Про наших земляків і фатальну виставу “Шаріка” 14.11.1943 р. під час прем’єри оперети Ярослава Барнича “Шаріка” у приміщення українського театру, нині – приміщення Івано-Франківської обласної філармонії, ввірвалися німецькі окупанти, маючи інформацію, що у залі зібралися українські націоналісти, і заарештували 140 людей.

Арештованих по одному виводили на сцену, де перевіряли документи і обшукували. Звільнених садили в залі, а підозрілих відводили в канцелярію. Серед затриманих був уродженець Петранки – Дякон Ігор.

(Народився 1926 року, батько був директором школи і хорунжим УГА. З 1935 року вчився в школі імені М. Шашкевича в Станіславові. Потім в гімназіях Львова і Станіславова. З 1944 року – у підпіллі, був у сотні “Бея”, далі в обласному проводі. В 1946 році поступив у медінститут, а наступного року арештований і засуджений на 10 років таборів).

Також замітним був збліднілий блондин - Йосип Дідоха з Нижнього Струтина - перевірка якого все ж пройшла спокійно, але коли він вже сходив зі сцени з-за завіси його схопила за куртку чиясь рука. Як пізніше виявилось, це була рука провокатора, який весь час підглядав за перебігом дій. В тому часі хлопець підніс руку до рота і щось проковтнув. 

Німаки відразу його закували, зав’язали шарфом рот і почали бити. Хлопець впав на підлогу та почав руками відсувати з рота шалик. Тоді німці вхопили його за голову і спробували розкрити йому рота, але Йосип зі страху міцно зціпив зуби. Тоді закликали лікаря, розрізали одяг і зробили кілька уколів в руку. Коли лікар почав випитувати яку він вжив отруту, Йосип зрозумів, що це робилось з метою не дати йому померти від отруєння. Далі на всіх арештованих в гардеробі наділи спільні кайданки і двома партіями по по п’ять чоловік відвели до в’язниці. Окремо вели тільки Йосипа то його товариша Андрія. 

В тюрмі всіх арештованих відправляли до канцелярії, а далі по збірних камерах, і тільки Дідосі з товаришем дістались одиночні камери. Йосипа кілька разів викликали на допити, де сильно били, а один раз навіть відправляли на електричне ліжко, яке являло собою звичайне металеве ліжко на яке ложили ув’язненого і періодично вмикали електричний струм в перервах між чим також били. 

17 листопада 1943 року знову ж таки в театрі відбувся суд, після якого 27 членів ОУН розстріляли неподалік від будівлі нинішньої філармонії – біля стін синагоги, прив’язавши їх до стовпів.

Тих кого смертна кара оминула відправили назад і тюрму, де вони сиділи в спільній камері. 23 листопада до тієї камери привели і закованого Дідоху. По обличчю і розбитому вигляді замітно було те, що він перейшов сильні тортури. Тут Йосип оповідав, як проходили його допити, показував рани, отримані на електричному ліжку та заявляв що нікого не здав, але сильно сумнівається чи зможе й надалі витримувати катування. 

27 листопада до розстрільного списку потрапляють решта 12 засуджених. Наступного дня 10 з них страчують, але Йосипа знову оминає смертна кара. Та все ж за кілька місяців життя молодого юнака обривається під час публічної страти на Долинщині.

Автор цього допису Olek Shkil

Кузьменко Галина «Надя» - вояк УПА, кулеметниця, пропагандист ТВ-21 «Гуцульщина».

Галина Кузьменко народилася 30 липня 1922 року в селі Нова Басань (Козелецький повіт Чернігівської губернії). В 11 років залишилася сиротою, оскільки мама та двоє братів померли від Голодомору, а батька заарештувало НКВС. Виховувалася в дядька у Донецькій області.

У 1943 році добровільно вступила в підпільну організацію «Чернігівська січ», а з наближенням лінії фронту організація вирушила рейдом на захід і приєдналася до УПА.

Майже три роки під псевдо «Надя» перебувала у лавах збройного підпілля на території Станіславської області, працювала пропагандистом у ТВ-21 «Гуцульщина».

Захоплена чекістами в 1946 році, коли хворіла на тиф. Ув'язнена на 10 років таборів та 5 років обмеження в правах. Строк відбувала у Воркуті.

Після звільнення вийшла заміж за вояка УПА Ярослава Когута. Проживали спочатку в Бориспільському районі, народився син Василь. В середині 80-х переїхала до сина у квартиру в Києві.

Померла у червні 2000 року.

Вшанування пам'яті.

У селі Кобижча Бобровицького району Чернігівської області є вулиця Галини Кузьменко і провулок Галини Кузьменко.

У 2015 році стала однією з 10 Героїв серії інформаційних плакатів «Українці в лавах Об'єднаних Націй перемогли агресора», підготовлених Українським інститутом національної пам'яті до 70-ї річниці перемоги над нацизмом.

Джерело.

Літопис УПА, Вікіпедія, календар Українця.

*****

Галина КУЗЬМЕНКО Псевдо: «НАДЯ»

Діяльність: за першою версією – воячка УПА, кулеметниця та пропагандистка ТВ-21 «Гуцульщина»; за другою версією – фельдшерка куреня УПА «Степового» та наглядач підпільної аптеки.

За зв'язок із українським підпіллям Галина Кузьменко зазнала катувань чекістів, провела 10 років у радянському концтаборі у Воркуті.  

Після завершення ув'язнення, радянський режим не дозволив дівчині одразу повернутись до України. 

По собі Галина Кузьменко лишила доньку Роксолану, народжену від колишнього упівця Ярослава Когута. 

Джерело. Сайт радіо свобода. https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

В осінний день, 17 жовтня 1996 р. закінчила свою багатогранну туземну мандрівку Марія Лабунька з дому Ровенчук (Ірина Сурмач). Наводжу в заголовку і тут ім’я і прізвище «Ірина Сурмач», бо українська громада Мюнхена, де покійна жила до 1955 р. і до часу, коли вийшла замуж за Мирослава Лабуньку, була знана тільки, як Ірина Сурмач.

Такою для багатьох вона залишилася у їх пам’яті. Невиліковна недуга рака перервала її нитку життя на сімдесят другому році життя. Покійна була свідома близького кінця своєї туземної мандрівки і переходу у невідомі Божі засвіти, де вже немає ні болю, ні турбот, а життя безконечне.

Покійна Марія народилась 12 лютого 1924 р. у селі Печиніжин, що на Івано-Франківщині, у родині Ровенчуків. На жаль життєвий шлях Марії не належав до легких. Хоч Марія була ніжної будови, але сприймала своє життя, подивугідно мужньо. Батьки Марійки дали її глибоке родинне і релігійне виховання та освіту, що мало вагомий вплив у її житті. Вартості, одержані у батьківській хаті, покійна зберігала до кінця свого життя. Можна сказати, що це був своєрідний батьківський посаг для Марії, з яким покійна пішла у широкий світ, на якому оснувала своє родинне життя.

Юні роки Марійки випали на жорстокий час Другої світової війни. В той час Україна і її український нарід знаходивсь між двома тоталітарними окупантами червоною більшовицькою імперією і гітлерівською фашистською Німеччиною. Для українського народу в тій ситуації не було іншої альтернативи, як власними силами змагатись за незалежність і свободу українського народу. Організація Українських Націоналістів взяла на свої плечі бо­ротьбу проти двох червоного і брунатного імперіялістів. Українська молодь широко приєднувалась до боротьби за незалежність України. Таким чином Марія спершу стає членом Юнацтва ОУН, а згодом приєднується до активного українського резистансу і стає активним членом Української Повстанчої Армії.

Активна участь у підпільній боротьбі примусила юну, гарну брунетку, з широко відкритими чорними І очима, і дівчину Марію покинути рідну хату, батьків і йти у невідоме, виконувати її призначенні завдання. Треба було змагатись на два фронти, проти відступаючої гітлерівської армії та окупаційної влади, а з другої, проти наступаючої більшовицької навали. Капітуляція гітлерівської Німеччини застала Марійку у рядах УПА на Закерзоні — Лемківщина. Тут знову прийшлось проводити подивугідну боротьбу проти сателітньої комуністичної Польщі і більшовиків, обороняючи, перед різними нападами, безборонний український нарід на Засянні і Лемківщині.

Перед відділами УПА не було надій на перемогу, але щоб зберегти людський потенціял, було вирішено збройно продістатись на Захід. І тут Марійка у 1948 році з групою членів УПА опинилась у Західній Німеччині, в американській зоні. Це не прийшлось легко. Треба було чимало пережити різних труднощів, щоб вкластись у нормальне суспільне життя. Для Марійки усміхнулась доля, щаслива нагода — студіювати. Вона вписалась на студії історично-філософічного факультету Українського Вільного Університету, у Мюнхені.

На початку 1950 років Ірина Сурмач вийшла замуж за Мирослава Лабуньку. У Мюнхенському періоді починається моє знайомство з Марійкою. У Мюнхені ми жили дружньо, як велика родина. Чи мало з тих, що по-товариськи, разом жили, не стало серед живих. Тут можна назвати Богдана Бідяка, Володимира Керода, відомого письменника Любомира Рихтицького (Любомирського) й інших. Наша дружба з Марією була така щира і близька, що вже після того, як перенеслись до Америки і жили разом у Нью-Йорку, то все ми були постійними гостями у великі рокові свята Різдва Христового і Христового Воскресіння у панства Марії і Мирослава Лабуньків. До тих постійних гостей належали переважно покійний Богдан Бідяк, Осип Данко і автор цих рядків. Це справді все було дружньо-родинно. Хата Лабуньків все була гостинна. Життя Марійки ні у Мюнхені, ні в Нью-Йорку не належало до розкішних, але покійна не нарікала і була щаслива з того, що мала.

Слід підкреслити, що Марійка все була зорієнтована в українсько-громадському, церковному і політичному житті, бо ж безперебійно брала в ньому активну участь. Вона мала свою здефінійовану думку на різні політичні проблеми. Марійка була активною пластункою, членом Т-ва колишніх Вояків УПА, Українського Патріярхального Товариства, Союзу Українок Америки й інших організацій. Поруч того слід наголосити і підкреслити, що вона була взірцевою мамою, віддаючи для своїх дітей все, що тільки мала. Це є найстарший син Олесь, середуща дочка Ія і молодший син Іко. Мати разом з батьком Мирославом дали їм глибоке родинне і релігійне виховання і подбали про осягнення високої освіти. Покійної посвята для дітей була подивугідна.

На закінчення належить сказати і підкреслити, що Покійна Марія була глибоко віруючою, чесною і багатотрудивою людиною. Все була приємною, веселою і милою в товаристві, великою патріоткою. Покійна належала до дуже упорядкованих людей і все мала особисте «я». Такою залишилась у моїй пам’яті Покійна Марія-Ірина.

В особі покійної Марії втратили: Мирослав вірну дружину і друга в житті, дочка Ія і сини Олесь й Іко дорогу і незаступиму маму, внуки милу бабусю, друзі по зброї віддану подругу зброї, громадські організації і в загальному українська громада відданого і працьовитого члена громади, а друзі і приятелі віддану подругу спільних переживань. Мужеві Мирославові, дочці її, синам Олесеві й Ікові складаю глибоке співчуття.

Хай гостинна американська земля буде Марії легкою, а пам’ять про неї хай іде з роду в род.

Микола Галів

Із ФБ сторінки Borys Buchynskyy

Дарія Ребет (дівоче прізвище: Цісик, псевдо: "Орлян", "Роберт", "Вільшинська" — визначна політична і громадська діячка, публіцистка, за фахом правник. Голова Проводу ОУНЗ (закордоном) (1979–1991). Дружина Лева Ребета.

Народилася Дарія Ребет у родині священика її батько Омелян Цісик — походив із села Малий Ключів на Коломийщині, народився 18 березня 1887 p. такаж у священничій родині. Германіст і україніст, автор книги «Політичні твори Шевченка»; мати Олена (Леся) Федорович — донька священника, який у ІІ-ій половині XIX ст. належав до «пробудителів Буковини». Дарія Ребет навчалася на юридичних факультетах Львівського та Люблінського університетів; здобула науковий ступінь магістра права.

Політична діяльність:

На початку 30-х належала до молодіжної структури ОУН у Стрию, очолювала жіночі групи Стрийської окружної екзекутиви ОУН в Стрийській окрузі (1933–1934). 1934–1938 — член Крайової екзекутиви ОУН на Західно Українських Землях, відповідала за зв'язки з керівництвом українських націоналістів, що перебувало в еміграції. За участь в українському націоналістичному русі кілька разів заарештовувалась польською поліцією, відбувала піврічне ув'язнення в тюрмі (1939). З квітня 1941 р. перестає бути членом ОУН, стає членом ОУНР. Під час німецької окупації налагоджувала роботу підпільних осередків ОУНР. У серпні 1943 року взяла участь у роботі 3-го Надзвичайного Великого збору ОУНР.

З вересня входила до складу ініціативного комітету, який підготував проведення Першого великого збору Української головної визвольної ради (УГВР) (11–15.07.1944). Була обрана членом І-ї Президії УГВР, брала участь у розробці програмних документів УГВР. У повоєнний час жила в еміграції у ФРН. Після розколу ОУНР у грудні 1956 р. приєдналася до ОУНЗ і була обрана до складу її Політичної ради. З 1979 року очолювала діяльність Політичної ради ОУНЗ і перебувала на цій посаді до червня 1991 року.

Участь у жіночому русі:

Відзначилася активністю у розбудові жіночого руху в еміграці. 15–16.12.1945, Авсбурґ — Перший З'їзд українського жіноцтва в Німеччині. До Головної Управи було обрано Дарію Ребет. Із 1946 року, з моменту заснування журналу ОУЖ «Громадянка» була його дописувачем. 29–30.03.1947, Ашаффенбурґ — ІІ З'їзд ОУЖ, що його референткою обрано Дарію Ребет. При її співпраці створено міжнародну Лігу Жінок в екзилі, в якій крім українок об'єдналися представництва жінок-емігранток різних національностей. Постійним секретарем Ліги була Дарія Ребет.

Журналістська діяльність:

Дарія Ребет співпрацювала з багатьма українськими періодичними виданнями в еміграції, була членом редколегій часописів «Сучасна Україна», «Сучасність» та «Український самостійник», видала збірку статей про Об'єднання Українських Жінок у Німеччині (1980), автор статей, присвячених ідеології ОУН, її програмним постулатам та історії, українському визвольному рухові.

Джерело інформації 1.

Дарія Ребет. Спогади. — Львів: Манускрипт-Львів, 2018, 176 с.

Андрій Ребет. Доповідь «Лев і Дарія Ребет: мої батьки», виголошена в Українському Вільному Університеті, Мюнхен, 24.06.1998.

Посівнич М., Брелюс В. Нарис життя Дарії Ребет – “Орлян”. — Торонто-Львів: Літопис УПА, 2013. — 110 с. 

Довідник з історії України, Інститут історичних досліджень Львівського національного університету ім. Івана Франка, Київ, Генеза, 2001 та з Вікіпедія.

*****

Учасниця «Пласту»; керівниця повітової референтури ОУН; єдина жінка у Проводі ОУН (б) та в президії Української Головної Визвольної Ради (УГВР); член Проводу ОУН під керівництвом Романа Шухевича; обіймала керівні посади в ОУН і в еміграції

*****

Дарію Ребет затримували п'ять разів. Після арешту 1939 року, під час слідства, вона провела без сну у польській в'язниці понад два тижні. 

Однак, це не зламало Дарію. Для посилення тиску її перевели до окремого жіночого відділення, де тримали кримінальниць, але Дарія не видала своїх побратимів. 

Джерело інформації 2.

https://www.radiosvoboda.org/a/29809432.html

З історії освітянської роботи ОУН у Херсоні. (автор: Юрій Щур)

                                        Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко [1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

                Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі [2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

П'ятниця, 27 листопада 2020 22:03

ВЧИТЕЛЬ: з історії освітянської роботи ОУН у Херсоні

Юрій Щур

Іван Журба

Іван Журба

Співробітники совєтських органів державної безпеки займалися розшуком членів ОУН на Херсонщині, як одразу після німецької окупації й загалом закінчення німецько-совєтської війни, так і через 10 й більше років після цього.

В основному різноманітні звіти, доповідні й плани боротьби розпочиналися приблизно так: «На територію Херсонської області в період німецької окупації в 1941-42 роках разом з окупантами прибули емісари ОУН, які проводили роботу по створенню оунівського підпілля. У вказаний час прибулими націоналістами Вдовиченко[1] (редактор німецько-української фашистської газети «Голос Дніпра»), Грицаєм (секретар міської управи), Степовим Ярославом (працював в органах народної освіти) й іншими були створені націоналістичні організації й групи, як у м. Херсон, так і у Велико-Олександрівському, Ново-Воронцовському й ін. районах області».

Попри очевидну ідеологічну ангажованість авторів подібних дописів, акцентуємо увагу на найголовнішому для нас: Юліан Войтович – «Ярослав Степовий» був відомим у Херсоні і запам’ятався, перш за все, як працівник сфери освіти, вчитель історії України. Не зайвим буде також наголосити на тому, що члени ОУН, які займалися розбудовою мережі у Херсоні, надавали питанням реорганізації освіти виняткової ваги. Було зрозуміло, що саме школа є тією першою сходинкою для формування патріотичного світогляду підростаючого покоління.

У жовтні 1941 року на квартирі заступника міського голови оунівця Мирослава Грицая по вулиці Вітовській у Херсоні відбулися збори інтелігенції, де серед інших присутніми були освітяни Шевченко й Бабенко, а також співробітник земельного відділу Дем’яненко. Двогодинна лекція господаря помешкання була акцентована на історії України, її географії. За великим рахунком, це був «націоналістичний лікбез». Наступна подібна зустріч відбулася у школі креслення на подвір’ї педагогічного інституту. Тут коло слухачів було набагато ширшим, а серед присутніх були також представники підпілля ОУН з тогочасного обласного центру – Миколаєва. На цих зборах обговорювалося питання друку молитовника для шкіл, а також необхідність залучення педагогів до друку матеріалів у газеті «Голос Дніпра».

юліан войтович ярослав степовий

Юліан Войтович - Ярослав Степовий

Почасти реалізувати задум оунівців щодо патріотичного виховання учнів середньої школи вдалося з організацією сільськогосподарської школи у січні 1942 р., яку очолив колишній політв’язень радянських таборів член ОУН Іван Журба, з яким у «Ярослава Степового» склалися досить дружні відносини. Було бажання організувати освітній процес у приміщеннях сільськогосподарського інституту, однак у новій будівлі розміщувався німецький військових госпіталь, а у старому корпусі – німецька військова частина. Через це під навчальний корпус сільськогосподарської школи та гуртожиток студентів було відведено будинок колишнього священика на Сухарному селищі[2]. Потім, у вересні 1942 року, школа таки переїхала до приміщення сільськогосподарського інституту, але невдовзі була переміщена до школи №21, де й відбувалися заняття до самого закриття сільськогосподарської школи влітку 1943 року.

Історію України та географію у сільськогосподарській школі викладав «Ярослав Степовий». На запитання слідчого у 1950-му році Іван Журба розповів, що «Степовий мені говорив, що він до 1940 року проживав на Західній Україні, а потім переїхав до Криму, де жив до німецької окупації. Коли Крим було окуповано німцями, то нібито німці його заарештували, але потім звільнили й він прибув до Херсона». Та сам Журба вважав цю історію вигадкою Степового, бо останній прибув до міста разом із Грицаєм та Вдовиченком й усі вони походили з Західної України. Ще одну «версію» довоєнного життя Юліана Войтовича – «Ярослава Степового» слідству розповіла вчителька історії Марія Гаркуша, яка володала інформацією про його довоєнне навчання у Львівському університеті. Крім того, «Степовий, палкий націоналіст, який неодноразово бував у мене на квартирі й у бесідах зі мною розказував, що до війни був заарештований органами радянської влади й перебував у в’язниці міста Херсон».

На сьогоднішній день ще не встановлено чим займався Юліан Войтович у Херсоні до того, як почав працювати у сільськогосподарській школі. Та навіть ті дані, які нам доступні, дозволяють стверджувати, що він був задіяний саме у сфері освіти.

інститут херсон1

У першій половині жовтня 1941 року відділ освіти Херсонської міської управи провів у Малому театрі конференцію вчителів міста й навколишніх сіл. Головна мета конференції полягала у налагодженні роботи освітньої сфери відповідно до нових реалій життя в умовах німецької окупації. У перший день роботи конференції доповідачами були представники міської управи та відділу народної освіти. Наступного дня вчителі працювали в тематичних секціях, зокрема історичну секцію очолила вчителька Марія Гаркуша. Під час спільної роботи вчителів історії розроблялися навчальні плани, а також зачитувалися окремі теми з історії України. Основний наголос тоді було зроблено на періоді Київської Русі. Марія Гаркуша прочитала лекції про її заснування та період князівства Ярослава Мудрого. Інші теми з цього періоду історії висвітлив у своїх лекціях «Ярослав Степовий» (Юліан Войтович). Зауважимо також, що під час роботи історичної секції були надані рекомендації щодо підручників для шкіл, це були книги з історії України авторства Коваленка, Миколи Аркаса та Михайла Грушевського.

Після повернення совєтської влади до Херсона, органам держбезпеки, в процесі боротьби з націоналістичним рухом, вдалося дізнатися про створення членами ОУН у другій половині 1942 року в сільськогосподарській школі молодіжного осередку на чолі з Ростиславом Шевченком. Завербований у 1952 році під агентурним псевдонімом «Павленко» колишній учень школи й учасник організації Микола Ломакін свідчив, що керівництво організацією здійснювало двоє учнів: згаданий Шевченко та Юрій Вороненко (рідний брат дружини Федора Вдовиченка). Окрім зв’язків безпосередньо з членам ОУН Херсона, молоді націоналісти через зв’язкових Павла Соболенка, Григорія Біду та Леоніда Ніколаєва також підтримували зв’язки з оунівцями Миколаєва та Одеси, зокрема отримували звідти різноманітну літературу. Не виключено, що до появи цієї молодіжної організації ОУН був причетний і Юліан Войтович.

Наприкінці літа – на початку осені 1942 року Войтович захворів на черевний тиф. Саме на цей час припадає розгортання репресій нацистських спецслужб проти ОУН у Херсоні. Перебування вчителя Степового у лікарні не вберегло його від арешту, який відбувся 19 листопада того ж року. Сам Юліан через багато років згадував, що коли його забирало гестапо, він був абсолютно безсилий й інші хворі були змушені виносити його з лікарні на ковдрі.

Після арешту до сільськогосподарської школи надійшов запит від німців, які потребували його характеристики, зокрема чи проводив він націоналістичну діяльність у школі. Іван Журба на допиті у 1950 році свідчив, що вчителі підготували колективну позитивну характеристику, із запереченням будь-яких фактів проведення націоналістичної діяльності вчителем Степовим. Можливо, це зіграло свою роль у подальшій долі Юліана Войтовича під час слідства гестапо, зокрема його виживанню.

Допоки Войтович перебував у лікарні (до арешту), родина Журби допомагала йому. Загалом, рівень дружніх стосунків у цих двох вчителів-націоналістів був настільки високим, що інші педагоги з сільськогосподарської школи пліткували про те, що вчитель Степовий залицяється й «женихається» до старшої доньки Івана Журби Галини. Також навідувала у лікарні Степового дружина оунівця Федора Вороненка Світлана. Пізніше вона згадувала у листі до Войтовича про родину Журби, що «останньо в Херсоні вони мешкали недалеко від лікарні, де Ви лежали хворий на тиф, і я, повертаючись з лікарні, бо Вас вже там не було, вступила до них і повідомила про Ваш арешт, то вони (мама і Галина) розплакалися і дуже вболівали».

Не оминув репресій, але вже радянських, і сам Іван Журба. Під час відступу німців з території Херсону він виїхав з родиною до Румунії. Однак, 6 квітня 1950-го року його було заарештовано оперативною групою контррозвідки МГБ військової частини п/п 93210. Справу вели херсонські «чекісти», а 20 жовтня того ж року Військовим Трибуналом військ МВС Херсонської області він був засуджений до 20 років таборів з ураженням в правах на 5 років.

[1] Цікавим фактом, що свідчить про «ретельність» боротьби деяких співробітників МГБ з націоналістичним підпіллям є помилкове віднесення Вдовиченка, Грицая та інших членів бандерівської Похідної групи ОУН до потенційного членства «мельниківської» ОУН під час відповідної чекістської кампанії у 1952 р.

[2] Тепер – частина Корабельного району міста Херсон.

Джерело інформації:

https://ukrnationalism.com/history/4239-vchytel-z-istorii-osvitianskoi-roboty-oun-u-khersoni.html

(автор: Юрій Щур)