«Я вже скоро піду... і не буде кому розказувати!». "Сповідь" підпільниці. Спогади.

У 1925 році в селі Любша на Рогатинщині в сім’ї Василя та Ганни Телішевських народилася донька Катерина. Батько керував кооперативою, мав свою пасіку. Разом із нею зростало ще дві сестри. Вся тодішня молодь була патріотично налаштована і всіляко намагалась долучитися до боротьби за Українську Державу. 

Дівчина пішла в підпілля, виконувала функції зв’язкової при одній із найвідоміших сотень УПА «Сіроманці», до якої належав її майбутній чоловік Степан. А чоловік її сестри Григорій Козяр був станичним у селі.

Наша героїня згадує, як у 1943–1944 рр. на Рогатинщині поблизу сіл Виспа і Яглуш розташовувався табір під назвою «Золота поляна», у якому на зимівлю зупинялася сотня «Сіроманці», а також інші відділи УПА: «А в нас туво в лісі, три кілометри від нас, там так було замасковано: лікарня, були коні, такі криївки, шо ми йшли до ліса, ми не знали, шо є. А ту, з нашого села то було близько, то носили, шо треба, якісь продукти і всьо, вбирали, прали. Ви би сі там подивили, як приїхав священик, посвятив паску, і поїхав святити там паску. Зробили такий довгий стіл, і всьо військо, яке було озброєне, то стояло три чи чотири сотні, відправив Службу Божу. Потім гаївки співали. Красотище! Але не виділисти ні одного конє, всьо було в криївках».

Допомагала вона повстанцям, допоки їх з чоловіком не заарештували, як зазвичай тоді бувало, через зраду: «Вродиласі нам дитина, родила в чужій хаті, не було де подіти, підпільно то всьо було. Дитина мені померла, чоловік прийшов. В чужій хаті ми переховувались, сусід нас видав, взяли і арештували нас».

Утримували у тюрмі в Нових Стрілищах (тодішній райцентр, – авт.). Часто водили на допити, під час яких жорстоко катували, не дивлячись чи це чоловік, чи жінка.

«І повідай, повідай, я кажу: «Шо я вам буду повідати?», – «Чоловік казав, шо ви всьо знаєте!», – «Як чоловік казав, най прийде і скаже. Я ходила беременна жінка, ну де я могла знати, де чоловік ходив». А вони тоди… мене вдарив кулаком в шию, впала нежива. Полежала, встала. Їден день били, то було легше, на другий день, то було безбожно. Я прийшла в камеру, а чоловіка на третий поверх. І там сиділа дівчина з Бережан, шо була на третому курсі, вчилася на аптекарку, а вона вже відсиділа. І я так кажу до неї: «А ту б’ют?». Вона каже: «Ту вже не б’ют!», – «Певно, хочут, шоб погоїлися ті рани». О, йой, то неможливо розказувати. Я вже просилася два тижні чи три, шоб мене взєли на допит. Тримали мене – як взєли мене ввечер, так вдосвіта пустили, було то на [другий] Святий вечір, на Йордан. Коли привели мене до тої камери на допит, на середині стояв стіл. Мене посадили на середину, а їх кругом, я так кинула оком, 12 чоловік. І таке всьо пузате, а їден ходе з якимсь таким нагайом, би я їм всьо повідала, бо вони мене будут били. Я кажу: «Я в ваших руках, шо хочете, то робіт». Але ніхто не бив. Так цілу ніч випитували, я кажу: «Я крім свого чоловіка нікого не знаю».

Катерині пощастило, що в тюрмі разом із нею сидів її чоловік, який зумів передати підказки, що і як говорити, аби нікого не видати. «А на Новий рік робили уборку в тих камерах і були німці, і та дівчина розговорилася з ними, і тоди нас забрали на третий поверх. І та дівчина постукала до стіни: «Хто ту є? Бо ту є жінка з Рогатинського району», – «Нас ту є 5 чоловік, є з Яворова їден священик». А ту чоловік зачив до мене говорити, шо його питали і мені то дуже багато помогло. Вони мене потримали, я посиділа 6 тижнів. Мене пустили, але з тим, би ся розписати, шо хто буде приходив, то я маю їм доносити. «Добре, згідна», – кажу. Я крилася потім поки не зайшов колгосп. І ночувати не було де».

Чоловіка разом з батьком підпільниці Василем засудили і відправили на заслання в Комі АРСР. «Тата засудили на 25 років, був в Печорі з чоловіком, якого скорше пустили. Чоловік ше рік був, після того, як вже освободили. Я ше поїхала тоди до него і жила ше півроку. Там наших багато було людей. Прийшлось на свята різдвєні колядувати, зібралисі всі: «Йдем колядувати!» То всьо начальство, їх там сила стояло! І ніхто ніц не сказав, кажут: «О, харашо бандеровци пают, єщьо пойтє». Були такі, шо розуміли, а були такі, шо не розуміли. То було на Інті, в Комі АРСР».

Повернулися додому в 1950-х роках. Здавалося б життя мало налагодитись потроху. Проте доля знову була немилосердною до п. Катерини: після повернення додому на неї очікувало горе – трагічно загинув чоловік і вона залишилася сама з трьома дітьми. «Приїхали додому, в селі нас ніхто не уважав, бо ми були виселені. То чоловік пішов на будівельну бригаду. На пилорамі різав дерево і воно вскочило йому в груди, так і вмер. Лишилася я і троє дітей».

Незважаючи на все пережите, п. Катерина не падає духом… Наприкінці нашого інтерв’ю брат, розуміючи, як нелегко жінці пригадувати трагічні епізоди минулого, відраджує: «Йди відпочивай, бо потім зле тобі буде!» А вона відповідає: «Та, я вже скоро піду і не буде кому розказувати!»... І далі продовжує...

Джерело інформації. Фейсбук сторінка Локальна історія...стаття 2018 року.