Фото Українські Карпати (зараз Польща)
Джерело фото: https://www.polscha.travel/uk/
Влітку 1944-го року, маючи неповних п'ятнадцять літ, я вперше в житті почув слово «Хрещатик». Раннім літом я вирушив до лісу за черешнями. Ми жили тоді в польських Карпатах біля кордону із Чехословаччиною, це був найвідсталіший район Польщі. Черешні росли на краю лісу й були невисокі: плоди – великі, чорні, хоча й трохи гіркуваті, зате можна було їх нарвати швидко. Коли у мене вже було півторби, до черешні підійшов незнайомий мені хлопець і спитав, чи можна вилізти на дерево і нарвати ягід. Я відповів, що ліс не наш, а сусідський, і рвати черешні тут може кожен, хто захоче.
Коли ми нарвали черешень й спустились на землю, цей хлопець відійшов убік і витяг з кропиви німецький автомат. Ми пішли у напрямку села.
Недалеко на лісовій галявині сиділи повстанці, вони були одягнені у німецьку форму, а зброю мали здебільшого радянського виробництва. Хлопець сказав мені, щоб я був із ним, і мене ніхто не буде проганяти. Він передав черешні іншим, і вони почали їсти, передаючи їх один одному.
Повстанці вели розмову про те, якими способами радянські партизани ведуть боротьбу із німцями і що німці їх дуже бояться.
Один із повстанців, мабуть, командир боївки, спитав мого нового знайомого, що той хотів би за те, що, ризикуючи життям, допомагає в будівництві Самостійної України. Хлопець відповів: «Коли побудуємо Самостійну Україну, я хотів би проїхати по Хрещатику на білому коні у військовій формі на параді в честь перемоги».
«А коли ти впадеш в боротьбі, то, можливо, ти хотів би, щоб тобі поставили пам'ятник на Хрещатику?», – спитав далі чоловік, схожий на командира. На це хлопець відповів: «Якщо я впаду, то дайте мені чесне слово, що все одно, коли по Хрещатику буде проходити військовий парад на честь перемоги, то по Хрещатику проведіть осідланого білого коня в кінці колони, там буде присутня моя душа і цього мені буде досить».
Після цього він провів мене до краю лісу, і я показав йому, де моя хата. Я спитав, за що його так поважають повстанці, і він сказав, що недавно повернувся із повітового міста Ліська, де прибула нова німецька частина і потрібно було дізнатися про кількість німців і техніки. Він також додав: «Я не боявся німців. Вони на мене не звертали ніякої уваги. А боявся я польського, місцевого населення, щоб мене не видали німцям. Але це між нами».
Після нашого знайомства він заходив до мене декілька разів. Одного разу сказав, що має завдання знайти, де зникла «штафета» (донесення).
Одного разу заходила за мною ціла боївка, щоб я їх перевів через річку. Я знав місця, де можна було перейти річку в чоботах, не набравши води, бо біля кладки могла бути засідка. З ними був і мій знайомий, який дав мені зрозуміти, що ніхто не повинен знати, що ми знайомі.
З того часу, як ми рвали черешні, минуло всього лише півтора року, коли для нього настав найстрашніший день у житті. А було тоді хлопцеві неповних п'ятнадцять років.
По селу їхала фіра, до сидіння якої був прив'язаний шнурами мій знайомий. Від хати до хати заходили польські жовніри, які належали до так званої «карної експедиції» і виганяли на дорогу всіх жителів села, розраховуючи нате, що, можливо, хтось його впізнає або він упізнає когось.
Одні жовніри дивилися на пораненого повстанця, а інші – на людей, що стояли обабіч дороги. Та все було марно: на обличчях людей, крім ненависті і страху, вони нічого не могли побачити.
Згодом я дізнався про те, як схопили мого знайомого. Коли хлопця оточили, він вирішив покінчити з життям і не потрапити живим до рук польських жовнірів. Він натиснув на гачок автомата, та через велике нервове напруження підвів голову зависоко, і кулі вийшли в ділянці носа. Хлопець стікав кров'ю, але ніхто не збирався перев'язати йому рану. Всі груди його були залиті кров'ю, що вже засохла, а по ній текла нова.
На дорогу вигнали і нашу сім'ю. Його провезли на відстані трьох-чотирьох метрів від мене. Він дивився вперед і не реагував на людей. Думаю, що через велику втрату крові і страшний біль він уже нікого не впізнавав.
Десь другого чи третього дня по селу пройшла звістка про те, що на дорогу була вигнана і його мати з молодшою сестрою. Мати ще здалеку побачила, що то везуть її синочка і притиснула до себе доньку, щоб та не бачила, кого везуть, бо ж дівчинка могла не втриматись і кинутись обіймати братика. Ця жінка добре знала, що бачить свого синочка востаннє, хоч його рана не була смертельною.
Його везли в районне містечко Лісько, де була катівня, але не було лікарні. Одному Богові відомо, як витримала мати, щоб не обійняти і не поцілувати свого сина. Але своїм вчинком вона врятувала сім'ю від Сибіру.
Коли її син ішов, вона сама його благословила на благородну справу, сподіваючись, що прийдуть такі часи, коли люди заживуть по-людськи, буде всім робота, і нікому не доведеться їхати на заробітки за океан, адже українцям у «панській Польщі» зовсім не давали роботи. Люди з села, що їхали в місто до польських урядовців, усі розмовляли лише українською. Коли ж виходили з урядової установи, то часто чули навздогін «руське бидло».
Подався за океан на заробітки і чоловік цієї жінки, залишивши їй трьох дітей. Двох з них вона віддала на боротьбу за самостійну Україну. Тоді пішов разом із хлопцями з села і старший брат мого знайомого. Пішов і не повернувся! Протягом всього часу його мати, почувши стукіт у двері, вночі чи вдень, виходила в сіни, відкривала двері, та все марно – його не було.
У 1939 році до нас прийшли німці. Українське населення зустріло їх з великою радістю лише через те, що німці розбили польську державу.
Польське населення також зустрічало у 1939-му році Красну армію на східному кордоні з букетами квітів. Вони думали, що ця армія прийшла на допомогу польській армії, щоб відбити напад німців. Навіть польські жовніри стояли «струнко», коли побачили красноармійців.
З автомашин повискакували красноармійці, скомандували – «рукі ввєрх» і погнали польських жовнірів в «лагер», де їх розстріляли. Так закінчила своє існування жебрацька польська держава, яку у Совєтському Союзі називали «панською». Мабуть, самі совєти були ще гіршими жебраками.
Дивлячись в наш час по телебаченню на військовий парад, що проходив по Хрещатику, я сподівався побачити в кінці колони осідланого білого коня без вершника, але марно. Очевидно, з тих людей у боївці, які давали чесне слово, що виконають бажання товариша, нікого живого не залишилося.
Я мав п'ятнадцять років, коли сталися вищезгадані події, і не знав, що десь на сході будують «рай на землі» і існує Радянська Україна, але я добре знав, що Галицьку Українцу розбили поляки, а в Києві – москалі (такого слова, як «радянський», у нас ніхто не знав).
Коли настала чорна година в Карпатській Україні, від нас добровільно ішли малограмотні хлопці, ішли навпростець через ліси і річки захищати молоду Українську державу. Доводиться лише дивуватися зі того, яким чином ці хлопця дізналися, що там потрібна їхня допомога, адже у нас не було ні українських газет, ні радіо. Поки вони туди дісталися, мадярські регулярні війська розбили Карпатську Україну. А з хлопців ніхто не повернувся додому.
Під час операції «Вісла» всі села у нашій окрузі було спалено, а людей вивезено: одних на схід, інших – на захід. Куди вивезли сім'ю мого знайомого, я не знаю, бо нас вивезли раніше.
Цей хлопець віддав своє життя за Україну і не знав, що його будуть називати «бандерівцем», бо такого слова тоді ще ніхто не знав. Тисячі таких, як він, віддали своє життя за Україну, і робили вони це не заради грошей. Це було зовсім не те, що відбувається зараз у «гарячих точках», де люди з обох боків воюють за «зелені». Їх ще називають Героями! Я сподіваюся на те, що знайдуться в Україні державні мужі, що виконають бажання хлопця, який віддав своє життя за Батьківщину, і проведуть по Хрещатику осідланого білого коня в кінці колони під час військового параду на честь перемоги.
Джерело інформації: https://sites.google.com/a/vox-populi.com.ua/
Немає коментарів:
Дописати коментар