Ви пам’ятаєте про таємниче зникнення рухівця номер два? Михайло Бойчишин. Це ім’я вже майже нічого не говорить Українцям. А колись це був дуже впливовий політик. Сірий кардинал однієї із головних політичних сил епохи – Народного Руху України. Був – і в один момент його не стало. А як і чому – досі не знає ніхто.

В ніч з 15 на 16 січня 1994-го сталася подія, яка нині виглядає дикою і неможливою, але тоді це було реальністю. І про те реальність майже ніхто не пам’ятає. Безслідно зник Михайло Бойчишин, друга людина в НРУ, людина, з якою пов’язувалися великі надії на вибори-1994 (зокрема, говорилося, що Бойчишин планував провести в другу Раду близько 100 рухівців та симпатиків – можете уявити, якою силою був би тоді НРУ).

Що ж сталося тоді в центрі Києва? А сталося дещо дивне. Розказує Дмитро Понамарчук:

“У суботу, 15 січня, повідомлення про висування Михайла Бойчишина у Верховну Раду було майже готове, потрібні були лише біографічні дані. Того дня він був на роботі, але до “Рух-пресу” не зайшов. Нічого, все одно зайде, бо він ніколи не полишав секретаріат, не зробивши традиційного обходу кабінетами. Із секретаріату він вийшов о восьмій вечора, ні з ким не попрощавшись, і це означало, що повернеться.

Але за три з половиною години по тому трапилася дивна, на перший погляд, історія. До секретаріату ввійшли двоє невідомих і сказали, що хочуть особисто передати голові секретаріату пакет зі Львова. Дізнавшись, що з керівництва нікого немає, одному з “гостей” було дозволено зателефонувати Михайлу Бойчишину додому. На дзвінок начебто ніхто не відповів, після чого він раптово двічі тріснув охоронця по голові. Потерпілий потім стверджував, що то був пістолет. Нападники зажадали негайно викликати іншого охоронця, якого вони помітили раніше. Той якраз у мене в відділі, який зачинявся на замок з автозаскочкою, дивився телевізор. Побитий охоронець покликав через двері напарника, і той спокійно відчинив. А далі щосили закричав щось на кшталт: “На нас напад!”. Я з розбігу вдарив у двері ногою, й автозаскочка стала на своє місце. Одразу ж викликав міліцію.

Цей інцидент був більш ніж дивний. Нападники миттєво щезли. Міліція була недовго й так само хутко поїхала, не винюхавши нічого кримінального. Декоративні козачки, що здійснювали суто символічну охорону Руху, повернулися на робочі місця.

Ні наступного дня, ні в понеділок та й вже ніколи Михайла Бойчишина ніхто не бачив”.

В чому можуть бути причини цього зникнення? Говорить донька Бойчишина Лідія:

“Головна з версій, за словами Лідії є те, що її батько входив в оргкомітет зі створення Балто-Чорноморського нафтового колектора, перший установчий з’їзд якого мав бути 30 січня, за 15 днів до зникнення Михайла Бойчишина. 

Створення такого колектора надавало б енергетичної незалежності Україні, а з’єднання нафтових терміналів Чорного моря, Одеси і балтійських країн економічно було невигідне російській стороні і проросійським політикам України. Уже під опікою Бойчишина працював інститут з розробки конструкторської документації, були знайдені інвестиції на будівництво колектора. 

«Головна з версій вбивства – це побудова незалежної енергетичної системи, друга версія – вибори 1994 року. Батько був головою передвиборчого штабу В’ячеслава Чорновола. Оскільки він був енергійною і справедливою людиною, принциповою, його й могли усунути від керівництва штабом», – зазначила Лідія Беднарська”.

Є ще версії, які озвучила Ганна Черкаська:

“Виникло кілька версій. Перша: начебто Рух отримав для виборчої кампанії від діаспори близько 12 мільйонів доларів. Зеківський генерал звернувся до рекетирів, як зек до зеків. Відповідь: ні, на Бойчишина вони не полювали; шукайте серед своїх.

Друга: опоненти Руху вирішили до виборів «поставити на місце» Вячеслава Чорновола та рухівців. Чорновіл відмовився від балотування на пост Президента України.

Третя: за два дні до викрадення Михайло у присутності свідка під час телефонної розмови з американським юристом українського походження повідомив, про наявність документів, що свідчать про серйозні фінансові афери високих посадовців. Михайло Бойчишин закликав співрозмовника перед виборами вивести їх на чисту воду.

Четверта версія стосувалася проекту Балто-Чорноморського нафтового колектора, що позбавило б Росію монополії на постачання нафти в Україну та Білорусь. Обговорення питання планувалося на 29-30 січня 1994 року на другій міжнародній конференції, головою оргкомітету якої був Михайло Бойчишин. Після його викрадення більшість документів проекту зникла…”.

(Пізніше версію про гроші від діаспори спростувала, зокрема, дружина Бойчишина.)

Але цим нападом і зникненням історія не завершилася. За півроку, в липні 1994-го, у ДТП загинув син Михайла (бачите на фото його могилу; до речі, Михайло Бойчишин там не похований, це кенотаф, бо ні живого політика, ні його тіла, ні якихось останків не було знайдено – схоже, не дуже і шукалося). Стверджували, що на трупі Романа Бойчишина були знайдені сліди наслідків не зовсім автодорожньої пригоди – начебто на шиї був слід від удару…

Можливо, колись ця історія розкриє усі таємниця. Але ви вдумайтеся, які були часи тоді, у 90-х – безслідно зникає (цілком очевидно, що із кримінальною складовою) голова Секретаріату – друга людина після очільника – однієї із найвпливовіших партій. Зникає людина, яка мала дуже амбітні плани щодо найближчих парламентських виборів. Виборів, які могли завершитися зовсім не так, як завершилися (рухівців у Раду пройшло всього 20, тоді як комуністів – 85; навіть із безпартійними однодумцями націонал-демократичних депутатів набиралося до півсотні).

Зараз подібну подію важко собі й уявити. Чи не важко? Ні, все-таки часи змінилися. І стосунки в політиці теж.

P.S. А, можливо, справа взагалі не в українській політиці, а в Балто-Чорноморському колекторі і майбутній нафтогазовій незалежності від Росії не тільки України, а й Білорусі – у якій 1994-го теж проходили вибори, і в якій (як і в Україні) Московія теж робила ставку на свого кандидата? То, може, уже тоді російські сцецслужби робили свою чорну справу на території України?

До речі, очільником ФСК (це попередниця ФСБ) РФ на той момент був Микола Голушко. Який з 25 травня 1987 року до 20 вересня 1991-го був головою КДБ УРСР, а з 20 вересня по 6 листопада 1991-го – в.о. голови СНБ України (це попередниця СБУ). І який вивіз частину фондів КДБ УРСР до Москви. Де тоді ж, у кінці 1991-го, став заступником міністра безпеки і одночасно очолив Службу зовнішньої розвідки Московії. У вересні-грудні 1993-го сам був міністром безпеки, а з грудня 1993-го по лютий 1994-го – очолював ФСК. А після того більше ніде і ніколи не займав ніяких постів у силових чи взагалі державних структурах.

P.P.S. Головою СБУ на той момент був Євген Марчук. Міністром внутрішніх справ – Андрій Василишин. Генеральним прокурором – Владислав Дацюк. Всі ці люди досі живі, було б цікаво почути їхні версії тієї події.

Джерело інформації. Володимир Миленко.