Розповідь одного з перших українців в Канаді, уродженця Небилова – Василя Єлиняка про свій нелегкий життєвий шлях: “То мене й до Канади вигнало…” Підготував:

"Родився я 22-го грудня 1859 р. Мій батько називався Стефан, а мати Явдоха з роду Штефурів. Наше село Небилів лежить у калуському повіті і мало колись 600 нумерів (хат). Коло села перепливає річка Лімниця, що впадає до більшої ріки Дністра. 

В нашій родині було шестеро душ: мій батько Стефан, мати Явдоха, я Василь, найстарший син, моя сестра Анна, що вийшла за Петра Чичака й двох моїх братів: Іван і Петро. З нашого майна в родині, то може було всього три мор­ги поля. Мали ми одну корову, пару биченят і чотири курки. Більше ми не мали нічого. Відтак то всьо пішло за та­тів довг. Бо вони взялись сильно до роботи, десь мали зігрітися, напилися води, ді­стали задуху й поклигали якийсь час, а вкінці вмерли на 54-тому році життя, коли мені було тоді може 12 літ. А мама вмерли у 56-тому році життя, коли мені було 18 літ".

До школи я ходив може три роки. Але яка то тоді була школи. Вчив мене вчитель у своїй хаті, що був також і дяком і громадським писарем на шість сіл і там обробляв 30 моргів поля. Ще мав у своїй хаті громадську касу. Дуже часто його вдома не було, а виручувався в науці хлопця­ми, шо вже їх трохи підучив як пр. Іваном Глущаком, чи Стефаном Чичаком. 

До школи ходив я лише зимовою порою. Нас у школі було найбільше 15 дітей, часом лише 10, а то й 6 дітей усіх, бо школа тоді не була примусова. Зачинали ми науку „Отченашем”, відтак читали друковане. Зі школи навчився читати друковане. Та писане читати не міг. Відтак я й друковане призабув читати, але тут в Канаді я пригадав собі і тепер часто «Українські вісті», часто «Світло», календарі а давніше то читав жовківського «Місіонера». До школи ходив лише в зимі, а від весни, як зазеленіло, аж до пізньої осені я пас корову свою й сусідські. Від 8 до 10 коров. За кожну давали мені на рік два ринські.

В дома жили ми найбільше кукурудзою. Вона в нас не родилася, але аж у Румунії. До Румунії було нам може з 9 галицьких миль, а від мадярської границі були ми віддалені на 6 миль. Михайло Романюк ходив до Сіготу за волами, щоби собі їх купити. 

Земля в нас родила овес, на фут зависокий, а може й вищий. Коли не далося гною під овес, то годі було його не раз і серпом взяти. Кромі вівса ріс у нас і ячмінь, трохи жита, а пшениця десь-не-десь, дуже мало. В зимі їли ми найбільше бараболю, капусту, а біб і фасолю купували, лише горох у нас ріс. Їли вівсяний корж, кулешу з кукурудзи, не раз і змерзла була. То мене й до Канади вигнало. Боже, Боже мій! Як то колись тяжкої жилося!

У війську не служив. При наборі казали, що в сухий рік вродився, такий щуплий був і малий. А одружився на 23-році життя. Моя жінка була з роду Рожків і мала тоді 18 літ. За жінку взяв я три морги поля, одну корову й сто ринських. Вона була в батьків одиначкою. 

Священиком у нашому селі був о.Микола Малецький. Душпастирював в нас ЗО літ. Мав тоді до 70 літ. Спорядив село так, що жид і шинкар забрався зі села, а коршма опустіла. Шлюб коштував мені 9 ринських. Була співана Служба Божа, парастас й посвячення дому. А сім ринських заплатив я за позволення від єпископа, бо моя жінка була мені трохи крев­ною.

Перед шлюбом випитував нас священик молитву й катехизм. Я знав усьо. А жінка щось там невиразно сказала в молитві, якесь одне слово, але відтак добре сказала. В нас мусіла молодь всьо знати. Інакше священик не дав шлюбу доки всього не навчиться. Шлюб взяли ми в неділю. На головах мали ми позолочені вінці при шлюбі. За них платили ми до церковної каси 5 шусток. 

По службі Божій від­булося посвячення хати, а відтак була весільна гостина. Був присутній священник, війт, паламар, дяк, кревні й знайомі. Хоч я мав вуйків музикантами, то музики не було, бо священник не позволив. Але вечером, коли вже не було священників, то молоді завели музику, кажучи: «Не стоїмо Вам пан-отче в ласку, а коли Ви нам посвятите паску». Рано був священник трохи невдоволений за цей непослух, але що ж молоді мусіли гуляти. На весіллі була чвертка пива, що коштувала три й пів ринських. Я тоді з цікавістю взяв на палець пива й покоштував, але воно було гірке й тому сказав до тестя: «Як ви такий гірчак п’єте?». Рано, по шлюбі жінка пішла в полі садити бараболі, а я поїхав биченятами возити гній.

Весною гонив я сплави рікою Лімницею. Весела то була для мене робота. Чотири милі лише махне. Рано бувало позчеплюю грубе дерево по 10 штук, сідаю на нього й їду до Перегінська. За дві го­ дині я вже на місці, а вечером я вже знову вдома. Зразу їхав я з другими на сплавах, а від­ так було мені вигідніше їха­ти самому: Міліони нагромадженого дерева можна було бачити на весні, а відтак за кілька тижнів то всьо щезало, бо жиди пакували всьо дере­во Дністром до Одеси. 

За­робляв я три римські весною, а літом звичайно один ринський. За роздобуті гроші ку­пував я кілька корків куку­рудзи. Корець коштував 16 шусток, а часом і два ринських. В зимі їли капусту, бараболю, біб і з жінкою мали й житний хліб, а на весні брав у кише­ню корж (пляцок) і гонив сплави. Пив воду. Горілки в нашому селі майже не пили, бо ще малими хлопцями заприсягали, що не будемо пити горілки. А пива напився я перший раз у Берліні, коли вертав із Канади до Небилова. Моя жінка не мала в роті ніколи горівки. Та й тепер ні я ні браття не п’ють горівки.

Про Канаду я довідався від німців в селі Ляндестрей. Мало воно щось 40 нумерів. Німці знали ліпше управляти і землю як ми. Вони більшої гноїли поле й тому краще родила їм земля. Добре їм водилося. Кожний із них мав хату із цегли. Але пізніше, коли отворилася Канада, то всі німці виїхали зі села, а на їх місце приїхали мазури. Від цих то німців я довідався про Канаду, бо зі села Ляндестрей було вже в Канаді 3 чи 4 родини. 

Німці з Канади заохочували своїх, щоб до них виїжджали бо є много дарованої землі й ліса. Про це вони, розмовляли між собою, коли я в них мав ночувати. Я спитався: „Чи можливе було б, щоб і ми зі своїми родинами могли з вами виїхати?” – а німці відповіли: „Можете їхати, але про Канаду нічого не згадуйте, бо вас там не пустять. Беріть із нами пашпорт на роботи до Німеччини. А з Німеччини то вже легше буде дістатися до Канади”. Таке розповіли нам німці.

Коли ми вернули до Небилова, то розповіли нашим людям про Канаду й землі. Ціле село заворушилося. Люди розохотилися зразу. Зголосилося десять родин. Але відтак перелякалися далекої дороги. І повідскакували, головно через і жінок, що боялися їхати. Нас осталося лише трьох: Я, Пилипівський і Паніщак. В Калу­ші заплатив я за пашпорт 10 ринських. При собі мав я 200 ринських: 100 ринських заро­бив я на сплавах, 70 дістав я за биченята, а 30 позичив у тестя й сусіди Василя Феняка.

Шифкарти коштували нам по 100 ринських. Тому що Юрко Панішак мав замаю грошей, то його завернули з дороги. А ми оба їхали кораблем через Гамбург, Монтреаль й заїхали залізницею до Вінніпегу. Кораблем ми їхали щось 18 днів. Я розхорувався на кораблі і думав, що вже ніколи берега не побачу.

В Монтреалі ми обидва ви­йшли з корабля А нас завели до залізниці. Стояла вона мо­же дві-три годині. Ми користаючи з часу пішли до міста купити собі дещо хліба й ков­баси. Коли ввійшли до одного склепу, пізнав жид по убранні і зараз привитав нас якоюсь ломаною московщиною: „О, то рускій челавєк!” Ми відпові­ли: „Так!” „Ви приїхали за ро­ботою?” — спитав нас. „Ні”.— відповідаємо — не за робо­тою, але за землею, що її тут дають дармо”, „Чуєте, я не знаю, чи дістанете землю задармо” — відповів нам цей жид. Його відповідь дуже напудила нас обох. Але ми пої­хали дальше. У Вінніпегу ми переночува­ли може одну ніч у якомусь імігрантському будинку. Приїхав якийсь німець-меноніт і згодив нас до роботи носити снопи до молотильні по півто­ра доляра на день. Приїхали ми в околицю Ґретни, на по­луднє від Вінніпегу. Не довго ми носили снопи, бо впав сніг. 

Ми заробили щось зо 40 долярів. В Гретні оба поради­лися, щоб Пилипівський по­їхав до Небилова й забрав свою родину й мою родину, а я мав остатись в Канаді. Він поїхав до краю, а я на роботу нанявся. Перший рік робив я у Якова Дрігера за $100 на рік, а другий рік у Генрика Лейва за $120. Але тому, що Пилипівський напитав собі бі­ди, що хотів людим добре зробити й не привів мені на час моєї родини, то я сам ви­їхав но неї. В Небилові був я вже на св.Николая 1893.

Але й я мав много клопоту заки вирвався з Небилова. За спродане майно тестеве роздо­був я лише 400 ринських. Ви­їхало нас разом 7 родин. Але через границю пустили лише М.Пулишія, В.Феняка й Ф.Мельника, а нас чотири роди­ни завернули, бо ми мали за­мало грошей. Тепер я взявся на спосіб. Написав до Гамбурга, щоб Шпір прислав мені шифкарту й дав йому лише 10 ринських завдатку, а за цей час гонив ще сплави цілий мі­сяць за 40 ринських. Коли прийшли шифкарти, то тепер нас вже всіх легко перепустили, бо ми мали й корабельні карти й ще в кишені 400 рин­ських. Щойно в Гамбурзі ми заплатили решту грошей. Те­пер уже спокійно заїхали ми аж до Квебеку. З Вінніпегу Микола й Михайло Мельник виїхали до Алберти в околи­цю Стар, а я остався в Манітобі й виїхав до Гретни.

В Гретні мав я вже знайо­мих. Також мій первий брат Михайло Єлиняк перебував тоді там. Коли я прибув до Гретни з жінкою й дітьми: Ма­рією, Федором і Маґдою, то знайомі дуже нами втішилися, бо не хотіли мене з Гретни випустити й думали, що я вже до Канали не верну. Але я їм сказав, що їду по жінку й дітей. Однак вони не вірили, що я вже був жонатий й мав діти. Тепер, ко­ли побачили жінку й дітей, то з радости принесла жінка Лейва моїй жінці, смальцю, мішок муки і всього іншого до їди. А я тимчасом найнявся до німців пасти громадську худобу. Давали мені на рік грішми 80 доларів, а збіжжям 80 бутлів пшениці й 40 бут­лів ячменю. На цій службі пе­ребув я 4 роки в Гретні. Заро­бив дещо грошей.

Тепер я задумав пошукати за землею. Німці, коли довіда­лись про мій намір, почали за жалувати. Вони були з мене вдоволені, бо я їм щиро працював. Я хоч малий був, але до праці цікавий. „Чого від’їжджаєш звідси — питали­ся – тобі тут хороше між на­ми жити”. Я їм відповів:’— „Мені між вами хороше, але мені треба пошукати для себе землі й тому я між вами не можу бути”. Сказав мені один із них: „Ти будеш великий ха­зяїн!” Мій брат Петро вже фермерував коло нинішнього Чипмену, а я взяв собі землю коло него.

У Віндлі я замовив собі га­ру, що коштувала мені $40. Там запакував до неї дві коро­ви, 80 курок, віз за 29, плуг за $12, 12 мішків муки, 8 ши­нок і трохи полотна, що його жінка накупила для дітей. В Гретні народився син Іван, що його я по році охрестив за границею у якогось римо-католика. Миропомазував його вже на Востоці в Алберті о. Строцький. Коли приїхав я до брата Петра на Чипмен, він поставив на моїй фармі тимчасову буду й накрив її зверху дернюками. Я зараз забрався до будови хати. В день возив із ліса дерево сан­ками, а вечером їх направляв, бо вони були моєї роботи і часто псувалися. О Боже мій, шо то ми на перших роках набідувалися! Але жінка була моцна, то робота йшла.

Коли я приїхав до нинішньо­го Чипмену, то я вже застав церкву на Стар. Будували її майже Небилівці. Іван Пилипівський возив дерево, мій брат Петро з Чипмему й Михайло Романюк з нашої околиці. Майстрові за будову заплатили 300 долярів. О Боже мій, як то ми всі тішилися тою першою церквою на Стар. А відтак зачалася тяганина по і кортах за цю церкву, бо за­писали її па тростістів. Я сам мусів заплатити нашому оборонцеві $10, а там нас тоді в Мондері було много. Михайло Романюк заплатив Павлові Пасемкові $50, щоб його вже більше не тягали по кортах. Іван Старко старий заплатив до 18 соток. А деякі потрати­ли в процесі по фармі й дві.

Вкінці процес опинився в Лондоні й греко-католики про­грали. Бо недобре від початку записали церковний маєток.

Отця Нестора Дмитрова не пригадую собі. Чув я від лю­дей, що бідував. Мешкав у якогось протестанта. Продав своє футро й виїхав до Злуче­них Держав. Знав я о.Заклинського. Відправляв у моїй хаті 3-4 рази. Але й він по році ви їхав. Отець Жолдак, мав лише раз відправу у хаті Пасемка. Отець Строцький перебував стало у хаті Дапчука й правив часто у Сопка й Івана Старка. За о.Філясом люди дуже банували. Потішали й мене, кажучи: „Єлиняку, Єлиняку, не журіться! За кілька літ то всьо інакше в Канаді буде”. Боже мій. Боже! Як люди за ним плакали. А їх потішали: „Не плачте, не плачте! Священики скоро з краю приїдуть”. Отець Пилипів правив у моїй хиті 4 роки. Відколи приїхав о. Крижановський в нашій стороні настав спокій.

Тепер я перебуваю у сина Івана. Часто заходжу до сина Петра й зятя Івана Старка. – Найбільше в знаки далась мені праця. Сонце не знаходило мене в ліжку. Заліз у борги коли синам купив один кводер, другий… Але тому, що колись худоба була дорожча, то поволі посплачував довги. Колись любувався в годівлі худоби. Але відтак ціна впала. Корову вартості $140 мусів я продати за $8. Тепер мешкаю в сина Івана. Всі вибираються на фарми до роботи, а я вже зістаю вдома коло дітей, тро­хи ходжу коло курей і безрог, напомповую води, подивлюся, поплачу, бо я вже нездужаю, як колись. От і нині. Я був би пересидів вдома. А так ласка небесна. Отці привезли мене до себе. І мав нагоду бути вчера й нині на відправі.”

Джерело інформації.https://www.upa-pereginsk.if.ua/?p=3113