаштували зіткнення німецьких залізничних ешелонів. У пожежі, що виникла, згоріли цінні для німців документи.

1945 рік

У Новому Селі на Львівщині повстанці атакували винищувальний батальйон. Захоплені в полон 20 бійців, які були роззброєні і відпущені, а також дільничний уповноважений райвідділу НКВД.

Районна боївка СБ (служби безпеки ОУН) прийняла бій з опергрупою НКВД у селі Мільно на Тернопільщині. Знищені 19 військових. Втрати повстанців – четверо загиблих, ще двоє (зокрема, заступник командира Микола Дец – «Крилатий») отримали важкі поранення і, не маючи змоги відійти, застрелилися.

1946 рік

20 пошукових груп МВД влаштували масштабну облаву на курінь «Сиву ля» УПА-Захід біля села Манява на Станіславщині. У трьох сутичках загинули 5 підпільників, решта змогли відійти у безпечне місце.

У сутичках із загонами МВД у селах Новий Кропивник та Барнівці на Дрогобиччині загинули районний провідник Іван Строгуш – «Бурун» та ще один повстанець. Внаслідок нічного бою у селі Добрівляни загинули троє повстанців, двох захоплено в полон.

Пошукова група МВД захопила криївку біля села Пронятин на Тернопільщині. Після збройного спротиву застрелились п’ятеро підпільників.

1947 рік

У селі Залокоть на Дрогобиччині повстанці знищили голову сільради та бухгалтера колгоспу.

Завдяки диверсії підпільників, на залізниці Довге–Підбузьке зійшли з рейок два паровози.

Опергрупа МВД атакувала табір куреня «Дзвони» УПА-Захід у Чорному лісі на Станіславщині. Загинув начальник штабу куреня бунчужний «Бодьо».

У селі Чистилів на Тернопільщині повстанці увійшли в залишене на деякий час без нагляду приміщення дільниці винищувального батальйону. Захопили 12 гвинтівок та інше озброєння, після чого спокійно зникли в лісі.

Біля села Волохи на Львівщині повстанці знищили дільничного МВД.

1948 рік

Загін МГБ захопив криївку в селі Галівка на Дрогобиччині. Відстрілюючись і витративши всі патрони, застрелились четверо повстанців, ще одного пораненим захопили в полон.

Під час зіткнення з загоном МВД у селі Ляшки-Горішні на Дрогобиччині загинули троє підпільників.

1950 рік

Пошукова група МВД захопила криївку в селі Бистриця на Станіславщині. Змогли прорватися дві групи по 6 повстанців. 

Прикриваючи їх відхід, загинула кулеметниця Ольга Левицькі – «Христя».

Захоплена оперативниками МВД у центрі Львова член ОУН Анастасія Лучка вчинила самогубство.

1952 рік

У сутичці з загоном МВД у селі Биче на Дрогобиччині загинув кур’єр надрайонного проводу ОУН.

Джерело. https://ibilingua.com

19 березня 1864р. народився Липківський, Василь Костянтинович, релігійний і освітній діяч, церковний реформатор, публіцист, перекладач, перший предстоятель Української автокефальної православної церкви. Василя Липківського розстріляли 27 листопада 1937-го. Вирок виконала трійка чекістів при Київському управлінні НКВС.

Митрополит Василь Липківський із дружиною Параскою Олександрівною (праворуч) і сестрою, перша половина 1930-х Фото: lypkivskyivasyl.in.ua

******

«Нам дотепер докоряють, вважають навіть єретиками за те, що Українська церква відділилась від московського патріярха без його на це згоди, що утворила собі своє церковне керівництво. Але ж згадайте, чи питав московський патріярх згоди українського народу, коли підбивав під себе Українську церкву силою, без її згоди, він виконував заповіти Христа чи, навпаки, різко порушив ці заповіти і таким чином сам заслуговує докорів у єретицтві… Знайте ж усі ті, що вважаєте себе тут в Україні ще й досі прихильниками старої слов’янської церкви, підлеглої московському патріярхові, що ви підтримуєте неправду людську проти правди Христової, що коли ви не прагнете до церковної волі, до визволення Української церкви, ви йдете проти заповітів Христа, проти наказів св. Апостолів».

Так говорив у своїх проповідях Василь Липківський, палкий прихильник української церковної автономії.

Походив із давньої священницької родини. Навчався в Уманському духовному училищі, після закінчення Київської духовної семінарії був направлений в Київську духовну академію, здобув учений ступінь кандидата богослов’я. Після висвячення на священика (1891) опікувався церковнослов’янськими школами. Деякий час очолював Київську церковно-вчительську школу.

Виступав проти безправ’я церковних громад і свавілля вищого духовенства, розцінював російську церкву як інструмент виховання лояльного ставлення українців та інших підкорених народів до імперії. Активно включився в український культурно-релігійний рух. Був усунутий від викладання в 1905-му за ліберальні погляди й «українофільство», перебував під постійним наглядом поліції.

Розмірковуючи над шляхами реформування церковного життя, став одним із фундаторів «Братства воскресіння Христа», утвореного для здобуття автокефалії. Наприкінці 1917-го було створено оргкомітет для скликання Веукраїнського церковного собору. Запланований на 7 січня 1918-го, собор через російську агресію кілька разів переносився. Гетьман Павло Скоропадський та Директорія УНР проголошували автономію УПЦ, однак політичні обставини не дозволяли реалізувати ці рішення. Перший Всеукраїнський православний церковний собор (1918) навіть позбавив делегатських мандатів Василя Липківського та інших прихильників автономії. Однак другий собор (1919) ухвалив розпочати утворення українських парафій. Василь Липківський відслужив першу літургію українською мовою в київському Микільському соборі, став настоятелем Софійського собору, утворював українські парафії, перекладав на рідну мову богословські та літургійні тексти. Ієрархи РПЦ позбавляли його духовного сану, однак Всеукраїнська православна церковна рада взяла курс на створення власного єпископату, не вважаючи російський за своїх архіпастирів.

Перший Всеукраїнський церковний собор зібрався в Софії Київській 14 жовтня 1921-го і проголосив автокефалію УПЦ. Перехід Київської церкви під зверхність Московського патріархату 1686-го визнано неканонічним, богослужіння мали вестися української мовою. Василя Липківського майже одноголосно обрано митрополитом Київським і всієї України.

«Не нову церкву для нашого народу ми утворюємо – ми відновлюємо ту рідну нашу церкву, за яку предки наші страждали, за яку життя своє покладали, могилами матір-Україну покривали», – наголошував митрополит у проповідях.

Ієрарх користувався великим авторитетом у населення, часто його називали «народним митрополитом».

Олена Стеценко згадувала, як одного разу митрополит потрапив у залізничну катастрофу: «…потяг, в якому їхав Митрополит, збився з іншим потягом. Було повно ранених, а Митрополита винесли через вікно і на ньому хоч би подряпина була. Хіба ж це не доля? А він сказав: «Авжеж, якби це якийсь «слов’янський» священик упав у калюжу, то й капличку на тому місці поставили б, а український обтрусився та й пішов додому». Це було таке характерне для нього. Ми всі сміялись, а я от ніколи не пам’ятаю його з усмішкою, ніколи. Очі спокійні, але він ними бачив усе, наче скрізь».

І далі: «А от ще, як ми ходили з метою українізації: село Петрівці. Приходимо, а там уже «гудуть». Церкву закрили, не смієм заходити. Селяни – одні «за» і другі «проти». Ну, Митрополит і каже: «Добре, будемо служити на кладовищі». Були ж там і наші прихильники, які просили, щоб ми прийшли. Став Митрополит правити, ми співаєм. Вже нас так оточили, так обступили, що ми й не бачимо, що там робиться. А люди: «Батюшечка, так це ж по нашому! Голубчику, та я ж це розумію!». Руки йому цілують… Нас просять зайти у хату… Отак ми їх українізували».

Більшовицька влада, занепокоєна успіхами української церкви, взяла курс на розкол українського православ’я. Зусиллями Василя Липківського та його прибічників вдалося нейтралізувати розкольників із громадської течії «Діяльна Христова церква». Однак натомість почалися прямі репресії. Влада конфісковувала церковне майно й храми, єпископів заарештовували або ж відправляли в заслання. Двічі заарештовували й митрополита за звинуваченням в антирадянській діяльності.

На другий Всеукраїнський церковний собор восени 1927-го Василь Липківський прибув після тримісячного ув’язнення. Під тиском влади його звільнили з «митрополичого служіння» (інакше спецслужби погрожували розігнати собор і заслати митрополита). Слабкість духу делегатів собору стала ударом для Василя Липківського: «Як вийшов я з ВПЦР в день мого звільнення, то вже більше й не ходив туди і абсолютно ніяких зв’язків з керівними органами не мав, – писав він у спогадах. – Хоч я іще два роки жив коло святої Софії в 10 сажнях від ВПЦР, ні один з єпископів, ні один з членів ВПЦР, крім Чеховського, майже ніхто з священиків не заходив до мене: всі як чуми цуралися».

Однак у 1929-му радянська влада оголосила УАПЦ «однією з ланок антирадянського підпілля» і невдовзі розпустила.

«Радвлада утворила цю «соборну ліквідацію УАПЦ» запевне лише про людське око; в затінку цієї ліквідації вона робить справжню і невпинну ліквідацію взагалі віри і Христової Церкви за своїм комуністичним програмом, і в першу свою п’ятирічку взялась до ліквідації УАПЦ, як наймолодшої, значить найменш тривкої, та ще й такої, що дуже захоплює селянство… Хоче все селянство обернути в безвірницьку спролетарізовану масу…», – писав Василь Липківський у 1930-му.

Останні роки провів у злиднях, під постійним наглядом спецслужб. Живучи впроголодь, писав «Історію Української Православної Церкви» (збереглася завдяки тому, що її вдалося передати на Захід), займався перекладами, вів широке листування. У вересні 1937-го його запросили очолити Українську церкву в Канаді. Однак реалізувати задум завадив черговий арешт 22 жовтня. За місяць особлива трійка при Київському управлінні НКВД засудила до найвищої міри покарання за «антирадянську агітацію у великих розмірах».

Розстріляний 27 листопада 1937-го в Києві. Вірогідно, похований в Биківнянському лісі під Києвом. На Лук’янівському кладовищі встановлено пам’ятний хрест.

Відновлення УАПЦ в Україні проголошено на Всеукраїнському Православному Соборі 6 червня 1990-го. А в 1997-му Собор УАПЦ канонізував Василя Липківського та інших церковних мучеників 20-30-х років, днем їх пам’яті обрано 27 листопада.

Джерело.https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/19/1864-narodyvsya-vasyl-lypkivskyy-tvorec-i-pershyy-mytropolyt-uapc

******

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Рятував людей під час голоду Дробот Яків Олександрович,1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

Дробот Яків Олександрович,

1902 р.н., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області.

У 1930-х роках працював головою колгоспу «Незаможник». Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Щодня зранку бригадири обходили село та доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Також не допустив обшуків у односельців – буксирну бригаду вигнав із села.Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу. У 1937 році Дробота заарештували, але односельці виступили на його захист. Він повернувся у село, знову очолив колгосп. 

У 1943 році розстріляний німцями.

З часопису (напевно журналу) Черкаський край. — 1993. — 16 жовтня.

http://www.vox-populi.com.ua

******

Люди! Українці! Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Фундатор тому “Літопису УПА” Тарас Нарожняк

Фото з тому Воєнна округа УПА “Буг” Документи і матеріали 1943-1952

Книга 2. Нова серія, том 13.

Народився 9 липня 1921 р. в селищі Єзупіль Тисменицького р-ну Івано-Франківської обл. Член Юнацтва ОУН, де виконував обов'язки звенового. Брав активну участь у громадських і політичних заходах. У травні 1943 р. став вояком І Української Дивізії "Галичина". З 1945 р. перебував у таборі військовополонених в Італії, відтак при кінці 1946 р. перебрався до Франції, де в 1947 році вступив у Стразбурзький університет на факультет політичних наук. В листопаді 1948 року виїхав до м. Вінніпеґ у Канаді. Там згодом одружився з Мирославою Стельмах та активно включився в громадське і церковне життя. У 1949 р. вступив до Манітобського університету, де 1954 року отримав ступінь Bachelor of Science. Проживання у м. Стоні Крік, Онтаріо. Має (мав) троє дітей - дві доні Ліду, Адріяну та сина Юрія.

джерело з тому Воєнна округа УПА “Буг” Документи і матеріали 1943-1952

Книга 2. Нова серія, том 13.

18 березня 1880р. с. Нижчі Луб'янки, нині Збаразький р-н, народився Роман Васильович Дудинський - Український військовик, сотник Легіону Українських Січових Стрільців, отаман (майор) Української Галицької Армії.

******

Роман Дудинський народився 18 березня 1880 року в селі Нижчих Луб'янках Збаразького повіту , Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська імперія (нині Збаразького району, Тернопільської області, Україна).

Після закінчення гімназії в Тернополі у 1908 році навчався у Львівській політехніці (закінчив у 1913 році).

Від серпня 1914р. до 1917р. командував сотнею Легіону УСС. У 1914—1916 роках сотня Дудинського відзначилася під час боїв у районі Синьовидного й Маківки в Карпатах; у бою на горі Лисоні біля Бережан (був поранений), над річкою Стрипою.

Командант запасного Коша УСС у Станиславові. У 1919 році командував Коломийською (другою) бригадою УГА (короткочасово), потім 13-ою бригадою УГА. Потрапив у більшовицький полон навесні 1920 року.

Перебував у Кожуховському концтаборі під Москвою, де 14 липня 1920 року помер у тюремній лікарні.

Джерело.

Гасай Є., Ханас В. Дудинський Роман Васильович // Тернопільський енциклопедичний словник.

Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.

Шанковський Л. Українські збройні сили в перспективі нації // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Нью-Йорк — Лондон — Париж.

18 березня 1913р. у Львові відбулися установчі збори військового товариства "Українські Січові Стрільці"

*******

18 березня 1913 року відбулись установчі збори військового товариства “Українські Січові Стрільці”. У складі Українського Січового Союзу була створена Стрілецька секція. Тоді українці започаткували організацію збройних сил нового періоду і так продовжили військові традиції Запорозької Січі, перервані зруйнуванням її в 1775 році царицею Катериною II. Кошовим цього Товариства став Володимир Старосольський.

28 червня І914 року в день січово-сокільського здвигу вулицями Львова під звуки оркестру пройшов багатотисячний похід “Січі” та “Сокола”, з’явились озброєні відділи стрілецьких організацій, які з радістю зустріла громадськість міста. Це був перший етап формування майбутньої української військової формації.

“Січі” вчили та виховували українську молодь для боротьби за волю України, гартували її дух і готували до змагань, які незабаром прийшли і мали визначальну роль у боротьбі за українську державність. У “Січах” воскресали давні козацькі завзяття і посвята, клич “один за всіх, усі за одного”. Без “Січей” не було б Українських Січових Стрільців і Української Галицької Армії, Чину 1 листопада 1918 року, Акту Злуки 22 січня 1919 року.

В перші дні світової війни український політичний центр – Головна Українська Рада – оголосив клич: “До боротьби проти історичного ворога України, проти Росії, за визволення українського народу з московської неволі, за вільну, самостійну українську державу”. Головна Українська Рада видала Маніфест, який закликав українську молодь створювати збройні сформування, які репрезентували б Україну в бойових діях світової війни. Так була створена з добровольців, переважно 18-20 літньої молоді, військова формація Українські Січові Стрільці (УСС), для керівництва нею була утворена “Бойова Управа УСС”, її головою став “Січовий Батько” – тоді посол до австрійського парламенту Кирило Трильовський.

Джерело.http://www.spas.net.ua/index.php/news/full/244

https://www.istpravda.com.ua/dates/2019/03/18/32292/

17 березня 1950р. на Чорногорі загинули Параскевія Захарчук "Блискавка" та Настя Жекалюк "Чорноброва" працівниці референтури пропоганди, московити - облавники відрубали їм голови.

Фото Говерли і урочища Козьмещик

Джерело. Літопис УПА. Календар на 2021 р.

*****

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

17 березня 1950р. у с. Підгородці Сколівського р-ну. у бою з московитами загинули станичні Микола Микулин "Вовк" та Григорій Шанель "Андрій".

На фото село Підготовці.

Дата знімку: Липень вересень 2006р.

Адреса знімку: Підгородці

Автор: Володимир Гальович

******

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

17 березня 1941р. московити "засудили" до розстрілу священника УГКЦ отця Йосипа Грицая, уродженця с.Киданці Збаразького району, а 28 червня понівеченого до невпізнання його розіп'яли на дверях тюремної камери.

*********

17 березня 1941 року – Тернопільський обласний суд прирік до розстрілу священника УГКЦ о.Йосипа Грицая, уродженця с.Киданці Збаразького району. Був парохом у церквах Підволочиського та Зборівського районів, деканом м.Тернопіль. 28 вересня 1940 року він був затриманий співробітниками НКВС у Великому Глибочку та ув’язнений у тюрмі Тернополя. Його звинувачували в антирадянській агітації проти колгоспів та радянської системи управління, а також у тому, що він тривалий час був членом УНДО, головою «Просвіти» та засновником на своїх парафіях християнської спільноти «Братство Серця Ісусового». Згодом розстріл було замінено відбуттям покарання у виправно-трудових таборах строком на 10 років, обмеженням у політичних правах на 5 років та повною конфіскацією майна. Проте на волю отець вже не вийшов. 28 червня 1941 року за розпорядженням наркома держбезпеки УРСР старшого майора Мешика в період військових дій на території УРСР він був розстріляний як ворог народу в Тернополі.

Джерело.https://teren.in.ua/2020/03/17/17-bereznya-v-istoriyi-ternopilshhyny-3/

*******

Варто прочитати.

Розіп'ятий ... на дверях тюремної камери. (Автор: Грицай Дарія)

Грицай Дарія внучка отця Йосипа Грицая, с. Чернихів, Зборівський р-н, Тернопільська обл.

Книга «Геноцид України в ХХ столітті», Львів 2014

У статті йдеться про арешт і тортури священика Йосифа Грицая. Член УНДО, патріот, він служив народові, проповідуючи слово Боже і виховував покоління парохіян села Чернихів на Тернопільщині в дусі патріотизму, чесності і відданості рідному краю. Замучений у тюрмі в Тернополі перед початком німецько-більшовицької війни. Ключові слова: УНДО, священик, патріотизм, відданість народові, терор, тюрма. 

Отець Йосип Грицай народився 1883 року у Киданнях на Збаражчині. Батько – Андрій Грицай, окрім ведення господарства, займався шевством. Згодом переїхав у Тернопіль, де продовжував шевське ремесло і постійно навчав одного учня. Мати – Марія (домогосподарка) акушерка.

У родині росло шість синів. Юнаків виховували культурними, ввічливими й працьовитими, вчили безмежної любові до Господа, до свого народу. Батьки розуміли значення освіти й тих синів, котрі мали охоту до навчання, послали до гімназії, а згодом і до Львівського університету. Леонтій стан викладачем у художній школі, а Євген – у середній школі в Тернополі.

Йосип після закінчення початкової школи у рідному селі одержав освіту у гімназії Львова. Відчуваючи покликання до священичого стану, побожний юнак у 1903 році почав богословські студії при Львівському університеті. У 1907 році, закінчивши теологію, був рукоположений на священика та направлений парохом у с. Кам'янка неподалік Підволочиськн У 1910 році переїхав у с. Заднишівку того ж Скалатського деканату і завідував парафією до 1913 року. Звідти переведений у с. Колодіївку.

З початком Першої світової війни, окупації москалями Галичини почалися переслідування Греко-Католицької Церкви та її душпастирів.

Отець Йосип Грицай виїхав до Львова, щоб уникнути можливого арешту. Мешкав на Левандівці. Займався душпастирством у с. Рудно, а згодом катехизував у місцевій школі.

Після визволення Галичини отець Йосип повертається на парафію у с. Колодіївку, де трудився до 1927 року. Звідти був переведений у с. Чернихів Тернопільського повіту. До цієї парафії входили також с. Глядки і с. Плесківці.

У 1903 році, ще навчаючись в університеті, вступив у партію Українське Національне Демократичне Об'єднання (до 1925 р. УНДО) і був у її рядах аж до арешту 27 вересня 1940 р.

У с. Кам'янка організував читальню, первинний осередок товариства "Просвіта" та крамницю української кооперації. Під час своєї душпастирської діяльності обирався головою товариства "Просвіта".

Митрополит Андрей Шептицький знав особисто о. Йосипа. Поважав його за ерудицію, ревне виконання священичих обов'язків, організаторські здібності.

У 1928 році Митрополит призначив о. Йосипа деканом Тернопільського Деканату, підпорядкувавши йому 19 парафій. Двічі отець був на аудієнції у Митрополита Шептицького для розв'язання питань діяльності УГКЦ у деканаті.

У 1934 році запрошував Митрополита відвідати чудодійне місце на Галицькому Поділлі – Зарваницю. Однак Митрополит не скористався запрошенням, бо був змушений поїхати у Ватикан на зустріч з Папою Римським Пієм.

Окрім активної участі у громадському житті, отець Йосип створив при церкві братство Апостольства молитви та Український Католицький Союз. Члени цих об'єднань провадили роботу серед парафіян, зокрема молоді та школярів.

У родині отця Йосипа та Олени Грицай виховувалося троє дітей. Анатолій здобув професію лікаря, працював асистентом у лікарні міста Кракова, де помер у роки Другої світової війни.

Зеновій – учитель, заарештований НКВД восени 1940 року. Відбував ув'язнення у Норильську, згодом у Середній Азії, де упродовж цього часу чекав суду. Звільнений у 1946 році, повернувся, у с. Чернихів, учителював у місцевій школі. Одружився з Наталією Семчишин. У їхній родині виросло двоє дітей – Дарія і Остап.

Згодом душпастирське життя о. Йосипа Грицая змінилося з початком Другої світової війни. Комуністична влада почала тотальний наступ на Церкву.

Серед перших жертв комуністичних упирів став о. Йосип Грицай. Згодом заарештували дяка Григорія Кметя (6 червня 1941 року) й сина Зеновія.

Отця Йосипа взяли 27 вересня 1940 року і запроторили у Тернопільську тюрму. Слідство розпочалося з жовтня. Спецслужби шукали "свідків, які б підтвердили антирадянську діяльність пароха". Йому інкримінували поширення серед населення наклепів на радянський суспільний і державний лад, паплюження керівників комуністичної партії і радянського уряду; розповсюдження наклепів на податкову систему й колгоспний лад, пропагування послання релігійного контрреволюційного змісту.

На очних ставках та судовому засіданні було сім "свідків", більшість з них підтвердили пред'явлені звинувачення о. Йосипу Грицаю.

Обласний суд 17 березня 1941 року засудив отця Йосипа Грицая, як такого, що вчинив особливо важке злодіяння проти трудового народу (насправді за ревну душпастирську діяльність, вміле керівництво деканатом) до вищої міри покарання – розстрілу, з конфіскацією майна у дохід держави.

А щоб лицемірно показати "гуманність" радянського правосуддя, о. Йосипа змусили написати касаційну заяву на перегляд вироку суду про заміну його на тюремне ув'язнення. Касаційна заява на перегляд вироку, як передбачалося сценарієм, була розглянута, і розстріл замінили на десять років позбавлення волі з утриманням у таборах віддалених регіонів СРСР, з обмеженням у правах впродовж п'яти років після відбуття терміну ув'язнення.

Парафіяльний будинок передали новоствореному колгоспу. За наказом районних інстанцій 3 травня 1941 року дружині о. Йосипа було вручено ультимативну ухвалу правління колгоспу, аби протягом двох діб забрала свої речі і більше не з'являлася на колгоспному дворі.

Пані Олена Грицай згодом виїхала у Люблін (Польща), де померла у шістдесятирічному віці.

Дочка о. Йосипа – Оксана перед приходом більшовицьких військ виїхала в західну Європу, а звідти емігрувала у США, де мешкає у штаті Флорида по нині.

Отець Йосип після суду мучився у Тернопільській тюрмі. А коли почалася війна між Німеччиною та Радянським Союзом, за наказом тирана Сталіна у прифронтових областях, засуджених або підозрюваних у ворожому ставленні до комуністичного режиму, почали розстрілювати.

У Тернопільській тюрмі чекісти також знищували ворогів режиму, застосовуючи при цьому нелюдські мордування і тортури.

А отця Йосипа Грицая 28 червня 1941 року, понівеченого до невпізнання розіп'яли на дверях тюремної камери. Так більшовики знищили слугу Господа Бога, мученика за Христову віру

Тлінні останки о. Йосипа Грицая поховано у спільній могилі жертв людиноненависницького більшовицького режиму на міському цвинтарі на вулиці Микулинецькій. На одній з плит на могилі викарбовано його прізвище, яке нагадуватиме нащадкам про жахливі злочини проти УГКЦ, її душпастирів та мирян.

Коли СБУ дало дозвіл на доступ до кримінальних справ КДБ рідних, я пішла, щоб ознайомитися з кримінальною справою мого дідуся – отця Йосипа Грицая.

Кілька годин мого перебування в СБУ Тернопільської області м. Тернопіль були тяжкі – сльози текли самі, я не могла їх зупинити.

Біля мене сиділа весь час працівниця СБУ.

Я читала і дещо записувала, бо запам'ятати неможливо всього. Вперше я побачила почерк дідуся, підпис, який стояв під кожним допитом.

Основне, що я хотіла знати – за що отець Йосип був так по звірськи знищений?

27.09.1940 р. – о. Йосип заарештований. ДОПИТ 1. 7.10.1940 р.

Ви сказали, що є членом партії Українське народно-демократичне об'єднання (УНДО).

Питання: Розкажіть слідству про вашу діяльність в цій партії.

Відповідь: Моя діяльність в партії почалася з 1903 р., з моменту мого поступлення у вказану партію, куда я вступив після закінчення гімназії у місті Львові. Основна діяльність, яку я проводив як член УНДО, в основному була в с. Чернихів, де я проживаю з 1926 року.

Партія УНДО ставила своїм завданням: виховання українського населення в націоналістичному дусі і побудови самостійної української держави. Ці завдання я виконував, будучи членом УНДО. УНДО в Чернихові була створена в 1936 році.

 ДОПИТ 3. 25.01.1941 р.

Питання: Розкажіть більш точніше про вашу діяльність в цій партії.

Відповідь: Моя діяльність в партії УНДО започалась в слідуючому: Будучи священиком в с. Кам'янки, я організував організацію "Просвіту". Головою "Просвіти" різних сіл був 30 років.

Питання: Яку мету переслідувала організація "Просвіта"?

Відповідь: Основні завдання:

- ліквідувати неграмотність;

- всесторонньо виховувати український народ в українському націоналістичному дусі;

- готувалися національні кадри для майбутньої боротьби з тою чи другою державою: за встановлення "Самостійної української націоналістичної держави"...

ДОПИТ 4. 30.01.1941р.

Питання: Слідство володіє даними про те, що ви пропагували серед віруючих в Церкві під виглядом молитов проти радянської податкової політики?

Відповідь: Я підтверджую, що дійсно говорив серед віруючих в Церкві с. Чернихів про те, що мені потрібно платити багато податків за Церкву Радянському Союзові, але я цього не виконую і мені не страшно, що буду висланий за це в Сибір.

ДОПИТ 6. 1.02.1941 р.

Питання: Ви матеріально допомагали партії УНДО?

Відповідь: Так. Допомагав з дня мого вступлення в партію.

Питання: Слідство володіє даними, що ви під виглядом моління організували людей і разом співали націоналістичні пісні при радянському ладі, ви це підтверджуєте?

Відповідь: Не підтверджую.

Питання: Що це за моління ви влаштували біля одного із Хрестів, що стоїть в с. Чернихів, і співали "Многії літа"?

Відповідь: Дійсно, в с. Чернихів поставлений Хрест в 1848 році в знак визволення українського народу від кріпосного права, під час моління я разом з церковним хором співав пісню релігійну під заголовком "Многії літа".

В час допитів о. Йосипа слідство заслуховувало свідків, а їх було сім, в основному з Чернихова. Більшість їх своїми свідченнями підтверджували антирадянську діяльність о. Йосипа.

Так от один із свідків розповідає: "Я чув, о. Йосип під час проповіді говорив: "Наші землі заросли червоними маками, які треба винищувати з наших полів". Я зрозумів, що то проти радянської влади"

Другий: "Я чув, як о. Йосип сказав, що в Радянському Союзі голод, і люди не мають в що одягнутися".

Третій: "Я чув, як о. Йосип казав одному чоловікові, щоби не вступав в колгосп і т.д.".

ДОПИТ 7. 15.02.1941 р.

Питання: В чому ви признаєте себе винним?

Відповідь: Я себе признаю винним в тому, що являюся активістом в Організації УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) 1903 р. по день приходу Червоної Армії в Західну Україну, матеріально допомагав організації УНДО. В 1936 р. влаштовував нелегальні збори УНДО, на яких давав вказівки про дальшу діяльність УНДО і проводив запис в УНДО. Організував "Просвіту", головою "Просвіти" був 30 років.

Розповсюджував серед населення різні наклепи по відношенню радянського строю, а також по відношенню керівників партії і радянського керівництва.

За час радянської влади в Західній Україні пропагував і розповсюджував послання релігійного-прямого контрреволюційного змісту. Поряд з цим наводив наклеп на колгоспний стрій, податкову політику радянської влади, що повністю відповідає пред'явленому мені звинуваченню по ст. 54-13; 54-10; ч. ІІ Кримінальному кодексу УРСР.

17.03.1941 р. Тернопільський обласний суд виніс ВИРОК:

Грицая Йосипа Андрійовича, який здійснив особливо важкий злочин для трудового народу, засудити до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією всього особистого майна, яке йому належить, в дохід держави.

24.03. 1941 р. о. Йосип написав дві касаційній скарги: до Верховного суду УРСР і до президії Верховної Ради УРСР.

Касаційну скаргу засудженого Грицая задовільнити – вирок змінити в частині міри покарання та вважати засудженим на 10 років позбавлення волі в далеких таборах СРСР.

УХВАЛА не була виконана.

22 червня 1941 р. почалася війна, і всі ті, які залишилися в Тернопільській тюрмі, були знищені чекістами, які застосовували при цьому нелюдські тортури і мордування.

25.06.1941 р. о. Йосипа, понівеченого до невпізнання, розіп'яли на дверях тюремної камери.

Так більшовики знищили слугу Господа Бога, мученика за Христову віру.

Джерело. http://www.vox-populi.com.ua/

Не дозвольте продавати Українську Землю за яку тисячі героїв віддали і віддають життя та здоров'я.

Хто підтримує продаж Української Святої Землі яка тисячу років омивалась і омивається кров'ю наших синів і дочок ..... такі істоти не мають права жити .... хоча вони і так ходячі трупи бездушні сволочі манкурти - людина яка має душу ніколи Свою Рідну Землю не продасть.

Щоб здохла, сконала в муках кожна паскуда - сволота разом з усією своєю ріднею! яка підтримує продаж Українських с/г Земель. Ви навіть не уявляєте яку це загрозу несе для України.

Григорій Гамкало "Майський" (1917 - 1947) - організаційний референт Городоцької (Львівської) округи ОУН.

Під псевдонімом “Майський

Фото. УПА (Ukrainian Insurgent Army) reenacting.

Тривалий час особа підпільника “Майського” залишалася невідомою, незважаючи як на досить високі пости, які він займав в ОУН, наявність фотографій, досить часті згадки в документах, мемуарах та зізнаннях заарештованих. Все ж, завдяки допомозі дослідників Василя Ільницького, Михайла Романюка та Олександра Іщука, односельчан Стефанії Олійник та Миколи Гулея, а також редакції газети “Новий час”, зараз є можливість ширше розкрити його життя та діяльність.

Григорій Гамкало народився у с. Городище Королівське (тепер Городище Жидачівського району Львівської області) 1917 року. Був активним в культурно-освітньому житті села, керував читальнею “Просвіта” і сільським хором, гарно грав на скрипці. У рідному селі про Григорія й досі дуже добре відгукуються – він був поважним, розсудливим, авторитетним.

Ще до війни став членом ОУН, займався ідеологічним та військовим вишколом. В кінці 1930-х рр. вже займав пост заступника районного провідника ОУН Ходорівщини, яким тоді був Василь Костик з Отиневич. У 1940 р. був мобілізований до Червоної армії, але в дорозі до військкомату втік та перейшов у підпілля. Є припущення, що в період німецької окупації перебував у підпіллі на Уманщині.

У 1944 р. під псевдонімом “Майський” займав пост організаційного референта Городоцької (Львівської) округи ОУН, яка охоплювала територію Бібрецького, Городоцького, Яворівського та Новояричівського організаційних повітів. У цей час окружним провідником був друг і земляк Василь Костик-“Дніпровий”-“Рік” (загинув 7 січня 1945 р. між селами Королівка та Великий Любінь на Городоччині), з яким Г. Гамкало тісно співпрацював.

У липні 1944 р. Григорій Гамкало одружився із Анастасією Федорівною Вишиваною, яка народилася у 1924 р. у Харкові. Її батько походив із села Ліщини, закінчив Львівський університет (фізик), служив в австрійській армії та УГА, а з 1920 р. осів у Харкові, де одружився та займався викладацькою і редакційно-видавничою працею. Як член УВО у 1931 році був репресований. Відсидівши три роки, вийшов на волю і перебрався на північний Кавказ, у Ставропольський край. Під час відступу німців на Захід повернувся із донькою у рідне село Ліщини восени 1943 р. Працював вчителем, згодом директором середньої школи в Нових Стрілищах, а відтак інспектором Дрогобицького облвно. Одночасно підтримував контакти із ОУН, а Анастасія у другій половині 1944 р. пішла у підпілля, де під псевдо “Калина” і “Синичка” була санітаркою УЧХ. У червні 1945 р. у Григорія Гамкала народився син Ярослав. На останніх місяцях вагітності Анастасія залишила підпілля і мешкала під чужим прізвищем у м. Жидачеві. У червні 1946 р. вона з батьком була заарештована (тоді була вагітна вдруге) і у жовтні того ж року засуджена до 10 років таборів. Федорові Вишиваному дали максимальне покарання – 20 років каторжних робіт. Малого Ярослава Гамкала взяла на виховання бабуся Наталія Фесак-Вишивана.

Восени 1944 р. “Майський” перейшов на пост окружного референта пропаганди, на початку 1945 р. певний час виконував обов’язки окружного провідника, а вже у квітні 1945 р. призначений провідником новоствореного Городоцького надрайону ОУН, який охоплював тодішні Городоцький, Комарнівський, Рудківський та Янівський райони. Після впорядкування справ на Городоччині восени того ж року повернувся на пост організаційного референта Городоцької (Львівської) округи. На той час вона дещо змінила структуру і складалася із трьох надрайонів – Миколаївського (Миколаївський, Пустомитівський і Щирецький райони), Яворівського (Краковецький, Крукеницький, Мединицький, Мостиський, Немирівський, Нижанковицький, Судововишнянський та Яворівський райони) і вже згаданий Городоцький.

“Майський” кілька разів тимчасово виконував обов’язки керівника округи, оскільки за посадою організаційний референт був заступником провідника. Після серйозних кадрових втрат на Городоччині Григорій Гамкало знову очолив тамтешній надрайон у липні 1947 р. При цьому, імовірно, залишався членом окружного проводу.

Подальша доля “Майського” в подробицях наразі не встановлена, але відомо, що восени (імовірно, у листопаді) 1947 р. він був важко поранений у голову зрадником, а тому зійшов з розуму. В таких умовах підпільники були змушені прийняти непросте рішення і застрілити свого побратима. Місце поховання Григорія Гамкала наразі невідоме.

Дружина Анастасія у 1956 р. вийшла з таборів на волю, а її батько, Федір Вишиваний, помер у таборах 27 жовтня 1951 р. Подальша доля дружини і сина Григорія Гамкала-“Майського” наразі невідома. Брат дружини, Володимир Вишиваний, 1930 р. н., донедавна мешкав у Харкові.

Володимир Мороз.

ПОНЕДІЛОК, 25 ЛИПНЯ 2011р.