Сучасне фото Святослава Липовецького
https://www.istpravda.com.ua/ukr/articles/2016/09/29/149218/view_print/
пʼятниця, 16 липня 2021 р.
16 липня 1916р. в с. Семиківцях закінчили насипати могилу-курган УСС за проектом підхорунжого Левка Лепкого.
четвер, 15 липня 2021 р.
Наш герой – Стефан Ступак із с. Плазів (автор: Давидко Василь). Спогади.
«Притечу» розділяла камінна дорога-гостинець, яка поділяла село на польську і українську частини, і з'єднувала міста Томашів, Наріль, Чесанів, Любачів, Ярослав. По правому боці дороги є ліс-корчунок. На початку цього корчунку батько Стефана Михайло мав поле. У поле і з поля Стефан часто ходив пішки і знав кожну стежину через ліс, сіножать, пасіки і пасовище.
На другій стороні «притечі» за 1 км. знаходиться село Гораєць, в якому він мав наречену, дівчину-однофамільницю, Ступак Єву, дочку Ілька, 1925 р. н. Стефан знав туди прекрасно дорогу через ліс ще з малих літ.
Після того, як в 1939 р. Німеччина і Росія розбили Польщу, в навколишніх лісах, а особливо в «Мохнатій долині», де роззброєно цілу польську дивізію, було багато зброї. Людей забирали, а зброю залишали. Наші свідомі хлопці під керівництвом Стефана забрали цю зброю і переправляли через ліс в с. Гораєць, де в навколишніх лісах формувалась сотня, подальше – курінь командира Залізняка.
Оскільки наше село було більше під впливом і наглядом польських банд Нароля і Руди Ружанецької, а також поляків нашого села, вони помітили цю операцію і виставили секретні пости і засідки коло пасовища і кругом української частини села. Але зброя в основному вже була перенесена, залишався один важкий кулемет. Стефан взявся перенести його через ліс в Гораєць, знаючи добре всі стежки, а також і те, що його може чекати на дорозі. Його підстрахував сусід-побратим і вірний товариш Давидко Теодор.
Був сильний туман і Стефан трохи схибив, попавши прямо в засідку. Через деякий час він повернувся, тримаючись за праву руку, але не випустив кулемета. Добігши до нашої хати, перебіг через подвір'я, де Теодор допоміг йому перелізти через браму на своє подвір'я. Він подався в повітку, де була полова і тут, як розказував його брат Гавриїл, він вперше застогнав. Нападники втратили його слід і, присвічуючи, пішли вулицею. Побратим Федьо, не маючи куди дітися, виліз на липу, яка росла біля брами, і перечекав, коли нападники пішли далі в село. Цілу ніч йому зупиняли кров. Вранці, на щастя, проїздила військова машина з німецькими солдатами зі сторони Нароля до Любачева. Сестра Ганя підбігла до них і сказала, що в селі є поранений, і вони згодились супроводжувати його до шпиталя в Любачеві. Кіньми згодився правити мій дід Павло.
Стефана довезли до шпиталю, а дід повернувся в село. Сестра Ганна навідувалась до нього в шпиталі, йшла з села під видом пастуха корів на пасовисько.
З села в цей час під таким видом повтікало багато людей, особливо молодих, очікуючи чогось страшного. У селі залишалися тільки старі люди, жінки та діти. Напруга зростала майже кожен день.
У шпиталі лікар, оглянувши пораненого Стефана, поставив діагноз: пробиті легені, розірвані і вирвані м'язи під правою рукою. Він запропонував відрізати руку, але Стефан не погодився. Проживши ще 10 днів, він помер.
Похорон відбувся на другий день Зелених свят, день Святого Духа – 4 червня 1944 р. На похорон прийшли і з'їхались декілька тисяч людей із Любачева і навколишніх сіл. Хоронили його, зі слів Петрунелії, чотири священики. З близької родини були дві сестри і швагер Ілько Климус і декілька односельчан, які втекли з села ранньою весною. Похоронна процесія йшла від шпиталю до церкви Миколая, а потім на міський цвинтар. Синьо-голубу труну несли молоді хлопці, щораз міняючись. Перед труною йшла повна горя і сліз його наречена Єва, несучи цей букет «молодого» йому в могилу на вічний спочинок. Похоронили його біля символічної могили січових стрільців.
Ватажки польських банд, взнавши, коли будуть хоронити Стефана, вирішили по-звірячому відзначити день похорону. Був даний наказ знищити всіх мешканців Плазова. Керував операцією доктор Валенчик з Нароля, який декілька літ лікував людей в Плазові.
Коли польський солтис Плазова Сікора отримав наказ, прийшов до церкви цього дня під час відправи і сказав: «Люди, за дві години щоб вже нікого не було в селі, бо село приречене». Люди розбіглися по домівках, позбирали на вози одяг, продукти, худобу, птицю, і залишили село через коридор, який він вказав, перетинаючи польську сторону села на Лівчу, де він познімав пости. Втікали всі, залишились деякі старі люди. Коли доктор дізнався про масову втечу плазівців, прийшов у лють і хотів вбити солтиса. Коли він йому погрожував, ззаду стали два його сини. Солтис сказав: «Стріляй, ти – в мене, вони – в тебе». Доктор відступив. Його банда почала грабувати все, що залишалось в селі.
Жертв, порівняно з тим, що могло би бути, було небагато. З дороги взяли двох чоловік – Горошка Івана і мого стрийка Андрія. Їх повели у сторону Руди і невідомо, що з ними сталося. Тоді постраждав і наш дід Павло.
Чим керувався солтис Сікора – невідомо, але його вчинок був християнський. Правда, перед тим, як почала зростати напруга між поляками і українцями, люди молились цілими вулицями в кожній хаті по черзі, звертаючись до Бога.
А Юлія Горошко, що часто їздила до Любачева, мала зустріч зі стегматиком Настею Волошин, яка тоді була в Любачеві, і брала в неї настанови на молитву.
Відомо, що солтис Сікора мав недалеке українське коріння свого роду, як це бувало у змішаних родинах. Можливо, всі ті чинники спрацювали разом і Господь його устами, його вчинком зберіг наших людей Плазова від такого великого і страшного побоїща.
Одного разу мій батько взяв мене з собою до Любачева і ми зайшли до односельчанина, який декілька місяців тому покинув Плазів і жив у домі навпроти цвинтаря. Ми пішли разом на цвинтар, до могили Стефана. Я побачив велику гору вінків, неподалік була стрілецька могила, росли смереки. Видно, бачив це останній раз, і не думав, що колись прийдеться нагадувати собі по пам'яті.
Після того, як фронт перейшов на Захід, ми повернулись до Плазова. Багато людей не вертались, боячись за свою безпеку. Життя в селі ставало нестерпним. П'яні «скельці», роблять що хочуть. Про доктора Воленчика нічого не чути. Цим військом командують два брати, однофамільці Волянчики, сини Марека Волянчика з Нароля. При одному з відвідин рідних країв я зустрічався з їх двоюрідним братом Яном Воленчиком, який сказав, що їх розстріляли в 1948 р. (свої – своїх).
Одного разу восени "счельці" разом з НКВД зробили облаву на молодих чоловіків і забрали їх на фронт. Піймали і побратима Стефана Федора Давидка.
Життя стало зовсім нестерпне і довелось їхати на висилку в Совєтський Союз. У другій половині березня 1945 р. нас, плазівчан привезли до Любачева, і ми тулилися хто де міг на Дахнівській вулиці, чекаючи на відправку. Родині Ступаків попрощатися з могилою Стефана не дозволили.
У той час тим «скельцям» десь там під Люблинцем наші хлопці-захисники «всипали доброго перцю», і вони носилися по Любачеві, як рій скажених ос. Людей на вулицях майже не було, тільки ми, дітвора трохи сміливіша, бо були під охороною переселенської влади. Ми добре бачили, як кілька днів підряд їх небіжчиків везли ритуально, щопівгодини від костела по Дахнівській вулиці на цвинтар біля шпиталю.
Ми виїздили з Любачева на Благовіщення, здалека було видно як горів Гораєць.
Коротко про родину Ілька Ступака з Горайця.
У сім'ї було шість дівчат. Це була дуже працьовита сім'я. Батько Ілько мав ткацький верстат і ткав дуже гарні тонкі лляні полотна Дівчата були прядильниці і вишивальниці, одна краща за другу Наречена Єва вишила і подарувала Стефану дві вишиті сорочки Одна з них на ньому, як це видно на світлині. Хоронили його вже в третій вишитій сорочці, яка була приготована до шлюбу. Не судилося…
Після того, як фронт відійшов на Захід, «скельці» дуже ретельно шукали її, хотіли поглумитися над нею через Стефана, але вона завжди уникала загрози.
На запитання, як їхня родина уціліла в цей трагічний квітневий день перед Благовіщенням, була відповідь: «А ми мали свою криївку».
Коли горайчан виселяли зі села навесні в СРСР 1946 р Єва з сестрою Катериною ще залишались в Горайці, бо ще не була певна у своїй безпеці. Аж по переселенню основної маси людей, коли спала трохи напруга, вони останнім ешелоном з Любачева приїхали до своїх на ст. Озерна під Тернополем, знавши наперед по пошті УПА, де знаходяться люди з Горайця.
Недовго прийшлось їй радіти білим світом. Вічні тривоги гоніння, туга за своїм нареченим зробили свою справу. Вона померла і похована в Озерні у 1946 р. Не зазнала вона подружнього щастя, не з’єднав Господь їхні серця тут, на землі, то, може, з'єднає їх душі там, на небесах...
З фронту повернувся побратим Федьо, але, не заставши нас у Плазові, пішов до своєї нареченої Палчинської Марії в Чесанів і, коли переселяли чесанівців, вона записала його для більшої конспірації під прізвищем Оситовський Ф. Їх переселили в с. Родатичі Городоцького р-ну Львівської області, де вони побралися, жили до старості і там поховані.
Це були двоє великих життєрадісних друзів. Їхнім патріотичним гаслом і натхненником були слова з популярної тоді пісні: «І в хвилину грізну пом'янем Вітчизну, щоб за неї вмерти з любові...» І Стефан загинув, поклавши своє молоде життя на благо перемоги нашої Вітчизни. Після його похорону багато молодих хлопців вступили в ряди УПА, боронячи рідний край від посягань недругів.
Та не так сталося, як гадалося. Відібрали в нас наші споконвічні землі, наших дідів і прадідів, а нам дістався вічний біль і смуток за рідним краєм, политим потом, кров'ю і сльозами. Пам'ять про них буде жити віками і нагадувати про їх подвиги, як ці дві вишиті сорочки, трохи вже пожовклі з плином часу і портрет-світлина на стіні теперішньої батьківської хати Стефана в м. Буськ, про те що був у них ще рідний брат, дітям – стрийко, який прожив коротке життя і не звернув з дороги в цей смертельний для Вітчизни час.
У роки становлення нашої держави, ми, члени цього т-ва «Любачівщина», зробили декілька поїздок на свої давні терени.
Приїхавши до Плазова, у першу чергу зайшли до церкви Успіння Богородиці, побачили в той час великий безлад. Там були залишки всякого бруду, міндобрив, порозкидані дерев'яні щити, розбиті двері і стіни Захристії церкви. Місцеві жителі казали, що вони так зробили, щоб в розгул атеїзму і комунізму церкву не розібрали.
Ми трохи прибрали, повісили на стінах дві ікони, запросили священика з Любачева, і він відправив нам Святу Літургію. На цвинтарі відновили і поставили хрест на могилі побитих людей, священик опечатав гріб. До підніжжя хреста прикріпили таблички з іменами не тільки тих, хто там лежить, але всіх побитих і замордованих людей, вихідців з Плазова і похоронених невідомо де. Викарбували і ім'я Стефана Ступака. Відвідали ми, я і мій брат Іван, і племінник Михайло цвинтар в Любачеві, хотіли відшукати могилу Стефана, але так і не знайшли. Місцевість дуже змінилася, стрілецької могили немає, там нові поховання. Хрест на могилі не зберігся.
При від'їзді додому ми взяли з собою три цеглини з розбитої Захристії нашої церкви Успіння Пресвятої Богородиці в Плазові і майстер-муляр, виходець з Плазова В. Крупа, вмурував їх в одну із колон церкви святих апостолів Петра і Павла в м. Буськ, символізуючи тим перенесення і соборне поєднання тієї святині, від якої нас вигнали, і до цієї, яку ми побудували, живучи в м. Буськ.
На зборах нашого осередку «Любачівщина» було вирішено вважати другий день Зелених свят як один із перших днів масового знищення і гоніння українців з наших споконвічних земель. Цього дня ми відправляємо всією громадою заупокійну літургію за списками всіх тих, хто живе в м. Буськ і його околицях та пам'ятають родичів, сусідів, знайомих, всіх тих, хто загинув за теперішнім кордоном, відомо і невідомо де похований, а їх невинні душі просять про молитви і добре слово пам'яті про них.
Вічна їм шана і пам'ять про них.
Джерело.Автор: Василь Давидко, 1937р. н. с.Плазів Любачівського повіту. Вісник Любачівщини №15, Львів – 2007. – 96 стор.
Святкування 10-річного ювілею товариства «Великий Луг» у Мостиськах 1935 року.
Відбудова національного та суспільно-економічного життя українців Галичини у міжвоєнне десятиріччя було пов’язане зі створенням громадських організацій різного типу. Серед них руханково-пожежні були покликані виховувати молоде покоління українців. Мостищина була одним із тих галицьких повітів, де українські організації, зокрема, «Луг» (про який ідеться у цій статті), діяли активно і з успіхом.
В неділю 25 серпня 1935 року на Мостищині святкували 10-літній ювілей руханково-пожежного товариства «Луг». Опис святкування поміщений в 227-му номері «Діла» з підписом І.Ю. ¹. Очевидно, це гість, ймовірно – з видних членів товариства, оскільки починає розповідь з того, що приїхав у Мостиська потягом.
За вікном потяга, що під’їжджав до станції, видно було натовпи селян, які поспішали на повітове свято. До місця святкування добиратись довелося близько 20 хвилин.
Делегацію, до якої входив автор допису, стрінули біля входу на майдан дві чети – з молодих луговиків і луговичок. Голова «Великого Лугу» д-р Роман Дашкевич ² й інші гості зі Львова пройшли поміж двома колонами, що на команду «Позір!» стояли, немов закам’янілі. Атмосфера була винятково піднесеною:
«Сотні очей лугової родини та зібраних гостей споглядали з симпатією і пошаною на струнку постать незломного провідника Лугової Організації. Дивно. На лиці цієї стоїчної людини, що найспокійніше споглядала в пащі панцирних гармат під Мотовилівкою ³, заграло хвилеве зворушення. Так, святе зворушення на вид тих молодечих серденят, струнких лав, що служать тій самій великій ідеї, якій він присвячує всі хвилини свого життя. Станув на середині: – "Здорові були, Товариство!" – "Слава Лугові, Батьківщині слава!" – загреміла жваво весела відповідь, а орхестра відіграла луговий гімн "Ой, у лузі червона калина". На цьому скінчилося привітання делегації Головної Старшини "Великого Лугу" зі Львова.
«…Навіть молитись ворог не дасть».
Руханковий майдан у мостиських луговиків був чималий. Тут, за спостереженням автора, могли «свобідно станути навіть тисяча руховиків до вправ». А довкола нього – лавочки, де могли присісти глядачі. Члени делегації чи не найперше звернули увагу на вівтар, майстерно збудований і не менш вишукано оздоблений народними вишивками. На афішах до свята зазначалось, що тут мала правитись польова Служба Божа. Проте майже в останню хвилину прийшло повідомлення, що перемишльський владика видав заборону своєму духовенству служити польові Служби Божі на лугових та подібних святах. Чимало учасників та гостей свята обурювалися таким рішенням, як пише автор допису:
Ця заборона вгризлася ржою в усі серця особливо у хвилині, коли ніжні голосочки луговичок посилали благальну лугову молитву до неба..."Там у Совітах край у руїні, навіть молитись ворог не дасть..."
Замість Служби Божої був лише молебень і акафіст. Їх провели чотири священики: о. декан Куціль із Мостиськ, о. Пшепюрський із Старяви, о. Гамерський із Годинь та о. Гринишин із Черневи.
https://zbruc.eu/node/70115
середа, 14 липня 2021 р.
Дітям роки визначали за кількістю зубів. Спогади: Грендиш Ярослави Дмитрівни.
*****
Грендиш Ярослава Дмитрівна, народилася 7 липня 1932 р. в с. Чемеринці Перемишлянського району Львівської області, українка, греко-католичка, селянка, безпартійна, репресована і депортована 13 жовтня 1947 р., повернулась на Україну в 1956 р.
Мій батько Грендиш Дмитро Іванович, 1896 року народження, був сотником петлюрівської армії. Вернувся на Україну після розгрому цієї армії з м. Маріуполя. Ішов додому пішки протягом місяця.
У 1922 р. був арештований польською поліцією і сидів у львівській тюрмі Бригідки, звідки утік. За панування Польщі працював у молодіжних організаціях «Сокіл», «Луг», «Пласт», був членом ревізійної комісії одного українського кооперативу, займався працевлаштуванням безробітних українців. Був знайомий з докторами Надрагою і Панчишиним. Під час німецької і совєтської окупації в 1939-1944 рр. батько належав до проводу УПА. У 1944 р., з поверненням більшовиків, його арештували і відправили у Воркуту. На допитах вибили йому майже всі зуби. Сильної фізичної будови людина, він у тюрмі став інвалідом.
У 1956 р. був висланий в Красноярськ, а потім у Джезказган до сім'ї. Помер 1964 р. на рідній землі.
Батько ніколи не міг розповідати про тюремні тортури спокійно. Він говорив, що у Джезказгані сидів з такими в'язнями, які були засуджені на вічно. Розповідав, що 80% політв'язнів з Івано-Франківської обл. мали 25 років каторги, носили букву «К» і номер. Наглядачі жорстоко знущалися над гуцулами. З болем в душі згадував священика з Тернопільської обл. Косака, якого засудили на довічне ув'язнення.
У нашій родині зазнали більшовицьких репресій мої сестри Надія (1925 р. н., сиділа у Воркуті) та Марія (1926 р. н., Молотов, Тайшет), а брат Степан (1921 р. н.), вояк УПА, у лютому 1943 р. загинув у бою з німцями.
Мою маму Софію Дмитрівну (1900 р. н.) вивезли 14 жовтня 1947 р., на саму Покрову, разом з дітьми у Прокоп'євськ Кемеровської області. Крім мене, з мамою поїхали Зеновія (1928 р. н.), Петро (1934 р. н.), Остап (1936 р. н., згодом помер з голоду), Катерина (1939 р. н.) та Ольга (1942 р. н.).
Перед страшною бідою людина завжди має передчуття. Після страшного голоду в 1947 р. у наступному році був великий урожай. Ми, малі діти, збирали все, щоб нічого не пропало в полі. Скрізь були вінки з кукурудзи. Ми накопали 300 ц картоплі, вирубали капусту і перед Покровою 12 числа почали квасити її і, як завжди, увечері співали. Якось до нашої хати зайшов начальник облави, присів на лавці і каже: «Как хорошо украинские соловьи поют! Долго ли они будут петь?» Мати глянула на нас усіх і каже: «Діти, збираймося, нас будуть вивозити в Сибір». Цього вечора нас ще не вивезли. З 13 на 14 жовтня о 2 год. ночі нашу господарку окружили і наказали: «Собирайтесь, вы поедете в Сибирь».
У першу чергу мама поодягала нас у новий одяг і взяла все, що можна було з їжі. Мама попросила зарубати на дорогу декілька гусей. Ми жили в центрі села і на наше подвір'я звозили інших репресованих людей. Підігнали машини і о 6 год. ранку почали вантажити на машини. Падав мокрий сніг. З Чемеринець нас повезли через Поморяни до Золочева. Тоді почалася масова депортація людей Західної України. Ми всі намокли. Нас запхали у товарний вагон без будь-яких санітарних умов. У ньому ми їхали місяць до Прокоп'євська. Було холодно. Волосся на головах примерзало до стін. Вирубали у кутку вагона в підлозі діру для туалету. Дуже вмирали люди, особливо діти. Трупи доводилося викидати через вікна.
У Прокоп'євську нас загнали у санпункт. Від пропарювання одяг знищився. Отже, ми, галичани, залишилися босими та роздягнутими на 50-градусному морозі серед зими. Місцеві жителі ходили у кожухах і валянках. Нас поселили у бараках, збудованих військовополоненими. Барак нагадував хлів з довгим земляним коридором, поділеним на секції, серед кожної стояло 4 плити для приготування їжі. Коли запалювали ці плити, у барак заповзали вужі і висіли на стінах, грілися. Спочатку люди їх боялися, а потім звикли.
Комендант бараку переписав всіх. Комісія відібрала робочу силу. Дітям роки визначали за кількістю зубів. Усім підліткам ставили 14 років.
Після переселення нам постійно говорили таке: «Ви виселені навічно. Тут вам і помирати. Ви вбивали наших батьків і братів. Прощення вам не буде!» Моя мама всіх потішала, мовляв, нічого вічного нема, казала: «Головний люципер (Сталін) буде з деревиском бігати». Її слова виповнилися, настав час погибелі цього ката.
Багато чоловіків і навіть підлітків працювало на шахті, де досить часто траплялися обвали, гинули люди. Після кожного трагічного випадку відправлялася панахида.
Тим, хто працював у шахті, видавали по 1 кг хліба на день, іншим тільки 200 г. Щоб одержати пайку, доводилося вистоювати чергу. Дуже зухвало і нахабно поводили себе в чергах татари з Криму, нерідко вони влаштовували бійки.
Як мали вижити в таких умовах сім'ї, де не було «робочої сили» і дужих захисників? Моя мати пішла якось у комендатуру і занесла заяву, щоб нас переселили у колгосп. Лише там можна було врятуватися від голодної смерті. Нам дозволили. Ми продали дещо з майна, щоб купити квитки, і під наглядом представника комендатури поїхали до станції Іжеморка. З цієї станції на санях в хуртовину нас повезли у глухий і відсталий колгосп. В дорозі діти захворіли тифом. Заночували в якійсь мечеті. Я вийшла, щоб попросити у людей хоч чого-небудь з харчів для хворих. Але в селі всі ворота були закриті, вікна завішані ряднами. Енкаведисти настроювали місцевих людей проти нас. Їм говорили, щоб нас не жаліли, не помагали нам, що везуть вони не людей, а людоїдів, розбійників. Мені відкрили в одній хаті. Не вміючи просити милостиню, мовчки стала біля порогу. Спочатку господиня почала на мене кричати, обзивати, але, побачивши, що перед нею немічна дитина, вийняла з казана кілька картоплин і дала мені. Я швидко понесла їх хворим.
Нас привезли у с. Новослов'янівку, поселили в якісь холодні комори. Німці, вивезені з Поволжя, жили тут у землянках. Пам'ятаю, родина Шнайдерів, змилосердившись, потіснилася і впустила наших людей у землянку. Решту залишилось у коморі. Щоб не замерзнути від холоду, почали будувати і собі землянку.
У Сибіру землянки робили без покрівель, тому весною вода затікала туди.
Я і мама виявилися найсильнішими в нашій родині, бо не захворіли тифом. Коли землянки були готові, ми пішли в тайгу, нарубали дров, покрили гіллям землянку, поставили піч і пішли видовбувати замерзлу ще з осені колгоспну картоплю. Напекли паляниць і майже всі отруїлися. Зайшла до нас сусідка з місцевих, і, побачивши, що ми майже напівмертві, побігла додому за молоком. Так вона нас врятувала.
Через деякий час голова колгоспу Овчинников змусив нашу сім’ю пасти колгоспних свиней. Ці свині були такі худі і голодні, що коли їх вигнали пастись на луг, вони, наївшись молодої трави, здихали. Ми ж повинні були увечері всіх свиней доставляти у кошару. Здохлих здавали завідуючому фермою.
У тому селі люди їли тільки капусту і картоплю. На трудодень видавали 100 г хліба. На все село було тільки 3 чоловіки, решту загинули на фронті. Восени нам доручили пасти корів. Раз у день ми могли видоїти корову і принести меншим дітям молока.
Гірко згадувати, як ми відзначали там наші свята. На Великдень йшли на цвинтар і там плакали за покійними.
Займалися деяким промислом. За вив'язану пухову хустку, наприклад, давали відро картоплі. Потім нам дали город. Ми почувалися найщасливішими тоді, коли з того городу зібрали перший урожай.
У тій далекій чужій стороні туга за Україною була велика і гірка, що може зрозуміти тільки той, хто пережив таке.
У 1953 р. з Воркути була звільнена найстарша моя сестра Надія і вивезена на поселення в Акмолінську обл. (станція Шортанди). У той час діяв указ про з'єднання родин. На клопотання Надії ми мали переїхати з Сибіру в Казахстан. Комендант НКВД на прощання зробив нам ще одну прикрість. Він заявив, що можемо їхати в Казахстан за свій рахунок, хоч повинні були видати гроші.
У Казахстані всі влаштувалися на роботу в мебельний комбінат і відразу. ж почали будувати хату. У 1953 р. до нас прибув батько (уже інвалідом) і сестра Марія. У 1955 р. три старші сестри вийшли заміж за звільнених політв'язнів: Зеновія за Петра Кащука з Волині (вояка УПА), Марія – за Ореста Прокопчука (вояка УПА), Надія – за Петра Качулу.
У 1956 р. в один день ми продали все майно і виїхали додому. Мама цілувала землю, поріг своєї хати. Мої батьки-страдальці навіки спочили на рідній землі.
На прикладі моєї родини добре видно, як ставилися окупанти-зайди до нас, українців. Польські поліцаї три рази обливали бензином нашу хату, щоб спалити «вороже гніздо». Батька запроторили німці у Золочівський концтабір, брат поліг в нерівному бою з фашистами, боронячи наш край. Жорстоко розправилися з нами і більшовики-загарбники.
Вижила, зазнавши серйозних втрат, наша велика родина. Чужою волею розметані по далеких краях мої сестри Надія і Зеновія живуть у Цілинограді зі своїми родинами, але хочуть повернутися на Україну. Марія – у Джанкої, також чекає тої нагоди, щоб прибути додому. Чотири сестри і брат живуть на Львівщині.
Нелегкою була і моя доля. Після закінчення університету (українська філологія) чотири роки жила у Львові без прописки, будувала львівський музей під відкритим небом. Згодом переїхала в Київ. У 1976 р. звільнили мене з роботи, як неблагонадійну. Після довгих митарств влаштувалася у Львівський музей етнографії. Щиро працюю на народній ниві.
Джерело.
Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга І. Документ №290
14 липня 1897р. народився Андрій Дмитрович Баб`юк - Український поет, прозаїк, публіцист, перекладач, журналіст, історик.
14 липня 1897 року в селі П`ядики Івано-Франківської області в селянській сім’ї народився Андрій Дмитрович Баб`юк, майбутній український поет, прозаїк, публіцист, драматург, перекладач, літературознавець, журналіст, історик, жертва сталінського терору. Андрій Баб`юк творив під псевдонімом Мирослав Ірчан.
Після закінчення сільської школи і шести класів Коломийської гімназії в 1914 році займається вчительською діяльністю у Львові. У Першу Світову Війну Ірчана відправили на фронт, де він служив підхорунжим в Легіоні Січових Стрільців і був літературним редактором газети «Стрілець».
У лютому 1920 року в складі Першої Галицької бригади Українських Січових Стрільців перейшов на бік Червоної Армії. Більшовики дозволили Ірчану редагувати газету «Більшовик» для галицьких селян.
Навесні 1921 року Ірчан перебрався до Києва і протягом двох років працював лектором в школі червоних старшин і одним з редакторів журналу «Галицький комуніст». Його активно друкують в пресі.
З 1922 по 1923 роки Мирослав Ірчан жив в Празі, де здобував освіту в Карловому університеті. У жовтні 1923 року з Праги письменник виїжджає до Канади, де займається самоосвітою і письменницькою діяльністю. Його твори передаються в Україну, де їх активно публікують. Це «Бунтівник», «Їх біль», «Трагедія першого травня», «Карпатська ніч», «Дванадцять», «Безробітні».
Влітку 1932 року Ірчан повертається до Харкова, де очолює літературну організацію «Західна Україна». 28 грудня 1933 року в приміщенні ЦК КП(б)У після тривалої бесіди з Павлом Постишевим письменника заарештовують. Його звинуватили в націоналістичній контрреволюційній діяльності.
28 березня 1934 року письменникові дають 10 років виправної колонії в Карелії. Там він знайомиться з Лесем Курбасом. Їм вдається брати участь у театральних постановах на території Соловецьких таборів.
9 жовтня 1937 року москалі "переглянули" справу Мирослава Ірчана та прийняли рішення розстріляти письменника, звинувативши його в організації контрреволюційної осередки в Соловках.
Вирок було приведено 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Тільки в Хрущовську відлигу його ім`я було реабілітовано посмертно, а можливість познайомитися з його творчістю в українців з`явилася тільки після розпаду мокші.
Джерело
http://www.calendarium.com.ua/ua/
Кушнір Мирослав Андрійович - "Лунь". - поет, член ОУН, учасник Визвольних змагань. Щоб не здатись живим останні набій залишив собі...
Загинув вересень 1944 – лютий 1945, с. Дібча побл. м-ка Сєнява, нині Підкарпатського воєводства, Польща) – поет, член ОУН, учасник Визвольних змагань.
Закінчив Бережанську гімназію (1940), навчався заочно у Вищій Школі політичних наук та українознавства м. Подєбради (нині Чехія; 1942–1943).
збірки:
«Слова із книги бою» (1994),
«Невкоєне серце» (2005; обидві – Львів).
Як член ОУН від 1943 перебував у підпіллі на Закерзонні (псевд. – Лунь). Потрапивши у засідку НКВС, покінчив життя самогубством. Переклав окремі твори Й.-В. Ґете, Г. Гайне, П. Верлена, Сапфо, А. Моруа, А. Міцкевича, І. Красіцького.
Ім’я поета-воїна УПА Мирослава Кушніра повернулося до нас разом з єдиним рукописним примірником його творів, що впродовж півстоліття зберігала його кохана Дарця Вергун. Тоді їй було лише 15.
Із листа...
„Я вірю у Твій гарт, але в житті замало боронитися; не датись; в житті треба атакувати, іти пробоєм. Я хотів защепити Тобі цього Духа боротьби, але наші дні були такі короткі”,
писав Мирослав у листі до юної дівчини. Ці настанови не пропали марно. Вона йшла крізь життя з його „Духа печаттю”.
Першовідкриття поета Мирослава Кушніра започатковане у 1989 році добіркою поезій в альманасі „Вітрила”. У 1994 році видана збірка „Слова із книги бою” (Львів: Поклик сумління), упорядниками якої були І.Калинець та М.Дубас.
Після появи цієї книги у Бережанах, на батьківщині М.Кушніра, було знайдено ще три рукописні зошити оригінальних віршів, перекладів, прози, а також щоденник. Так у 2005 році з’явилася збірка „Невкоєне серце”, доповнена ново віднайденими творами. У цілому поетична спадщина М.Кушніра ще чекає на дослідження літературознавців.
Джерело:
Неврлий, М. Я. КУШНІР Мирослав Андрійович [Електронний ресурс] / М. Я. Неврлий// Енциклопедія Сучасної України / Ін-т енцикл. дослдж. НАН України. – Київ, 2014-2020. – Режим доступу: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=52552, вільний. – Дата ост. пер.: 25.10.2020.
вівторок, 13 липня 2021 р.
Три виселення Українців села Дібча (автор: Павлівець Теодор). Спогади.
****
Перше виселення:
*****
Першою трагедією села Дібча і його мешканців став новий кордон, встановлений по річці Любеня між СРСР і Німеччиною у1939 році. За радянськими нормами жодне цивільне населення не могло знаходитися ближче, ніж 800 метрів до кордону. За тією «нормою» вся лівобережна частина села, що була під москалями, в 1940 році була виселена в Радехівський район Львівської області та Тарутинський район Бесарабії. Їхні будівлі стали підручним матеріалом для спорудження захисних редутів прикордонниками. На Радехівщину в село Немилів переселено 22 родини, а в село Криве (Терпіння) – 27 родин. Сім родин 19 січня 1941 року виселено в Бесарабію. Шести родинам вдалося перейти кордон і поселитися по іншу сторону річки – в німецькій зоні окупації.
На початках кордон не був «щільним» (не було колючого дроту, сигнальних сіток, дротяних сильок з радянського боку). Сміливці, які хотіли заробити, переходили нелегально кордон і збували товар у місті Сінява. В більшості це була «кропля» і «сахарина». Але це був дуже ризикований заробіток, бо деякі гендлярі зникали безслідно або потрапляли в радянські в’язниці і концентраційні табори. Так зник Федак Олег, а Грицько Мирон був засуджений до 7 років ув’язнення. Потім шлях його проліг через Персію, польське військо, Англію і на кінець він поселився в Аргентині, де прожив до самої смерті (1993р.). Новак Анна пішла провідати в радянську зону родину, а повернулася через п’ять років, пройшовши концтабір Казахстану і була виселена в 1945 році на Тернопільщину.
З німецької зони окупації з 1940 року почали примусовим порядком забирати дівчат на роботу в Німеччину. В 1942 році забрали 13 дівчат, замість трьох неповнолітніх дівчат поїхали їх батьки – Дзюбан Андрій, Вовчко Іван, Макара Михайло. Весною 1942 року забрано п’ятеро дівчат, а в 1943 році – Дубляницю Анастасію. Декотрі з них після закінчення війни повернулися до своїх родин, інших доля закинула в різні країни. А Лиховід Катерину підневільна праця в Німеччині звела в могилу (1943р.). Загалом було вивезено на роботу в Німеччину з села Дібча 34 особи.
За час окупації села Німеччиною до 1944 року окремі селяни, що були виселені більшовиками в Радехівський район, повернулися на власні господарства, на яких жодних будівель не було. Серед них Лешак Олег, Дикий Дмитро, Піскор Михайло, Ситар Юрій, Рудянин Михайло, Станько Петро, Міц Михайло, Ваджалис Іван, Грицько Іван, Новак Леон та інші. На жаль, вони стали жертвами повторного виселення у 1945 році. Це просто жах, коли люди з насиджених місць протягом п’яти років двічі потрапляли на примусове виселення…
Друге виселення:
*****
Друга світова війна на теренах Закерзоння породила масу різних боївок, а попросту банд. Українцям допікали польські шовіністи і комуністичні боївки «з батальйонів хлопських», Армії Крайової і різних воєнізованих формувань. Тут, хто мав зброю, ставав господарем. Польська держава не тільки не побоювалась цих банд, а навіть заохочувала до винищення українського етнічного елементу і обезлюднення тих теренів. Польські шовіністи мріяли захопити не тільки Закерзоння, але й всю й Східну Галичину (теперішня Західна Україна). Зухвале прагнення бачити Львів, Станіслав, Дрогобицький нафтовий басейн та інші міста Галичини польськими настільки сліпило, що 5 січня 1945 року польський еміграційний уряд виступив із заявою про встановлення польської адміністрації у всіх західних областях України.
З відступом німців на захід, між урядом УРСР і Польським комітетом національного визволення 9 вересня 1944 року (Люблін) було встановлено кордон і прийнято рішення про взаємне переселення українського і польського населення. (Шановний читачу, вдумайся, чому російська влада була ініціатором такого поквапливого викорчовування українців з їх етнічних земель?)
Селяни села Дібча, що за 120 км на захід від Львова, залишившись (за новим розподілом) під польською владою, перенесли на собі всі знущання та наругу польського шовіністичного елементу.
Поляки утворювали свої місцеві владні структури – міліцію (МО), органи державної безпеки (UB). В селах, де поляки становили більшість, малих містах формувалися станиці міліції обивательської (МО).
Договір про обмін цивільним населенням підштовхував і заохочував польських шовіністів і українофобів всіх мастей до швидкого виселення українців. Українці не бажали покидати рідну землю, тому вся озброєна орда створювала такі нелюдські умови життя українцям, що окремі готові були радше покинути рідну землю, ніж жити в пеклі. На захист українського населення виступила УПА. До операції переселення залучили відділи Війська Польського.
Віддаленість села Дібча від залізничної станції Ярослав ускладнювала виїзд, бо дорога пролягала через ліси і польські села, а там гарцювали польські озброєні банди, зустріч з якими могла призвести до втрати життя.
Окремі дібчани, ризикуючи життям, пробували перебратися до Ярослава в супроводі двох вояків Червоної Армії. В напрямку залізничної станції вирушили шестеро господарів з возами та майном: Бортник Олег, Дикий Іван, Новак Олег, Станько Іван, Ходань Дмитро, Шалева Іван. У лісі за селом Рудка польська озброєна банда пограбувала все майно з возами і кіньми,а господарів розстріляли. Врятувалися тільки Новак Олег і Ходань Дмитро.
Ця акція знову насторожила людей. Ніхто не хотів ризикувати, але й в селі залишатися було небезпечно. Поновилися напади польських банд.
Поляки, після встановлення у Варшаві прокомуністичного уряду, стали впевненими у своїх правах на наших теренах і почали частіше в денний час, під виглядом офіційної влади, навідуватися в село. Вони розглядали яка в кого господарка, а вночі ці ж поліцаї, солтиси чи їх сини з цією ж зброєю приходили до господарів, грабували майно, худобу і тікали в свої села. Найбільше люті банди були із сусіднього села Майдан Сінявський, що в шести кілометрах від села Дібча і села Красне. В Красному поляки назначили солтисом Лефка – знаного своїми синами – професійними бандитами, який своїми повноваженнями сягав села Дібча. Сини Лефка були наводчиками для інших не менш вправних злодюг.
Підрозділ УПА, що базувався у лісі під Лехманами, робив патрульні вилазки в село Красне та інші села, щоб дати зрозуміти полякам про близьку присутність УПА і застерегти нахабних грабіжників від охоти «відвідувати» село Дібча та інші українські села. Дати зрозуміти полякам, що УПА має більше прав на владу.
Поляки, своїми наскоками на село старалися забрати когось із молодих, інкримінуючи їм причетність до співпраці з німцями. Так, весною 1945 року забрали з подвір’я Новака Івана сина Олега. Намагання родичів заперечити і роз’яснити до уваги солтисом не бралися. Не повернувся більше Новак Олег додому, замучили його поляки в лісі, під Майданом.
Першими з дібчан, кому вдалося прорватися до Ярослава без людських жертв 14 березня 1945 року були родини: Гетьмана Василя; Заплави Василя; Кудлака Михайла (писар), з братом, мамою і сестрою; Міца Петра; Новака Івана; Цаплака Миколи; Кокошка Дмитра. Після переїзду кордону їх розселили в селі Єлиховичі Золочівського району, окремих у місті Золочеві на Львівщині.
Дібчан і далі не полишав панічний страх. Жодних владних структур. Суцільне свавілля польських банд. Кожен день ставав вічністю. Невизначеність хвилювала людей. Ніхто не міг передбачити, що буде завтра…
Польські нишпорки вишикували молодих патріотів, які були потенційними ворогами польських націонал-шовіністів. Українська молодь ховалась у криївках. За наведенням запроданця, були розкриті дві криївки в нашому селі, одна в присілку Ковалі на подвір’ї Нікеруя Івана, друга в стодолі Станька Івана (Крищишина). Недільного ранку 12 лютого 1945 року польські поліціянти приїхали на шести возах в присілок Ковалі. Вони арештували Нікеруя Ілька і Кудлака Івана. Загинув Кушнір Мирослав – «Лунь».У селі на подвір’ї Станька Івана підпалили стодолу і змусили вступити в нерівний бій патріотів, що були в криївці. Івану Семену і Василю Гроду (обидва з села Дібча) під прикриттям сумерків і диму вдалося вибратися з того пекла. А загинув Федак Михайло (Хасо) із Дібча і Зілінка Михайло із села Теплиці. В кінці травня 1945 року вояки підрозділу УПА із сотні Калиновича з почестями перезахоронили тіла М. Федака, М. Зілінки і М. Кушніра на цвинтарі в селі Дібча.
Безперервно приходила інформація про загибель українців в інших селах. Однієї ночі замордували трьох українців із села Красне у лісі біля села Дібча. Згодом бандитську акцію здійснили польські шовіністи в селі Добра (вбито семеро осіб, кращих господарів, свідомих українців).
Жахлива трагедія трапилася в селі Пискоровичі. Банда «Волиняка» оточила школу, коли люди зібралися для оформлення документів на виїзд в УРСР і розстріляли близько 700 безвинних селян. Ці факти глибоко зворушили наших односельців і українців сусідніх сіл. Люди із сіл Теплиці, Ядамівка, Красне, Рудка родинами перебиралися до села Дібча, що знаходилося ближче до Чорного лісу, який для поляків був межею застороги – там панували відділи УПА.
В котрий раз це страшне лихоліття прокотилося селами Закерзоння. Здається, всі нещастя й біди, які можна зібрати, зійшлися над людьми цього регіону. Польські людожери із банд «Радвана», яку очолювали підпоручик АК Броніслав Гліняк і Юзеф Задзєрський «Волиняк», тільки шукали нагоди, щоб напасти на українське село, аби спалити, пограбувати та вирізати людей.
Тепер вже люди шукали першої нагоди,аби вибратися із села на залізничну станцію м. Ярослава. Влітку 1945 року радянські війська, повертаючись з фронту, організували захист людей при переїзді з села Дібча до Ярослава. Було дано команду за півдня зібрати надбання, і потік дібчан хто возом, а хто пішки вирушили в напрямку Ярослава. Все нажите роками майно залишилося невідомо кому. А скільки можна було взяти з собою добра тому господарю, в якого не було коня? Або тому, в якого були малі діти і жодного транспортного засобу?
Люди їхали, бо рятували своє життя. Більше тижня сиділи на залізничній рампі станції Ярослава. Вагони в першу чергу подавали військовим для перевезення награбованих трофеїв у Німеччині. Голодних, виснажених, замучених страхом людей з дітьми відправляли в товарних вагонах останніми. Через кілька годин їзди перетяли кордон між комуністичною Польщею та більшовицькою імперією, що тепер відхилився від річки Сян на Схід.
Прибувши у Львів декілька днів маневрували між товарними станціями поки Львівська обласна влада визначилася, з яких сіл області виїхали поляки, щоби наші селяни зайняли їхні хати. 27 родин було скеровано в Комарнівський район (сьогодні Городоцький) в село Тулиголови. Частину дібчан скерували в Золочівський район. В селі Зозулі, що за чотири кілометри від Золочева, поселився Зілінка Микола (Луків). В селі Ушня, що за 10 км від Золочева, поселилися родини: Лиса Дмитра з братом Василем і сестрою Анастасією; Дубляниці Михайла (Вусядлий) з родиною; Дзюбана – Дмитро, Стефан, Марія і Василь. Пізніше до них приєднався настоятель церкви в селі Ушня Новак Іван Юрійович.
Третє село, в якому поселилися дібчани, Хмелева за 12 км від Золочева. Тут осіли: Ситар Юрій із сестрою і дітьми; Рудянин Михайло (Прус); Міц Михайло (Матіяс); Грицько Іван; Свинар Олег і Михайло; Ванджалис Іван (Ковалик); Павлівець Іван (Лотвин); Вигінний Микола (Денис); Зілінка Іван (Дзюма); Лиховід Федір (Ситарчин); Шалева Василь; Піскор Михайло (Галилуй). Приїхали в село Хмелеву дібчани, які в 1940 році були виселені в Бесарабію, а саме: Шуль Андрій з дітьми – Іван, Петро, Юрій, Михайло, Федір, Анна; Новак Василь з дітьми – Іван, Анна, Катерина, Степан. Також виселені із присілка Лехмани: Жук Іван, Дмитро, Павло, Василь; Колодчак Олег з сім’єю.
В 1946 році переїхали з села Хмелеви в Городоцький район село Переможне: Зілінка Іван; Лиховід Федір; Шалева Василь. А також сім’я Папаша Петра безпосередньо із села Дібча. Всього дібчан було депортовано за 1944-1946 роки на Львівщину 617 осіб, або 142 родини. Після цього в селі Дібча ще залишилося 48 родин.
Третє виселення, або операція «Вісла»
****"
Всі тяжкі переживання, наруги, знущання, позбавлення людських прав, беззахисність перед хижаками не могли зламати волі та бажання дібчан жити на своїй рідній землі. Але «народна» влада Польщі не тільки не захищала їх, а й посилала проти них свої озброєні регулярні війська, щоб знищити, вирвати із корінням з тої землі, за яку вони так твердо й до останнього зусилля, а деколи й до останнього подиху, трималися.
Родини, що ще залишилися в Дібчі після 1946 року спокійного життя не мали. Терпіли напади польських банд і регулярного війська. Не було видно кінця й краю тому пеклу.
Підрозділи УПА, що перебували в навколишніх лісах, допомагали селянам засівати землю і вселяли надію. Упівці були готові покласти свої голови за право проживання людей у рідному селі.
Польська влада, зворотньо, хотіла позбавити військ УПА підтримки з боку українського населення. Вона готувала вирішальний удар, в першу чергу, на мирних людей, задумавши антинародну людиноненависницьку акцію «Вісла». В 1947 році в результаті здійснення акції «Вісла», із Закерзоння було виселено понад 150 тисяч українців, на «землі одзискане». Ще до тієї акції, що завершилася примусовим вигнанням українців на землі Східної Пруссії, що вивільнені німецькими колоністами, польські бандити весною 18 травня 1946 року напали на село Дібча і зчинили жорстокий терор над мирними селянами, дітьми і літніми людьми – замордували 18 осіб.
Ось розповідь очевидців. «Це була одна із пересічних акцій польських банд, що відбувалися майже щотижня. Люди щоденно сиділи на приготовлених мішках з одягом і харчами. Перший почутий постріл був сигналом для втечі у Чорний ліс, де базувались війська УПА. На стороні села Дібча стояла сотня Калиновича. В цей трагічний день, 18 травня, польська банда «Волиняка» напала на село. Підпалили будівлі селян. Захоплених людей зібрали біля каплиці, на подвір’ї Ходаня Дмитра і безжалісно розстріляли 18 односельців. Чудом залишився живим 13 річний Іван Кудлак, який знепритомнів і вибрався із гори трупів, коли банди відступили від пострілів упівців, які бігли на допомогу людям. Поляки втікали, залишивши по собі людські жертви і згарище людських садиб та біля двадцяти дібчан, яких вели в другий кінець села на розстріл. Троє бандитів було вбито. Спалено їхню вантажівку, 15 бочок бензину. Люди впізнали серед бандитів В. Гарпака із села Тварди, Бриского із Майдану Сінявського й інших сіл Красного, Адамівки, Волі Ришкової. Всіх озброєних бандитів було близько 60 чоловік. (Repatriacja czy deportacja) том 2. Dokumenty 1946, ст. 145. Warszawa, 1999.) На другий день війська УПА виготовили домовини і у братній могилі біля каплиці, виклавши домовини в два яруси, захоронили безвинні жертви польських шовіністичних нелюдів. Насипали могилу. Поставили високий березовий хрест і повісили вінок із колючого дроту у вигляді тризуба.»
У шістдесятих роках родичі полеглих дали пожертви для спорудження надмогильного пам’ятника з написом всіх захоронених:
Загинули мученицькою смертю:
1. Кудлак Олександр, 9. Шегда Петро,
2. Кудлак Анастасія, 10. Дзюбан Анна,
3. Кудлак Андрій, 11. Федак Василь,
4. Ходань Дмитро, 12. Колодка Іван,
5. Ходань Іван, 13. Цаплап Марія,
6. Ходань Тетяна, 14. Цаплап Софія,
7. Пухта Андрій, 15. Павлівець Теодор,
8. Федак Дмитро, 16. Грабовський Юліан з батьком і мамою.
Надмогильний пам’ятник двічі обновлювався з того часу за рахунок родичів і односельчан, що живуть на теренах Східної Пруссії, а саме: Колодка Ілько, Пухта Мирон, Пухта Катерина, Пухта Анна, Дуда Катерина, Кудлак Стефан, Пирчак Стефанія, Кудлак Іван, Кулька Стефанія (з родини Кудлак).
Останнє обновлення відбулося 20 травня 2006 року. Зі Львова на двох автобусах прибули односельці – вихідці з села Дібча і хор «Осанна» з церкви Святої Трійці зі Львова. Поминальну панахиду відправив настоятель УГКЦ у Ярославі отець Василь Стойко. На урочистостях обмінялися враженнями живі свідки тих трагічних подій 40-их років минулого століття: Кудлак Іван, Пухта Мирон, Кулька Стефанія, Кудлак Василь. Із приїжджих з Львівщини спогадами поділилися Шуль Петро, Грицько Іван, Федірки з Комарного. Із старшими, з Львівщини приїхали діти і онуки. Старше покоління передає їм свою любов і пам'ять до рідної землі. Село заросло бур’янами, очеретами. Навіть ріка, яка колись була межею державного кордону, стала рівчаком, вирівняним меліораторами.
Після злочинної вилазки польських шовіністів 18 травня 1946 року на село Дібча трагедія занепокоїла всіх, хто залишився в селі. Люди були у відчаї, вбачаючи безвихідь.
Комуністичний уряд Польщі готувався до останнього знищення наслідків життя українців Холмщини, Підляшшю, Лемківщини, Надсянню.
Спогади Стефанії Кулько (Кудлак), яка сьогодні мешкає біля міста Решля на Ольштинщинні, а в той час (1947р.) з родиною залишалася в Дібчі.
«Після виселення основної частини дібчан в Україну нас залишилося в селі 48 родин. Життя стало нестерпним. Польські банди денно і ночно нападали на село – грабували, вбивали людей. Всі були готові в будь-яку хвилину тікати в сторону лісу під захист сотні УПА. Під час подібних нападів загинув Вигінний Іван. Створювалися важкі умови для існування, повна ізоляція навколишнього життя. В цей важкий для селян час сотня Калиновича подбала, щоб забезпечити людей зерном для посіву. Восени 1946 року повстанці організували господарів з кіньми із інших сіл, які обробили дібчанам по незначному клаптику землі та засіяли озиминою. Партизани були на сторожі цієї акції. До людей повернулася надія на хліб в наступному році.
Весною 1947 року кожна сім’я посадила картоплю, капусту, іншу городину з надією, що земля принесе поживу. Але не судилось людям зібрати урожай! В неділю, 3 червня 1947 року, прибуло в село Дібча машинами польське військо (ВП), а також кінна кавалерія (підрозділ). Вони переночували в селі, а в понеділок – 4 червня дали розпорядження селянам на протязі двох годин зібратися до виїзду. Всіх селян посадили у вантажівки і повезли під наглядом військових до станції Гродзіськ. Там у дощову погоду викинули під голе небо. У вівторок 5 червня в другій половині дня подали потяг з товарними вагонами. Була дана команда – по 3-4 сім’ї розміщатися у вагонах. Таку акцію геноциду польська офіційна влада провела одночасно по всіх селах, де ще жили українці. На рампі у Гродзіську ми зустріли людей із сіл Красне, Черча, Червона Воля, Старе Село та інших сіл. Після завантаження у вагони, опричники польської комуністичної влади ще довго винюхували серед виселенців осіб, які викликали у них підозру. Як правило, це були молоді дівчата і хлопці. З дібчанських зняли з вагонів Новак Анну та Кудлак Марію. А ще в сел., напередодні виселення, було затримано Шегду Івана, Дуду Миколу, Станько Катерину, Кудлака Михайла, Никеруй Анну. Затриманих заслали в концтабір Явожно, відомий своїми жорстокими, нелюдськими умовами. Там вони перенесли тяжкі муки і знущання польських державницьких служб під наставництвом радянського НКВД. Жертви без судового вироку були в Явожно цілий рік».
Зголодовані, вимучені, зморені, знівечені фізично і морально вони приєдналися до родин у 1948 році, які вже були переселенні в Ольштинське воєводство. Далі пані Стефанія Кулько продовжує: «Дорога, якою проїхали дібчани в товарних вагонах, тяглася з 5 по 14 червня 1947 року. За тих десять днів їзди людей привезли до станції Сатопи – Самолово. На нас вже чекали вантажівки, в які посадили по 2-3 сім’ї в одну машину, і розвезли по різних селах, щоб якомога більше розпорошити односельців, ізолювати одних від інших. Польський уряд хотів таким чином швидше ополячити українців. Отже, 40 сімей дібчан осіли на Прусській території у напівзруйнованих будівлях, що були залишені німецькими колоністами».
Після третього виселення дібчан за горезвісною акцією «Вісла» в селі залишилося вісім змішаних польсько-українських сімей: Гронського Михайла, Вуса Юлія, Вуса Ярослава, Дудзінського Романа, Новака Леона, Зигманка, Фрончка, Фрончка.
На цьому ніби закінчується (?) історія українського села Дібча на Ярославщині. Але дібчани не хочуть ставити на цьому крапку. Вони щороку поодинці і групами приїжджають в село, щоб поклонитися рідній землі, могилам своїх рідних, що залишилися тут навіки.
Джерело.
Автор Теодор Павлівець. Ярославщина.
Історико-мемуарний збірник. Вип. 1. Львів –2009.
http://www.vox-populi.com.ua/
13 липня 1937р. московити у Києві розстріляли трьох Українських художників.
Трагічний фінал
У листопаді 1926 — травні 1927 Бойчук разом із дружиною Софією Налепинською-Бойчук , учнями Іваном Падалкою та Василем Седляром мали творчу подорож до
Німецької держави, Французької республіки ,
Королівства Італія. Поїздка за кордон стала однією з формальних підстав для їхнього арешту та звинувачення у «шпигунстві» й участі в «контрреволюційній організації».
25 листопада 1936 органи НКВС заарештували Михайла Львовича Бойчука, а
13 липня 1937 в Києві разом з його талановитими учнями Іваном Падалкою та
Василем Седляром розстріляли.
Софію Налепинську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 також як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників». Долю цих чотирьох розділила більшість учнів Михайла Бойчука.
Учні:
Іван Падалко.
Василь Седляр.
понеділок, 12 липня 2021 р.
Мужчин розстріляли, а жінок і дітей привели на станцію (автор: Карпінський Іван). Спогади.
З осені 1944 р. почалась насильна депортація. В с. Люблинець приїхав майор НКВД Цякін зі своїми агентами. Він сказав на зборі села:
«Мы вас освободили от фашистов и польского ига. Сегодня вы все записываетесь на выезд, в советскую Украину».
Свідомий селянин Іван Лойко відповів:
«Яка там Україна, ми знаємо ще раніше з преси. У вас голодомор, тюрми, концтабори, колгоспи. Ми до вас не поїдемо.»
За відмову 24 березня 1945 року села Новий і Старий Люблинець оточили і майже все спалили. В Любінці Новому розстріляли 75 мужчин. 2 жовтня 1945 р. село оточило польське військо. Більшість сімей вивезли, а менша частина переховувалась в лісах до 1946 р. В червні ліс оточили, мужчин розстріляли, а жінок і дітей привели на станцію в Любачів. Посадили нас в «телячі» вагони і привезли на станцію Зборів Тернопільської області.
У селі Люблинець загинули мій батько, тітка, мій дідо і бабуня, два двоюрідних брати.
8 березня 1953 р. я був арештований у Львові за доносом стукача і засуджений на 25 років по 4-ох статтях – як український буржуазний націоналіст, член ОУН, ворожо налаштований проти радянської системи.
1954 року із Ташкента потрапив у концтабір в Кінгір. Брав активну участь у кінгірському повстанні. На моїх очах загинуло 300 наших дівчат і більш як 600 хлопців різних національностей. Я чудом залишився живий і вирішив будь-що спорудити там пам'ятник нашим героям. Кінгір від Караганди відділяють 650 км. На мою просьбу відізвались друзі Юрій Осін та Іван Торон.
10 жовтня 1998 р. ми звели пам'ятник висотою 5 метрів із чорного мармуру. В тому ж році його було посвячено.
У 2004 р. виповнилося 50 років Кінгірського повстання. З Караганди поїхали ми – члени ОУН, УПА – на панахиду. Був великий збір, про таке не забувається.
Джерело.
Автор: Іван Карпінський уродженець Люблинця Нового. Вісник Любачівщини №14, Львів – 2006. – 96 стор.
http://www.vox-populi.com.ua/
Кат-поручик застрелив жінку, яка тримала за руки двох малих дітей (автор: Купич Іван). Спогади.
****
У м. Любачеві знаходився штаб війська польського, який обіймав терени Любачівського, Ярославського, Томашівського і Грубешівського повітів, і мав завдання: ліквідувати УПА і депортацію наших людей на західні терени і північні землі Польщі.
25 травня прибула група війська польського до с. Руда Журавецька, де розквартирувалися й почали робити напади на наші села, а також засідки на повстанців УПА, почалися арешти.
Уперше 6.06.1947 р. йшли облавою на ліси в окрузі с. Журавці, де їх провадив сексот «Білий» – Манєківський Іван. Зустрілись з невеликою групою УПА, командиром якої був чотовий «Гонта». Цього дня жертв з нашого боку не було, усім вдалося сховатися до криївок, які були збудовані в селі.
Наступного дня, 7.06.1947 р., ще з ночі обступили с. Журавці, де зрадник Павло Назоровець вказав полякам криївку чотового «Ґонти», з яким були ще три повстанці: Дубовий, Коляда і Чуйко. Криївка була у хаті вдови Параскевії Богдан, чоловік якої загинув на фронті, воюючи у російському війську. Її поляки мордували, погрожували убити, але вона не виказала нікого. Військо тоді зібрало мешканців села, особливо жінок і дітей, і розкопали криївку. Повстанці, щоб не здатися живими катам, застрелились. Кат-поручик, розлютившись, застрелив жінку, яка тримала за руки двох малих дітей. Дітки, побачивши маму, що мертва падала на землю, розбіглися. Поручник убив ще сусіда Михайла Попіка і старця Петночко Профирка.
Знайшли поляки ще одну криївку, де ховалися повстанці «Грабовий» і «Сумний», вони загинули у бою. Так цього дня загинуло вісім осіб – п'ятеро повстанців і троє ні в чому не винних цивільних. Усіх їх повезли до Любачева.
11-12. 06.1947 р. польське військо вступило у Вербицю. Село спалили, а зрадник «Білий» показував криївки, де ховалися повстанці. Жоден з них не дався живим. Їх тіла також відвезли до Любачева.
16-17.06.1947 р. у с. Корні дванадцять повстанців пострілялися у криївці. Їх повитягали з криївки і поклали при дорозі, щоб люди їх упізнали. Серед убитих був командир «Нечоса» і «Максим». Їх тіла теж повезли до Любачева.
Упродовж 15-18 червня того ж року відбувся бій у місцині Дениска – Річиця між польським військом і чотовим «Листком» із сотні «Шума», де було тридцять сім повстанців. Лише двоє з них здалися, решта – загинули у бою. Тим, хто здався – Климкові Івану і Кметю Євстахію – присудили смертну кару, але, зваживши на їх молодий вік, кару замінили довічним ув'язненням.
На початку вересня стрільці «Запорожець» і «Левцьо» отримали наказ від сотенного «Шума» йти в розвідку. Через кілька днів вони прийшли з польським військом і виказали криївку, де ховався «Шум», який застрілився, а чотовий «Сурма» – загинув. Їх тіла також повезли у Любачів.
15-16.09.1947 р. поляки знайшли криївку провідника УПА Закерзоння, на псевдо «Стяг». Він з охороною підірвалися у криївці. Усі трупи звозили до Любачева, щоб полонені воїни УПА впізнавали своїх товаришів. Поруч зі «Стягом» лежав командир СБ «Ялівець». Провідника упізнав Д. Крупський.
Зрадник Іван Кіх виказав криївку «Чубчика», командира СБ, з яким був стрілець «Сірко». Вони застрелилися, але не здалися у руки катам.
Усіх вбитих повстанців і цивільних поскидали до ями у лісі Любачева.
Джерело. Вісник Любачівщини №16, Львів – 2008. – 98 стор.
http://www.vox-populi.com.ua/